Полювання на мамонтів. Справа №8

Розділ 6

У дворі Миха побачив те, що вони всі так наполегливо шукали ось уже кілька днів: біля невеликого сарайчика складені одна на одну лежали дві покришки від люків. Миха роззирнувся — у дворі нікого видно не було. Рука потяглася до телефону.

— Ну, Михо!.. — прошепотіла Яна; вона все ще стояла із заплющеними очима в очікуванні поцілунку.

Миха похапцем клюнув її в щоку. Яна здригнулася й відкрила очі.

— І це… І це все?.. — розчаровано промовила вона.

— Яночко, сонце… Зажди трішки… Глянь, що ми знайшли! — палко прошепотів Миха.

Яна подивилася в щілинку між дошками.

— То й що?

— Як це «то й що»? Це ж покришки від люків!

— І куди вони подінуться? Втечуть, чи що?

Миха немов біг, біг і враз перечепився. Подивився на Яну і розсміявся:

— Ай правда! Нікуди цей чавун не дінеться! — Він, ніяковіючи, обійняв Яну й притулився своєю щокою до її. — Чавун, він і в Африці чавун!

У дворі раптом почувся чийсь гучний голос, Яна аж здригнулася від несподіванки. Миха прикрив її рот долонею. Якийсь чоловік, певно, господар, покликав іншого чоловіка:

— Гей, Володь! Ну що? Будемо вантажити?

— А чого чекати? Вперед!

Крізь щілину було видно, як два чоловіки взяли покришку й кудись понесли. Миха занервував.

— Дідько! Речдоки вивозять! Куди подінуться, куди подінуться… — передражнив він Янку і кинувся у провулок, у який виходили ворота з цього підозрілого подвір’я. Біля воріт стояв білий «Сітроен-Берлінга». Такий

собі вантажний легковик. Задні дверцята машини були відчинені. Тут же з воріт вийшли ті двоє, завантажили в машину покришку від люка і повернулись на подвір’я.

— Яночко, слухай уважно, — швидко прошепотів Миха, — негайно дзвони в міліцію… Нехай Ігор Борисович їде сюди. Давай, кабанчиком… Тобто цією… козою… Ну, ланню довгоногою… І Льохові подзвони. А я тут… що зможу…

Миха, пригнувшись, підкрався до машини. Викрутити ніпель з переднього колеса було неважко. Колесо неголосно зашипіло. Миха вкрутив ніпель назад і навколішки поліз до іншого колеса. Знову зашипіло… почулися кроки. Миха кинувся за ріг. Янка саме ховала телефон в сумочку.

— Ну що? — пошепки запитав Миха.

— їдуть… Михо, а ти мене так і не поцілував… Михо, чуєш?..

— Ах ти ж… Негайно виправляюсь…

Миха підійшов до Яни й обійняв її. Його губи ковзнули по вуху, щоці і торкнулися Яниних губ… Цієї миті почулася гучна лайка:

— Чорт забирайо! Володь! Колесо спустило!

— Яке?

— Та праве переднє! Про… й ліве переднє теж! Собача душа!!!

— Що, обидва відразу?! Так не буває!

— Не віриш, іди подивися!

Миха відірвався від Яни й припав до паркану.

— Михо!

— Стривай… Зараз, зараз…

— Ну, Михо! Так не чесно…

— Так, так, звичайно! Яночко… Ну, будь ласочка…

— Будь ласочка… — тихо відповіла Яна.

— Ти ж най-най… — продовжував шепотіти Мишка.

— Так, так… — зашепотіла Яна у відповідь, і в цей момент почулося гуркотіння автівки, що під’їжджала.

Миха полишив Яну й вискочив з кущів.

— Михасю! — Яна готова була заплакати.

Та що ж це таке! Через якісь покришки!!!

А Миха тим часом уже вітався з майором Слісаренком.

— Здоровенькі були, Ігоре Борисовичу! Ми в цьому дворі покришки від люків знайшли.

— Як це знайшли? Незаконне проникнення у двір? — насупив брови майор.

— Та ні, що ви! Просто випадково побачили…

Майор з сумнівом глянув на високий і міцний паркан.

— Що, ось так ішли й побачили? Крізь цей паркан?

І раптом майор запримітив притиснуту до паркану Яну. Вона стояла за кущем бузку, і в вечірньому світлі її сіра куртка просто зливалася з парканом.

