Посмертні записки Піквікського клубу

Розділ XXVI, у якому містер Піквік думає, що йому краще було б поїхати до Баса, і іде туди; і де оповідається про нещастя, яке спіткало містера Вінкла.

— Алеж ви, дорогий сер,— Сказав маленький Перкер, наступного по судовому засіданні ранку прийшовши до містера Піквіка в його номер, — алеж ви не думаєте — говорячи тепер серйозно й реально і відкинувши геть свій гнів — ви ж не думаєте відмовитись платити відшкодування і судові витрати?

— Ні півпені, — рішуче мовив містер Піквік, — ні півпені.

— Хай живе принцип, як заявив один лихвар, коли не хотів поновити векселя свого боржника,— вкинув своє слово містер Веллер, що прибирав з стола після сніданку.

— Сем, — сказав містер Піквік, — будьте ласкаві зійти вниз.

— Слухаю, сер, — відповів містер Веллер і, корячись делікатному натякові свого пана, ретирувався.

— Ні. Перкер, — повторив містер Піквік, прибравши урочистого вигляду, — мої друзі намагалися вже відрадити мене від цього наміру, але даремно. Я житиму, як і жив, аж доки мої супротивники дістануть право вимагати виконання присуду. І якщо їм стане підлості скористатися з свого права й заарештувати мене, я скорюся безжурно й з чистим серцем. А коли можуть вони зробити це?

— Вони можуть дістати наказ про стягнення з вас відшкодування й судових витрат, коли мине законний час, тобто рівно через два місяці від сьогодні, дорогий мій сер.

— Добре,— сказав містер Піквік,— а тим часом, голубчику, не нагадуйте мені про цю справу. Тепер же, — продовжував великий муж, позираючи на своїх приятелів з добродушною усмішкою й іскрами в очах, яких не могли затемнити або приховати ніякі окуляри,— тепер нам треба вирішити тільки одне питання: куди ми зараз їдемо?

Містер Тапмен і містер Снодграс були занадто вражені героічністю свого друга, щоб спромогтися відповісти. Містер Вінкл ще не зовсім очуняв од вчорашнього виступу в суді і не був здатний мати свою думку.

— Гаразд, — промовив містер Піквік, не дочекавшись відповіді, — тоді, якщо ви лишаєте вибір на мою волю, я спинився б на Басі. Там ніхто з нас, здається, не був.

І правда — піквікці ніколи не були в Басі. Перкер енергійно підтримав цю пропозицію, гадаючи, що невеличка зміна в житті й деякі розваги примусять містера Піквіка складати більшу ціну волі й менше пориватись до тюрми для винуватців. Решта не заперечувала, і Сема негайно відрядили до «Білого Коня» взяти п’ять квитків на диліжанс, що мав вирушати завтра о пів восьмої ранку.

Наступний ранок був зовсім несприятливий для подорожі— було хмарно, мрячно й холодно. Доручивши Семові рятувати їхній багаж од сімох чи вісьмох носіїв, містер Піквік і його друзі зайшли в дожидальню. На той час там був тільки один джентльмен років коло сорока п’яти, з грізними очима, лисою головою, облямованою по боках і ззаду досить широкою смугою чорного волосся, і з рясними бакенбардами. На ньому був застебнутий аж до підборіддя рудуватий сюртук, а поруч нього лежали на стільці дорожний кашкет з тюленячої шкіри, пальто й плащ.

— Цікаво, де в Басі спиняється ця карета? — звернувся містер Піквік до містера Вінкла.

— А ви їдете до Баса? — спитав незнайомий.

— До Баса, сер, — відповів містер Піквік.

— А інші джентльмени?

— Вони їдуть зі мною.

— Тільки не на внутрішніх місцях... будь я проклятий, коли на внутрішніх! — скрикнув незнайомий.— Я купив квитки на два внутрішні місця. І сказав, що коли вони спробують всунути шістьох у цю пекельну скриньку, я найму окрему карету і подам у суд.

