Посмертні записки Піквікського клубу

Розділ XXXVIII Як містер Піквік виконував свою місію і як з самого початку його підтримав несподіваний спільник.

Коні були подані рівно о дев’ятій, і, коли містер Піквік та Сем Веллер посідали на свої місця — перший усередину карети, а другий на лаві ззаду,— візник дістав наказ поспішати до аптеки містера Сойєра, щоб узяти там містера Бенджемена Елена.

Під’їхавши до дверей під червоною лампою та з вивіскою «Сойєр, наступник Нокморфа» і виткнувши голову з вікна карети, містер Піквік чимало здивувався, побачивши, що хлопець у сірій лівреї старанно зачиняє всі віконниці. Це було так незвичайно для ранкового часу, що вченому мужеві спало в голову відразу дві думки: перша, що помер якийсь сердечний приятель і пацієнт містера Сойєра; а друга,— що містер Сойєр збанкрутував.

— Що трапилось? — спитав хлопця містер Піквік.

— Нічого, сер,— відповів хлопець, розтягаючи рот на всю ширину обличчя.

— Все гаразд, все гаразд! — крикнув Боб Сойєр, раптом виходячи з дверей з маленькою засмальцьованою торбою в одній руці і з волохатим пальтом та пледом, перекинутим через другу.— Я теж їду з вами, старий приятелю.

— Ви? — здивувався містер Піквік.

Авжеж. І то буде шикарна подорож. Ось вам, Семі. Держіть! — Звернувши таким способом на себе увагу Сема, Боб Сойєр кинув йому торбу, яку Сем, захоплений його поведінкою, зараз же умістив під лавою. Потім містер Боб з допомогою хлопця втиснувся в пальто, що було мале для нього, підійшов до карети, встромив у віконце голову й гучно засміявся.

— Здорово вигадано; га? — скрикнув Боб, утираючи сльози рукавом пальта.

— Дорогий мій сер,— з деяким замішанням промовив містер Піквік.— Мені й на думку не спадало, що ви поїдете з нами.

— О! в тім то й штука,— радів Боб, хапаючи його за фалду фрака.— Оце саме й смішно.

— Смішно? — не погодився містер Піквік.

— Звичайно ж... залишити аптеку на призволяще; хай собі дбає за себе, коли не хоче дбати за мене.— І, пояснивши так феномен з віконницями, містер Боб Сойєр показав на аптеку й віддався нападові веселості.

— Невже ж ви такі нерозважливі, що кидаєте пацієнтів, які, певне, потребують вашої допомоги? — серйозним тоном дорікнув йому містер Піквік.

— А чому б ні? — і собі спитав Боб.— Я на цьому багато не втрачаю. Однаково ніхто з них ніколи не платить. І правду сказати,— конфіденціальним шепотом додав Боб,— для них це навіть краще. З ліків я майже вивівся. Придбати нові — в мене немає грошей. Отже, доводиться давати всім каломель, який декому може й пошкодити. Одне слово, все йдеться на краще.

Проти такої філософії й безперечних доказів містер Піквік не міг заперечувати. Він деякий час помовчав, а потім досить рішуче зауважив:

— Але в цій кареті лише два місця; а я ж запросив містера Елена.

— Про мене не турбуйтеся,— заспокоїв його Боб.— Я про це вже подумав. Ми з Семом чудово влаштуємось на задній лаві. А ось, дивіться. Бачите — білетик на двері аптеки: «Сойєр, наступник Нокморфа. Питати у місис Кріпс, напроти». Місис Кріпс — то мати мого хлопця. «На превеликий жаль, — скаже місис Кріпс,— містера Сойєра нема вдома. Сьогодні ранком його викликали на консиліум з найкращими місцевими хірургами... без нього не знають, що робити... надзвичайно складна операція... обіцяли заплатити які схоче гроші, аби тільки приїхав». Я сподіваюся,— пояснив Боб,— що це буде мені доброю рекламою. А якщо цей випадок потрапить до газети, то моя кар’єра забезпечена. Аж ось і Бен. Стрибай, хлопче!

