Полювання на мамонтів. Справа №8

Розділ 4

Минуло вже чотири дні з того вечора, коли у відкритий каналізаційний люк упала маленька дівчинка, а діри все чорніли на дорозі, що йде вздовж будинку, де живуть Миха Ватсон, Льоха Холмс і Настя Боанасьє. Неодноразові скарги мешканців до Горобинівського водоканалу успіху не мали.

— У нас немає грошей поставити покришки на люках навіть на дорозі! А там кожен день проїжджає тисячі машин! — відбивався від скаржників начальник. — Потерпіть трохи… Я вирішую це питання з міською владою.

Миха, щодень обходячи ці страшні діри, тільки головою хитав:

— Хіба люди так роблять?! Ні, тільки дикуни! Одне слово — мамонти!

Наступного вечора, розповівши мамі про неіснуючі репетиції шкільного спектаклю, Миха знову пішов «на лови». Льоху й Настю про свій похід не повідомив: надворі було досить холодно, і він не хотів, щоб друзі, особливо Настя, ловили дрижаки, поки він щось там десь там шукатиме. Поткнутися знову на цегельний завод Миха не ризикнув: боявся напоротись на вчорашніх знайомих. Трохи подумавши, він вирішив піти на колишню меблеву фабрику. Від їхнього будинку туди було хвилин двадцять ходу — коротким шляхом, через залізничний вокзал. Миха дійшов, а точніше, добіг до вокзалу, навіть нітрохи не змерзнувши, пройшов через підземний перехід під залізничними коліями, добіг до потрібного провулка й звернув праворуч. Ще здалеку він почув глухі удари. Миха вповільнив крок і озирнувся. Навколо нікого не було, якщо не зважати на самотнього перехожого, що метрів за триста неквапно крокував йому назустріч. Миха різко звернув до прохідної. Там зупинився, озирнувся, витягнув з кишені мобільний телефон і вимкнув його. Мить постояв, знизав плечима, підняв із землі поліетиленовий пакет, який вітром прибило до його ніг, загорнув у нього мобільний і сховав поміж розтрощеної цегли. «Так буде краще», — подумав Миха, рішуче крокуючи на прохідну.

Дзвінок стаціонарного телефону був як грім серед ясного неба. Льоха здригнувся від несподіванки, і хоч телефон стояв зовсім поруч, слухавки не зняв. Зазвичай, якщо мама була вдома, і до того ж на кухні, на дзвінок відповідала вона. Тато в сусідній кімнаті «висів» в інтернеті. Він був у навушниках, тож дзвінка не чув.

— Синку, тебе Максим Павлович! — гукнула з кухні мама.

Максим Павлович — це Михів батько. Від недоброго передчуття в Льохи похололо всередині. Він непевно взяв слухавку.

— Льошо, добрий вечір!

— Добрий, Максиме Павловичу!

— Льошко, ти не знаєш, де Мишко? Сказав, що пішов на репетицію, а вже початок десятої… Телефон його не відповідає. Кому там у школі можна зателефонувати й уточнити, чи все гаразд? До речі, а ти що, у виставі не задіяний?

— Ні, Максиме Павловичу! — намагаючись говорити так, щоб не було зрозуміло мамі, про що йдеться мова, відповів Льоха. — Я зараз своїм подзвоню і дізнаюсь, добре?

— Спасибі! Передзвониш мені, добре?

— Так-так, звичайно.

Куди це Миха влип?! Чому не подзвонив? Чому не сказав, куди пішов? Якщо сказав, що йде на репетицію, отже, перевдягнувся. Виходить, пішов кудись «вливатися»… Але куди?

Усе це блискавкою промайнуло в Льоховій голові ще до того, як він устиг покласти слухавку на телефон. Нічого не вдієш, треба когось кликати на допомогу. Льоха схопив слухавку, але за мить знову поклав на місце. Краще, якщо він подзвонить з мобілки, щоб розмови не чула мама. Він швидко одягнувся і рвонув до дверей.

— Синку, ти куди? — долинув мамин голос із кухні.

— Піду трохи провітритись…

Зі своєї кімнати висунулася Настя:

— Льохо, що таке? Щось трапилося?

— Миха десь пропав, — пошепки відповів той сестрі, — ти поки сиди вдома і нікуди не смикайся. Я подзвоню, раптом що…

— Проти ночі? У таку холоднечу? — голосно здивувалася мама на кухні. — Петю! Чуєш? Петю?! Знов у всесвітній мережі «завис»! Петре!!!

Мама роздратовано дзенькнула об щось ополоником і вийшла з кухні, витираючи руки фартухом, але Льоха вже, грюкнувши вхідними дверима, зник. На ходу він вихопив із кишені мобільний телефон і набрав номер Гасисвітла. У їхньому будинку, крім Михи, жили ще кілька однокласників, у тому числі й Миколка Братко, прозваний Гасисвітлом за те, що де треба й не треба ліпив своє «Гаси світло!», І Юрко Філімонов, він же Філімон.

