Посмертні записки Піквікського клубу

Розділ XXXII, де оповідається, як містер Семюел Веллер потрапив у скруту.

На Португальській вулиці, у високій, погано освітлюваній і ще гірше провітрюваній кімнаті, майже цілий рік засідають, залежно від кількості справ, один, два, три, а то й чотири джентльмени в париках і перед конторками, подібними до тих, якими звичайно користуються в англійських судах. Праворуч від них — місця для адвокатів, ліворуч за загорожею сидять невиплатні боржники, а прямо перед ними — амфітеатр якихсь особливо брудних облич. Джентльмени в париках — комісари суду для невиплатних винуватців. Приміщення, де вони сидять,— самий суд.

Та найцікавіше тут — аторнеї, які сидять за довгим ненакритим столом трохи нижче комісарів. Найвидатнішою професіональною ознакою цих джентльменів є синя торба і хлопець. В цих аторнеїв немає спеціальних контор. Вони провадять свої справи по трактирних залах і в дворах тюрем, де збираються цілим гуртом і перехоплюють один у одного клієнтів, як візники їздців.

Містер Соломон Пел, один з членів цієї вченої корпорації, був ситий, брезклий, блідий чоловік у сюртуці, що одної хвилини здавався зеленим, а другої — брунатним, з бархатним коміром такого ж хамелеонового кольору. Лоб у нього був низький, обличчя — широке, голова — велика, а ніс — скривлений на один бік, немов природа, обурена поміченими нею природженими особливостями його вдачі, з пересердя вщипнула його за ніс, назавжди лишивши слід від того щипка.

— Я певний, що допоможу йому виплутатися,— сказав містер Пел.

— Ви думаєте?— спитав той, кого хотіли запевнити.

— Безперечно, сер,— відповів містер Пел.— Але якщо він звернеться до якогось підпільного адвоката, я за наслідки не ручуся.

— Аа!— аж роззявив рота його бесідник.

— Ні, не ручуся,— і містер Пел стулив губи, насупив брови і з таємничим виглядом похитав головою.

Місце, де відбувалася ця розмова,— корчма саме напроти суду для невиплатних винуватців, а особа, з якою ця розмова провадилась,— не хто інший, як містер Веллер-старший. Він прийшов сюди підбадьорити й розважити одного свого друга, що подав до суду заяву про визнання його невиплатним винуватцем. Справу мали слухати сьогодні, і містер Веллер у цю хвилину радився з аторнеєм приятеля.

— А де ж Джордж?— спитав старий джентльмен. Містер Пел кивнув головою в напрямку до суміжної зали, і містер Веллер зараз же подався туди, де з півдюжини товаришів по фаху палко привітали його. Невиплатний джентльмен, пройнятий гарячою, але нерозумною пристрастю до орендування поштових станцій, що й посадили його на лід, виглядав зовсім задовільно й заспокоював своє хвилювання креветками й портером.

— Ну, Джордж,— сказав містер Веллер-старший, скидаючи сюртук і сідаючи з властивою йому поважністю. — Як справи? Все гаразд назовні, все повнісіньке і середині?

— Все гаразд, старий, — відповів невиплатний джентльмен.

— Передав комусь сіру кобилу на схов?— стурбовано спитав містер Веллер.

Джордж, притакуючи, нахилив голову.

— Оце добре,— зрадів містер Веллер.— Сподіваюся, ти віддав і карети?

— Заховав у надійному місці, — заспокоїв його Джордж, відкручуючи голівки шістьом креветкам і ковтаючи їх без ніякого іншого додатку.

— Чудово, чудово!— схвалив містер Веллер.— Завжди треба гальмувати, як з’їздиш з пагорка. А подорожню направлено?

— Баланс, сер, складено так, що до нього не причепишся,— відповів Пел, зрозумівши алегорію слів містера Веллера.