З цими словами містер Боб Сойєр штовхнув візника, упхнув свого приятеля в карету, зачинив дверці, підняв підніжок, наліпив білетик на парадні двері, зачинив їх, поклав ключ у кишеню, вискочив на задню лаву, звелів рушати і зробив усе це так швидко, що раніше, ніж містер Піквік зважив, брати йому з собою Боба чи ні, карета з містером Сойєром, як невід’ємною часткою екіпажу, вже котила.

Поки вони їхали вулицями Брістоля, жартівник Боб зберігав ще свої фахівські зелені окуляри й поводився з належною статечністю та поважністю, задовольняючись самими усними дотепами на розвагу та науку містера Семюела Веллера. Коли ж карета виїхала на битий шлях, він скинув зелені окуляри разом з своєю поважністю і втнув багато найрізноманітніших фокусів практичного характеру, розрахованих на те, щоб притягти увагу прохожих і зробити з карети з її вмістом об’єкт більше ніж звичайної цікавості. Найменш помітним з цих фокусів було надзвичайно гучне наслідування поштового ріжка і привселюдне демонстрування малинової шовкової, прив’язаної до ціпка хусточки, якою спеціально з цієї нагоди він вимахував в повітрі з викликом і свідомістю своєї явної вищості.

— Цікаво мені,— сказав містер Піквік, спиняючися серед дуже серйозної розмови з Беном Елен з приводу численних чеснот містера Вінкла та його сестри,— цікаво мені, чого це всі прохожі так здивовано дивляться на нас?

— Це — наш шикарний виїзд,— не без гордості в тоні відповів Бен Елен.— Такі речі, можу сказати, вони бачать не щодня.

— Можливо,— промовив містер Піквік.— Певно так воно і є. Мабуть, ви маєте рацію.

Містер Піквік, імовірно, і далі гадав би так, якби, випадково виглянувши у вікно, не спостеріг, що погляди прохожих зовсім не виявляють почтивого подиву, і всі вони обмінюються якимись телеграфними знаками з особами назовні карети. Тут йому спало на думку, що ці демонстрації повинні мати якийсь далекий зв’язок із гумористичним настроєм містера Роберта Сойєра.

— Боюся,— сказав тоді містер Піквік,— чи не виробляє наш легковажний друг яких дурниць на своїй лаві.

— О, ні; що ви? — відповів Бен Елен.— Боб, коли він не на підпитку, найспокійніша істота в світі.

Тут у вухах йому залящало тривале наслідування поштового ріжка, а потім радісні вигуки та вереск, що виходили, очевидно, з горлянки і легенів найспокійнішої істоти в світі, або, простіше кажучи, самого містера Боба Сойєра.

Містер Піквік і Бен Елен промовисто перезирнулися, і перший з них, скинувши капелюх та висунувшись з вікна карети майже на всю довжину свого жилета дістав нарешті змогу побачити свого жартівливого друга.

Містер Боб Сойєр сидів — тільки не на лаві, а на даху карети — розкарячивши, скільки було можна, ноги, у збитому набакир капелюсі містера Семюела Веллера і, маючи в одній руці здоровенний сендвіч, а в другій солідну дорожну пляшку, з величезним задоволенням прикладався до обох, підсолоджуючи монотонність цієї роботи випадковим виттям і перемежаючи її жвавими балачками з прохожими. Малиновий прапор був старанно прив’язаний до поруччя лави, а містер Семюел Веллер, декорований капелюхом Боба Сойєра, сидів посередині її, із запалом пережовуючи сендвіч-близнюк і з виразом на обличчі, який свідчив, що він цілком схвалює увесь цей порядок.

— Містер Сойєр,— крикнув містер Піквік у стані величезного збудження.— Містер Сойєр; сер!

