Посмертні записки Піквікського клубу

Розділ X, який містить у собі опис ще одної подорожі, і в якому описується одна дуже важлива подія, що становить цілу епоху в житті містера Піквіка і в цьому оповіданні.

Ніч спокою й відпочинку в глибокій тиші Дінглі-Дела та вдихання протягом години свіжого запашного ранкового повітря цілком знищили наслідки недавньої втоми душі і тіла містера Піквіка. Аж два дні не бачив славетний муж своїх друзів і послідувачів, і звичайний розум неспроможний уявити собі радість, з якою він привітав містерів Снодграса та Вінкла, коли зустрів цих джентльменів, повертаючись з своєї ранішньої прогулянки. Радість була обопільна. Та хіба й можна було дивитись на натхненне обличчя містера Піквіка, не відчуваючи радості? Проте якась тінь затьмарювала настрій його компаньйонів. Великий муж бачив її, але ніяк не міг зрозуміти її причини. На обох лежала печать таємничості, незвичайна й гнітюча.

— Ну, а що Тапмен? — спитав містер Піквік, обмінявшися з ними гарячими привітаннями й міцно стиснувши їм руки.

Містер Вінкл, до якого безпосередньо було адресовано це запитання, не відповів. Він одвернув голову й немов заглибився в меланхолійні роздумування.

— Снодграс, — поважно сказав містер Піквік.— Ще з нашим другом? Чи не занедужав він?

— Ні, — відповів містер Снодграс, і сльоза затремтіла на його чулих віях, немов крапля дощу на віконній рамі. — Ні, він не хворий.

Містер Піквік спинився й по черзі глянув на своїх приятелів.

— Вінкл, Снодграс, — сказав він, — що це значить? Де наш друг? Що сталося? Говоріть, прошу вас, благаю; ні — наказую: говоріть!

В голосі містера Піквіка бриніла така урочистість... така гідність, що встояти було не можна.

— Він пішов,— промовив містер Снодграс.

— Пішов! — скрикнув містер Піквік. — Пішов!

— Пішов, — повторив містер Снодграс.

— Куди?

— Ми знаємо про це тільки з його повідомлення,— відповів містер Снодграс, виймаючи з кишені листа й кладучи його в руку свого друга. — Вчора вранці, коли ми дістали листа від містера Вордла, де він сповіщав, що ввечері приїде з вами і з сестрою, смуток, який ще напередодні огорнув нашого друга, надзвичайно збільшився. Незабаром по тому він зник. Його не було цілий день, і тільки надвечір господар готелю «Корони» в Маглтоні приніс нам листа від нього.

Містер Піквік розгорнув послання. То було письмо його друга, а лист містив у собі таке:

— Ми повинні зараз же їхати, — сказав містер Піквік, прочитавши листа. — Після того, що тут сталося, нам було б незручно лишатися. А до того ж мусимо вирядитися шукати нашого друга, — і по цих словах він попростував до дому.

Наміри його зараз же стали відомі. Хоч скільки умовляли їх залишитись, але містер Піквік був невблаганний.

Не раз озиралися вони назад, коли від’їздили з гостинної ферми, і не раз посилав містер Снодграс поцілунок у повітря, в напрямі чогось дуже подібного до жіночої хусточки, що майоріла в одному з вікон верхнього поверху.

В Маглтоні вони добре пообідали і, розпитавши про дорогу, пішли пішки в Кобгем.

Це була чудова прогулянка. Був розкішний червневий день. Дорога йшла тінявим лісом. Прохолодний вітерець злегка шелестів густим листям. Співи пташок, що сиділи на гілках, лунали в повітрі. Плющ і мох важкими пасмами звисали з дерев. Ніжний зелений дерен укривав землю немов срібним килимом. Вони увійшли в парк, де стояв старовинний замок примхливої й мальовничої архітектури часів королеви Єлізавети. Довгі алеї потужних дубів і берестів з обох боків облямовували парк. Великі стада ланей паслися в свіжій траві, а подеколи моріжок перебігав сполоханий заєць.

Нарешті наші подорожні добрались до «Шкіряної Пляшки», охайної затишної сільської корчми, і спитали про джентльмена на прізвище Тапмен.

— Проведи панів у їдальню, Том, — наказав господар.

Дебелий селянський хлопець відчинив двері в кінці довгого коридору, і наші герої ступили у простору низьку кімнату, умебльовану силою крісел фантастичної форми, з високими спинками та шкіряними сидіннями, і прикрашену значною кількістю старих портретів і картин грубої старовинної роботи. В кінці кімнати стояв стіл, укритий білою скатертиною і заставлений блюдами з жареною куркою, салом, пляшками з чорним пивом тощо. А за столом сидів містер Тапмен, зовсім не схожий на людину, що прощається з життям.