— Дозвольте сказати вам, дорогий сер, — промовив містер Піквік, — що ви даремно хвилюєтесь. На внутрішніх місцях їдуть тільки двоє з нас.

— Радий чути це, — сказав лютий джентльмен.— Беру свої слова назад. Прошу вибачити. Ось моя візитна картка. Будьмо знайомі.

— З великою приємністю, — погодився містер Піквік.— Нам випадає подорожувати разом, і, я сподіваюся, ми не шкодуватимемо, мавши таке товариство.

— Сподіваюся, — ствердив лютий джентльмен.— Навіть певний, що не шкодуватимете. Ви мені подобаєтесь. Ваші руки й прізвища, джентльмени!

Звичайно ж, по цій ласкавій промові подорожні обмінялись дружніми привітаннями, і лютий джентльмен, не гаючи часу, розповів своїм новим приятелям усю свою біографію, вживаючи тих же коротеньких уривчастих речень. Виявилося, що прізвище його Даулер; що їде він до Баса, щоб трохи розважитись; ідо давніше служив він в армії, а тепер вийшов у відставку; що живе прибутками з капіталу, і що друге місце в диліжансі він купив не для кого іншого, як для своєї дружини — місис Даулер.

— Вона — чудова жінка, — сказав містер Даулер.— Я пишаюся нею. І маю всі підстави для цього.

— Маю надію незабаром пересвідчитись у цьому,— люб’язно усміхнувся містер Піквік.

— І пересвідчитесь, — запевнив Даулер. — Я представлю їй вас. Ви, напевне, сподобаєтесь їй. Я залицявся до неї незвичайним способом. Узяв приступом. О! Побачив. Покохав. Посватався. Вона відмовилась. «Ви кохаєте іншого?» — «Не примушуйте мене червоніти».— «Я знаю його?» — «Знаєте». — «Гаразд. Якщо він не зникне звідси, я здеру з нього шкуру».

— Боже милий! — мимохіть вихопилося у містера Піквіка.

— І ви зідрали шкуру з того джентльмена? — зацікавився містер Вінкл, збліднувши.

— Я написав йому записку. Сказав, що мені дуже неприємно. І дійсно, я почував себе погано.

— Я думаю, — вкинув слово містер Вінкл.

— Я сказав, що дав слово честі зідрати з нього шкуру. Тут ішлося про мою честь, честь джентльмена. В мене не було вибору. Як офіцер його величності, я мусив зідрати з нього шкуру. Я шкодував, що так сталося, але то був мій обов’язок. Він послухав голосу розуму. Він бачив, що правила служби категорично вимагали, щоб я вбив його. Він утік. Я одружився з нею. А ось і її голова.

І містер Даулер показав на карету, що в’їхала в двір готелю. З відкритого вікна її виглядало гарненьке личко в блакитному капелюшку й перебігало очима по юрбі, мабуть, шукаючи того ж таки лютого джентльмена. Містер Даулер сплатив свій рахунок і вискочив з дожидальні разом із своїм дорожним кашкетом, плащем і пальтом. Містер Піквік і його друзі вийшли слідом за ним. Містер Тапмен, містер Снодграс і Сем Веллер вибралися на імперіал. Містер Вінкл і містер Піквік зайняли місця всередині диліжанса.

Під час подорожі не трапилось нічого гідного згадки, і о сьомій вечора містер Піквік з супутниками і містер Даулер з дружиною сиділи по своїх номерах у готелі «Білого Оленя» якраз напроти будинку баських мінеральних вод, де коридорних в їхніх костюмах можна було б помилково вважати за членів парламенту, якби ілюзію не порушувала їхня куди краща поведінка.

