Полювання на мамонтів. Справа №8

Розділ З

Наступного дня, після уроків, Миха з Льохою поїхали в Бузу подивитися, що робиться на тамтешньому пункті прийому металобрухту. Нічого нового там вони не знайшли. Пункт був схожий на Горобинівський: так само розташований на якомусь закинутому підприємстві й так само приймала непотрібне залізяччя жінка — неохайна, непривітна і криклива. Щойно Миха заїкнувся про покришки від каналізаційних люків, тітка відразу почала кричати так, немов хотіла оповістити весь світ про початок ядерної війни. Льоха скривився і заткнув вуха, а Миха замахав руками, мовляв, уже ніхто нічого не питає. Але тітка не вгавала, а потім узагалі взялася за мобілку. Згадавши сумний досвід на приймальному пункті в Горобинівці, друзі вважали за краще негайно вшитися. Вони відійшли від воріт уже метрів зо сто, а тітка все не заспокоювалася.

— Ох і голосиста тітонька! — усміхнувся Льоха вже на зупинці маршрутки. — Досі у вухах дзвенить.

Миха поколупався пальцем у вусі:

— Не кажи… Чемпіонка з крику! Але годі про неї. Проїхали. Я ось що думаю. Темна якась ця справа! Просто не знаю, з чого почати! У нас, напевно, такого ще не було! Реально, не знаю що робити!

— Сто пудів! — погодився друг. — Я теж оце думаю… А може, ну його до біса, ці покришки?

Миха нічого не відповів.

Підійшов автобус. Посідали. Миха мовчав. Автобус вже в’їхав у Горобинівку й рухався по вулиці Міжнародній. Водій неголосно лаявся, об’їжджаючи загрозливі діри відкритих каналізаційних люків, з яких стирчали гілки, обвішані різнобарвним ганчір’ям. І лише тепер Миха відповів Льохові:

— Дулі з маком! Льохо, ми їх дістанемо! Треба подумати як. О’кей, вранці зустрінемося?

Уночі Миха спав кепсько. Крутився цілу ніч і заснув тільки під ранок. Йому наснилася величезна покришка від каналізаційного люка. Покришка усміхнулася, немов інтернетний смайлик, і сказала якусь дурницю:

— Якщо цінність звільнення зміниться, запланований час розпаду буде занадто коротким для отримання вигоди…

— Що-що?! — прошепотів уві сні Миха й прокинувся.

У голові продовжували звучати останні слова з незрозумілої фрази, сказаної чавунним смайликом: «…для отримання вигоди… для отримання вигоди…» Миха різко підвівся й сів на ліжку.

— Для отримання вигоди… — пробурмотів він голосно. — Ну, звичайно!

По дорозі до школи він розповів Льохові й Насті свій сон. Він так і не згадав усього хитромудрого речення, але його закінчення запам’ятав чудово.

— Розумієте, я коли почув слова про отримання вигоди, то зрозумів, з якого боку до цієї справи треба підступатися. Для чого крадуть покришки? Не заради ж самого чавуну, правда? їх крадуть, щоб отримати гроші. Отримати гроші можна, тільки здавши покришки в металобрухт. Якщо ті пункти прийому, де ми були, покришки не приймають, то, значить, є інші пункти, які такі покришки не лише приймають, але й платять за них гроші. Тому, щоб вийти на злодіїв, нам треба знайти такий нелегальний пункт. Або пункти…

— Молоток, Михо! Купу металобрухту не сховаєш…

— Але ж намагатимуться! — припустила Настя.

— Чому це? — не зрозумів Льоха.

— Так, Настю! — погодився Миха. — Якщо ці ділки приймають незаконний металобрухт, то, цілком можливо, в них і бізнес незаконний. І вони його будуть приховувати! У незаконного бізнесу не може бути законних перевірок? Тому їм по цимбалах, що то за металобрухт! Вкрадені покришки від люків, зрізані зі стовпів дроти, та хоч залізничні рейки! Усе! Починаємо шукати підпільні пункти прийому металобрухту. Знайдемо пункти — вийдемо на злодіїв. А справу назвемо так: «Полювання на мамонтів».

— І як ми ці пункти шукатимемо? — запитала Настя.

Тут вони підійшли до шкільного ґанку. Мишко почухав за вухом:

— Буду думати…

Після уроків, по дорозі додому, Миха розповів друзям, що спало йому на думку:

— Льохо, хто краде і здає незаконний брухт?

