Посмертні записки Піквікського клубу

Розділ XXXVI, присвячений переважно справам і тимчасовій перемозі Додсона й Фога. Містер Вінкл з’являється знову і при незвичайних обставинах. Добрість містера Піквіка бере гору над його впертістю.

Не зменшуючи швидкості ходи, Джоб Тротер не спинявся, доки добрався до воріт Грейс-Іна. Та хоч як він старався, а ворота зачинили ще півгодини тому. І поки він розшукав служницю містера Перкера, залишалося вже тільки п’ятнадцять хвилин до того часу, коли тюрму зачиняли на ніч. А треба ж було ще видобути містера Лаутена з задньої кімнати в «Сороці та Прикорні», і коли Джоб виконав і цю частину своєї роботи та переказав доручення Сема Веллера, годинник закінчував вибивати десяту годину.

— Ну, — промовив Лаутен, — тепер уже пізно. Вас не пустять туди вночі. Доведеться вам ночувати на вулиці, мій друже.

— То маловажно,— відповів Джоб. — Спати я можу де прийдеться. Але краще було б побачити містера Перкера сьогодні, щоб він прийшов до нас завтра ранком.

— Ну, що ж,— поміркувавши трохи, погодився Лаутен, — якби то був хто інший, то містер Перкер не дуже зрадів би моєму приходові до нього, але це ж містер Піквік. Я, гадаю, можу взяти кеб і заплатити за нього коштом контори.

У містера Перкера того дня був кликаний обід, про що свідчило світло у вікнах зали, звуки випробуваного концертного рояля та невипробуваного хатнього голосу, які виходили звідти, і досить міцний дух печені, що наповнював сходи й вестибюль. Коли йому пошепки доповіли про гостей, маленький містер Перкер кинув компанію і вийшов до їдальні, де знайшов містера Лаутена з Джобом Тротером, ледве помітних при світлі кухонної свічки, яку поставив на стіл джентльмен у коротеньких плюшевих штанах та бавовняних панчохах, що за певну платню чотири рази на рік ласкаво з’являвся на обіди і зневажав клерків і все, зв’язане з конторою.

— У чому там справа, Лаутен? — спитав містер Перкер, зачиняючи двері.— Якийсь важливий лист чи що?

— Ні, сер. Це — посланець від містера Піквіка.

— Від містера Піквіка? — маленький чоловічок живо повернувся до Джоба.— Що з ним трапилося?

— Додсон і Фог посадили в тюрму місис Бардл за несплату гонорару, сер,— відповів Джоб.

— Не може бути! — містер Перкер сунув руки в кишені й прихилився до буфету.

— А втім, це так,— ствердив Джоб.— Вона, здається, видала їм вексель на цю суму зараз же, як скінчився суд.

— Свідчуся небом,— скрикнув Перкер, вийнявши руки з кишень і енергійно постукуючи суглобами правої руки по долоні лівої,— це найхитріші пройди, з якими мені будьколи випадало працювати!

— Спритніших ділків я ніколи не бачив, сер,— зауважив Лаутен.

— Спритніших? — підхопив Перкер. — Верткі такі, що їх і впіймати не можна.

— І справді, не впіймаєш, сер,— підтримав його Лаутен. На кілька секунд і патрон і клерк заглибились у міркування з таким виразом на обличчях, ніби тут ішлося про найдотепніший і найкорисніший винахід людського генія. Коли вони отямилися від захвату, Джоб Тротер переказав решту доручення. Перкер задумливо похитав головою й витяг свого годинника.

— О десятій рівно я буду там,— сказав маленький чоловічок.— Сем цілком правий. Так йому й перекажіть.

Наступного ранку, точно в призначену годину, добродушний маленький аторней постукав у двері кімнати містера Піквіка, які, з великою поквапливістю, відчинив йому Сем Веллер.