— Алло? — озвався цей джентльмен, надзвичайно спокійно перехиляючись до вікна екіпажу.

— Чи не збожеволіли ви, сер? — спитав містер Піквік.

— Ані на крихту, сер,— відповів Боб.— Мені просто весело.

— Весело, сер! — крикнув містер Піквік.— Зніміть зараз же, прошу вас, цю скандальну малинову хустку. Я настоюю, сер. Сем, зніміть її!

Та, перш ніж Сем втрутився, містер Боб Сойєр зграбно зірвав свій прапор і, поклавши його собі в кишеню, чемно вклонився містерові Піквіку, витер шийку дорожчої пляшки й приклав її до рота, без зайвих слів показуючи цим, що п’є за його щастя та успіхи в усякій справі. Після того Боб дуже старанно впровадив на своє місце корок, доброзичливо глянув униз на містера Піквіка, відкусив чималий шматок сендвіча і усміхнувся.

— Ну,— сказав містер Піквік, раптовий гнів якого не міг устояти проти непохитного Бобового самовладання,— не робіть же нам, прошу, більше таких дурниць.

— Ні, ні,— запевнив Боб, знову помінявшись капелюхом з містером Веллером.— Я, власне, й не хотів цього, та їзда так ожвавила мене, що я не вдержався.

— Подумайте, який воно має вигляд,— докірливо сказав містер Піквік.— Дбайте ж хоч трохи про пристойність.

— О, звичайно,— заспокоїв його Боб.— Так зовсім не годиться. Все вже минулося, хазяїне.

Заспокоєний його запевненнями, містер Піквік втяг голову назад у карету й підняв скло, та не встиг він знову відновити розмову, перервану містером Бобом Сойєром, як побачив за вікном невеличке темне тіло довгастої форми, що стукало в шибку, мов нетерпеливилось, що його не пускають.

— Що це таке? — скрикнув містер Піквік.

— Скидається на дорожну пляшку,— зауважив Бен Елен, з цікавістю розглядаючи цю річ крізь окуляри.— Думаю, вона належить Бобові.

Він не помилився, бо то містер Боб Сойєр, прив’язавши пляшку до ціпка, бомбардував нею вікно, виявляючи тим своє бажання, щоб друзі його всередині карети, по-товариському й у добрій злагоді, поділилися з ним її вмістом.

— Що ж його робити? — спитав містер Піквік, позираючи на пляшку.— Цей вчинок ще дурніший за попередній.

— Гадаю, краще було б узяти її сюди,— відповів містер Бен Елен.— Ми вчинимо справедливо, забравши її до себе й випивши.

— Справедливо? — повторив містер Піквік.— То брати?

— Гадаю, це буде найправильніше,— відповів Бен.

І що така порада цілком збігалася з його власною думкою, то містер Піквік обережно спустив вікно й відв’язав пляшку від ціпка; після чого ціпок піднявся вгору, і чути було, як голосно зареготав містер Боб Сойєр.

— Який веселий хлопець! — сказав містер Піквік, дивлячись на свого компаньйона й тримаючи в руці пляшку.

— Веселий,— ствердив той.

— На нього й розсердитися не можна,— зауважив містер Піквік.

— Безперечно,— згодився Бенджемен Елен.

Обмінюючись цими словами, містер Піквік, сам того не помічаючи, відіткнув пляшку.

— Що це? — байдужо спитав Бен Елен.

— Не знаю,— з такою ж байдужістю відповів містер Піквік.— Тхне нібито пуншем.

— А правильно,— мовив Бен.

— Мені так здається,— застеріг містер Піквік, звичайно, боячись сказати неправду.— Ви ж розумієте, я не можу твердити, не покуштувавши.

— То покуштуйте,— порадив Бен.— Ми, принаймні, напевне знатимемо, що воно таке.

— Ви гадаєте? — спитав містер Піквік.— Ну, що ж; коли вас так цікавить, я не заперечую.