Містер Веллер задоволено кивнув головою і, показуючи на свого друга Джорджа, спитав:

— А коли ви знімете з нього хомут?

— Він стоїть третім у списку,— сказав містер Пел.— Думаю, за півгодини дійде і його черга. Мій клерк повідомить нас, коли йому треба буде йти до суду.

Містер Веллер, захоплений талантами аторнея, оглянув його з голови до п’ят і почтиво спитав:

— Чого б нам випити, сер?

— А! ви дуже люб’язні, сер,— відповів містер Пел.— Та тільки, слово честі, я не звик до... час ще дуже ранній, я майже що... Ну, то нехай вже тоді принесуть мені пенсів на три рому.

Служниця, яка передбачала цей наказ, зараз же поставила перед містером Пелом повну склянку й ретирувалася.

— Джентльмени, — проголосив містер Пел, роздивляючись довкола.— За успіх вашого друга! Я не люблю величатися, джентльмени; це — проти моїх правил; але я повинен сказати, що якби вашому приятелеві не пощастило потрапити до рук такого... Ні! я вже краще мовчатиму. За ваше здоров’я, джентльмени!

Одним духом спорожнивши свою склянку, містер Пел облизав губи й поблажливо глянув на гурт візників, які, очевидно вбачали в ньому мало не божество.

— Ну, на чому ж ми спинилися?— спитав правний юрист.— Про що я казав, джентльмени?

— Ви, здається, зауважили, що не заперечували б проти другої склянки, сер? — з жартівливою поважністю підказав містер Веллер.

— Ха-ха-ха! — засміявся Пел.— Здорово сказано, здорової Фахівець з вас, бачу, гарний. Такого раннього часу, мабуть, воно занадто... Ну, та вже нехай буде так, як ви казали, дорогий сер. Гм!

Цей останній звук було солідне, повне самоповаги покашлювання, і ним містер Пел хотів відзначити, що вважає за недоречне виявлений деким із слухачів нахил до веселощів.

— Небіжчик лорд-канцлер дуже любив мене, джентльмени,— ознайомив містер Пел.

— Честь і слава йому за це,— схвалив містер Веллер.

— Та хіба ж могло бути інакше?— здивувався клієнт Пела.

— Звичайно, інакше й не могло бути,— сказав дуже червоновидий чоловік, що досі не промовив ні слова і, здавалося, не вмів говорити.

В цей момент до кімнати вбіг хлопчик із синьою торбою і сповістив, що починають розглядати справу Джорджа. Почувши таке повідомлення, все товариство прожогом кинулось на вулицю і стало прокладати собі шлях до суду — підготовча операція, що на неї, як вирахувано, треба звичайно від двадцяти п’яти хвилин до півгодини.

Дужий містер Веллер усією своєю вагою увігнався в натовп, сподіваючись так або інак продертися до суду. Успіхи його не дорівнювали його сподіванням, бо він забув зняти свій капелюх, і якийсь невидимий суб’єкт, що по ногах його він завзято товкся, ударом кулака насунув йому головний убір на самісінькі очі. А втім, цей суб’єкт, очевидно, враз покаявся в своїй запальності, бо, невиразно скрикнувши від здивування, втяг старого джентльмена в залу засідань і після гарячого змагання визволив спід капелюха його лице й голову.

— Семі? — скрикнув містер Веллер, діставши змогу впізнати свого визволителя.

Сем кивнув головою.

— Добрий же та ніжний з тебе син, хлопчику! — сказав містер Веллер.— Ач, як налатав боки старому батькові.

— А звідки міг я знати, що це ти? — заперечив син.— Хіба що мусив був здогадатися з ваги твоїх чобіт.

— Правда твоя, Семі,— відразу відійшов старий.— А що ти тут робиш?

Сем докладно переказав свою останню розмову з містером Піквіком.

— Лишатися там самому? Бідолашний! — здивувався Веллер-старший.— І не мати поблизу нікого, хто відстоював би його. Це неможливо, Семі. Зовсім неможливо.