— Гасисвітло, тривога! Мерщій до козлячого столика! — коротко сказав він і, нічого не пояснюючи, відключився й набрав номер Філімона.

Йому сказав те саме, вискочив з під’їзду й кинувся до столика. За якусь мить туди прибігли стривожені однокласники.

— Привіт! Що сталося?

— Хлопці, тут така ситуація. Ви ж знаєте, що ми взялися за справу про зникнення кришок з каналізаційних люків. Учора Миха закосив під бомжа, і ми пішли на цегельний завод. Там такі ж хлопці металобрухт збирають. А ми з Настею підстраховували. Але номер не пройшов. Настя невчасно зателефонувала Михові… Коротше, ледве звідти змилися. А сьогодні, скоріш за все, він знову «вливатися в колектив» пішов, тільки нікому не сказав. Ну, і зник…

— Гаси світло! Як це зник? — здивувався Миколка.

— Ну, як… як… Вдома нема, телефон не відповідає… Я думаю, нам треба швиденько пройтися… Пошукати його…

— Де пошукати? — запитав Філімон.

— Ну… На цегелку він навряд чи пішов… Гадаю, його треба шукати або на машторфі, або на будматеріалах, або на меблевій фабриці. Гасисвітло, ти чеши на машторф, ти, Філімоне, — на будматеріали, а я — на меблеву. Тільки обережно там! Ті бомжі, яких ми зустріли вчора, були мужиками дебелими й досить агресивними… Раптом що — дзвоніть. Ну, все, розбіглися!

Льоха біг до меблевої фабрики землі під собою не чуючи. «Ну, Ватсоне! Доберусь я до тебе! Невже важко було зателефонувати й попередити, куди пішов?» — не встигали за ним думки.

Він домчав до фабрики за десять хвилин. Зупинився за кілька метрів до того, що було колись прохідною, щоб відхекатися.

— Яночко, привіт!

— Говори голосніше! Я тебе погано чую, — відповіла подружка.

— Янко, тут таке діло… Миха зник.

— Голосніше кажи!

— Та не можу я! Не хочу, щоб мама чула.

— Я зараз до тебе прибіжу! Чекай…

— До мене не треба. Зустрінемося, де завжди.

Настя накинула куртку й підійшла до дверей. Аж тут мама:

— А ти куди? Спочатку Льоша, тепер ти? Ніч і холод надворі! Ви що, змовилися?

— Та ні, ма! Я з Янкою прогулятися… У неї щось настрій мінусовий… Заодно й свіжим повітрям подихаю на ніч…

— О, Боже! Ну, й молодь нині пішла! Усе секрети, все таємниці! А результат? Он, у дворі, три покришки з каналізаційних люків поцупили! І кінців не знайти! А все це таємниці ваші… Взяти б паска, та штани спустити… Чекай, Настю! Настю!!.

Але Настя вже не чула маминого буркотіння. Перескакуючи через одну сходинку, вона збігла з четвертого поверху й помчала до козлиного столика. Там спробувала сісти на лавку, але та була така холодна, що Настя тут- таки зіскочила з неї і застрибала на місці. Але вже за мить завмерла, вдивляючись у темряву вулиці: хтось біг до столика, але це була не Янка, бо та жила геть в іншому боці. За хвилину Настя впізнала Тасю Москаленко, дівчинку, з якою дружив Льоха.

— Тася? Ти звідки тут?

— Яна подзвонила! А могла б і ти!

— Тасю, не читай мені моралі! А, он і Янка біжить!

— Настю, я пару скакалок взяла, — тим часом повідомила Тася.

— Це ще навіщо? — здивувалася Настя.

— А раптом знадобляться? Пам’ятаєш, як тоді Пінгвіну ноги скрутили? Навіть крикнути не встиг!

— Добре вже! Взяла, то взяла. Хоча… Дай- но мені одну. Нудно буде — пострибаю! Яно, привіт!

— Привіт, дівчата! Настю, ти можеш нормально сказати, що сталося з Михою? — Яна, котрій подобався Миха, стривожено дивилася на Настю.

— Якби я знала, то вам би не дзвонила. Тут хтось поцупив покришки з каналізаційних люків… Ви ж у курсі? У нашому дворі дитина у відкритий люк упала! Ну… Ми вирішили знайти цих виродків.

І Настя коротко розповіла про вчорашні події на цегельному заводі і потім продовжила схвильовано:

— А сьогодні Миха кудись пішов, нічого нам не сказавши. Пішов, і все… Ми б і не знали, тільки його батя подзвонив… Михів телефон не відповідає… А головне, не зрозуміло, куди він пішов! Що йому в голову стрельнуло? Льоха пішов його шукати, але теж не

сказав, куди. Щоб батьків дарма не хвилювати. А мене не взяв…

Яна труснула кучерями:

— Правильно ти зробила, що нам зателефонувала! Дівчата, вмикайте мізки! Якщо вчора ви ходили на цегельний, то сьогодні…

— Тут вибір невеликий: машторф, будматеріали або меблева фабрика. Інших підприємств у нас немає, — перебила Яну Тася. — Я — на машторф. Хай тільки посміють Льошика зачепити! Я їм усім кумполи повідкручую!