Завжди ладний поступитися своїми почуттями ради бажання приятеля, містер Піквік зараз же ковтнув чималий ковток.

— Ну, що ж воно таке?— нетерпляче перебив його Бен Елен.

— Цікава штука,— відповів містер Піквік.— Я іде не зовсім певний. А, так,— сказав він, ковтнувши вдруге,— це й дійсно пунш.

Містер Бен Елен глянув на містера Піквіка. Містер Піквік глянув на містера Бена Елена. Містер Бен Елен усміхнувся. Містер Піквік — ні.

— То буде йому добра наука,— досить суворо промовив серйозний джентльмен,— то буде йому добра наука, коли ми вип’ємо все до краплі.

— Те ж саме подумав і я,— сказав Бен Елен.

— Правда?— спитав містер Піквік.— Тоді за його здоров’я! — З цими словами цей надзвичайний муж енергійно пригубив пляшку, а тоді передав її Бенові Елену, що не дуже забарно наслідував його. Усмішки стали обопільні; пунш поступово й весело зникав.

— Зрештою,— зрезюмував містер Піквік, проковтнувши останню краплю,— витівки його дуже втішні... і дуже смішні.

— Це ви можете сказати,— додав містер Бен Елен. І на доказ того, що Боб Сойєр один з найдотепніших хлопців у світі, він заходився розважати містера Піквіка, довго й докладно описуючи, як цей джентльмен допився одного разу до маячення, і йому поголили голову. Оповідання про цей цікавий і приємний випадок припинила лише зупинка в Белі, де вони мали міняти коні.

— Чи не пообідаємо ми тут? — спитав Боб, зазираючи у вікно.

— Пообідаємо! — скрикнув містер Піквік.— Та ми ж проїхали лише дев’ятнадцять миль, і нам лишається ще вісімдесят сім з половиною.

— Саме тому і є рація підживитися чимсь, щоб боротись з утомою,— доводив містер Боб Сойєр.

— Але обідати о пів на дванадцяту вдень — абсолютно неможливо,— відповів, глянувши на годинник, містер Піквік.

— Нехай так. Тоді саме вчасно буде поснідати,— промовив Боб.— Алло, ви, сер! Сніданок на три особи, і на чверть години розпряжіть коні. Перекажіть, щоб давали на стіл усе холодне, що в них є, кілька пляшок елю, і почастуйте нас найкращою вашою мадерою.— Віддавши ці розпорядження з надзвичайною самоповагою та бундючністю, містер Боб Сойєр побіг до будинку доглядати, як готують сніданок, і менше ніж через п’ять хвилин повернувся з доповіддю, що все в чудовому стані.

Якість сніданку виправдала похвали Боба й ту шану, яку віддали йому не лише цей джентльмен, а й містер Бен Елен та містер Піквік. За ласкавою участю всіх трьох хутко впоралися з елем у пляшках та з мадерою, а коли коні були запряжені знову, вони сіли на свої місця з пляшкою найкращого сурогату пуншу, який можна було приготувати за такий короткий час. Засурмив поштовий ріжок, і знову замайорів малиновий прапор, цього разу без найменших заперечень з боку містера Піквіка.

В Тьюксбері вони спинилися пообідати. З цієї нагоди відіткнули чимало пляшок з елем, мадерою та портвейном і вчетверте наповнили дорожну пляшку. Під впливом комбінації цих збудних засобів містер Бен Елен та містер Піквік проспали всередині карети миль із тридцять, а Боб та містер Веллер, сидячи на задній лаві, виспівували тим часом дует.

Було вже зовсім поночі, коли містер Піквік прокинувся настільки, що міг визирнути у вікно. Котеджі, порозкидувані з обох боків дороги, кіптява на всьому, непрозоре повітря, купки попелу та жужелі, заграва далеких горнів, важкі клуби густого диму з високих димарів, що оповивав і пригнічував усе навкруги, відблиски ліхтарів, численні вози, навантажені дзвінкими штабами заліза, на шляху,— все це свідчило про те, що вони швидко наближаються до великого фабричного міста — Бірмінгема.

