Полювання на мамонтів. Справа №8

Розділ 2

Ранок для Михи починався як завжди: звичайно, проспав, звичайно, все бігом… Він нашвидку перекусив і вискочив із квартири, мало не забувши замкнути двері. Батьки вже поїхали на роботу, а будильник до нього не зміг додзвонитися ні з першої, ні з другої спроби. І ось результат…

Миха вибіг на вулицю. Важкий рюкзак гупав по спині. Цієї ж миті із сусіднього під’їзду вискочили Льоха й Настя. Подивилися одне на одного і розреготались.

— Побігли, бо не встигнемо! Самі знаєте, як Логарифма любить, коли на її математику спізнюються! — сказала Настя, і всі втрьох квапливо рушили по доріжці.

Першою зяючу чорноту відкритого люка побачила Настя.

— Дивіться! — викрикнула вона, зупинившись від несподіванки.

— Хутчіш ходімо, на урок запізнимося! — підганяв її брат.

— Дивіться, он там! — не вгавала Настя, тикаючи пальцем убік. — Теж покришки на люку немає!

Ще одну темну діру на дорозі помітив і Льоха:

— Оба-на! Ще одна…

— Холмсе, ворушись! Точно на урок спізнимось! — поквапив друга Миха.

Не пройшовши й сорока метрів по Інтернаціональній вулиці, трійця завважила на дорозі ще один відкритий люк, потім ще… Усього, дорогою до школи, друзі нарахували шість незакритих люків. На самісінькому повороті на вулицю Тургенєвську, на якій була їхня школа, біля тротуару стояла машина. Лише підійшовши ближче, Льоха помітив, що машина не просто стоїть. Її праве переднє колесо потрапило у відкритий зливостік. Товсті чавунні ґрати, що захищають зливостоки під усілякого сміття, яке ледачі водії та несвідомі пішоходи викидають хто куди — водії під колеса, а пішоходи під ноги, — теж зняли. Водій, мабуть, не помітивши цієї діри, притиснув машину до тротуару. Колесо й провалилося. Сам господар стояв на тротуарі, за машиною, і комусь телефонував, відчайдушно жестикулюючи вільною рукою. Якби злодій зараз потрапив під цю руку, йому було б ох як несолодко! На лобі в чоловіка наливалася величезна синя ґуля. Поруч із водієм, бліда від переляку, стояла дівчинка років дев’яти- десяти.

— Нівроку… — похитав головою Льоха. — Добре, що помалу їхав!

— А дівчинка, імовірно, сиділа на задньому сидінні, — припустив Миха.

Настя глибоко зітхнула:

— Цього мамонта треба обов’язково знайти. Знайти, зняти штани і відшмагати, як Сидорову козу! Щоб іншим не кортіло!

— Його треба не відшмагати, — заперечив Ватсон, — а посадити років на п’ять. Оце буде правильно!

Друзі-детективи мало не запізнилися на перший урок. Щойно зайшли до школи — у гучних коридорах задзеленчав дзвінок. Настя кинулася сходами на другий поверх, хлопці — на третій. Далі був звичайний шкільний будень, хіба що на перервах багато говорили про чорні бездонні діри на дорогах. Як виявилося, покришки з люків було знято не тільки на Інтернаціональній, а й на вулиці Паризької Комуни та ще у двох дворах, — на щастя, в них більше ніхто не провалився.

Після уроків Миха й Льоха пройшлися по тих дворах. Перший двір був схожий на той, де жили хлопці: така ж вузька дорога вздовж довгого будинку, маленький дитячий майданчик, хіба що сміттєвих баків навпроти будинку не було. Вони стояли трохи поодаль і були призначені для сміття відразу з кількох будинків. Друзі все уважно оглянули, але нічого особливого не виявили. Щоправда, на дорозі було всього п’ять люків, а покришки чомусь зняли тільки з трьох. Якби ці люки були двома крайніми поспіль, то можна було б зробити висновок, що злодіїв щось налякало. Але люки були розташовані так: відкритий, закритий, відкритий, відкритий, закритий. В іншому дворі була схожа картина. Дорога йшла відразу уздовж двох будинків, розташованих буквою «Г». Покришки з люків були зняті теж не підряд, а вибірково. Така ж картина була й на вулиці Паризької Комуни.

— Дивно… — пробурмотів Миха й почухав за вухом. — Чому з одних люків покришки зняли, а з інших ні?

— Та хто його знає? — І собі здивувався Льоха, підійшов до відкритого люка, зазирнув у темряву, прислухаючись до дзюрчання каналізаційних стоків. — От негідники… Чесне слово, перестріляв би, козлів таких!

