Полювання на мамонтів. Справа №8

Розділ 5

Ніч. Темінь. Тиша. Чотири постаті наближалися до колишньої меблевої фабрики. За кілька кроків до напівзруйнованої прохідної Юрко дістав ліхтарик.

— Стривай, — Настя прикрила ліхтарик рукою. — Не треба видавати себе завчасно. Зайдемо всередину…

Настю обірвав чийсь крик. Розібрати було важко, що саме крикнув невідомий, але в інтонації чулася злість.

— Настю? Це ти, чи що? — почувся ззаду Янин голос.

— Яно? Ти оце тільки допленталась?

— Та, блін, у темряві не в той провулок звернула. Заблукала в рідному місті, розумієш…

— Добре, Янко! Потім. Філімоне, сюди ж Льоха пішов? — спитала в Юрка Настя.

— Так, Льоха, — відповів за Філімона Гасисвітло.

— Цікаво, куди він подівся? Якщо наші розрахунки правильні, то Миха теж десь тут.

А в глибині руїн той же голос знову щось вигукнув — нерозбірливо й сердито.

— Ходімо! — махнула рукою Настя, і вже вп’ятьох, одне за одним, вони поволі пішли всередину напівзруйнованої фабрики.

У цілковитій тиші пройшли дві порожні великі зали. Рухалися майже наосліп. Темрява була непроглядна. Нарешті, почули розмову. Настя піднесла руку, і всі зупинилися. Говорили неголосно, і розібрати, про що саме, було важко. Настя, махнувши головою, прошепотіла:

— Підійдемо ближче… Тільки тихо!

Пройшли ще один зал і врешті-решт побачили попереду слабке світло. Розмова стала чіткішою:

— Колися, навіщо сюди прийшов? То на цегелку тебе занесло… У Кактуса досі синяк не зійшов! Мобілу куди дів?

— Та ж кажу: залізо збирав… їсти нічого вдома… — почувся слабкий, але впізнаваний Михів голос.

— Ах ти брехло! — почувся інший голос. — На тобі!

Миха застогнав.

— Що?! — ледь чутно скрикнула Яна. — Мого Михасика бити?!! Ах, ви!!!

— Янко, стій!!! — пошепки закричала Настя, але та її не послухала і пішла вперед — тихенько, підступно.

— Облиште його! — раптом долинув з іншого боку зали Льохів голос. — Ідіть до мене, я все розповім…

— Мовчи там, шмаркачу!.. До тебе черга теж дійде! — грубо відповів хтось із безхатьків.

— Льошик?!! — на все горло заволала Тася. — Ну, капці вам, віслюки дерибаданські!!! — І кинулася в наступ слідом за Яною.

Біжучи, вона нагнулася і вхопила з підлоги шматок цегли. Якщо Яну ще можна було спробувати зупинити, то Таська перла, мов танк, а зупинити її — означало ризикнути потрапити під важкі гусениці. Решті нічого не залишалось, як кинутись услід за дівчатами.

Озброювалися на ходу — хто чим міг. Філімон вхопив важку дошку, Гасисвітло підняв з підлоги шматок іржавої сталевої арматури, Яна і Настя, за прикладом Тасі, взяли по шматку цегли в кожну руку. Весь цей галасливий натовп залетів у напівтемну залу і, не зволікаючи ні секунди, кинувся на трьох мужиків, що стояли навколо Михи. Той сидів на підлозі зі зв’язаними за спиною руками. Під стіною, трохи далі, так само зі зв’язаними руками сидів Льоха. Мужики з несподіванки аж присіли, а потім кинулися тікати хто куди.

— А-а-а!!! — Таська з криком запустила шматком цегли навздогін одному з безхатьків. — Повбиваю!!! Льошику!!! Льош!!! Вони тобі нічого не зробили?

Тася кинулася до Льохи, розцілувала його і спробувала розв’язати руки. Але вузол був занадто тугим.

— Філімоне! Гасисвітло! Хто-небудь! Допоможіть же! — галасувала вона.

В іншому кутку кімнати поруч з Михою сиділа Янка. Вона була притулилася до його щоки, але Миха скривився, і вона відсторонилася, не розуміючи, в чому річ.

— Михо, ти що?

— Боляче…

— Де боляче?

— Під оком… Вони мені в лице заїхали кілька разів…

— От сволота! Зараз, секундочку…

Вона теж спробувала розв’язати мотузку, якою був зв’язаний Миха, але, видно, обох полонених зав’язували одні й ті самі руки. Янка вчепилась у вузол зубами.

— Ну, от і все…

Гасисвітло з Філімоном тим часом звільнили Льоху. Нарешті всі зібралися разом.

— Що ж у вас тут сталося? Як ви обидва примудрилися потрапити в полон до цих пияків? — запитала Настя.