Коли увійшли його друзі, цей джентльмен відклав ніж та виделку і з жалібним поглядом рушив їм назустріч.

— Не сподівався я бачити вас тут, — промовив він, стискаючи руку містерові Піквіку. — Ви дуже люб’язні.

— Ну,— сказав містер Піквік, витираючи з лоба піт,— кінчайте обідати та ходім пройтися. Я хочу поговорити з вами насамоті.

Містер Тапмен зробив, як його просили, а містер Піквік, освіжившись чималим ковтком елю, чекав, коли його друг звільниться. Обід хутко закінчився, і вони вийшли з дому разом.

Протягом півгодини їхні постаті можна було бачити на цвинтарі, де, походжаючи туди й назад, містер Піквік умовляв свого компаньйона. Зайва річ повторювати його аргументи; яка ж мова спроможна віддати силу й енергію цього великого оратора? Чи то самотність надокучила вже містерові Тапмену, чи то він не міг заперечувати красномовні докази містера Піквіка — це не має великого значення. Але він не встояв.

Йому байдуже, — сказав він,— де животіти мізерні залишки своїх днів, і коли його друг так настоює на його нікчемному товаристві, то він охоче поділятиме з ним його пригоди.

Містер Піквік усміхнувся. Вони стиснули один одному руки й пішли до своїх друзів.

Другого дня, добре поснідавши, чотири джентльмени пішки дійшли до Грейвсенда, сіли там на імперіал диліжанса і надвечір були вже в Лондоні, щоб звідти поїхати до Ітонсвіла. Через кілька днів в Ітонсвілській окрузі мали відбуватися вибори до парламенту, і новий знайомий містера Піквіка — містер Перкер — брав у них участь, як уповноважений одного з кандидатів. Отож, їм випадала нагода побачити й детально вивчити сцени, такі цікаві для кожного англійця.

Апартаменти містера Піквіка в Лондоні містилися на Госвелській вулиці і хоч були дуже невеликі, проте не тільки могли правити за зразок вигідності та охайності, а й надзвичайно пасували до звичок людини, у вдачі якої спостережливість була найяскравішою рисою.

Кабінет містився на першому поверсі, спальня — на другому, а обидва покої виходили на вулицю. Отже, чи сидів містер Піквік коло стола в своїй робочій кімнаті, чи стояв перед дзеркалом у спальні, він завжди мав змогу спостерігати природу людську в усіх її численних проявах, які тільки можна бачити в такому велелюдному місці, як вулиця. Квартировласниця його, місис Бардл, єдина спадкоємиця покійного митного урядовця, була симпатична жінка, метушлива й дуже приємна на вигляд. Її природний хист до куховарства, завдяки довгій практиці, розвинувся у видатний талант. Іншими мешканцями в квартирі були дорослий чоловік і маленький хлопчик. Перший — її пожилець, другий — витвір пані Бардл. Дорослий завжди приходив додому рівно о десятій годині вечора і зразу ж втискувався у малесеньке французьке ліжко. А ареною спортивних вправ хлопця були виключно двори та ринви сусідніх будинків. Скрізь панували чепурність та спокій, і воля містера Піквіка була для всіх закон.

Кожному, обізнаному з домашнім розпорядком і надзвичайною урівноваженістю містера Піквіка, поведінка його напередодні від’їзду до Ітонсвіла здалася б дивною й незрозумілою. Він поквапливо походжав по кімнаті, що три хвилини висувався з вікна, раз-у-раз поглядав на годинник і виявляв багато інших ознак, абсолютно не властивої йому нетерплячки. Ясно було що мозок його працював над якимсь важливим питанням, але над яким саме — не могла вгадати й місис Бардл.

— Місис Бардл! — сказав містер Піквік, коли ця симпатична жінка закінчувала вже прибирати помешкання.

— Сер! — відповіла місис Бардл.

— Ваш хлопчик щось довго ходить.

— Аджеж до Боро не близький світ, сер, — зауважила місис Бардл.

— А правда, — погодився містер Піквік.

— Місис Бардл! — сказав містер Піквік через кілька хвилин.

— Сер! — знову відповіла місис Бардл.

— Як ви думаєте, чи утримування двох осіб обходитиметься на багато дорожче, ніж одної?

— Ах, містер Піквік, яке запитання ставите ви мені! — почервоніла аж до чепчика місис Бардл, гадаючи, що спостерігла шлюбну іскру в оці свого пожильця.

