Полювання на мамонтів. Справа №8

Розділ 8

Льоха з Тасею вже півгодини стриміли біля вікна. За весь цей час до гаража підійшов тільки один чоловік, який привіз на тачці якийсь агрегат, здаля схожий на стару швейну машинку. Цей музейний експонат наших сищиків не зацікавив. Таська кинула меткий погляд по обидва боки, несподівано обняла

Льоху, міцно до себе притисла й поцілувала в губи.

— Ой… Тась, а якщо хтось побачить… — розгублено сказав Льоха, машинально витерши губи.

— Льошику, ти абсолютно правий!.. І тут не може бути ніяких сумнівів!.. Ну що, чекаємо далі?..

Льоха лише плечима знизав. А що тут скажеш?.. Він обперся ліктями об підвіконня і приготувався до довгого очікування невідомо чого. Тася поклала йому руку на спину, а щокою притулилася до плеча. І раптом у густих сутінках Льоха запримітив слабкі вогні підфарників темної машини. У гаражі загорілося тьмяне світло. Машина зупинилася біля гаража багажником назад, і з неї вийшов водій.

— Я пішов! — Льоха рушив до виходу.

— Ні! — заперечила Тася. — Підемо разом! Наче гуляємо собі… Так менш підозріло!

Парочка хутко вискочила зі школи, перебігла двір і вже за хвилину статечно прогулювалася вулицею. І здавалося, цій парочці до того, що відбувалося в гаражі, діла ніякого немає. Проходячи повз гараж, Льоха крадькома зазирнув усередину і остовпів: на вагах лежала купа уламків! За їх формою можна було без сумніву судити, що це були розбиті круглі металеві покришки! Таська теж побачила, що за брухт лежить на вагах, і схопила Льоху за руку.

— Льохо! Ти це бачиш?!. — схвильовано дихаючи Льохові у вухо, прошепотіла дівчина.

— Бачу, Тась, бачу…

Льоха швидко сфотографував номер машини. Потім обережно, щоб ніхто не помітив витягнуту руку з телефоном, сфотографував купу металобрухту, а тоді ще й саму машину. А далі, відійшовши метрів на десять убік, набрав Миху.

— Ватсоне… цей., коротше… є!.. — збуджено сказав він другові

— Що?.. Що є?.. — нетерпляче запитав Миха.

— Привезли биті покришки!

— Точно?

— Точніше не буває! Я сфоткав.

— Біжу!

— А Слісаренко?

— Дочекайся мене… Я вже один раз насосом попрацював! Більше не хочу!

— Чекаю!

Миха, мабуть, летів, як куля, змащена салом. Уже хвилин за десять, у тьмяному світлі самотнього вуличного ліхтаря Льоха побачив темну фігуру, яка стрімко наближалася й у якій він без зусиль упізнав свого друга. За ці десять хвилин приймальник розрахувався з водієм машини, і той поїхав. Приймальник звільняв ваги, кидаючи на загальну купу металобрухту уламки покришок.

— Ну що, викликаємо міліцію, — сказала Таська. — Льошко, дзвони, бо я цьому іроду сама як…

— Тасю, охолонь! Нас зараз цікавить не приймальник брухту. Він нікуди не дінеться. Зараз треба вийти на того, хто покришки краде.

— А це без питань, — Льоха витягнув мобілку. — Я машину сфоткав. Номери записані… А знайти тачку не проблема…

— Тоді ходімо до тебе, роздивимось фотки на компі. Машина яка?

— Сірий «Ланос»…

Друзі покинули пункт спостереження і поспішили додому. Спочатку йшли швидко, майже бігли, а потім Миха почав сповільнювати крок, усе частіше запускаючи п’ятірню в потилицю. Льоха, який знав, що означають оті його почісування, відразу запитав:

— Михо, щось не сходиться?

— Льох, я ніяк не можу збагнути, як це вони так покришки крадуть, що їх ніхто жодного разу не помітив?

— Це питання двадцяте! — махнула рукою Тася.