— Що, дівчинку згадав? — запитав Мишко.

— Ага… Мала запросто загинути могла. їй просто пощастило!

— Льохо, слухай! Є ідея.

— Ну?

— У нас же в Горобинівці металобрухт приймають?

— Так. На колишній шкіргалантерейній фабриці.

— Ось! Давай туди сходимо. Поговоримо з приймальником… Може, він щось підкаже? Ми ж у цьому питанні ні в зуб ногою!

— А що? Нормальна тема! Гайда!

І друзі попрямували до колишньої шкіргалантерейної фабрики. Взагалі-то, в Горобинівці, ще років з двадцять тому, працювало кілька великих підприємств: завод з виробництва цегли, меблева фабрика, завод з виробництва будівельних матеріалів, ще якісь підприємства… Але тепер це все було у напівзруйнованому стані. Шкіргалантерейна фабрика теж була занедбана. Крізь паркан проглядалися купи металобрухту і кілька кинутих напризволяще корпусів. Уже на підході до воріт хлопці побачили огрядну тітку в шубі, яка сиділа біля ваг і читала якусь книгу.

— Добридень! — ґречно привітався Миха, Льоха ж обмежився кивком голови. — Можна у вас дещо запитати?

Майор Слісаренко обідав. На столі у пласгиковій коробочці парувала щойно розігріга гречана каша зі шматочками м’яса, апетитно виблискувало вологими рожевими боками кілька редисок, лежало печиво, стояли баночка з медом і велике горня гарячого чаю. Голодний майор гучно втягнув ніздрями ароматні запахи й узявся за ложку. І саме тієї миті, коли він підніс до відкритого рота ложку з кашею і шматочком м’яса, пролунав дзвінок. Майор похлинувся від несподіванки слиною і злісно покосився на телефон. Діватись було нікуди — дзвонили із внутрішнього номера, і це міг бути або черговий, або начальник. Ні того, ні іншого ігнорувати не бажано. Тому з неохотою, але майор слухавку все-таки взяв.

— Слухаю! — сказав він, ковтаючи слину.

— Ігоре Борисовичу! Тут зателефонувала…

І черговий розказав таке, що майорів апетит як корова язиком злизала. Він тільки перевів подих і крикнув:

— їду негайно!

За мить на столі зостались безнадійно холонути і каша з м’ясом, й ароматний чай, а майор уже мчав по сходах, наче хлопчисько, перестрибуючи сходинки з п’ятої на десяту і застібаючи на ходу формену куртку. Ще за мить жовта службова машина, лякаючи перехожих гучною сиреною, мчала Горобинівськими вулицями. Один поворот, другий… Ось і будівля колишньої фабрики шкіргалантереї. Машина на швидкості влетіла в широко відкриті ворота і, скрипнувши гальмами, стала як укопана. Майор вискочив із салону і закричав:

— Де вони?!!

Огрядна приймальниця металобрухту підбігла до Слісаренка.

— А я їх до кімнати завела… Сказала, що в документи глянути треба, і замкнула їх там! Сидять як миленькі! У-ух, паразити!!! Через них дівчинка мало не потонула в каналізації! За ґрати їх років на десять, пройдисвітів таких! Придумали ж таке: покришки красти!

Слухаючи тітку-приймальницю, Слісаренко розстебнув кобуру і дістав пістолет. Підійшов до дверей, зупинився і крикнув:

— Гей, там у кімнаті! Раджу не опиратись! Стати обличчям до стіни, руки вгору! Хто буде опиратись, стріляю на ураження! Ясно?

— Ясно!.. — з-за дверей почувся глухий голос. — Опиратись не будемо!

Слісаренко поволі повернув ключ у замку і обережно прочинив двері. У кімнатці, високо задерши руки, обличчям до стіни стояли двоє.

— Ну що, голубчики, попалися? Зараз ви за все відповісте! Ану, повертайтесь обличчям до мене!.. Що???

— Що??? — вигукнув Льоха.

— Ігор Борисович?.. — пробурмотів шокований Мишко. — Оце так номер…

— Мишко! Льохо! Ви що тут робите?

— Це що ж?.. — прошипіла приймальниця. — Та ви, виявляється, одна банда-баланда?!!

— Мовчати! — наказав їй майор. — Так, Михасю, що тут сталося?

— Та я й сам нічого не розумію, Ігоре Борисовичу! Ми з Льохою вирішили поцікавитись у приймальниці стосовно здачі-прийому металобрухту. Ну… Чи приймають ці покришки від люків… Якщо так, то на яких умовах… Чи хто здавав такі покришки… Скільки це коштує… І взагалі… А вона, — Миха кивком голови вказав на огрядну приймальницю, — завела нас сюди… Сказала, що розцінки подивитися потрібно, а сама замкнула нас на замок. А потім ви з’явилися… З пістолетом!