Містер Піквік ніколи не бачив містера Вінкла-старшого, хоч двічі чи тричі писав йому, відповідаючи на запитання про поведінку його сина й характеризуючи якнайкраще цього молодого джентльмена. І тепер він трохи нервувався, бо присутність Боба Сойєра та Бена Елена, які були на підпитку, здавалась йому не досить певним засобом привернути до себе симпатії старого.

— А втім,— казав до себе містер Піквік,— треба спробувати все. Я мушу побачитися з ним сьогодні ж, бо так я обіцяв. Якщо вони підуть зі мною, ми по змозі скоротимо візит. Сподіваюся проте, вони настільки тверезі, що не шкодитимуть самим собі.

Поки містер Піквік заспокоював себе цими міркуваннями, карета спинилася коло «Старого Королівського готелю». Містер Семюел Веллер витяг за комір півсонного Бена Елена й допоміг вийти з екіпажу містерові Піквіку. Найнявши комфортабельний номер, наш герой зараз же покликав коридорного й спитав його, де живе містер Вінкл.

— Поруч з нами, сер, зовсім поруч,— одповів коридорний.— Ярдів за п’ятсот; не більше, сер. Він власник пристані на каналі, сер. Так, п’ятсот ярдів звідси, сер.— Тут коридорний загасив свічку і, щоб дати містерові Піквіку змогу поставити йому ще кілька запитань, удав, що хоче засвітити її знову.

— Може, вам чогось подати, сер? — спитав нарешті коридорний, засвітивши свічку і в розпачі від мовчанки містера Піквіка.— Чаю або кофе, сер? Може, обід, сер?

— Ні; покищо нічого.

— Слухаю, сер. То, може, ви бажаєте замовити вечерю, сер?

— Тільки не зараз.

— Дуже добре, сер.— Відходячи, коридорний затримався коло дверей і, раптом повернувшися назад, солоденьким голосом промовив:

— Чи не прислати вам покоївку, сер?

— Пришліть, коли хочете,— погодився містер Піквік.

— Коли ви хочете, сер.

— І принесіть содової води,— додав Боб Сойєр.

— Содової води, сер? Слухаю, сер.— Діставши нарешті якесь розпорядження, коридорний позбувся гнітючого тягару і непомітно зник. Коридорні ж ніколи не ходять і не бігають. Вони мають особливу й таємничу властивість зникати з кімнати, якою не обдаровані інші смертні.

Коли содова вода викликала в містера Бена Елена легенькі симптоми життєздатності, він дозволив помити собі обличчя та руки й стерпів, що Сем чистив йому щіткою вбрання. Причепурилися після дороги й містер Піквік з Бобом Сойєром, і незабаром усі троє, взявшись під руки, простували до містера Вінкла, при чому Боб дорогою наситив духом тютюну всю атмосферу.

За чверть милі від готелю, в тихій, поважній на вигляд вулиці стояв старий цегляний будинок. Троє східців вели до дверей, прикрашених мідною дошкою з двома словами, що вирізьблені були великими літерами: «Містер Вінкл». Східці були дуже білі, цегла — дуже червона, а будинок — надзвичайно чистий. Ось до цього будинку, коли годинник вибив десяту годину, і підійшли містер Піквік, містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр.

Гарненька служниця відчинила їм двері і перелякано ступила назад, побачивши трьох чужих.

— Чи містер Вінкл дома, моя люба? — спитав містер Піквік.

— Він саме сідає вечеряти,— відповіла дівчина.

— Передайте, прошу, йому мою візитну картку. Скажіть, що я дуже шкодую, турбуючи його такої пізньої пори, але я тільки но приїхав і мушу бачити його сьогодні ж.