— Чесно кажучи, я й сам не зовсім зрозумів, — відповів Миха, розтираючи затерплі зап’ястки. — Я підійшов до отвору… Он там! — Він вказав рукою на майже невидимий у темряві отвір. — А на мене хтось ззаду…

— Ну… А я побачив, що Мишко сидить зі зв’язаними руками, і в мене мізки як вивітрились! Один на трьох кинувся! Ясна річ… ось і опинився…

— Ватсоне, ти подзвонив би додому, та? Батьки твої дуже непокояться…

— Та телефон… — почав Миха, але Яна його перебила і сунула в руку свою мобілку.

— На, подзвони з моєї.

— Та ні. Побачать, що я дзвоню з чужого номера. Відразу паніка почнеться! Ходімо звідси. Я свою мобілку на вході сховав. Льохо, а в тебе не відібрали?

— Не встигли! — Він поліз у внутрішню кишеню куртки й дістав телефон. — Ось…

— Добре! А тепер ви мені поясніть, як таким натовпом зібралися, і як вирахували, де я? — поцікавився Миха.

— Ні, Ватсоне, це ти нам поясни, чому ти сюди пішов, нічого нікому не сказавши? — Льоха призупинився, а Янка в темряві наткнулася на нього.

— Чому… Чому… Знову б стояли і мерзли на вулиці. Така холоднеча! Тому й пішов сам. А телефон із собою брати побоявся. Знову задзвонив би, коли не треба — обшукали б і забрали… Ну все, проїхали!

По цих словах Миха вийшов з приміщення колишньої фабричної прохідної, відшукав у цегляній тріщині загорнутий у поліетиленовий пакет телефон, і набрав мамин номер.

— Ма… Привіт! Та ти не хвилюйся!.. Так усе добре! Скоро буду вдома. Так… Ага… Бувай. — Він глянув на Яну. — Тепер усе гаразд. Можна й по домівках.

По дорозі додому говорили всі разом, тільки Миха та Льоха майже не розмовляли, оговтувалися після пережитого. Найбільше діставалося Тасі Москаленко.

— Тась, чуєш Тась… Круто ти цим віслюкам… як їх там… дери… бери… о, ти їм дала, коротше!.. Ха-ха-ха, — заіржав, як молодий жеребчик, Гасисвітло.

— Ех ти, тьма неосвічена! Не «дери-бери», а дерибаданські. Класиків читати треба!

— Щось я не врубаюсь… Яких ще класиків? — не зрозумів Гасисвітло.

— Класичних! Бо сам віслюком дерибаданським станеш, зрозумів! Хі-хі-хі! — захихотіла Таська, а за нею — Яна з Настею.

— А ці… Як їх… Від страху, мабуть, у штани наклали, ге? Уявіть, стоять собі спокійненько, а тут із темряви — Таська:

— Ах, ви! Віслюки дери… бери… — Філімон теж не зміг з першого разу вимовити, які це були віслюки, і знову зареготав. Його сміх підхопили всі інші. Навіть Таська не стрималась і теж розсміялася. Так, регочучи і згадуючи кожну мить небезпечної, але в чомусь і кумедної пригоди, дійшли додому. Миха пішов проводжати Яну, Льоха — безстрашну Таську. Детективи домовилися зустрітися завтра вранці, дорогою до школи.

Миха прийшов додому на початку одинадцятої. Мама не вийшла, а вибігла в коридор:

— Синку, та де ж ти?.. Як же ти?.. А це що?..

— Де?

— Під оком! Ось! — І мама ткнула пальцем на ліве Михове око.

Миха підійшов до дзеркала. Під лівим оком у нього розцвів розкішний синець.

— А… Це… Як його… Ну… Це грим! У виставі в бомжа синець, розумієш… Мені намастили, а змити не виходить… Грим бракований, чи що… Тепер буду, як дурень, з синцем…

Уранці Миха, Льоха й Настя зустрілися біля козлиного столика. По дорозі в школу обговорювали вчорашню пригоду.

— Ти як? — запитав Миху Льоха.

— Та в нормі! Зранку довелося маминою пудрою фінгал маскувати.

— А що, — усміхнулася Настя, — нормально запудрив. Майже не видно.

— Я старався… — Миха теж усміхнувся. — Я вчора довго не спав. Увесь час думав… Влитися в колектив збирачів металобрухту не вийшло… Дві спроби — два промахи. Та й, як виявилося, небезпечне це діло. Збирачі чужих до себе не дуже підпускають. Треба до цієї справи підійти з якогось іншого боку.

— Надумав що-небудь?

— Може, спробувати пошукати підпільні пункти прийому металобрухту просто так?

— Це як? — не зрозуміла Настя. — Що значить: просто так?

