Полювання на мамонтів. Справа №8

Розділ 7

Уранці, як завжди, друзі зустрілися біля козлиного столика.

— Добрий морнінг! — ще здалеку привіталася Настя. — Невже справді покришки знову поцупили?

— А ти глянь біля третього під’їзду, — хмикнув Миха.

Настя обернулась, але звідси діру розгледіти не змогла.

— По дорозі побачиш, — сказав їй брат, — гайда в школу.

Деякий час ішли мовчки. Настя, побачивши на вулиці відкриті люки, голосно обурилася.

— Шукатимемо підпільні пункти прийому, — мовив Миха. — Нічого іншого не залишається… Ой, диви! А цю покришку не зачепили… І он ту теж! Дивно…

— Справді… — Льоха здивовано дивився на люки. — Одні крадуть, інші лишають… а чому? Дивись, а ґрати зливостоків теж потягли! От люди!

— Це не люди! Це мамонти… — сухо буркнув Миха.

Після уроків домовилися дві години посидіти вдома і зробити уроки, а потім знову податися на пошуки підпільного пункту прийому металобрухту. Льохові з Тасею дісталася вулиця Шевченка. Щоб дійти туди, треба було перетнути вулицю Паризької Комуни. Коли дісталися до «Парижа», Льоха застиг, як укопаний, — люки знову дивилися в небо чорною порожнечею. Хлопець схопився за мобілку:

— Алло! Михо! На Паризької Комуни теж покришки свиснули! От козли!

Вулиця Шевченка хоча й пролягала майже центром Горобинівки, але була недоглянута, як буває майже завжди, коли на вулиці переважають приватні будинки. Ще здалеку Льоха побачив навстіж розкриті ворота гаража. Вони виходили просто на вулицю, тому заглянути всередину гаража було неважко. Те, що Льоха побачив, змусило його заціпеніти: там лежала гора металобрухту! Тася вчепилася за Льохову руку:

— Льох! Ми їх знайшли! — гаряче прошепотіла вона. — Ми їх знайшли!!!

Льоха встиг розгледіти в купі металу шматки іржавих труб, металеві двері, автомобільні запчастини, навіть прим’ятий самовар, але заповітних кришок не побачив. Раптом у гаражі з’явився господар цього металевого звалища, він, певно, зайшов у гараж через задні двері, що вели на подвір’я.

— Ну? Чого витріщилися? — не дуже привітно запитав він. — Метал хочете здати? То здавайте. А ні — то йдіть, куди йшли…

— А ви приймаєте метал? — абсолютно безглуздо запитала Тася, й отримала таку ж безглузду відповідь:

— А тобі що, панночко, повилазило? Не бачиш? — Господар зробив широкий жест правицею, показуючи на купу брухту.

— А що, ви будь-який метал приймаєте? — запитав Льоха.

— Будь-який, — підтвердив господар, — і кольоровий, і чорний… Сталь, чавун, мідь, алюміній… Всякий.

— Ага… — Льоха ніяк не міг зважитися на запитання про покришки від люків, пам’ятаючи, до яких наслідків це призводило.

Тут до розмови пристала Тася. Вона околяса не ходила, а спитала просто в лоб:

— Ну, а якщо залізяки палені?

— Що значить палені? — вмить насторожившись, запитав господар.

— Ну, там кабелі, дроти… Труби… Покришки від люків… — неголосно перелічив Льоха.

Господар спідлоба подивився на Льоху, виглянув на вулицю, озирнувся і відповів похмуро:

— Можна й це. Тільки дроти без ізоляції, випалюєте її самі. А покришки тільки биті.

— Як це — биті? — не зрозуміла Таська.

— Як, як… На шматки!

— А їх що, можна розбити? Як?! — здивувалася дівчина.

— А як нормальні люди б’ють? — хмикнув господар. — Ломом. Супроти лома нема прийому, ясно?

— Ого… — похитав головою Льоха. — Це ж як попітніти треба, щоб залізяку розбити?

— А ти думаєш, грошики легко заробляються? — усміхнувся господар.

— Воно-то так… — погодився Льоха. — Ну, добре, все зрозуміло… Тась, ходімо!

— То що, лом привезете? — кинув господар навздогін.

