Посмертні записки Піквікського клубу

Розділ XXXI доводить, як і попередні, правдивість старого прислів’я —«навчить біда коржі з маком їсти»— і містить незвичайну й несподівану пропозицію, зроблену містером Піквіком містерові Семюелу Веллеру.

Коли наступного ранку містер Піквік розплющив очі, перше, на що впав його зір, був Семюел Веллер, який, сидячи на маленькому чорному чемодані, пильно і, очевидно, дуже замислено споглядав показну постать блискучого містера Смангла, а Смангл, майже зовсім одягнений, сидів на своєму ліжку й робив одчайдушні й безнадійні зусилля змусити містера Веллера відвернути від нього очі. Кажемо: одчайдушні й даремні, бо Сем, із задоволеним виглядом, уперто й значущо оглядав ковпак, ноги, голову, обличчя й бакенбарди містера Смангла і, не зважаючи на особисті його почуття, дивився на нього так, немов перед ним була дерев’яна статуя або опудало з соломи.

— Ну, тепер ви вже впізнаєте мене?— спитав містер Смангл, насупивши брови.

— Можу заприсягтися, що впізнаю вас скрізь,— весело відповів Сем.

— Не будьте грубі з джентльменом, сер,— застеріг містер Смангл.

— Боронь боже,— сказав Сем.— Коли ви скажете мені, що він прокинувся, я поводитимусь із ним якнайчемніше.

Це зауваження, яке натякало на те, що містер Смангл, на думку Сема, не джентльмен, розлютувало того.

— Майвінс!— запально скрикнув містер Смангл.

— В чім справа?— озвався той з свого ложа.

— Хто в дідька цей хлопець?

— А я звідки знаю?— відповів Майвінс, визираючи спід ковдри.— Тобі це, мабуть, краще відомо. Певно, прийшов сюди в якійсь справі.

— Ні,— відповів містер Смангл.

— То викинь його з кімнати й скажи, щоб не з’являвся більше, коли не хоче, щоб я налатав йому боки,— сказав містер Майвінс, і, давши цю пораду, симпатичний джентльмен знову заснув.

Помітивши, що розмова недвозначно починає набирати особистого характеру, містер Піквік узяв за краще втрутитись у неї.

— Сем! — промовив він.

— Сер?— озвався містер Веллер.

— Цієї ночі не трапилось нічого нового?

— Нічого особливого, сер,— відповів Сем, оглядаючи бакенбарди містера Смангла.— Хіба що, через вогкість і затхлість тутешнього повітря, у вас із загрозливою швидкістю зростає бур’ян і всяка інша погань. А, крім цього, все йде по-старому.

— Я хочу вставати,— сказав містер Піквік.— Дайте мені чисту білизну.

Ворожі наміри, які, мабуть, мав містер Смангл, вмить розвіялись, коли Сем відчинив чемодан. Заглянувши в нього, Смангл враз пройнявся найкращою думкою не лише про містера Піквіка, а й про Сема, і скористався з першої ж нагоди, щоб досить голосно визнати містера Веллера надзвичайно милим оригіналом. Щодо містера Піквіка, то симпатії Смангла до цього джентльмена не знали міри.

— Чи не міг би я зробити чогонебудь для вас, дорогий сер?— спитав Смангл.

— Дякую дуже. Здається, нічого,— відповів містер Піквік.

— Хіба ви не будете посилати прати білизну? Я знаю одну прекрасну прачку; вона приходить по мої речі двічі на тиждень. І,— дивіться, який щасливий збіг обставин,— сьогодні якраз її день. Може, хочете я додам до своєї білизни кілька штук вашої? Не перепрошуйте, прошу, за клопіт. То суща дурниця. Що б то були за люди, якби один джентльмен у скрутному становищі не потурбувався допомогти трохи іншому джентльменові — товаришеві нещастям?

Кажучи це, містер Смангл присунувся до самого чемодана й випромінював погляди найпалкішої та безкорисливої приязні.

— А чи у вас тут, голубе мій, нема чого, щоб оддати почистити одному чоловічкові?— питав далі містер Смангл.

— Нічогісінько, мій любий,— перейняв на себе відповідь Сем.— Коли одного з нас треба буде почистити, то це можна зробити і не турбуючи сторонню людину, що було б куди приємніше для всіх, як казав шкільний учитель одному юному джентльменові, коли той не хотів, щоб його шмагав різками шкільний сторож.