Льоха теж запитав:

— Справді, про що це ти?

— Горобинівка — це ж не мегаполіс. За кілька днів можна все містечко обійти. Розкрий очі, роззуй вуха… Купку металу заховати можна, але купу… Ось я і пропоную: розбити Горобинівку на маршрути. Пройти ними, уважно оглянувши всі приватні будинки…

— Обшук у них влаштувати, чи що? — здивувався Льоха. — Що значить — оглянути? Біля деяких такі паркани! Чорта з два там щось побачиш!

— А якщо пункт прийому не в Горобинівці? — додала сумнівів Настя.

— Ви обоє маєте рацію, — погодився Миха, але тут же запитав: — а інші пропозиції є? До речі, ті, в кого такі-от паркани, — Миха підніс руку, став навшпиньки і показав, які високі паркани він мав на увазі, — ті брухтом не займаються. Ну, то як?

Інших пропозицій не було. Миха подивився спершу на Льоху, потім на Настю.

— Отже, після школи сідаємо за карту Горобинівки й розподіляємо вулиці. А починаючи із завтрашнього дня, гуляємо по маршрутах.

— А парами можна? — тут-таки запитала Настя.

— А чому ні? Гуляй зі своїм Денисом, але засвітла. Увечері, коли темно, все одно нічого не побачите. Що шукати — зрозуміло. Тож — до справи!

— А може, вони якраз і працюють, коли темно? — знову запитала Настя.

Усі замовкли. Першим відреагував Льоха:

— Молодець, сестричко! Швидше за все, так і є! Га, Ватсоне?

— Цілком можливо, — Миха почухав за вухом, — але ввечері небезпечно…

— А ми ж парами! — задерикувато вигукнула Настя. — Ви ж справжні мужчини? Раптом що, захистите. Від усяких там віслюків дерибаданських! — І Настя лукаво глянула на Льоху.

— Та ну тебе! Таська, звичайно, дала жару… Але пожартували, й досить.

Коли після уроків компанія вийшла на вулицю й пройшла кількасот метрів, Настя здивовано скрикнула:

— Люки!

— Що люки? — не зрозумів Льоха.

— З покришками! — радісно вигукнула Настя.

І справді! Усі люки, попри які йшли друзі, були накриті покришками! Зайшли у двір — тут те саме! Усі люки закриті!

— Слава Богу… — пробурмотів Миха. — Нарешті!

Годину по тому всі зібрались у Михи й узялися до роботи з картою. У теплу пору року такі сходини влаштовувалися за козлиним столиком, але зараз було надто холодно. Раніше діти й не підозрювали, як багато вулиць в Горобинівці! І які вони довгі!

Коли нарешті юні детективи поділили вулиці між собою, Настя тут-таки подзвонила Денисові й запросила його на побачення «з користю».

— Як це, «з користю»? — поцікавився Денис.

— Зустрінемось — розкажу, — пообіцяла Настя.

Трохи поміркувавши, Миха подзвонив Яні, а Льоха — Тасі. І незабаром усі розбрелися по Горобинівці. Було ще світло.

Миха з Яною неспішно брели вулицею, забудованою приватними будинками. З півгодини вони йшли просто як знайомі, розмовляючи про те, про се… Нарешті Яна сказала:

— Мих, чуєш, Мих… Ми що, весь час так і будемо просто ходити?

— А що? Ти замерзла? Хочеш побігати?

— Михо, мені нудно!..

— Яночко, ну ти ж розумієш, що у нас не просто побачення? Ми розслідуємо…

— Та знаю я… Знаю! От тільки… Це ж усе одно побачення, так? А на побаченні треба дівчину це… ну…

— Ну?.. Що потрібно на побаченні?.. Не тягни кота за хвіст, Яно!

— Ну, на побаченні дівчину потрібно обіймати… цілувати…

— Стоп! — перебив її Миха. — Ану… Ходімо ближче до кущів… Он туди… — Миха показав щілину між густим кущем бузку і парканом.

— Ходімо! — зраділа Яна, і навіть побігла наперед, тягнучи Миху за руку.

Притулившись спиною до паркану, Яна простягла вперед руки і навіть закрила очі, але Миха, не помітивши приготувань дівчини до омріяного поцілунку, прикипів до щілини в паркані, пильно вдивляючись у двір.

— Михо!.. — вимогливо прошепотіла Яна і відкрила одне око. — Михо!

— Тихо, Яночко, тихо… Тут дуже цікаво…

— От дурень! — І Яна шморгнула носом.

— Ну й дурна ти в мене, Янко! — прошепотів Миха.

— Правда?.. Я в тебе?.. Дурна?.. — радісно прошепотіла та і знову закрила очі. — Ну й нехай…