Мавши на думці перебути в Басі щонайменше два місяці, містер Піквік вважав за доцільне найняти для себе й для своїх друзів якусь приватну квартиру, а коли щасливий випадок дав їм змогу знайти за невеличку ціну верхню половину будинку по Королівській вулиці, занадто велику для них, то містер і місис Даулер попросили відступити їм спальню й вітальню. Ця пропозиція зараз же була прийнята, через три дні всі вони переїхали до нової оселі, і містер Піквік з надзвичайною регулярністю почав пити води. Уживав їх містер Піквік систематично. Чверть пінти він випивав перед сніданком і сходив по тому на горбок; другу чверть пінти він випивав після сніданку, а тоді спускався з горбка. Після кожної нової чверті пінти містер Піквік урочисто й радісно оповіщав, що почуває себе куди краще, і це завдавало великої втіхи його приятелям, хоч ніхто з них не знав, на що саме він хворіє.

Щоранку акуратні питці, і містер Піквік у тому числі, зустрічались коло джерела, випивали свою чверть пінти і йшли на вранішню прогулянку. На пообідній прогулянці сходились докупи і лорд М’ютенхед, і вельмишановний містер Крашток, і леді вдова Снафенаф, і пані полковникова Вагсбі, і інші видатні курортники, і всі завзяті ранкові питці. Порозмовлявши, вони розходились, або роз’їздились, або їх розвозили в кріслах. Після того джентльмени йшли до читальні, а звідти — додому. Якщо увечері була театральна вистава, вони зустрічалися ще й у театрі. Якщо влаштовувався бал — бачилися в бальній залі. А коли ввечері не відбувалося ні вистави, ні балу, сходилися тільки наступного дня. Дні минали з деякою одноманітністю, але й у тій одноманітності було щось приємне.

Переживши один такий день, містер Піквік сидів у своїй вітальні і робив записи в щоденнику, коли легкий стук у двері примусив його підвести голову.

— Вибачте, сер,— зазирнула в кімнату місис Кредок, їхня квартирна господиня,— вам більше нічого не потрібно, сер?

— Нічого, мадам, — відповів містер Піквік.

— Моя дівчинка вже лягла спати, сер, — пояснила місис Кредок, — а містер Даулер ласкаво погодився чекати, доки повернеться з балу місис Даулер, і обіцяв сам відчинити їй двері. Отже, якщо я вам не потрібна, то я піду спати.

— Прошу дуже, мадам.

— Надобраніч, сер.

— Надобраніч, мадам.

Місис Кредок зачинила двері, а містер Піквік, позіхнувши кілька разів, закрив свій щоденник, поклав у шухляду ручку, поставив чорнильницю, засвітив свічку і з виглядом крайньої втоми побрів до спальні. Дорогою він своїм звичаєм зупинився коло помешкання Даулерів і постукав у двері, щоб побажати недобраній.

— А, — сказав Даулер,— ви вже спати. Хотів би й я бути вже в ліжку. Огидна ніч. Здається, здоровий вітер?

— Страшенний, — ствердив містер Піквік. — Надобраніч.

— Надобраніч.

І містер Піквік пішов спати, а містер Даулер, додержуючи необачної обіцянки чекати на свою дружину, присунувся ближче до каміна.

Мало що є на світі нудніше, як не спати, чекаючи на когось, а надто коли той у гостях. Ви мимоволі думаєте, що час, який так повільно посувається для вас, хутко минає для нього; і що більше ви про це думаєте, то меншими стають ваші надії на те, що він скоро повернеться. Коли не спиш, то годинник цокає надзвичайно голосно, і здається, що все ваше тіло оповите павутинням. Спершу щось лоскоче вам праве коліно, а потім це почуття переходить і на ліве. Не встигнете ви змінити положення, як почуття лоскоту з’являється у ваших руках, а коли ви найнеймовірнішими рухами поскручуєте собі кінцівки, вам раптом починає свербіти в носі, і ви трете його так, що напевне відірвали б зовсім, якби мали змогу. Певні незручності відчувають і ваші очі, і коли ви знімаєте нагар з однієї свічки, на другій його вже півтора пальці. Оці й подібні до них нервові неприємності обертають довге чекання в ту пору, коли ви звикли вже спати, на не дуже веселу розвагу.