— Отож, у вас нема нічого, що я міг би послати прачці у моєму кошику?— трохи зніяковівши, спитав Смангл, відвертаючись од Сема й удаючись до містера Піквіка.

— Нічогісінько, сер,— знову відповів Сем.— Я боюсь, що ваш кошик і без того напханий вашою власною білизною.

Ці слова супроводив такий виразистий погляд на ту частину одягу містера Смангла, я?;а взагалі свідчить про майстерність прачки джентльмена, що він мусив приховати свої п’яти і, на найближчий принаймні час, відмовитись од замаху на гаманець та гардероб містера Піквіка. Потім він подався до підвалу, де грали в м’яч, і грунтовно поснідав там парою сигар, куплених минулої ночі.

Містер Майвінс, який не курив і рахунок якого в крамаря не лише дійшов до самого низу грифельної дошки, а ще й був перенесений на другий її бік, залишився в ліжку і, за його власними словами, поїв уві сні.

Поснідавши в кімнатці, суміжній з кав’ярнею й відомій під бучною назвою будуару, тимчасовий мешканець якої за невеличку додаткову плату мав колосальну перевагу чути всі розмови в зазначеній кав’ярні, містер Піквік загадав Семові зробити дещо в місті, а сам спустився до контори перебалакати з містером Рокером, як улаштуватись на майбутнє.

— Улаштуватись хочете?— перепитав цей джентльмен, подивившись у величезну книгу.— Місця у нас вдосталь, містер Піквік. Артільного квитка ми дамо вам на двадцять сьому кімнату, що на третьому поверсі.

— Що ви кажете, дасте мені?— недочув містер Піквік.

— Артільного квитка,— повторив Рокер.— Не розумієте?

— Не зовсім,— посміхнувся містер Піквік.

— Невже?— здивувався Рокер.— А це ж так просто. Ви дістанете місце в двадцять сьомій камері на третьому поверсі, і ті, що житимуть з вами в одній кімнаті, будуть ваші артільники.

— А їх багато там?— трохи вагаючись, спитав містер Піквік.

— Троє,— ВІДПОВІВ Рокер.

Містер Піквік кашлянув.

— Один з них — пастор,— сказав Рокер, заповнюючи тим часом якийсь невеличкий клапоть паперу,— другий — різник.

— Га?— вихопилось у нашого героя.

— Різник,— повторив Рокер.

— А хто, прошу, третій джентльмен?— спитав містер Піквік.

— Хто такий той Сімпсон, Неді?— спитав Рокер, повертаючись до свого помічника.

— Хто такий Сімпсон?— перепитав Неді.

— Ну, той, з двадцять сьомої кімнати на третьому поверсі,куди ми збираємось примістити цього джентльмена.

— А, той!— зрозумів Неді.— Та, власне, ніхто. Був колись кінським баришником, а тепер — просто жульман.

— Так я й думав,— сказав Рокер, передаючи папірця містерові Піквіку.— Ось ваш квиток, сер.

Дуже невдоволений таким безцеремонним ставленням до своєї особи, містер Піквік пішов назад, обмірковуючи дорогою, як повестися в цьому ділі. Вирішивши проте, що, перш ніж робити будьякі кроки, треба насамперед особисто познайомитися з трьома особами, до яких його хотіли примістити, він попростував безпосередньо на третій поверх.

Поблукавши деякий час темним коридором і не спромігшись розібрати номерів, написаних на дверях, містер Піквік нарешті звернувся до хлопця з буфету, що виконував свою звичайну вранішню роботу — чистив олов’яний посуд.

— Де тут двадцять сьома камера, хлопче?— спитав містер Піквік.

— П’яті двері просто. На них ще крейдою намальовано повішеного з люлькою в зубах.

Керуючись цими вказівками, містер Піквік повільно йшов коридором, аж доки знайшов портрет зазначеного джентльмена, по обличчю якого він постукав вказівним пальцем спершу стиха, а потім дужче. Повторивши цю операцію багато разів, він кінець-кінцем наважився відчинити двері й зазирнути всередину.