— А-а… — з розумінням протягнув майор. — Тоді звичайно… Тоді можна… Здрастуй, Яночко!

— Здра… Здра… стуйте… — пробелькотіла та.

— Ну, ходімо! — І майор рішуче рушив до відкритих воріт.

Зайшовши у двір, він по-хазяйському озирнувся. Тут-таки із сараю вийшли чоловіки.

— Ви хто? Що вам треба? — здивовано запитав один.

— Майор Слісаренко, Горобинівське відділення міліції. Скажіть, будь ласка, що це за каналізаційні люки? — Майор вказав пальцем на люки, що ще лежали біля сараю.

— А що? — запитав другий чоловік.

— А те! — відрубав майор. — У мене є підозра, що саме ці покришки кілька днів тому були вкрадені з вулиць міста.

— Ось ці? Ха! Володю, де в тебе документи?

— Зараз, — відповів Володя і пішов у будинок.

За кілька хвилин він вийшов з текою і вийняв з неї касовий чек:

— Прошу, пане майоре. Я думаю, що цей документ зніме всі ваші підозри. Просто ми будівельники і зараз будуємо приватний будинок. Ці люки й покришки їдуть туди.

Слісаренко уважно оглянув чек, потім так само уважно прочитав те, що було на ньому надруковано. Скрушно похитавши головою, він потримав чек перед Миховими очима й повернув його власникові:

— Вибачте, сталося непорозуміння… Ви помилилися, містере Ватсоне… Тут усе законно.

Мишко розчаровано зітхнув:

— Ну що ж… буває… вибачте! — Янко, ходімо!

Він уже рушив до виходу, коли раптом озвався той, кого називали Володею:

— Юначе, хвилиночку!

Миха обернувся.

— Сер Ватсон, чи як там тебе… А спущені колеса, бува, не ваших рук справа, га, сер?

— Які ще колеса? — здивувався Слісаренко.

— А в мене обидва передні колеса несподівано спустили. Ось я й думаю…

— Моїх рук, — зізнався Миха, — треба ж було якось вас затримати до приїзду Ігоря Борисовича…

— Ясно, — зітхнув Володя. Він зайшов у сарай і повернувся звідти з ручним насосом. — На.

Миха важко зітхнув, але крити було нічим. Він мовчки взяв насос і рушив до машини. Слісаренко всміхнувся, поплескав Миху по плечу й пішов до свого авто.

— Спорт — здоров’я і сила, любий Ватсоне… — додав він на прощання.

До Михи підійшла Яна:

— Михо, а поці…

— Яночко, трохи згодом… добре?

Хвилин з двадцять Миха мозолився допотопним насосом. Він так розігрівся, що навіть куртку зняти довелось. Янка стояла поруч і дивилася то співчутливо, то з нетерпінням — коли вже все закінчиться і можна буде нормально поцілуватися. Нарешті Миха випростався й утер лоба:

— Все… Агов! Як вас там… Ідіть приймайте роботу!

З двору вийшов Володя, оглянув обидва колеса і хмикнув недовірливо:

— Зараз перевіримо.

Він поліз у багажник, витягнув звідти електронасос з манометром, приєднав шланг до ніпеля, а насос — до гнізда для прикурювана. Стрілка манометра тут же показала тиск у колесі. Володя включив насос.

— То це… — розгубився Миха. — У вас був електронасос, а ви мене змусили вручну?! Капець! І я тут мордувався, а ви…

— Це не я тебе змусив, — посміхнувся Володя, — а ти сам! Все, вільний! Далі я сам. А тобі наука буде: думай, перш ніж чинити комусь капості!

— Розумні ви занадто! — Миха махнув рукою. — Ходімо, Яно!

Вони пройшли три кроки, повернули за ріг, і тут дівчина просто вчепилася в Миху:

— Все! Вже нікого немає! Михо… цілуй мене. Михаську…

— Яно…

І тут громом луснув Льохів голос:

— Агов, Ватсоне! Ти де?!!

— А-а-а!!! — закричала Янка і кинулася бігти темною вулицею.

— О, Господи… — простогнав Миха й кинувся за нею. — Яно! Яночко! Та зажди ж ти!

— Михо, це ти? — з провулка вибіг Льоха, і Яна з розгону влетіла просто в його обійми. — Яно? А чому ти плачеш? Що трапилося? Ватсоне, ти навіщо Янку ображаєш?