— Я теж так думаю, — погодився з Тасею Льоха. — Зловимо злодія — розберемося в його невидимій технології…

— Мені здається, що не все тут так просто…

У відповідь Льоха тільки глянув на Таську й знизав плечима:

— Побачимо…

Удома не було нікого, Настя пішла на тренування, батьки ще не повернулися з роботи. Льоха швиденько під’єднав мобільний телефон до комп’ютера і перекачав фотографії. На моніторі уважно роздивилися шматки металу. Сумнівів не залишилося — це були биті круглі покришки. Правда, фотки вийшли не дуже якісні, тому що в гаражі було темнувато, але круглі краї уламків було видно досить чітко. Тепер потрібно було встановити власника машини. Розглянули на моніторі й машину. Льоха нічого не наплутав: це справді був «Ланос» сірого кольору. Миха уважно подивився на номери і почухав потилицю.

— Що? — запитав Льоха.

— Десь я цей «Ланос» бачив… Номери… Розумієш, це рік мого народження. Я десь якось ішов і звернув увагу… І ще подумав, такий класний номер випав на таку сіреньку машинку… От якби на «Мерседес»… Ну, або хоча б на «Ауді»… але ж ні! На «ланос»… І хто це на такій машинці приїхав у такий «крутий» заклад… Стоп! Біля фітнесклубу я її бачив!

— Біля якого фітнесклубу? — тут-таки запитав Льоха.

— Біля «Азиру», ось якого!

— Біля нашого «Азиру»? — перепитала Таська.

— А якого ж іще? — підтвердив Миха. — Коло базару, через дорогу… Я цей «Ланос» бачив саме там…

— А може, зателефонуємо майору? — запропонував Льоха.

— Я вже один раз насосом працював! — уперто заперечив Миха. — Почергуємо коло «Азиру».

— А якщо машина там опинилася випадково? І більше ніколи там не з’явиться? — заперечила Тася.

— Отоді й будемо звертатися до майора. Все! По хатах! Втомився я щось сьогодні… Та й домашку ще не доробив.

Миха пішов, а Тася ще залишилася. Вирішивши не чекати ліфт, Миха неквапом спустився по сходах і вийшов на вулицю. Вже зовсім стемніло, і було по-зимовому холодно. Сірий «Ланос» не давав йому спокою. Подумавши хвильку-другу, Миха все ж вирішив перейти дорогу й оглянути стоянку біля фітнес-клубу. Що його змусило так вчинити, він і сам не розумів. Холодно. Темно. Хотілося їсти. А він подався оглядати стоянку! Можливо, це і є та сама інтуїція, на яку покладалися всі знамениті сищики?

Стоянка була освітлена великими вікнами фітнес-клубу. Ще здалеку Миха побачив сірий «Ланос», що стояв одразу біля дверей. Миха зупинився і труснув головою, немов хотів прогнати ману. Потім підбіг до машини і подивився на номер.

— Є! Вона! — подумки зрадів він і подивився на двері.

Біля дверей стояв охоронець, який вийшов на перекур.

— Нічого собі… — про себе всміхнувся Миха. — Начебто острівець здорового способу життя, а тут тип під самими дверима смердить сигаретою…

Миха підійшов до охоронця, той пильно глянув на нього і строго спитав:

— Тобі чого, хлопче?

— Скажіть, а чий цей сірий «Ланос»?

— Нашого завгоспа. А що?

— Та так, нічого…

Власник машини був встановлений, але це ще нічого не прояснювало. Миха не міг собі уявити, щоб завгосп такого недешевого закладу крав каналізаційні покришки.

— Маячня якась… Якщо власник фітнес- клубу дізнається, що завгосп краде покришки,

його ж за дві секунди виставлять з роботи! Навіть, якщо тільки запідозрять, і то в нього будуть великі неприємності… А якщо знову насос? Ні… Треба перевірити приймальника брухту, а тут без Слісаренка не обійтися!

Була вже майже восьма вечора, і турбувати майора після роботи Миха не хотів, тому вирішив іти додому. Переходячи вулицю, зупинив погляд на чорній товстій гілці, що стриміла з відкритого люка, й важко зітхнув:

— Невже, невже хомосапієнси можуть бути такими безголовими! Ні… Це не люди… І ніякі не розумні!..

Уранці, дорогою до школи, Миха розповів Льохові й Насті про вчорашні відкриття. Проходячи повз черговий люк, який, щоправда, був закритий, Миха несподівано зупинився.

— Ти чого це? — здивувалася Настя.

Миха задумливо ткнув пальцем на люк і пробурмотів:

— Диви… Не взяли… — І поліз п’ятірнею в потилицю.