В кімнаті був тільки один чоловік. Перехилившися через вікно й спритно балансуючи, щоб не впасти, він настирливо старався плюнути на капелюх свого приятеля, який гуляв унизу. Містер Піквік кашляв, сякався, човгав ногами, вживав, одне слово, всіх звичайних способів звернути на себе увагу і нарешті мусив підійти до вікна й чемно смикнути джентльмена за фалду. Той раптом обернувся, оглянув містера Піквіка з голови до п’ят і буркотливим тоном спитав, якого біса йому тут треба.

— Це, здається, кімната двадцять сьома на третьому поверсі,— сказав містер Піквік, подивившись на свого квитка.

— Ну?

— Я прийшов сюди, бо одержав цього папірця,— пояснив містер Піквік.

— Покажіть, — сказав джентльмен.

Містер Піквік передав йому квитка.

— Я думаю, Рокерові слід було б примістити вас кудись інде,— промовив містер Сімпсон (бо це й був той жульман).

Містер Піквік думав так само, але в даних обставинах не бажав висловлювати свою думку.

Поміркувавши трохи, містер Сімпсон вистромив з вікна голову, проразливо свиснув і кілька разів поспіль вигукнув якесь слово. Яке саме слово, містер Піквік не міг розібрати, але здогадався, що то було прізвисько Мартіна — різника, бо зараз же сила джентльменів на нижньому поверсі почали гукати: «Різник!» з тими інтонаціями, з якими цей корисний клас суспільства щодня кличуть з сходів у дворах.

Наступні події ствердили здогад містера Піквіка, бо через кілька секунд у кімнату вступив, захекавшись, занадто огрядний, як на свій вік, джентльмен в синій блузі і у високих чоботах з круглими передками. Слідом за ним ішов другий добродій в чорному, дуже приношеному вбранні і в кашкеті з тюленячої шкіри. Сюртук останнього джентльмена був до самої шиї застебнутий на гудзики всуміш з шпильками, обличчя його було мідночервоного кольору, і ввесь він скидався на сп’янілого капелана, та й справді був священик.

Обидва ці джентльмени, оглянувши по черзі квиток містера Піквіка, висловили: перший — думку, що тут «шахрайство», а другий — певність, що становище безнадійне. Виявивши таким дуже ясним способом свої почуття, вони в замішанні мовчки глянули на містера Піквіка й перезирнулися.

— Як шкода! Саме тепер, коли ми так добре влаштувалися,— сказав капелан, поглядаючи на три брудні сінники, загорнені кожен у вовняну ковдру. Вдень вони купою лежали в кутку, і на них стояли старий, порепаний таз для вмивання, глек з водою і жовта череп’яна мисочка з намальованою на ній блакитною квіткою.— Як шкода!

Містер Мартін висловив таку ж думку, тільки більш кольористими виразами. Містер Сімпсон випустив цілу низку промовистих прикметників, позбавлених, на жаль, речівників, а потім закасав рукава й почав мити городину до обіду.

Поки це все відбувалося, містер Піквік встиг роздивитись кімнату, що здалась йому надзвичайно брудною і нестерпно смердючою. В ній не було й слідів килимів, завіс або запон. Не було навіть шафи в стіні, а якби вона й була, то туди довелося б ховати небагато чого. Та хоч як їх мало або хоч які малі вони самі, але й залишки хліба, і недоїдки сиру, і вогкі рушники, і шматочки м’яса, і частини убрання, і побитий посуд, і міхи без сопла, і виделки без зубців — надають приміщенню дещо незатишного вигляду, коли вони порозкидані на підлозі невеличкої кімнати, яка править і за вітальню і за спальню для трьох неохайних джентльменів.

— Я думаю, справу все таки можна буде якось полагодити,— після досить довгої паузи сказав різник.— Скільки ви хочете відступного?

— Прошу, що ви сказали?— спитав містер Піквік.— Я щось не добираю.

— Скільки платити вам, щоб ви тут не жили?— розшифрував різник.— Звичайна ціна в нас — два шилінги шість пенсів. Хочете три?

— Та ще й з половиною,— додала особа духовного стану.

— Нехай, — погодився містер Мартін, — це становитиме по два зайві пенси на душу.

— Що скажете? Даємо три з половиною шилінги на тиждень. Згода?

— І ставимо галон пива, — спокушав містер Сімпсон. — Ну?

— І тут же вип’ємо, — запропонував капелан.