— Я?! — здивувався Миха. — Я?! Ти що, Холмсе, з глузду з’їхав! Це її обставини образили. І трохи ти…

— Я?! — тепер уже здивувався Льоха. — Та мене тут узагалі не було!

— У тому-то й річ… У тому-то й річ, дорогий Холмсе…

Миха рішуче підійшов до Яни, взяв її за руку і силою розвернув до себе:

— Яночко, дорогенька… Ти вже пробач їх…

— Кого? — схлипнувши, запитала дівчина.

— Та обставини ці… — І Мишка притис її до себе й міцно поцілував у губи.

— А… що… як… ви… — геть розгубився Льоха.

За мить він збагнув, у чому річ, а збагнувши, зрозумів, чому став на заваді він сам і, мабуть, не тільки він… І щиро, від душі, розсміявся.

— Ну, народ!.. Ну ви даєте… Добре, Михо, це все класно, але розкажи, що тут сталося? Навіщо мене покликали?

Миха коротко розповів.

— Що ж, перший млинець грудкою, — закінчивши розповідь, визнав він, — але нічого. Будемо шукати далі. А зараз — додому. Темно вже… Та й холодно.

Але додому треба було ще дійти. З півгодини, не менше, йшли до Яниного будинку.

Попрощавшись із дівчиною, друзі поплентались до свого дому.

— І ти віриш у те, що таким ось чином можна знайти викрадачів? — запитав Льоха, коли вони вийшли на Міжнародну.

— А що, є інші варіанти? — відказав Миха запитанням на запитання.

— Це, як я пам’ятаю, ти вже колись казав. Менше з тим, інших варіантів поки справді немає.

— Саме так: поки! Ой!..

При цих словах Михова ліва нога провалилася у яму. І хтозна, що було би далі, якби поруч не йшов Льоха, за куртку якого Миха встиг вчепитися правою рукою.

— Нічого собі… — сказав Миха, дивлячись під ноги.

Просто перед ним зяяв убивчою чорнотою відкритий каналізаційний люк! Хлопці перезирнулися. Миха повернув голову й подивився на дорогу. Попереду, метрів за п’ятдесят від них, їхала машина. Ні кольору її, ні марки видно не було, тільки червоненькі вогники мерехтіли в темряві.

— Попередити б якось… Провалиться ще… Гей! Гей! — закричав Льоха і кинувся за машиною.

Але водій, мабуть, не чув і не бачив хлопця, що біг навздогін, бо, навпаки, додав ходу, і машина зникла в нічній темряві. Миха, уважно дивлячись собі під ноги, швидко наздогнав Льоху.

— Ну й знахабніли вже ці збирачі брухту! — кинув Миха.

— Й доби покришки не простояли… Ходімо подивимося, — запропонував Льоха.

— Та ну їх… Щось я втомився. Подзвонімо в міліцію. Слісаренку дзвонити вже пізно, треба в чергову частину.

Як і слід було чекати, черговий такій новині не зрадів:

— Що?!! Знову?!! А хто дзвонить?

Миха назвався.

— А-а-а… Цей… як тебе… Бостон, чи що?..

— Ватсон, — поправив міліціонера Миха. І по хвилі про всяк випадок додав: — А якщо офіційно, то Михайло Мукоїд. Добре було б ці дірки якось позначити, бо так і вбитися можна. Я щойно сам мало в люк не шурхнув… Це ж просто на Інтернаціональній!

— А ви самі… — почав черговий.

— А ми самі додому йдемо! — твердо відповів Миха. — Нам ще уроки на завтра робити треба.

— Ну, — процідив крізь зуби Льоха, — все одно спіймаємо! Еге ж, Михо?

Той тільки скреготнув зубами.

Зайшли у свій двір.

— Уважно дивись під ноги, — попередив Миха, — може, в нас теж покришки свиснули!

Порада була не зайвою. Люк, з якого почалася вся ця історія, теж зяяв чорною дірою.

— Та як же так! Невже ніхто не бачив, як їх знімають? Це ж не порожню пляшку з узбіччя підібрати! Це ж п’ятдесят кілограмів!!! — Закричав роздратований Льоха.

— Ходімо глянемо, що діється «в Парижі».

Вони зламали довгу гілку, встромили в люк і пішли на вулицю Паризької Комуни. Там покришки були на місці.