— Добре, — погодилася Настя, — я на будматеріали, а ти, Яночко, на меблеву фабрику. Тільки нікуди не лізьте! Раптом щось підозріле — телефонуйте! До речі, телефони переведіть у віброрежим. А то буде, як минулого разу, — зателенькає, коли не треба! Все, розбіглися!

І дівчата розчинилися в холодній листопадовій темряві.

Миколка Гасисвітло стояв посеред колишнього цеху. Зайшов він туди майже навпомацки, така кругом була темрява.

— Оце-то гаси світло… Як же вони в такій тьмі єгипетській умудряються брухт збирати? Та, мабуть, ніяк. Значить, треба шукати, де горить світло…

Світло в такій темряві можна побачити здалеку. І найкраще — згори. Миколка увімкнув телефонний ліхтарик і роззирнувся. У слабкому світлі побачив товстенну стіну з великим проламом. По ньому Гасисвітло неспішно, дуже обережно, виліз на висоту другого поверху й звідти оглянув руїни машторфу — колишнього заводу з виробництва машин для видобування торфу. Кругом була суцільна темрява. Миколка спустився на землю і вимкнув ліхтарик. І раптом почув обережні кроки. Гасисвітло завмер. Кроки теж завмерли. Миколка тихо намацав ногою цеглину, підняв її. Хтось увійшов до покинутого цеху й теж зупинився. Запанувала тиша. Так тривало кілька секунд. Нарешті, Миколка не витримав:

— Хто тут? Відповідай, а то запущу цеглою!

— Ти спочатку сам назвись! А цегла в мене також є!

— Стривай-но… Щось мені голос твій знайомий… Мене Миколою звуть… Микола Братко.

— А… Це котрий Гасисвітло?

— Ага! А ти хто? — своєю чергою запитав Миколка.

— Тася я. Москаленко…

— А-а… Ти з Настею в одному класі вчишся?

— Це ти Миху тут шукаєш? — несподівано запитала Тася.

— Що-що? — розгубився Гасисвітло. — А ти звідки знаєш?

— Як звідки? Ми вас усі рятувати пішли. Я, Настя і Яна.

— Гаси світло, коротше… — Миколка не міг підібрати потрібних слів і замовк.

Тася дістала телефон, але Гасисвітло схопив її за руку:

— Не треба! Раптом у нього телефон задзвонить у непідходящий момент…

— Я Насті дзвоню, — сказала Тася й відвела Гасисвітлову руку вбік.

— Настю, привіт. Я знайшла Миколку Гасисвітла. Тут усе в нормі. Як у тебе?

— Поки ніяк. Я ще не дійшла. Хвилини за три… — відповіла Настя. — Рушайте до мене. А потім, якщо тут усе нормально буде, разом підемо на меблеву фабрику.

— Домовились. Миколко, ходімо на завод будматеріалів.

— Настя там?

— Уже підходить.

І вони поспішили, наскільки це було можливо в суцільній темряві. До заводу будматеріалів було хвилин п’ятнадцять швидкої ходи.

Юрко витягнув ліхтарика — його він прихопив із собою, коли забіг додому, щоб тепліше одягнутися — і вже хотів було увімкнути, аж тут почув десь неподалік легкий шерех і слабкий зойк. Схоже, хтось спіткнувся і скрикнув. Потім знову стало тихо. Але цього було достатньо, щоб зрозуміти: Юрко тут не сам. По дорозі проїхала машина — через діру, яка колись була вікном, освітила руїни. У приміщенні сусіднього чи то цеху, чи то складу майнула чиясь тінь. Юрко вже хотів був окликнути Миху, але осікся, згадавши Льохову розповідь про те, якими агресивними були безхатьки на цегельному заводі. Тихенько, контролюючи кожен крок, уважно вслухаючись у тишу холодного вечора, хлопець рушив у сусіднє приміщення. А тиша стояла така, що, здавалося, все відбувається в німому кіно. І тут під ногою хруснув уламок скла — наче вдарив грім під час нічної травневої грози. Юрко завмер. Раптом почув у повітрі легкий свист, а за мить відчув, як щось зв’язало йому ноги. Не встиг Юрко оговтатись, як його злегка штовхнули в спину.

— Ой! Що за…

Він упав на витягнуті руки, і тут же на спину йому хтось сів.

— Попався, хто кусався!

— Настя?! — Юрко впізнав голос Льохової сестри.

— Не зрозуміла… Філімоне, ти, чи що?

— А то ж хто… Та злізь ти з мене нарешті!

Настя зіскочила з лежачого Філімона, допомогла йому підвестися й розплутати ноги.

— Чим це ти мене так? — Він помацав тонку, але міцну мотузку.

— Це скакалка. Розкрутила і кинула тобі на ноги. Вона круг тебе й обмоталась…

— Спритно! Я б до такого не додумався… Ну, добре, дзвони Льохові.

Цієї миті почувся голос Гасисвітла:

— Агов, народ! Ви тут?