Так думав і містер Даулер, сидячи перед каміном і щиро обурюючись на бездушних людей, які, весело розважаючись на вечірці, змушують його не спати. Не повернула йому кращого настрою й згадка про те, що ввечері він сам вигадав собі головний біль і через те залишився вдома. Нарешті, мало не впавши в камін і ледве не обсмаливши собі обличчя об залізні грати, містер Даулер поклав прилягти на хвилинку, але ні в якому разі не спати.

— Сон у мене мідний, — казав до себе містер Даулер, вкладаючись в ліжко. — Засинати мені не можна. Я, думаю, почую звідси, коли вона стукатиме. Авжеж. Я чую, як стукає сторож. Ось він підходить. Тепер тихше. Повертає за ріг. Аа! — і, дійшовши до цього пункту, містер Даулер і сам повернув за ріг, коло якого стільки часу вагався, і заснув міцним сном.

Саме коли вибило третю годину, на Королівській вулиці з’явився портшез із місис Даулер всередині, несений одним коротеньким гладким носієм і одним худорлявим, довгим, через що їм багатьох зусиль коштувало утримувати ящик портшеза перпендикулярно. До того ж тут, нагорі, і на широкій вулиці вітер лютував так, немов збирався вимести все каміння з бруку. Отже, вони були дуже раді поставити портшез на землю й добре постукати в парадні двері.

Минув деякий час, але ніхто не виходив.

— Слуги сплять, — сказав короткий носій, відігріваючи руки над факелом, що приніс хлопчик-помічник.

— Постукайте, прошу, ще! — крикнула місис Даулер з портшеза. — Стукніть два чи три рази, будьте ласкаві.

Короткий носій радо скорився і щосили оглушливо стукнув молотком чотири чи п’ять разів, а потім загупав у двері обома кулаками. Довгий тим часом одійшов на середину вулиці й роздивлявся, чи не блимне в якому вікні СВІТЛО.

Ніхто не виходив. Скрізь панували темрява й мовчанка.

— Боже ти мій! — нервувалася місис Даулер. — Постукайте, прошу, ще.

— А чи немає тут дзвоника, мадам? — спитав короткий носій.

— Є, — втрутився в розмову хлопець з факелом.— Я ввесь час його смикаю.

— То тільки ручка, — сказала місис Даулер,— а дроту там нема.

— Хотів би я постукати по голові тутешнім слугам, — закричав довгий.

— Я мушу знову потурбувати вас, — надзвичайно чемно попросила місис Даулер. — Стукніть, будь ласка, ще.

Коротенький носій постукав знову, але без найменшого успіху. Його заступив довгий, що, загинаючи круті лайки, почав барабанити у двері молотком, наче хворий на голову листоноша.

Містерові Вінклу снилося, ніби він на засіданні в клубі, де члени знімають такий галас, що голова примушений стукати молотком у стіл, стараючись навести порядок. Потім йому примарилася аукціонна зала, де немає публіки, а аукціоніст купує все сам, і якраз тоді він невиразно припустив можливість того, що хтось стукає в парадні двері. Бажаючи переконатись остаточно, він полежав ще хвилин з десять, і тільки нарахувавши тридцять три удари, пересвідчився, що справді не спить.

— Та-та-та-та-тра-та-та!— тарахкотів молоток.

Містер Вінкл схопився з ліжка, не зовсім ще розуміючи, що сталося, поквапно натяг панчохи, сунув ноги в туфлі, загорнувся в халат, запалив об жаринку в каміні свічку й збіг сходами до парадних дверей.

— Нарешті хтось іде, мадам, — сказав короткий носій.