Льоха всміхнувся самими лише краєчками губ, а майор похитав головою:

— Ну, хлопці, ви геть тупенькі! Знайшли в кого, а головне — коли — розпитувати про такі речі! Ніно Петрівно, спокійно! Це свої хлопці! Це вони вчора дівчинку з каналізації витягли. — І знову звернувся до хлопців.

— Ну, і що ви з’ясували?

— Та поки що нічого, — відповів Льоха. — Лише виявили, що покришки вкрали ще біля двох будинків. Та ще на Інтернаціональній зо два десятки. Просто жах…

Ніна Петрівна подивилася на хлопців, потім перевела погляд на майора:

— То це не крадії?

— Довго метикуєш, Петрівно! — широко усміхнувся майор. — Це не крадії! Це два найзнаменитіші детективи в Горобинівці: Миха Ватсон і Льоха Холмс! Сестри тільки тут не вистачає… Мадам Боанасьє, так, здається?

— Тут я, тут! — Несподівано десь згори пролунав дівочий голос.

— Настя?! — задерши голову, гукнув Льоха.

Так, це була вона, Настя Боанасьє, і вона сиділа на товстій гілці дерева й дивилася вниз. Настя кілька років займалася спортивною гімнастикою, тому залізти на дерево їй раз плюнути.

— Ти ж сам подзвонив мені і попросив прийти! Нас закрили… Нас закрили… — передражнила вона брата. — Треба з’ясувати, що відбувається…

— Так я ж не просив на дерево залазити!

— А як би я інакше з’ясувала, що тут коїться? Підійшла б запитати — мене б теж під замок, еге ж? Ось я й вирішила в такий спосіб

поспостерігати… — пояснила дівчинка і почала спускатися з дерева.

— Ну, колеги, з вами не знудишся! — усміхнувшись, сказав майор і по хвилі перепитав: — Отже, більше нічого не з’ясували?

— Ага, з’ясуєш тут… — Миха жартома набурмосився.

А Льоха перейшов до справи.

— Ніно Петрівно, скажіть, будь ласка, вам взагалі покришки від люка приймати в брухт доводилося? — запитав.

— Бог з тобою! — перехрестилася приймальниця. — Я що, сама собі ворог? Це ж справжня крадіжка і, значить, в’язниця!

— Але для чогось-то їх крадуть? — підійшла й пристала до розмови Настя.

— Настю, твоя правда, — погодився з нею Миха, — які б палаци хто не будував, я не думаю, що для будівництва може знадобитися стільки покришок. Ну, одна… Ну, дві… Але більше двадцяти?! А якщо не на будівництві, тоді де вони ще потрібні?

— Згоден, — погодився майор і допитливо глянув на приймальницю.

— Ну… — раптом зам’ялася та. — Якщо покришки поламані… Шматки покришок… Тоді, може, і приймаються. Але я навіть шматки не беру. Потрібен мені зайвий головний біль на старості!

— Ну, а якщо й приймете? — запитав Льоха. — Що буде?

— А буде відповідальність за статтею двісті тринадцять кримінального кодексу: порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом, — відповів за приймальницю майор Слісаренко. — Ну й, окрім того, Ніна Петрівна абсолютно права — це банальна крадіжка. Отак-от…

— Ніно Петрівно, — запитав Миха, — а ще десь поблизу приймають металобрухт?

— У Бузі приймають… У Морзелі… Так, напевно, в будь-якому містечку чи селищі… Ну, а в столиці таких пунктів багато… Ми ж не тільки металобрухт приймаємо, а й макулатуру… пластикові пляшки… скло… Це справа корисна і потрібна.

— Ніхто й не заперечує, — усміхнувся майор, — звісно, що корисна. Поки вона законна. Гаразд… Ходімо, сищики… А якби не я на виклик приїхав? Відвезли б вас у міліцію і доводили б зараз, що ви не верблюди!

За годину Миха, Льоха й Настя сиділи за козлиним столиком. Справа здавалась темною і незрозумілою. Чому одні покришки крадуть, а інші ні? Куди здають ці покришки? І як їх крадуть? Як може зникнути покришка на дорозі, щоб цього ніхто не помітив? Адже не інопланетяни, врешті-решт, їх забирають на літаючих тарілках! Ну, і найголовніше запитання: хто той негідник, що піддає страшній небезпеці жителів Горобинівки?