— Я так мало обізнаний з тутешніми правилами,— сказав містер Піквік, — що й досі ще не гаразд втямив. Хіба ж можу я жити тепер в іншій кімнаті? Я був певний, що не можу.

На це запитання містер Мартін відповів виразом надзвичайного здивовання на обличчі, потім глянув на двох своїх друзів, і тоді кожен з трьох джентльменів великим пальцем правої руки ткнув поверх свого лівого плеча. Цей жест, недосконало відданий словами «поверх свого лівого плеча», бувши виконаний кількома леді чи джентльменами, звиклими робити його в унісон, має вельми граціозний і тонкий вигляд. Зміст його — легкий, жартівливий сарказм.

— Не можете? — із співчутливою усмішкою повторив містер Мартін.

— Ну, якби я був так мало обізнаний із життям, я проковтнув би й мій капелюх і мої пряжки, — сказав клерикальний джентльмен.

— Та і я, — урочисто додав спортивний.

Після цього вступного слова всі троє артільників одним духом повідомили містера Піквіка про те, що гроші у Флітській тюрмі — такі самісінькі гроші, як і десь інде, що за допомогою їх тут можна дістати що завгодно і що коли вони в нього є та він не шкодує витрачати їх, то за півгодини матиме окрему, чудово вмебльовану кімнату.

По цих поясненнях громада розійшлася із взаємним задоволенням. Містер Піквік до контори, а три товариші до буфету, де миттю витратили п’ять шилінгів, які капелан умудрився вимантачити в нашого героя.

— Я так і знав! — скрикнув Рокер, коли містер Піквік розповів йому, чого він хоче. — Хіба я не казав цього, Неді? Я був певний, що ви зажадаєте для себе окремої кімнати. Давайте поміркуємо. Ви, безперечно, потребуєте деяких меблів? Можу дати їх вам в оренду. Берете?

— З великою охотою, — відповів містер Піквік.

— На другому поверсі є знаменита кімната, що належить в’язневі найвищого суду. Вам доведеться платити за неї фунт на тиждень. Це для вас, я думаю, підходить?

— Цілком.

— Тоді ходім, — і Рокер, кваплячись, схопив свій капелюх. — Через п’ять хвилин справу влаштуємо. Боже ж ти мій! Чого ви відразу не сказали, що хочете влаштуватись пристойно?

Справу і дійсно влаштували живо. В’язень найвищого суду прожив там досить часу, щоб втратити всіх своїх друзів, статки, родину й щастя і натомість набув права на окрему кімнату для себе. Але як йому завжди бракувало скибки хліба, то він радо пристав на пропозицію містера Піквіка й погодився передати йому своє приміщення в неподільне володіння за плату в двадцять шилінгів на тиждень. І з цих грошей він мав платити відступного всім тим, кого адміністрація в’язниці захотіла б посадити в його — тепер містера Піквіка — кімнату.

Поки вони радилися про ціну, містер Піквік із болізною цікавістю оглядав в’язня. То був високий на зріст, худорлявий, з виглядом мертвяка чоловік, у старому пальті та черевиках, із запалими щоками й неспокійним, гострим поглядом. У нього були безкровні губи і гострі, тонкі кістки. Та й не дивно: залізні зуби обмежень і нестатків повільно гризли його протягом двадцяти років.

— А де ж тим часом будете жити ви самі, сер? — спитав містер Піквік, кладучи на хиткий стіл, як завдаток, плату за перший тиждень.

В’язень тремтливою рукою забрав гроші й відповів, що не знає, і що йому треба спершу піти подивитися, куди можна пересунути своє ліжко.

— Я побоююсь, сер, — сказав містер Піквік, співчутливо й ласкаво кладучи свою руку на його, — я побоюйсь, що вам доведеться жити в досить залюдненому [ шумному місці. Прошу вас, коли вам захочеться покою та тиші або коли до вас прийдуть побачитись наші друзі, вважайте цю кімнату за свою.

— Друзі, — повторив в’язень хрипким голосом.— Якби я лежав мертвий на споді найглибшої в світі копальні, у щільно загвинченій і запаяній труні, якби і гнив у темній, смердючій твані, що повзе по підвалинах цієї тюрми,— то й тоді я не міг би бути більш забутий або занедбаний, ніж тепер тут. Я — мертва людина, мертва для суспільства; тільки мене ніхто не жаліє, як жаліють тих, чиї душі стали перед найвищим судом. Друзі захочуть побачити мене! Милий боже! Я пірнув сюди в розквіті сил, і ніхто не підведе руки над моїм ліжком, коли я лежатиму мертвий, і не скаже: «хвалити бога, він помер таки».