Льоха із сумом похитав головою:

— Ватсоне, у тебе скоро твоя покришка поїде! Йдемо до школи! Хутчіш!

Та у відповідь Миха пробубонів якусь чергову головоломку:

— Технологія невидима, а взяли не всі… Але їх же не бачать! Або не змогли…

— Михо! — Льоха смикнув друга за плече. — Йдемо, кажу! Бо спізнимося!

— Га?.. А-а… Так, так… — Миха немов прокинувся. — Звісно, йдемо!

Відразу після уроків подзвонили Ігореві Борисовичу й попросили під’їхати до спорт- школи, де з ним і зустрілися.

— Ну? Що нарили нового? — діловито запитав майор.

Друзі розповіли про вчорашні події. Сьогодні двері гаража були зачинені. У двір зайшли через хвіртку. Постукали у двері. На стук вийшла господиня, жінка років п’ятдесяти. На прохання майора покликати господаря жінка відповіла, що його немає вдома. Поїхав, мовляв, до столиці.

— Як прізвище господаря? — поцікавився майор.

— Болтов. Сергій Болтов, — відповіла господиня.

Миха здригнувся.

— Як ви сказали?

— Болтов, а що?

— Ігоре Борисовичу, на хвилинку…

Майор на знак згоди кивнув, і вони відійшли вбік. Господиня підозріло дивилася на них.

— Ігоре Борисовичу! Коли я з бомжами на цеглярці возився, вони там якогось Болта згадували. Може, Болтов і є Болт?

Майор підморгнув і повернувся до господині:

— Будьте ласкаві, відчиніть нам гараж.

— Це ще навіщо? Сергій сторонніх туди не пускає!

Майор додав голосу офіційності:

— Ви що, хочете, щоб я з’їздив по ордер на обшук?

Господиня стисла губи, але принесла ключ. Відімкнули двері й зайшли в гараж. Не треба було й світло вмикати! Навіть у напівтемряві було чудово видно, що приміщення абсолютно порожнє!

— Це що? — здивовано запитав Слісаренко. — Такий жарт?

— Ігоре Борисовичу… — розгубилися друзі. — їй Богу, ще вчора ввечері тут гора металобрухту лежала! Своїми ж очима бачили!

— І де вона, ваша купа?

— Скажіть, будь ласка, — звернувся Миха до господині, — а господар сьогодні звідси нічого не вивозив?

— Звідки я знаю! — відповіла та й відвернулася, кинувши на прощання: — Ось повернеться, в нього й питайте!

Коли сищики й майор вийшли на вулицю, Миха запропонував:

— Давайте спробуємо розпитати у сусідів? Може, вони що бачили?

Це було логічно, і Слісаренко заперечувати не став. Пішли по сусідах. Але, як на зло, ті кілька сусідів, які могли бачити зі свого двору той гараж, або були на роботі, або робили щось удома, й нічого підозрілого в будинку приймальника металобрухту не бачили.

— А може, в спортшколі попитати? — запропонував Льоха.

Зайшли в кабінет до Тарасюка. На запитання майора про гараж, Тарасюк не задумуючись відповів:

— Так там сьогодні вранці машину вантажили. Металобрухтом…

— Ну ось, — полегшене зітхнув Льоха, — а ви кажете — жарт… Був там металобрухт! І биті покришки були!

— Схоже на те… — погодився, нарешті, майор. — А зараз усе відвезли кудись… швидше за все, до столиці.

— Але ж завгосп… і покришки… — пролепетав Льоха.

— Завгосп є, покришок немає, — скрушно похитав головою Миха.

— І пред’явити нам ні завгоспу, ні господареві гаража — нічого! — підтвердив Мишкові міркування майор.

— Що ж… Будемо чекати. Поспостерігаємо за гаражем… Поспостерігаємо за завгоспом… Покришки ж нові все одно коли-небудь поставлять, а, значить, цей тип знову їх вкраде.

Але зараз все змінилося: ми знаємо, де його чекати, — Миха подивився на Слісаренка, немов питаючи, чи правильно він виклав ситуацію.

— Ну, в принципі, слушна думка, — погодився майор, — щоправда, за однієї умови…

— Якої? — в один голос запитали Миха й Льоха.

— Якщо покришки краде саме завгосп.