— Містер Перкер, сер,— доповів Сем містерові Піквіку, що сидів біля вікна в замисленій позі.— Дуже радий, що ви випадково завітали до нас, сер. Мені здається, хазяїн хотів перекинутися з вами парою слів.

Обмінявшись з Семом промовистими поглядами, Перкер дав йому наздогад, що не зрадить його і удасть, ніби прийшов сюди з власної ініціативи, а потім прикликав його до себе й сказав щось пошепки.

— Та не може бути, сер! — аж відкинувся назад вражений Сем.

Перкер кивнув головою й усміхнувся.

Містер Семюел Веллер зиркнув на маленького аторнея, потім на містера Піквіка, потім на стелю, потім знову на Перкера, потім зайшовся голосним реготом і, нарешті, схопивши з підлоги свій капелюх, зник з кімнати.

— Що все це значить? — спитав до краю здивований містер Піквік.— Що призвело Сема до такого стану?

— Нічого, нічого,— заспокоїв його Перкер.— Присувайте свого стільця ближче до стола, дорогий сер. Мені треба сказати вам багато чого.

— Що це за папери? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличку пачку документів, покладену на стіл Перкером.

— Документи в справі «Бардл проти Піквіка»,— відповів аторней, розв’язуючи пачку.

Містер Піквік відхилився на спинку стільця, схрестивши на грудях руки, і суворо глянув (якщо він взагалі міг суворо дивитись) на свого судового приятеля.

— Вам, здається, не до вподоби навіть назва цієї справи? — сказав Перкер.

— Я про неї й чути не хочу.

— Шкода, дуже шкода, бо саме про цю справу ми з вами й говоритимемо.

— Я хотів би, щоб про неї ми з вами ніколи не розмовляли, Перкер.

— Та-та-та, дорогий мій сер,— промовив маленький чоловічок, спромігшись нарешті розв’язати червону тасьму, якою були перев’язані документи,— а розмовляти таки доведеться. Я спеціально за тим і прийшов сюди. Ну, що ж, готові ви вислухати те, що я маю вам сказати? Не кваптесь. Не хочете — можна згодом. Я не поспішаю. При мені сьогоднішня газета. Я вас не підганятиму. О! — і маленький чоловічок перекинув ногу на ногу й удав, що дуже пильно читає газету.

— Та добре вже,— зітхнув і разом з тим усміхнувся містер Піквік.— Кажіть, що там у вас. Стара історія?

— Є різниця, є різниця, дорогий сер,— відповів Перкер і, згорнувши газету, знову поклав її в кишеню.— Місис Бардл, позивачка у вашій справі, сидить тепер за цими мурами, сер.

— Знаю.

— Добре. І ви знаєте також, як вона сюди потрапила? Я хочу сказати, чи знаєте ви, в якій справі та на чию вимогу її ув’язнено?

— Сем розповідав мені про це,— удаючи байдужість, відповів містер Піквік.

— Скільки мені відомо, Сем подав вам цілком правдиву інформацію, — сказав Перкер. — Отже, перше питання, яке я вам ставлю, дорогий сер,— чи залишиться тут ця жінка?

— Чи залишиться тут? — повторив містер Піквік.

— Авжеж, чи залишиться тут,— і Перкер, відхилившись на стільці, прикро глянув на свого клієнта.

— Чому ви питаєте про це в мене? — здивувався наш герой.— Ви ж знаєте, що це залежить від Додсона й Фога.

— Нічого подібного,— енергійно заперечив Перкер,— Це не залежить від Додсона й Фога. Ви знаєте їх так само, як і я. Це залежить цілком і тільки від вас.

— Від мене!— скрикнув містер Піквік, нервовим рухом підвівшися з стільця й знову сідаючи.