Збудження, що незвичайним світлом осявало обличчя в’язня, поки він говорив, вгамувалося, коли він скінчив і, розпачливим, безтямним жестом ламаючи собі руки, вибіг з кімнати.

— Ще й мордується,— усміхнувся містер Рокер.— А! вони подібні до слонів; час від часу на них находить, і тоді вони дичавіють.

Зробивши це глибоко співчутливе зауваження, містер Рокер заходився давати лад у кімнаті з такою поквапливістю, що незабаром вона була вже вмебльована килимом, шістьма стільцями, столом, софою-ліжком, казанком на чай та різними дрібними речами, і все це за дуже помірну ціну — двадцять сім з половиною шилінгів на тиждень.

— Ну, чого вам ще треба? — спитав Рокер, задоволено озираючись навкруги й весело побрязкуючи грошима, одержаними ним за перший тиждень.

— Я хотів би ще... — почав був містер Піквік — А чи є у вас хтось, кому можна було б дати доручення, послати куди абощо?

— Ви думаєте посилати до міста?

— Так, так. Когось, хто має право виходити з тюрми.

— Аякже. Є тут такий нещасний хлопець, приятель одного в’язня з відділу, для бідаків. Він завжди охоче береться до таких справ. Ми використовуємо його ось уже два місяці. Послати по нього?

— Прошу дуже. А втім, ні. Ви кажете: відділ для бідаків. Я хочу подивитись на них і сам піду туди.

Відділ для бідаків у Флітській тюрмі, як показує сама назва його, призначений обслуговувати найзлиденнішу частину заарештованих винуватців. В’язень, що визначає себе бідняком, не платить нічого ні за приміщення, ні за своє утримання. Живуть вони коштом відсотків з невеличких капіталів, які час від часу відписують різні доброчинці.

Ще недавно в стінах Флітської тюрми вроблена була клітка, у якій містився голодний на вигляд чоловік і, брязкаючи час від часу карнавкою з грошима, сумно вигукував: «Не забувайте злиденних боржників, не забувайте злиденних боржників». Те, що кидали в цю карнавку, ділилося між злиденними в’язнями, і в’язні відділу для бідаків виконували по черзі цей обов’язок.

Хоч тепер клітки немає, але нещасні люди живуть, як і раніше, злиденним, жалюгідним життям. Їм не дозволено більше волати про милосердя до прохожих біля воріт тюрми, але, щоб заслужити пошану й захоплення грядущих віків, у кодексі законів залишено той справедливий і благотворний закон, по якому запеклого злочинця годують і одягають, а бідного боржника лишають умирати від голоду й холоду. Це не вигадка. Не минає й тижня, щоб у першій-ліпшій з англійських боргових тюрем не загинув голодною смертю хтось із цих нещасних.

Підіймаючись вузькими сходами і обмірковуючи все це, містер Піквік дедалі більше розпалювався гнівом, і розпалився настільки, що, вступивши в кімнату, куди його направив Рокер, не міг відразу збагнути, де він і навіщо прийшов сюди.

Загальний вигляд кімнати швидко змусив його отямитися, але не встиг він поглянути на постать чоловіка, що, похнюпившись, сидів коло брудного каміна, як упустив капелюх з рук і, ніби закам’янівши, прикипів до підлоги.

Так! У дранті, без куртки, у самій драній перкалевій сорочці, з розпатланим волоссям, з обличчям, що змінилося від страждань і голодування, перед ним, спершись ліктями на коліна й безтямно дивлячись у вогонь, сидів містер Альфред Джінгл, і весь вигляд його говорив про злидні й пригніченість.

Неподалеку, байдужо спираючись на стіну, стояв кремезний селянин і старим мисливським бичем стьобав ботфорт, що прикрашав його праву ногу; ліва нога його була встромлена в черевик. Коні, собаки й пияцтво — все вкупі — привели його сюди. На одинокому чоботі мав він іржаву шпору, якою іноді розтинав повітря, разом з тим спритно підстьобуючи чобіт і стиха бурмотячи звуки, якими спортсмени гарячать своїх коней. Він уявляв собі, в той момент, що бере участь в якихсь шалених перегонах. Нещасний! Ніколи, на найдорожчому коні з своєї стайні, не скакав він навіть із половинною швидкістю, яку показав на перегонах, що примчали його до Фліта.