— А все ж таки, як на вашу думку? — настоював містер Піквік.

— Це залежить, — сказала місис Бардл, присуваючи віничок ближче до ліктя містера Піквіка, яким той спирався на стіл, — це в значній мірі залежить від особи. Якщо вона дбайлива й ощадлива...

— Це цілком правильно, — погодився містер Піквік,— але особа, яку я маю на увазі (тут він гостро подивився на місис Бардл), має, наскільки я знаю, ці чесноти. До того ж, вона добре знає світ, дуже кмітлива й може бути мені дуже корисна.

— О, містер Піквік! — сказала місис Бардл і знову почервоніла до чепчика.

— І стане, — повторив містер Піквік з енергією, яка завжди з’являлась у нього, коли він говорив про щось цікаве для себе. — Звичайно, стане. І, правду вам сказавши, місис Бардл, я вирішив це вже остаточно.

— Господи! — скрикнула місис Бардл.

— Вас дивує, мабуть, — вів далі містер Піквік, добродушно поглядаючи на свою квартировласницю, — що я ніколи не радився з вами в цій справі і не згадував про неї, доки не послав сьогодні вашого хлопця з дому.

Місис Бардл спромоглася відповісти тільки поглядом. Вона давно вже обожнювала містера Піквіка на віддалі, але тепер була вознесена на такі високості, яких ніколи не сягала найбуйніша її уява. Містер Піквік придумав — який сміливий план! — послати її хлопчика до Боро, щоб той не заважав йому свататися. Яка розважливість! Як це делікатно!

— Ну, то як же ви думаєте? — знову спитав містер Піквік.

— О, містер Піквік, — тремтячи від хвилювання, відповіла місис Бардл, — ви дуже ласкаві, сер.

— Мені здається, це позбавило б вас деякого зайвого клопоту.

— О, я ніколи не боялася клопоту, сер, — сказала місис Бардл, — а тепер я старатимусь для вас ще більше, ніж будьколи. Але як же люб’язно з вашого боку згадати про мою самотність!

— Правду сказавши, я ніколи про неї не згадував,— сказав містер Піквік. — Коли мене не бувало вдома, ви завжди мали когось поруч себе. Так, певно, буде й надалі.

— Я знаю, що буду дуже щаслива, — запевняла місис Бардл.

— І ваш хлопець... — сказав містер Піквік.

— Нехай благословить його бог, — по-материнському зітхнула місис Бардл.

— І в нього буде компаньйон, — додав містер Піквік,— що протягом тижня навчить його стількох різних штук, скільки сам він не вивчив би й за рік, — і містер Піквік лагідно усміхнувся.

— Ах ти, любий мій!.. — сказала місис Бардл.

Містер Піквік підскочив від здивування.

— Ах ти, любий мій пустунчику! — скрикнула місис Бардл і без зайвих слів підскочила до містера Піквіка, оповила руками його шию і вибухнула водопадом сліз і зітхань.

— Чорт візьми! — перелякався містер Піквік.— Місис Бардл, люба моя... що ви робите? Що це за поза? Подумайте... місис Бардл... а що як хтонебудь прийде?

— О, нехай приходить! — самовіддано кричала вдовиця,— я ніколи не кину вас... любий, дорогий, коханий!—і місис Бардл вчепилась у нього ще цупкіше.

— Боже милий!— люто відбивався містер Піквік.— Я чую кроки на сходах. Годі, годі, моя голубонько, заспокойтеся!

Але ні прохання, ні загрози не впливали, бо місис Бардл лежала непритомна на руках містера Піквіка, і, раніше ніж він встиг посадити її в крісло, в кімнату увійшов добродій Бардл у супроводі панів Тапмена, Вінкла й Снодграса.

Вражений містер Піквік остовпів і занімів. Із своєю дорогоцінною вагою на руках, він стояв і нестямно поглядав на приятелів, не роблячи ані найменшої спроби виправдатись або дати пояснення. Ті й собі дивились пильно на нього, а місис Бардл зиркала на кожного з них.

Здивування піквікців було таке величезне, а зніяковілість містера Піквіка — така безмежна, що вони стояли б, закам’янівши в своїх позах, доки опритомніє місис Бардл, якби не зворушливий прояв синівського почуття з боку юного Бардла. В своїй вузенькій бархатній куртці, скрізь засіяній мідними гудзиками, він спершу остовпів був на порозі, але потім, вирішивши, що його маму покривджено, і мавши за напасника містера Піквіка, хлопець, як ніжний син, спочатку заголосив, а далі, нахиливши, наче бик, голову, атакував спину та ноги безсмертного мужа ударами й щипками з усією силою своїх рук.