— Ну… Ці… Як їх? У кого грошей немає. Жебраки… Бродяги… Безхатьки…

— Ось! Для того, щоб ми змогли знайти підпільні пункти прийому металобрухту, нам треба стати… безхатьками!

— Тобто? — здивувалася Настя. — Що означає стати безхатьками? Це я повинна стати

бомжихою? Такою ж брудною, і щоб від мене смерділо на весь двір?! — Настю накрила хвиля обурення. — Оце вже ні! Та я… Та я двічі на день душ приймаю… Я…

— Настю, помовч, добре? — обірвав сестрин лемент Льоха. — Уяви собі, що це вистава в шкільному театрі. А ти граєш роль мінус Попелюшки.

— Це як? — Тут уже Миха здивувався. — Що означає «мінус Попелюшка»?

— Попелюшка — позитивний персонаж, правильно? А треба буде зіграти роль персонажа негативного. Ясно? Ось і виходить: мінус Попелюшка.

— Льохо, а вдома що скажемо? — вже спокійно запитала Настя.

— А те й скажемо. У школі спектакль, а ми вживаємося в образ.

Чистьоха Настя важко зітхнула й замовкла. Бажання взяти участь у такому цікавому розслідуванні переважило огиду.

Льоха дочекався, поки мама прийде з роботи. Вона навіть роздягнутися не встигла, як він ошелешив її заявою:

— Мам, мені в шкільному театрі дали роль безхатченка…

— Кого? — Мама з несподіванки сіла на пуфик. — Яку?

— Ну, бездомного… Пам’ятаєш, ці… Як їх?.. «Принц і бомж», о!.. Марка там якогось…

— Ото вже грамотій!.. Який бомж? «Принц і жебрак», а написав цю книгу Марк Твен, — хмикнула мама.

— Ой, мамо, там не тільки бомж, — вступила в розмову Настя, — там ще й бомжиха… Ну, тобто, жебрачка…

— Яка ще бомжиха? Ніяких бомжів у Марка Твена не було!

— Мамо, ти нічого не тямиш в катерах! — вставила Настя сімейний прикол. — Це римейк, розумієш? Мажору… ну, тобто принцу,

з одним безхатьком нудно, тому туди ввели ще й бомжиху!

— Так, дітки, стулили дзьобики! — твердо сказала мама. — Грайте в театрі кого завгодно: бомжа, бомжиху, Червоного вовка чи Сіру шапочку, тільки по вулицях так не вештайтесь! Зрозуміло? Тепер кажіть, що від мене треба?

— Ну… Прикид потрібен відповідний…

— Що потрібно? — не второпала мама.

— Відповідний одяг, — переклала Настя нормальною мовою братові слова.

— Ага… — усміхнулася мама. — Тобто мені в цьому театрі відведена роль костюмера? Ну, добре… Щось придумаємо.

За годину у квартирі Ремеслів стояло двійко юних бомжиків: хлопчик і дівчинка. Вони виглядали точнісінько, як жебраки, тільки від Насті пахло справжніми французькими парфумами, на які розщедрилася мама, аби хоч якось скрасити такий неприємний її оку образ доньки.

З Михою все було значно простіше. Почувши незвичайне синове прохання, мама тільки зраділа:

— Які молодці ваші вчителі! Це ж скільки часу треба витратити на таку постановку? Ви хоч на виставу покличете?

— Без питань! — Миха не хотів брехати мамі, але й правду сказати теж не міг.

Мама не схвалювала його детективних пригод, вважаючи, і небезпідставно, що це доволі небезпечно. А крім того, їй би, напевно, було не дуже приємно дізнатися, що син, перевтілившись у жебрака з її ж, маминої, легкої руки, тинятиметься містечком у такому непристойному вигляді. Покрутившись перед дзеркалом, Миха попрямував до виходу з квартири:

— Куди це ти? — здивувалася мама.

— Вийду на вулицю. Так, по-приколу! Ну, і в образ треба вжитися…

— Господи помилуй! — перехрестилася мама. — О, часи! О, звичаї!

— Мам, та годі тобі! Не переймайся так! Все добре! Ну, я пішов!

У такому вигляді мама дітей з квартири не випустила. Вона стала біля дверей і розкинула руки:

— Тільки через мій труп! — заявила вона. — А як сусіди побачать?! Що тоді про нас подумають?! Нізащо!!!