— Аякже! — буркнула Тася, не обертаючись. — Тільки-но сусідка коляску від немовляти звільнить, відразу й притарабаню…

— Тась, не ляпай! — смикнув подружку Льоха. — Я дзвоню Михові.

Миха разом з Янкою підійшли хвилин за двадцять. Льоха з Тасею чекали на них у дворі спортшколи, сховавшись за деревами. Побачивши парочку, що наближалася, вийшли назустріч.

— Ну… І що ви знайшли?

Льоха, не кажучи ні слова, кивнув у бік відкритого гаража. Миха перейшов вулицю, зазирнув у гараж, оглянув там усе уважно і повернувся до друзів.

— Однак, нахаба! — всміхнувся він. — Не криючись, приймає!

— А, може, в нього є ліцензія? — запитав Льоха.

— Ні… Ні лабораторії… Ні автомобільних ваг… На такий приймальний пункт ліцензію б не видали! Треба поспостерігати…

Вирішили підключити до цієї справи і Настю з Денисом, щоб не було так загайно по часу. Подзвонили їй, і Настя, разом зі своїм другом, теж підійшла до спортшколи.

— Може, з Тарасюком поговорити? Щоб дозволив у коридорі почергувати? Дивись, вікно якраз на гараж виходить. І не так помітно, ну й… не так холодно, — запропонувала Настя. — Зиновій Володимирович, думаю, поставиться з розумінням, не відмовить…

— Тоді гайда! Ти ж його знаєш, — погодився Льоха. — Щось мені теж на холоді дубіти не хочеться.

Усі зайшли в спортшколу. О третій годині дня тут був суцільний гармидер! Шум, крики, біганина… У залі дзвінко лупили по м’ячу волейболісти, грюкали важким м’ячем по підлозі баскетболісти… З розчиненої зали на другому поверсі долинали гучні вигуки боксерів… Словом, процес ішов на всю котушку!

— І де шукати твого Тарасюка? — запитав Льоха.

— Як де? — здивувалася Настя. — Він же директор! Що ж, по-твоєму, він повинен у залі з м’ячем скакати? В нього свій кабінет.

Аж тут, наче зумисне, зі спортзали вийшов директор Тарасюк. Він був у футболці та спортивних трусах. Усі, крім прибитої подивом Насті, не те, що засміялися, а нестримно зареготали! Тарасюк здивовано подивився на Друзів:

— І що ви знайшли смішного в моїй скромній фігурі?

— Ні, Зиновію Володимировичу, це не через вас! Зовсім навіть навпаки. Ми прийшли до вас у дуже важливій справі.

— Ну, раз у важливій, то ходімо в кабінет.

Як був, у трусах і футболці, директор сів у крісло, попередньо витерши спітніле обличчя рушником.

— Слухаю вас.

Миха спокійно розповів усю історію зі зникненням покришок і пояснив, що їм потрібно від директора.

— Ну що ж, — сказав Тарасюк, закінчуючи розмову, — я б цю наволоч власними руками!.. Сам мало не влетів машиною в таку діру! І куди тільки міліція дивиться?!. Так що можете стежити. Черговій я скажу, щоб вас не чіпала і впускала, коли треба. Тільки давайте домовимося: якщо помітите щось підозріле — самі нікуди не лізьте! Повідомте мене чи міліцію. Згода?

— Згода, — за всіх відповів Миха.

— Ну, а з майором Слісаренком я домовлюся.

— Дякуємо, Зиновію Володимировичу, ми самі, — сказав Льоха.

— Навіть так? — здивувався Тарасюк.

— Навіть так, — підтвердив Миха, — ми з ним добре знайомі.

— Ага! — вставила свої п’ять копійок Настя. — Ми навіть позавчора з ним на «ти» розмовляли.

— Ти? На «ти»?! З майором?!! — здивувався Тарасюк.

Він добре знав майора і не міг собі уявити, щоб той допустив таке панібратство. Щоб дівчина, навіть не дівчина, а дівчинка, говорила з ним на «ти»?!.

— Та, ні… Навіщо ж я… Це він зі мною на «ти», — поправила директора Настя.

— А-а… — заспокоївся Тарасюк. — Зрозумів… Що ж… Ми домовилися.

Зиновій Володимирович підвівся з крісла і хотів був поправити краватку, але, не знайшовши її на шиї, згадав, що він у спортивній футболці й трусах, раптом зніяковів і знову різко сів у крісло.