Маленький чоловічок двічі стукнув по кришці своєї табакерки, відкрив її, взяв велику понюшку тютюну, закрив табакерку й ствердив:

— Від вас. Я казав,— зрезюмував маленький чоловічок, немов та понюшка додала йому нових сил,— я казав і кажу, що її звільнення або довічне ув’язнення залежить лише від вас. Вислухайте мене, любий сер, і не хвилюйтесь, прошу. Ви тільки спітнієте, а з цього нікому користі не буде. Я кажу, — продовжував Перкер, загинаючи після кожної нової фрази новий палець,— я кажу, що, крім вас, ніхто не може визволити її з цього вертепу; а визволити її можна, тільки сплативши тим акулам з Фірменс-каурта судові витрати за вас і за неї. Заждіть ще хвилиночку, прошу, любий сер.

Містер Пік вік, що під час Перкерової промови раз-у-раз мінявся на обличчі і, видима річ, збирався вже спалахнути гнівом, опанував себе. Перкер, підсиливши себе новою понюшкою тютюну, говорив далі.

— Я бачив цю жінку сьогодні ранком. Якщо ви сплатите за неї судові витрати, вона цілком відмовиться від своїх претензій до вас і, крім того,— а це для вас, я знаю, куди важливіше, дорогий мій сер, — ви маєте добровільне, писане її рукою свідчення, у формі листа до мене, про те, що всю справу вигадали й провадили Додсон і Фог з власної ініціативи; що вона дуже шкодує, бувши лише знаряддям в їхніх руках, і що вона просить мене переговорити з вами й ублагати вибачити їй.

— З умовою, що я сплачу за неї судові витрати? — обурився містер Піквік.— Багато чого вартий такий документ!

— Ніяких умов, любий мій сер,— з торжеством сказав Перкер.— Ось лист, про який я казав. Його сьогодні о дев’ятій принесла мені якась жінка. Я тоді навіть і не бачився ще з місис Бардл і, слово честі, не мав змоги говорити з нею.— І маленький аторней, вийнявши з пачки лист, поклав його містерові Піквіку на коліна.

— Це й усе, що ви хотіли мені сказати? — приязним тоном спитав містер Піквік.

— Не зовсім,— відповів Перкер.— Я не можу зараз же сказати з певністю, чи тексту розписки, характеру явних даних та доказів про поведінку тої сторони, які ми спроможемось дістати, буде досить, щоб виправдати наш позов за підбурювання. Боюсь, що ні, дорогий мій сер. Занадто вони розумні для цього, я думаю. Проте всіх цих фактів, зібраних докупи, буде досить, щоб виправдати вас перед очима кожної розсудливої людини. А тепер, дорогий мій сер, поміркуємо. Тисяча п’ятсот, або скільки їх там буде по закругленні, фунтів — це ж для вас ніщо. Присяжні висловилися проти вас. Присуд їхній був несправедливий, але вони вважали його за справедливий; і це промовляє проти вас. Залишаючись тут, ви, м’яко кажучи, не поліпшите вашого становища, бо ті, хто не знає вас, вважатимуть, що ви сидите тут через вашу абсолютну, злісну, дурнячу впертість; і тільки, дорогий мій сер, повірте мені. Чи можете ж ви вагатись, коли йдеться про те, щоб повернутися до ваших друзів, до ваших старих звичок та розваг, коли йдеться про ваше здоров’я, нарешті? Адже, відмовившись від своєї упертості, ви повернете волю вашому відданому, вірному слузі, якого інакше ви прирікаєте на сумне ув’язнення до останніх днів вашого життя. А головне, це ж дозволить вам здійснити великодушну помсту — що, я знаю, дорогий мій сер, буде вам дуже до серця: позбавити ту жінку видовища злиднів та розпусти. На цю кару я особисто не засудив би навіть мужчину; для жінки ж вона, може, ще більш жахлива і варварська. Тепер, спитаю я, не як ваш адвокат, а як ваш щирий друг, невже ви проминете нагоду зробити всі ці добрі вчинки, боячись того, що кілька зайвих фунтів потраплять до кишень двох негідників? Для них вони нічого не важать, опріч того хіба, що, загарбавши більше, вони стануть ще ненажерливіші, і це, зрештою, призведе їх до такого шахрайства, яке скінчиться крахом для них. Міркування, які я наводжу, може, недосконалі й непереконливі, але я прошу вас подумати над ними, обміркувати скільки хочете часу. Я терпляче чекатиму тут відповіді.