У протилежному кінці кімнати, на маленькому дерев’яному ящику сидів старик, втупивши погляд у підлогу, і на обличчі його лежав вираз найглибшої й найбезнадійнішої розпуки. Молоденька дівчинка — його онука — крутилась біля нього, намагаючись тисячею дитячих хитрощів розважити його; але старий не чув і не бачив її. Голос, що колись був йому за музику, очі, що правили йому за світло, тепер були йому байдужі. Тіло його тряслося від недуг, а мозок був паралізований.

У кімнаті було ще двоє чи троє чоловіків; вони тулились один до одного й голосно розмовляли про щось. Худорлява, змучена жінка — дружина одного з в’язнів — дуже старанно поливала жалюгідне стебло якоїсь засохлої рослини, що, ясна річ, ніколи не дасть нового зеленого листка — справжня емблема обов’язків, які взялася виконувати тут ця жінка.

Такі були об’єкти, що стали перед очима містера Піквіка, коли він здивовано озирався круг себе. Шум від чиїхсь поквапливих кроків пробудив його. Він повернув голову до дверей, і очі його впали на нову особу, у якій під брудним дрантям і злиднями він упізнав знайомі риси містера Джоба Тротера.

— Містер Піквік! — скрикнув Джоб.

— Га? — схопився на ноги містер Джінгл. — Містер... Авжеж... Погане місце... несподівана зустріч... заслужив це... дуже, — містер Джінгл сунув руки туди, де звичайно в нього були кишені, голова його схилилась на груди, і він важко впав на свій табурет.

Містер Піквік розчулився. Обоє були такі жалюгідні! Пожадливий погляд, який Джінгл кинув на принесене Джобом сире бараняче філе, сказав про їхнє скрутне становище більше, ніж дала б двогодинна розмова. Містер Піквік лагідно подивився на Джінгла й промовив:

— Я хотів би побалакати з вами насамоті. Давайте вийдемо на хвилиночку з кімнати.

— Охоче, — поквапно підвівся Джінгл. — Тут далеко не помандруєш... небезпечно щодо перевтоми... Парк обмуровано... гарний моріжок... романтично, але не занадто... кожен тебе бачить... родина завжди вкупі... господиня запекло дбайлива... дуже.

— Ви забули одягти фрак, — сказав містер Піквік, коли вони вийшли в коридор і зачинили за собою двері.

— Га? — спитав Джінгл, — фрак у любого родича... дядько Том... нічого не вдієш... треба, знаєте, їсти. Природні потреби і таке інше.

— Що ви хочете цим сказати?

— Пішов, з вітром, любий сер... останній фрак... не було виходу. Жив коштом чобіт... цілі два тижні. Шовковий зонтик... ручка слонової кості... тиждень... факт... честі, спитайте в Джоба... він знає.

— Три тижні їсти пару чобіт і шовковий зонтик з ручкою з слонової кості!— скрикнув міс тер Піквік що знав про це лише з авантюрних романів та описів аварій на морі.

— Правда...— хитнув головою Джінгл.— Заставив... у лихваря... квитанції в мене... дрібні суми... майже нічого... всі шахраї.

— А,— нарешті зрозумів містер Піквік.— То визначить, заставили ваш гардероб.

— Абсолютно все... Джоб теж... всі сорочки... то й краще: прати нічого не коштує. Нічого вже нема... лежу на ліжку... голодую... помираю... Допит... суд... бідний... в’язень... злидні... тихо!.. пани присяжні... постачальники в’язниць... спритно роблять... природна смерть... наказ суду... громадський похорон... все гаразд... виставу скінчено... завіса падає.

Містер Джінгл виклав перспективи свого життя властивою йому скороговіркою і з багатьма гримасами, що заступали вимушені усмішки. Містер Піквік з перших же слів збагнув, що безтурботність та — удавана, а, пильно й досить приязно подивившись на нього, побачив на очах у Джінгла сльози.