— Звичайно ж, неможливо,— погодився Сем.— Я казав це ще перед тим, як прийшов сюди.

— Адже вони з’їдять його живцем, Семі,— бідкався старий.

— Так думаю і я,— сказав Сем.— А чи не бачиш ти якого виходу з цього становища?

— Ні, не бачу, Семі.

— Ніякого?

— Ніякого. Хіба що,— тут промінь блискучої думки освітив обличчя старого і, нахилившись до вуха сина, він прошептав: — Хіба що ми, непомітно для тюремників, винесемо його зашитого в матраці або переодягнемо старою жінкою та ще напнемо на голову зелений серпанок.

Сем зневажливо поставився до обох пропозицій і повторив своє запитання.

— Ні,— відповів старий джентльмен,— якщо він не хоче, щоб ти там залишався, Семі, то я не бачу ніякого виходу.

— Тоді я скажу тобі, що треба робити. Я попрошу тебе позичити мені двадцять п’ять фунтів.

— Ну, а потім?— зацікавився містер Веллер.

— Потім? А, може, ти через п’ять хвилин зажадаєш, щоб я повернув їх тобі. А я, мабуть, відповім, що не хочу платити. Адже тобі не спаде на думку заарештувати через такий невеличкий борг свого власного сина й посадити його до Фліта?

Після цих слів батько й син обмінялися складним телеграфним шифром кивів та мигів, а потім містер Веллер сів на кам’яні сходи й реготався, аж доки став червоний, як буряк.

— Що то за стара личина! — скрикнув Сем, обурений таким марнотратством дорогоцінного часу.— Чого ти регочешся, коли в нас і так нема зайвої хвилини? Де в тебе гроші?

— В чоботі, Семі, в чоботі,— відповів батько, приводячи до ладу риси свого обличчя.— Подерж мого капелюха, Семі.

Позбувшись цієї перепони, містер Веллер раптом нахилився на один бік і, зграбно перекрутившись спромігся сунути праву руку за надзвичайно вбирущу халяву і по довгих утомних вправах витяг звідти велику кишенькову книжку на цупких шкуратяних застібках. З цього гросбуха він видобув пару ремінців для батога, три чи чотири пряжки, маленьку торбочку із зразками збіжжя і, нарешті, невеличкий згорток брудних банкнотів, звідки він відрахував потрібну суму й передав її Семові.

— А тепер, Семі,— сказав старий джентльмен, коли ремінці, пряжки, торбочка із зразками й решта банкнотів були знову в книжці, а книжка лежала в тій самій кишені,— тепер, Семі, я познайомлю тебе з добродієм, що миттю оборудує нашу справу. У нього мозок, як і в жаби, розкиданий по всьому тілу і сягає аж до пучок. І, скажи тільки, чого ти хочеш, то він запакує тебе хоч до смерті-віку.

Містер Веллер зараз же розшукав мудрого Соломона Пела й просив його негайно подати заяву про стягнення з Семюела двадцяти п’яти фунтів або про ув’язнення його. Гонорар і гроші на судові витрати зазначений Соломон Пел мав дістати авансом.

Аторней був у чудовому настрої — його клієнта щойно визнано невиплатним боржником. Він похвалив Сема за таку відданість своєму панові і відрядив містера Веллера до Темпла скласти присягу про наявність боргу.

— Все гаразд, Семі! — гукнув містер Веллер, повернувшись з Темпла.

— Судовий виконавець буде тут о четвертій,— сказав містер Пел.— Маю надію, що наш винуватець не втече до того часу. Ха-ха-ха!

— Може, мій жорстокий тато зглянеться на мене,— засміявся Сем.

— Ні,— відказав Веллер-старший.

— Дуже прошу,— благав Сем.

— Ні в якому разі,— не здавався невблаганний кредитор.