Служниця незабаром повернулася, перепросила, що примусила джентльменів чекати на вулиці, і ввела їх у кімнату — напівконтору, напівтуалетну, умебльовану бюрком, рукомийником, дзеркальцем для гоління, машинками для знімання та взування чобіт, високим табуретом, чотирма стільцями і годинником на стіні. Через кілька хвилин одні з дверей відчинилися, і в кімнату вступив маленький старий джентльмен в сюртуці тютюнового кольору. Його обличчя й голова надзвичайно нагадували містера Вінкла-молодшого. Тільки на відміну від нього старенький був лисий і тримав у одній руці візитну картку містера Піквіка, а в другій — срібний свічник.

— А, містер Піквік! Як поживаєте, сер?— сказав Вінкл-старший, ставлячи свічник на стіл і простягаючи руку.— Дуже радий бачити вас, сер. Дуже радий. Сідайте, прошу, містер Піквік. Цей джентльмен...

— Мій друг, містер Сойєр,— одрекомендував містер Піквік.— Приятель вашого сина.

— А!— доволі суворо глянув на нього містер Вінкл.— Сподіваюся, ви здорові, сер?

— Абсолютно здоровий, сер.

— А цей джентльмен,— вів далі містер Піквік,— цей джентльмен, як ви побачите, прочитавши привезеного мною листа, дуже близький родич або, скажімо, сердечний друг вашого сина. Його прізвище — Елен.

— Цей джентльмен?— спитав містер Вінкл, вказуючи карткою на Бена, що заснув, скарлючившись на стільці, і тепер видно було тільки спину та комір фрака.

Містер Піквік збирався був відповісти на це запитання й перелічити всі чесноти та гарні прикмети містера Бенджемена Елена, аж тут завбачливий містер Боб Сойєр, щоб повернути приятелеві свідомість становища, ущипнув його за руку так, що той зойкнув і схопився з свого місця. Раптом збагнувши, що опинився в товаристві сторонньої людини, містер Бен Елен підійшов до містера Вінкла і протягом п’яти хвилин тиснув обидві його руки, напівзрозуміло запевняючи старого джентльмена, що страшенно радий його бачити, і гостинно пропонуючи почастувати його перед обідом. Виконавши ці формальності, містер Елен знову сів і почав здивовано роздивлятись навколо, ніби не даючи собі звіту де він, та й справді перебуваючи в такому стані.

Все це страшенно бентежило містера Піквіка, особливо коли містер Вінкл-старший з неприхованим здивуванням дивився на чудну — як не сказати: незвичайну — поведінку обох його компаньйонів. Щоб зараз же покласти край цьому візитові, він вийняв з кишені листа і, передаючи його містерові Вінклу-старшому, промовив:

— Це від вашого сина, сер. Прочитавши листа, ви пересвідчитесь, що від вас залежить його щастя й доля. Дуже прошу поставитись до повідомлення, написаного в листі, цілком спокійно й безсторонньо і потім обговорити його зі мною з усією серйозністю, на яку воно заслуговує. Якої великої ваги надає вашому присудові син, ви можете бачити з того, що я потурбував вас, не попередивши, такої пізньої пори і,— зиркнув він на двох приятелів,— при таких несприятливих обставинах.

По цій прелюдії містер Піквік передав до рук здивованого містера Вінкла-старшого чотири сторінки чудового тонкого паперу, списані дрібним письмом і повні каяття, а сам, сівши на стілець, почав стежити за його манерами та обличчям, хвилюючись, щоправда, але з виглядом людини, яка не почуває за собою ніякої помилки або провини.

Старий власник пристаней перегорнув листа, глянув на нього спереду, ззаду, з боків, пильно подивився на маленького хлопчика, виображеного на печатці, кинув оком на містера Піквіка і тільки тоді, сівши на високий табурет та підсунувши ближче до себе лампу, зламав печатку, розгорнув лист, підніс його до світла й налагодився читати.