Та не встиг ще Піквік сказати й слова, не встиг ще Перкер узяти й одної дванадцятої порції тютюну, що її вимагала така незвичайно довга промова, як у коридорі залунали голоси, і хтось боязко постукав у двері.

— А, боже ж мій! — скрикнув містер Піквік, очевидно зворушений закликом свого приятеля.— Що за морока з тими дверима! Хто там?

— Це я, сер, — просунув голову в отвір дверей Сем.

— Не можу, Сем,— промовив містер Піквік,— я зараз зайнятий, Сем.

— Вибачте, сер,— перепросив містер Веллер.— Тут стоїть одна леді і каже, що їй конче потрібно зараз же бачити вас, сер.

— Я не можу бачити ніякої леді,— відповів містер Піквік, думаючи тільки про місис Бардл.

— Не можу ручитися, але думаю, що ви заспівали б іншої, сер, якби знали, хто там стоїть. Так сказав, весело усміхнувшись, шуліка, почувши дрозда, що спокійнісінько висвистував собі за рогом.

— А хто там?

— Хочете подивитись? — спитав містер Веллер, притримуючи двері рукою, немов за ними була якась цікава тварина.

— Мушу подивитись,— сказав містер Піквік, поглядаючи на Перкера.

— Починаймо! — гукнув Сем.— Бийте в гонг! Піднімайте завісу! На кін з’являються два змовці.

Кажучи таке, Сем Веллер широко розчинив двері, і в кімнату вдерся містер Натаніел Вінкл, тягнучи за собою не кого іншого як молоду леді, що в Дінглі-Делі носила обшиті хутром черевички. Тепер вона являла собою приємну на погляд міщанину зніяковілості й рум’янцю з лиловим шовком і чепурним капелюшком і здавалася ще вродливішою, ніж раніше.

— Міс Арабелла Елен! — скрикнув містер Піквік і підвівся з стільця.

— Ні,— падаючи навколішки, відповів містер Вінкл,— місис Вінкл. Вибачте, дорогий друже, вибачте.

Містер Піквік не повірив би своїм очам, якби автентичності цих осіб не стверджувала усмішка на обличчі Перкера та присутність на задньому плані Сема й гарненької покоївки, що з величезним задоволенням стежили за цією сценою.

— О, містер Піквік,— ледве чутно вимовила Арабелла, немов перелякана загальною мовчанкою,— чи можете ви пробачити мені мою нерозважливість?

Містер Піквік не дав на це запитання усної відповіді, але похапцем зняв окуляри, обома руками схопив ручки молодої леді, багато разів поцілував їх (мабуть, більше, як було потрібно), а потім, затримавши одну її ручку в своїй, оповістив, що містер Вінкл нахабний молодий зальотник, і звелів йому підвестися з колін. Коли той устав, містер Піквік поплескав його по спині й сердечно стиснув руку Перкерові, який чемно привітав і молоду і гарненьку покоївку, мало не відірвав праву руку містерові Вінклу і закінчив виявляти свою радість величезною понюшкою тютюну, від якої усе життя чхали б, принаймні, півдюжини людей з носами нормальної конструкції.

— Ну, люба моя дівчинко,— сказав нарешті містер Піквік,— розкажіть же тепер, як це все сталося. Прошу, сідайте і розповідайте докладно. А як добре вона виглядає, Перкер! — додав містер Піквік, дивлячись на Арабеллу з такою любов’ю й гордістю, ніби вона була його дочка.