— Заберіть цього поганця! — стогнав містер Піквік, знемагаючи від щипків та стусанів головою. — Заберіть його, він сказився.

— В чім річ?— одним голосом спитали всі три піквікці.

— Не знаю,— роздратовано відповів містер Піквік.— Заберіть хлопця. (Містер Вінкл відтяг у найдальший куток кімнати цікавого хлопця.) А тепер допоможіть мені звести цю жінку вниз.

— О, мені вже крице,— простогнала місис Бардл.

— Дозвольте провести вас, — запропонував свої послуги галантний містер Тапмен.

— Спасибі, сер, спасибі,— істерично скрикнула вдова й пішла до себе в кімнату, підтримувана містером Тапменом і своїм ніжним сином.

— Ніяк не можу зрозуміти,— промовив містер Піквік, коли його друг повернувся знизу,— що з нею сталося. Як тільки я сказав їй, що беру слугу, її наче напала епілепсія, а потім вона зомліла. Надзвичайно дивно!

— Надзвичайно, — погодилися його приятелі.

— Завела мене в таке ніякове становище.

— Дуже, — знову підтвердили його послідувачі, стиха покашлюючи й недовірливо переглядаючись.

Містер Піквік помітив їхню недовірливість. Вони, очевидно, мали підозру на нього.

— Там у коридорі стоїть якийсь чоловік, — сказав містер Тапмен.

— Це — той самий, про якого я й говорив, — зрадів містер Піквік. — Я посилав сьогодні по нього. Будьте ласкаві покликати його, Снодграс.

Містер Снодграс покликав — і в кімнату вступив містер Семюел Веллер.

— Ви, я думаю, пригадуєте мене?— спитав містер Піквік.

— Ще б пак! — відповів Сем незалежно.— Здорова була буча, та куди вам усім проти нього самого!

— Ніколи не кажіть мені про це,— поквапно урвав його мову містер Піквік.— Я хочу поговорити з вами про інше. Сідайте.

— Дякую, сер,— відповів Сем і зараз же сів, поставивши перед тим свій білий капелюх на підлогу в коридорі.

— Насамперед я хотів би знати, чи задоволені ви своєю теперішньою посадою.

— Перед тим, як відповісти,— сказав Сем,— я насамперед хотів би знати, чи не хочете ви запропонувати мені щось краще.

Промінь лагідного благовоління осяяв обличчя містера Піквіка, і він промовив:

— Я наполовину вирішив узяти вас до себе.

— Серйозно? — спитав Сем.

Містер Піквік ствердно хитнув головою.

— Платня?

— Двадцять фунтів на рік.

— Одяг?

— Дві пари.

— Робота?

— Услуговувати мені та подорожувати разом зо мною й цими джентльменами.

— Знімайте об’яву і — рішуче промовив Сем.— Мене здано самотньому джентльменові. На умови я згоден.

— Приймаєте пропозицію?— спитав містер Піквік.

— Звичайно. Якщо костюми пасуватимуть на половину так, як посада, то це буде чудово.

— Ви, звичайно, можете дати рекомендації? — зацікавився містер Піквік.

— Спитайте в господині «Білого Оленя», сер.

— Можете ви прийти вже сьогодні ввечері?

— Я можу надягти костюм хоч зараз, якщо він у вас є,— живо відповів Сем.

— Приходьте на сьому вечора,— сказав містер Піквік.— Коли рекомендація буде задовільна, матимете й костюм.

Поведінка Сема, як виявилось, була бездоганна, і умову уклали того ж дня. З швидкістю та енергією, що характеризували не лише громадську діяльність, а й хатнє життя незвичайного мужа, містер Піквік зараз же повів свого нового слугу до одної з тих вигідних крамниць, що постачають джентльменам новий і приношений одяг, позбавляючи їх неприємної й нудної формальності примірювання. Ще не настав вечір, як містер Веллер дістав сірий фрак з блискучими гудзиками, прикрашеними ініціалами П. К., чорний капелюх з кокардою, рожевий смугнастий жилет, штиблети, гетри й силу інших речей, які занадто довго було б перелічувати.

— Ну,— казав до себе вбраний у нову одіж слуга, сидячи наступного ранку на імперіалі ітонсвілського диліжанса,— тепер уже я не знаю, чи я лакей, чи грум, чи ловчий, чи секретар. Якась мішанина. Та дарма. Принаймні, зміна повітря, багато побачу, мало робитиму. А це все мені дуже підходяще. Отже, хай живуть піквікці!