Містер Піквік напружено стежив за тим, як він перебігав очима від рядка до рядка й від сторінки до сторінки, але жодна зміна на обличчі старого не позначила хвилювання, якого він мусив був зазнати, довідавшись про синове одруження.

Містер Вінкл прочитав листа до останнього слова, акуратно, як ділова людина, згорнув його і саме тоді, як містер Піквік чекав на вибух отецьких почувань, умокнув перо в чорнило і спитав спокійно, немов тут ішлося про якусь комерційну справу:

— Яка адреса Натаніела, містер Піквік?

— Тепер — готель «Джордж і Яструб».

— «Джордж і Яструб». Де це?

— Джордж-Ярд. Ломбардська вулиця.

— В Сіті?

— Так.

Старий джентльмен методично записав адресу на зворотному боці конверта, сунув конверт у конторку, конторку зачинив ключем, сунув ключ у кишеню і, встаючи з табурета, спитав:

— Здається, ніщо більше не затримує вас, містер Піквік?

— Ніщо більше!— спалахнув від обурення цей добродушний джентльмен.— Нічого більше? І ви не висловите жодної думки щодо найважливішої події в житті нашого юного друга? Ви не доручите мені запевнити його у вашій незмінній прихильності та піклуванні про нього? У вас немає ласкавого слова ні для нього, ні для молодої жінки, що чекають від вас допомоги? Подумайте, дорогий сер, подумайте.

— Я поміркую,— відповів старий джентльмен.— Але тепер не скажу нічого. Я — людина ділова, містер Піквік, і ніколи нічого не роблю похапцем. Те, що я знаю, мені не дуже до вподоби. Тисяча фунтів — невеликі гроші, містер Піквік.

— Правильно, сер,— втрутився Бен Елен, виразно пригадавши, як легко було йому розтринькати свою тисячу фунтів.— Ви — людина розважлива. Він меткий хлопець, Боб.

— Дуже радий, що й ви схвалюєте мене, сер,— промовив Вінкл-старший, кинувши зневажливим оком на Бена Елена, що премудро хитав головою.— Річ у тому, містер Піквік, що, даючи своєму синові дозвіл помандрувати рік-другий, я хотів, щоб він набув життьового досвіду й став самостійнішим, але й на думці не мав одружити його. Він добре це знає і не повинен буде дивуватися, якщо я відмовлюся допомагати йому надалі. Він одержить листа від мене, містер Піквік. Надобраніч, сер. Маргарет, відчиніть двері!

Тим часом Боб Сойєр на мигах умовляв містера Бена Елена піднятись захищати праве діло, і Бен, без ніякої підготовки, експромтом виголосив таку коротеньку, але палку промову:

— Сер,— сказав Бен, утупивши в старого джентльмена пару дуже безвиразних очей і безладно вимахуючи руками,— сер, ви... повинні соромитись самого себе.

— Як брат леді, ви, звичайно, найкращий суддя в цій справі,— відповів містер Вінкл-старший.— Ну, та годі. Будь ласка, не кажіть більше нічого, містер Піквік. Надобраніч, джентльмени!

З цими словами старий джентльмен узяв свічник і, відчинивши сам двері, дуже чемно показав на вихід.

— Ви пожалієте про це, сер,— застеріг містер Піквік, зціпивши зуби, щоб стримати свій гнів, який, він добре розумів, міг тільки пошкодити його юному приятелеві.

Містер Піквік вийшов на вулицю сердитою ходою. Цілком пригноблений рішучою поведінкою старого джентльмена, тою ж дорогою пішов містер Боб Сойєр. Безпосередньо за ним скотився східцями капелюх містера Бена Елена, і зараз же, слідом за капелюхом,— тіло містера Бена Елена. Мовчки і не повечерявши, вся громада вклалась спати, а містер Піквік перед тим, як заснути, подумав, що, знавши заздалегідь, яка то ділова людина цей містер Вінкл-старший, він, дуже імовірно, ніколи не поїхав би до нього з таким дорученням.