Переконати маму не вдалося. Переодягнувшись у звичайний одяг, Льоха з Настею вийшли на вулицю й посідали за козлячим столиком. За кілька хвилин до них підійшов жебрак у брудному хаботті, пройшовся туди-сюди, ніби щось шукаючи на землі, підійшов до столика, низько схилив голову, простягнув долоню і сказав несподівано писклявим голосом:

— Змилуйтесь… Відучора не їв… Дайте копієчку, га?

Льоха, не повертаючи голови, дістав з кишені яблуко і тицьнув прохачеві в руку.

— Ура! Вийшло! — несподівано пролунав Михів голос.

— Миха! — скрикнув Льоха. — Оце круто!

— Ватсоне, це геніально! — сплеснула в долоні Настя. — Рідна мама тебе не впізнає!

— Впізнає, впізнає! Вона мене й вирядила. Ходімо, походимо по вулицях. Тільки так… Я попереду, а ви трохи поодаль. Метрів за тридцять. Де безхатьки зараз можуть бути? Ось за такими столиками сидіти… А можуть на занедбаних підприємствах метал шукати… Гайда на цегельний завод. Пройдемось по Інтернаціональній, у дворах потиняємось…

І вони пішли блукати містом. На Інтернаціональній і в прилеглих дворах жодного безхатька не зустріли. Зате на цегельному заводі знайшли одразу трьох, що видирали з-під землі старий кабель. Два шматки кабелю, змотані в бухти, лежали біля напіврозваленої стіни. Миха повільно підійшов до бомжів.

— Усім хелоу! — привітався він. — А можна мені до вас? В кишені дуля без маку, а жерти хочеться…

Чолов’яги перезирнулися.

— Толку з нього… пацан зовсім, — сказав один.

— Пацан, — підтвердив другий, — але ж молодий, росте! Йому й жерти хочеться більше, ніж нам! Причалюй, малий!

І Миха приєднався до працюючих. Допізна вони витягали із землі старі дроти, скручували в бухти і складали коло стіни. Уже було пізно і, попри неперервну важку роботу, Миха неабияк змерз. Раптом у нього задзвонив телефон.

— У тебе що, є мобіла? — здивувався один з бомжів.

— Ну, є мобіла. А що?

— Гей, чуваки! Бідний-нещасний, а з мобілою! А нам бухла купити нема за що! Давай сюди мобілу, шмаркач! — І безхатько ступив крок назустріч Михові.

За роботою трійця встигла добре прикластися до пляшки, і це врятувало й Миху, і його телефон. Він різко смикнув кабель, кінець якого лежав біля його ніг. Кабель вдарив мужика по ногах, і той, і без того нетвердо тримаючись на ногах, похитнувся й упав горілиць.

— Мужики! Наших б’ють! — закричав інший безхатько, й теж метнувся до Михи.

Але Миха не стояв і не чекав, поки в нього заберуть телефон, а кинувся навтьоки. Чоловік був швидкий, він наздогнав Миху і вже готувався схопити його за куртку, та Миха надав ходу, стрибнув через сходинку і шмигонув у прочинені двері. Двері миттєво зачинились і влупили бомжа по лобі так, що він злетів зі сходинок і гепнувся на підлогу.

— Ноги в руки! — крикнув Льоха, і всі троє кинулись тікати із заводу.

— Спасибі! — на ходу, задихаючись, подякував Льохові Миха. — За те, що вчасно гримнув дверима! Ще трохи, і плакала моя мобіла! І кому це закортіло подзвонити о такій порі?

— Мені… — цокаючи зубами, сказала Настя. — Я вже задубла тут! От і вирішила тебе трохи поквапити…

— Тільки якось не подумала про наслідки, — всміхнувся Льоха. — А ти дізнався що- небудь?

— Якщо чесно — нічого. Металобрухт вони здають на шкіргалантерейці. Правда, кілька разів згадували про якийсь болт. Я спочатку подумав, що вони говорять про звичайний, залізний болт, а потім зрозумів — ні-і-і! Вони говорять про людину. Але хто він, цей Болт, я довідатись не встиг.

— Гм… Але це вже щось… Будемо шукати!

— Цілком можливо, що цей Болт ніякого відношення до металобрухту й не має, а може бути й навпаки…