Друзі вирішили, що першими будуть чергувати Настя з Денисом. Усі пішли, а вони зайняли позицію біля вікна.

Минуло кілька хвилин. Настя ні на мить не відводила погляду від гаража. Денис же, заклавши руки за спину, спочатку повернувся до вікна спиною, спершись на підвіконня, потім пішов і став з іншого боку від Насті. Нарешті поклав руку їй на талію і спробував трохи притиснути дівчину до себе. Настя Денисових залицянь не прийняла, заглянула йому в очі і сказала несподівано твердо:

— Ден! Ми на завданні!

— Та що тут такого?..

— Денисе, мене тут кожна собака знає… Незручно якось.

— Тю, я ж тільки в щічку…

Настя кинула швидкий погляд на коридор. Нікого…

— Ну, хіба що в щічку… Стоп! Дивись!

До гаража під’їхав легковик. Водій вийшов з машини і зайшов у відчинені ворота. Через хвилину вийшов і знову сів за кермо. Настя розслабилася, повернулася до Дениса, підставила щоку, але погляду від вікна не відривала. Тим часом водій кілька разів смикнув машиною туди-сюди, і, нарешті, прилаштувався до відкритих дверей гаража багажником. Сумнівів не залишалося — він збирався або щось вантажити, або вивантажувати. Настя кинула Денисові:

— Запиши номер машини, а я на розвідку. — І помчала по коридору.

І ось вона вже йде вулицею. Весела дівчинка, правда, занадто допитлива… Підійшла до машини, зазирнула у відкритий багажник, потім зробила крок назад, щоб її не було видно з гаража, вихопила мобільних і зробила кілька знімків того, що там лежало. А потім пішла собі далі, забігла у двір спортшколи і зникла в приміщенні. Ще за хвилину Настя стояла на своєму колишньому місці біля вікна.

— Ну? — запитав Денис.

— Я про всяк випадок сфоткала багажник. Начебто нічого забороненого… Потім роздивимося на компі. Номер машини записав?

— Так. Ось. — Денис простягнув Насті папірець.

— Добре…

— Настю, а зараз? Тільки в щічку… Ну, Настю!..

— Добре, тільки… Ой, це ви, Зиновію Володимировичу? Стільки дітей сьогодні в школі… Просто дивовижа!

Денис важко зітхнув і зціпив губи.

— Твоя правда, Настунько! Дітей сьогодні багато, і це добре! Годі днями за комп’ютером сутулитися! Треба рухатися, — Тарасюк, на ходу завваживши біля гаража машину з відкритим багажником, на секунду затримався біля детективів і задумливо хмикнув: — Хм… І як побачити те, що він привіз? Машина ж усе закриває!

— А я вже там була й побачила, — всміхнулася Настя.

Директор лише знизав плечима, усміхнувся в пишні вуса й пішов далі у своїх директорських справах. За цей час машина розвантажилася й поїхала.

— Настю…

— Стривай, Денисе. Я ще раз збігаю і гляну, що там вивантажили. Бо господар все

гамузом на купу скидає, і потім нічого не розбереш…

Настя знову вискочила з будівлі, і, підстрибуючи, побігла до гаража.

— Дівчинко, тобі чого? — запитав господар, коли Настя заглянула всередину.

Настя скорчила наївну фізіономію:

— Це ви залізяки приймаєте, так?

— Ну, приймаю…

— А якщо я старий фен принесу, ви мені на новий грошиків дасте?

— Ні, не дам.

— А чому? Он за дурні обрізки труб даєте… Ага… І за батарею опалення теж… А фену всього три роки! Майже новий!

— Дівчинко, не мороч мені голову! Я приймаю залізо, а фен це дурниця, не залізо, ясно?

Настя вдала, що сердиться:

— Самі ви дурниця! — розвернулася й пішла собі.

За кілька хвилин вона знову стояла в коридорі, поруч із Денисом.

— Пусто…

— Настусю, це в цього дурня пусто! А в нас…

Під вікнами з’явилися Льоха з Тасею — це йшла зміна.

— Ну, от і дочекалися! — сказала Настя і, несподівано для себе самої, цьомкнула Дениса в щоку. — Я ж казала, що все буде добре!