— Гарна людина,— сказав Джінгл, стискуючи йому руку й відвертаючи від нього обличчя.— Невдячний собака... пхикаю, як хлопчисько... не можу стриматися... пропасниця... занедужав... голодний. Заслужив, але багато страждав... дуже.— Не мавши більше сил удавати байдужість, нещасний мандрівний актор сів на сходи і, затуливши лице долонями, заридав, як дитина.

— Та годі вже, годі,— заспокоював його схвильований містер Піквік.— Там роздивимось, чи не можу я зробити чогось для вас. Гей, Джоб! Де це він заподівся?

— Тут, сер,— озвався з сходів Джоб.

Ми казали вже, що й за кращих часів очі його сиділи дуже глибоко. Тепер же, коли він голодував та поневірявся, вони й зовсім зникли з орбіт.

— Тут, сер,— відповів Джоб.

— Ідіть сюди,— сказав містер Піквік, намагаючись прибрати суворого вигляду, тоді як по жилету його котились чотири краплисті сльози.— Візьміть це, сер.

Містер Піквік видобув щось з кишені і, брязнувши ним, сунув у жменю Джобові. Очі нашого старого друга радісно сяяли, а серце весело билося, коли він майже бігцем повертався до себе.

— Ну, Сем,— промовив містер Піквік, звертаючись до свого слуги, що чекав уже на нього.

— Ну, сер,— відповів містер Веллер.

— Тепер тут добре, га, Сем?

— Дуже добре, сер,— І містер Веллер зневажливо озирнувся.

— Бачили ви містера Тапмена і решту наших друзів?

— Бачив, сер. Вони збираються до вас завтра, і були дуже здивовані, довідавшись, що ви не хочете пускати їх до себе сьогодні.

— А ви принесли речі, про які я вас просив?

Замість відповідати, містер Веллер показав пальцем на різні пакунки, складені в одному з кутків.

— Добре, Сем,— сказав містер Піквік і, трохи вагаючись, додав:— Слухайте, що я вам говоритиму, Сем.

— Звичайно, сер, — сказав містер Веллер. — Стріляйте, сер.

— Я з самого початку відчув, Сем,— дуже урочисто промовив містер Піквік,— що це місце не для молодого чоловіка.

— Та й не для старого, сер,— зауважив містер Веллер.

— Цілком маєте рацію, Сем,— сказав містер Піквік,— але старі потрапляють сюди через свою власну необачність або довірливість і тягти за собою молодих людей можуть тільки з себелюбства. Для таких молодих людей безперечно краще не лишатися тут. Ви розумієте мене, Сем?

— Ні, сер, не розумію,— упирався Сем.

— Спробуйте, Сем,— сказав містер Піквік.

— Гаразд, сер,— відповів по короткій паузі Сем,— гадаю, я бачу, куди ви гнете; а побачивши, куди ви гнете, я думаю, що ви занадто перекручуєте, як сказав один візник хуртовині, що захопила його.

— Бачу, що ви зрозуміли мене, Сем,— проговорив містер Піквік.— Я не хотів би, щоб ви лінувалися тут протягом, може, кількох років, і до того ж вважаю за безглуздя, щоб в’язень Фліта користувався послугами слуги. Сем, на деякий час вам доведеться кинути мене.

— На деякий час? Ви думаєте, сер?— саркастично усміхнувся Сем.

— Так; ні той час, поки я тут сиджу,— відповів містер Піквік.— Плату свою ви, звичайно, діставатимете, як і тепер. Кожен з моїх приятелів радо візьме вас, бодай би з поваги до мене. А якщо я колись вийду звідси,— з удаваною веселістю закінчив містер Піквік,— даю вам слово зараз же знову взяти вас до себе.

— Тепер,— не менш урочисто промовив містер Веллер,— слухайте, що я вам скажу, сер. З цього нічого не вийде, і давайте краще не будемо говорити про це.

— Я кажу серйозно й вирішив уже все, Сем.

— А! серйозно, сер?— промовив містер Веллер.— Дуже добре, сер. Так і я ж серйозний.

Сказавши це, містер Веллер дуже спритно надів собі на голову капелюх і несподівано покинув кімнату.

— Сем і— гукав на нього містер Піквік.— Сем! Ідіть но сюди!

Та в коридорі перестали вже лунати його кроки. Сем Веллер пішов.