— Чудово, дорогий сер,— відповів маленький чоловічок,— Не був би я одружений, я міг би позаздрити вам, молодий джигуне.— Висловивши свої почуття, маленький аторней добре стусонув містера Вінкла в груди, а цей джентльмен повернув йому штовхан. Після того обидва вони засміялися, але не так гучно, як містер Семюел, що дав вихід своєму хвилюванню, поцілувавши під захистом буфету гарненьку покоївку.

— Я завжди почуватиму себе вдячною вам, Сем,— сказала Арабелла з найпривітнішою в світі усмішкою,— і ніколи не забуду ваших гімнастичних вправ у садку в Кліфтоні.

— Про це не варто й говорити, мадам,— відповів Сем.

— Мері, голубонько, сідайте ж, будь ласка,— урвав ці компліменти містер Піквік.— А чи давно вже ви побралися, га?

Арабелла, почервонівши, глянула на свого пана й володаря, що відповів:

— Три дні тому.

— Тільки три дні! — здивувався містер Піквік.— А що ж робили ви останні три місяці?

— А й то правда,— вкинув слово Перкер.— Це вже лінощі. Піквік, бачите, дивує, чому це не сталося кілька місяців тому.

— Чому?— почав містер Вінкл, глянувши на свою почервонілу дружину.— Тому, що я довгий час не міг переконати Беллу втекти зі мною. Коли ж переконав, не було змоги зараз же здійснити наші наміри. Довелося чекати слушного часу. Потім Мері мусила за місяць попередити своїх панів, що кидає службу, а без Мері ми не могли обійтися.

— Ну, знаєте,— скрикнув містер Піквік, який встиг уже знову надіти окуляри і пестливим поглядом перебігав від Вінкла до Арабелли й від Арабелли до Вінкла,— ну, знаєте, я ніколи не думав, що ви — такі статечні люди і можете діяти так, немов за планом. А ваш брат, моя люба, знає про все це?

— О, ні,— відповіла Арабелла й зблідла.— Він мусить довідатись про це від вас, любий містер Піквік. Він такий запальний, такий упертий і до того... до того завжди тяг руку за своїм другом Сойєром. Я боюся жахних наслідків, містер Піквік.

— Леді цілком має рацію,— промовив Перкер.— І вам, дорогий сер, неодмінно треба взяти цю справу на себе. До вас ті молоді люди поставляться з пошаною, а іншого кого вони й слухати не стануть. Ви мусите відвернути можливі неприємності. У молодих людей таке гаряче серце!— Маленький чоловічок узяв запобіжну понюшку й поважно похитав головою.

— Ви забуваєте, що я в’язень, голубонько,— зауважив містер Піквік.

— Тільки не я,— втрутилася Арабелла.— Я завжди пам’ятала про це й завжди думала, як повинні ви страждати в цьому ганебному місці. Але я сподівалася, що коли на вас не діяли міркування особистого характеру, то, може, на вас вплинула б небезпека, яка загрожує нашому щастю. Я певна, що, довідавшись про наше одруження від вас першого, мій брат погодиться з ним. У цілому світі в мене нема інших родичів, як він, і я боюся, що без вашого втручання, містер Піквік, я втрачу і його. Я зробила погано, дуже погано, і сама це знаю.— Тут бідолашна Арабелла затулила хусточкою обличчя й ревно заплакала.

Ці сльози чимало вплинули на містера Піквіка; коли ж місис Вінкл, витерши їх, з найніжнішими інтонаціями свого дуже ніжного голосу стала умовляти й благати його, він засовався на своєму місці і, очевидно, не знав, що робити, бо почав нервово потирати скельця своїх окулярів, ніс, штани, голову й гетри.

Користуючись цими симптомами вагання, містер Перкер (до якого молоде подружжя приїздило вже, як виявилося, ранком) з юридичною точністю й проникливістю висунув цілу низку аргументів. Він вказав на те, що містер Вінкл-старший не знає ще нічого про важливий крок у житті свого сина; що майбутнє Вінкла-молодшого цілком залежить від ставлення до нього Вінкла-старшого; але навряд чи ставлення це буде прихильне, якщо Вінкл-молодший довгий час робитиме тайну з свого одруження; що містер Піквік, бувши в Брістолі в містера Елена, вільно міг би завітати і до Бірмінгема відвідати містера Вінкла-старшого; що містер Вінкл-старший має всі підстави вважати містера Піквіка за напутника та життьового провідника свого сина; і що тільки містер Піквік особисто й усно може вести переговори з вищезазначеним Вінклем-старшим.