— Я видам тобі вексель і сплачуватиму по шість пенсів на місяць.

— Векселів не беру.

— Ловко, ха-ха-ха! — реготався містер Пел, підсумувавши витрати.— Надзвичайно кумедна історія. Скопіюйте це, Бенджемен,— і Пел знову засміявся, показуючи підсумок містерові Веллеру.

— Спасибі, спасибі,— подякував юрист, беручи ще кілька засмальцьованих банкнот з книжки містера Веллера.— Три з половиною та півтора буде п’ять. Дякую вам, містер Веллер. Ваш син навдивовижу милий молодий чоловік. Це чудова властивість у вдачі молодого чоловіка, чудова,— і містер Пел, весело усміхаючись до всіх, заховав гроші собі в кишеню.

— Ну й комедія! — захихотів старший містер Веллер.— Справді чудесний син.

— Блудний син,[40] сер, блудний син,— делікатно виправив містер Пел.

— Дарма, сер,— поважно відповів містер Веллер.— Я й сам знаю, котра година, і тільки як не знатиму, спитаю вас, сер.

Поки прийшов виконавець, Сем здобув таку популярність, що вся група джентльменів вирішила піти подивитись, як його ув’язнюватимуть. Так і зробили. Позивач і відповідач ішли під руку; перед вів виконавець, а вісім кремезних візників становили ар’єргард. Коло кав’ярні Серджент-Іна все товариство зупинилось відсвіжитися, і по закінченні потрібних формальностей похід рушив далі.

Приведений з усіма формальностями до вартівні, надзвичайно здивувавши тим Рокера та схвилювавши флегматичного Неді, Сем, як вступив у тюрму, пішов просто до кімнати містера Піквіка й постукав у двері.

— Заходьте! — сказав містер Піквік.

Сем увійшов, скинув капелюх і усміхнувся.

— А, Сем, дорогий мій! — зрадів містер Піквік у захваті, що знову побачив свого скромного друга.— Я зовсім не хотів образити вас учора. Ви неправильно зрозуміли мене, вірний мій друже. Кладіть капелюх і дозвольте пояснити мої слова.

— Ви хочете зробити це зараз, сер? — спитав Сем.

— Звичайно; а чому б ні? — здивувався містер Піквік.

— Я волів би, щоб ви не поспішали.

— Чому?

— А тому...— вагався Сем.

— Отже, чому? — настоював містер Піквік, занепокоєний поведінкою свого слуги.— Кажіть бо, Сем.

— Тому, що я мушу урегулювати ще деякі справи.

— Які справи? — спитав містер Піквік, дивуючись з ухильної поведінки Сема.

— Та так; нічого особливого, сер.

— А якщо нічого особливого нема, то ви можете спершу вислухати мене.

— Я все ж думаю, що це краще зробити згодом. Схвильований містер Піквік не міг вимовити й слова.

— Річ у тім...— почав був Сем.

— Ну, в чім же річ? — квапив його містер Піквік.— Кажіть бо.

— Річ у тім,— наважився, нарешті, Сем,— річ у тім, що я маю ще розшукати собі ліжко на ніч.

— Ліжко на ніч? — не зрозумів містер Піквік.

— Так, сер, ліжко на ніч. Справа в тім, що тепер і я в’язень. Мене заарештовано за борги сьогодні по обіді.

— Вас заарештовано за борги?

— За борги, сер. І той, хто засадив мене сюди, не випустить мене, доки вас не буде звільнено.

— Чорт побери! — скрикнув містер Піквік.— Що ви хочете сказати?

— Що я хочу сказати, сер? — повторив Сем.— Якщо мені випаде просидіти ув’язненим сорок років, я буду дуже радий. Ось і все, і край.

Вимовивши це з великим піднесенням, Сем у стані невластивого йому збудження кинув на підлогу капелюх і, схрестивши на грудях руки, одверто глянув на свого пана.