— От якби я був ззаду його та ще з дрючком! — пробурмотів довгий.

— Хто там? — спитав містер Вінкл, відкидаючи ланцюжок.

— Ти не питайся, дурна твоя голова, — озвався зневажливим тоном довгий, певний, що розмовляє із слугою.— Не базікай, а відчиняй мерщій.

— Та повертайся швидше, сонько! — підбадьорював другий.

Напівсонний містер Вінкл механічно скорився, прочинив двері й визирнув на вулицю. Перше, що впало йому в око, було червоне полум’я факела. Вражений жахливою думкою, що будинок горить, він широко розчинив двері і, тримаючи перед собою свічку, пильно глянув перед собою, не певний ще, бачить він портшез чи пожежний насос... В цю хвилину порив вітру задув свічку. Щось штовхнуло містера Вінкла в спину й жбурнуло на вулицю, а двері з грюкотом зачинилися.

— Здорово зроблено, молодий чоловіче! — сказав коротенький носій.

Містер Вінкл, угледівши через вікно портшеза жіноче обличчя, кинувся до дверей і став щосили стукати молотком та благати носіїв зараз же нести портшез назад.

— Заберіть його, заберіть!— кричав містер Вінкл.— Он хтось виходить уже з сусіднього будинку. Пустіть мене в портшезі Сховайте мене! Допоможіть мені!

Бідолашний Вінкл трусився з холоду, і щоразу, як підіймав угору руку з молотком, його халат розкривався найнечепурнішим способом.

— Он хтось іде вулицею. Там і дами! Прикрийте мене чимнебудь! Станьте переді мною! — мало не плакав Вінкл. Та носії так знесилились від реготу, що не могли подати йому ніякої помочі, а дами підходили дедалі ближче.

Містер Вінкл розпачливо стукнув у двері востаннє. Дами були вже за кілька будинків. Безталанний джентльмен кинув свічник, що ввесь час тримав у себе над головою, і сміливо метнувся в портшез, де сиділа місис Даулер.

Нарешті гамір та метушню на вулиці почула й місис Кредок. Напнувшись поверх чепчика шаллю, вона побігла у вітальню подивитись, що сталося, і визирнула у вікно саме тоді, як містер Вінкл поринав у портшез. Побачивши це, поважна леді жахливо зойкнула і кинулась повідомити містера Даулера, що дружина його тікає з іншим джентльменом.

Вражений такою звісткою, містер Даулер, наче гумовий м’яч, зскочив з ліжка і підбіг до свого вікна водночас з містером Піквіком. Перше, що вони побачили, був містер Вінкл, який намагався втиснутись у портшез.

— Сторож! — нестямно крикнув містер Даулер.— Сторож! Держіть його! Цупко держіть його! Затримайте, поки я не зійду вниз... Я переріжу йому горлянку... Дайте мені ніж!.. Від вуха до вуха... переріжу... пустіть, місис Кредок! — І, вирвавшись з рук переляканої господині та містера Піквіка, обурений чоловік схопив десертний ножик і кинувся на вулицю.

Містер Вінкл не чекав на нього. Почувши жахливі загрози відважного Даулера, він вистрибнув з портшеза і, впустивши з ніг туфлі, дременув униз по вулиці, переслідуваний Даулером з сторожем. Оббігши круг кварталу, він кинувся у відчинені вже двері свого будинку, грюкнув ними перед самим обличчям містера Даулера, зачинився на ключ в своїй спальні, забарикадирував двері рукомийником, комодом та столом і почав укладатися, щоб з першим променем світанку залишити Бас. Даулер, підійшовши до зачинених дверей, заприсягався крізь дірку в замку, що завтра ж переріже містерові Вінклу горло. Після величезного галасу у вітальні, де серед сили голосів виразно чути було голос містера Піквіка, що намагався втихомирити всіх, мешканці порозходились по своїх кімнатах, і скрізь знову запанував спокій.