Як на те, коли Перкер викладав ці докази, з’явилися містер Тапмен з містером Снодграсом. Вони мусили вислухати оповідання про все, що сталося, разом з різними доводами за і проти; до них вони долучили ще кілька своїх аргументів, кожен від себе, і обговорили їх у повному обсязі. Нарешті містер Піквік, збитий з усіх своїх позицій, схопив у свої обійми місис Арабеллу, оголосив її найдосконалішим створінням, запевнив, що полюбив її з першого побачення, сказав, що не може стати на перешкоді щастю молодих і просив порядкувати ним, як вони хочуть.

Перше, що зробив, почувши про таку поступку, містер Веллер, було відрядити Джоба Тротера до славнозвісного містера Пела з дорученням взяти формальну розписку про одержання грошей, яку розсудливий родитель завбачливо передав ученому джентльменові на випадок раптової потреби в ній. Далі увесь свій капітал готівкою він вклав у придбання двадцяти п’яти галонів легкого портеру й власноручно розподілив їх у дворі між усіма охочими. Зробивши це, він кричав «ура!» по всіх закутках тюрми, доки втратив голос, потім до нього поступово знову повернувся його звичайний філософський і зосереджений настрій.

О третій годині дня містер Піквік востаннє глянув на свою кімнатку й почав протискуватися крізь натовп винуватців, які юрмилися круг нього, щоб стиснути йому руку, доки він не ввійшов ще до вартівні. Він озирався, і очі його горіли. Серед сили побляклих, виснажених облич він не бачив жодного, яке не стало б щасливішим завдяки його допомозі та співчуттю.

— Перкер,— промовив містер Піквік, прикликавши до себе одного молодого чоловіка з юрби,— це містер Джінгл, про якого я вам говорив.

— Гаразд, дорогий сер,— відповів Перкер і пильно подивився на Джінгла.— Я до вас зайду завтра, молодий чоловіче. Маю надію, ви добре затямите собі те, що я хочу вам сказати.

Джінгл почтиво вклонився, пальцями, що помітно тремтіли, стиснув руку містера Піквіка й ретирувався.

— Джоба, я думаю, ви знаєте? — спитав містер Піквік, рекомендуючи Перкерові цього джентльмена.

— Знаю шельму,— добродушним тоном сказав Перкер.— Доглядайте свого приятеля й будьте тут завтра ранком разом із ним. Чуєте? Ну, тепер усе?

— Все,— відповів містер Піквік.— Нехай благословить вас бог, любі мої друзі,— і, спираючись на руку Перкера, він поквапився залишити Фліт, сумний і пригнічений значно більш, ніж був тоді, коли входив сюди. Бо скільки нещасних, безталанних людей лишалося ще за його мурами!

Веселі години провело товариство, що зібралося того вечора в готелі «Джордж і Яструб». Легко й весело було на серці двох осіб, що наступного ранку виходили з гостинних дверей готелю. Серця ті належали містерові Піквіку й Семові Веллеру. Перший із них вигідно вмостився всередині комфортабельної поштової карети, а другий жваво виліз на маленьке сидіння ззаду.

— Сер! — крикнув до свого пана містер Веллер.

— Що, Сем? — озвався містер Піквік, вистромивши з віконця голову.

— Хотів би я, щоб наші коні просиділи місяців зо три в тюрмі, сер.

— Чому так, Сем?— не зрозумів містер Піквік.

— Бо тоді вони бігли б куди швидше, сер,— пояснив містер Веллер, потираючи собі руки.