Посмертні записки Піквікського клубу

Розділ XL Останній вихід на сцену містера Джінгла та Джоба Тротера. Дуже діловий ранок в Грейс-Інському сквері, що закінчився стуком у двері містера Перкера.

Коли, після делікатних підготувань та багатьох запевнень, що занепадати духом немає ніяких підстав, Арабелла довідалась нарешті від містера Піквіка про незадовільні наслідки його візиту до Бірмінгема, вона обмилась сльозами і, голосно схлипуючи, у зворушливих виразах почала бідкатись, що стала причиною незгоди між батьком і сином.

— Люба моя дівчино, — ніжно сказав містер Піквік,— це ж не ваша провина. Ніхто не міг передбачати, що старий джентльмен з таким упередженням поставиться до одруження свого сина. Я певний, — додав містер Піквік, глянувши на її гарненьке обличчя, — що він навіть не уявляє, якої приємності позбавляє самого себе.

— О, любий містер Піквік, — зітхнула Арабелла,— що ж ми робитимемо, як він і далі буде на нас сердитись?

— Пождіть трохи — і все буде гаразд, — весело відповів містер Піквік.

— Але як же житиме Натаніел, коли батько відмовиться допомагати йому?— сумувала Арабелла.

— Тоді, серце, — і я провіщаю це — у нього знайдеться інший друг, що охоче підтримає його перші кроки.

Хоч як старанно прихований був зміст цієї фрази, та Арабелла відчула його, обхопила містера Піквіка за шию, вдячно поцілувала й заплакала ще ревніше.

— Ну, годі вже, годі!— взяв її руки в свої містер Піквік.— Почекаємо ще кілька днів та подивимось, чи не напише він вашому чоловікові. В противному разі я виміркую півдесятка планів, що кожен з них зараз же зробить вас щасливою. Та годі бо, моя дорога!

Кажучи це, містер Піквік ніжно стиснув Арабеллину ручку й порадив їй втерти очі та не завдавати зайвого суму своєму чоловікові. Послухавши його, Арабелла, яка була найлагіднішим створінням у світі, сховала хусточку в редикюль і, коли містер Вінкл повернувся, привітала чоловіка променистою усмішкою, що колись полонила його серце.

«А втім, становище молодих людей досить прикре,— подумав містер Піквік, одягаючись наступного ранку,— Треба піти до Перкера і порадитися з ним».

Мавши й давніше на думці відвідати Грейс-Інський сквер і палко бажаючи зараз же скінчити свої грошові розрахунки з добродушним маленьким аторнеєм, містер Піквік нашвидку поснідав і так хутко здійснив свої наміри, що не було й десятої, коли він під’їхав до Грейс-Іна.

— А, містер Піквік! — привітав його Лаутен.— Перкер зробив уже дещо у вашій справі.

— В якій справі? Це ви про місис Бардл?

— Ні, в справі невиплатного винуватця, що за нього ми з вашого наказу й вашим коштом сплатили по десять шилінгів за фунт. Той, що його мали звільнити з Флітської тюрми; знаєте? Він ще збирався їхати до Демерарі.

— А, містер Джінгл. Знаю, знаю, ну й що?

— Все влаштовано,— відповів Лаутен, гострячи собі перо.— Ліверпульський агент каже, що багато чим був зобов’язаний вам ще тоді, як ви мали роботу, і з вашої рекомендації охоче бере його до себе.

— Добре,— зрадів містер Піквік.— Я просто щасливий чути про це.

— Ну, а той, другий, нібито плохенький,— зауважив містер Лаутен.

— Який другий?

— Та той — приятель чи слуга, чи кат-зна хто. Ви ж його знаєте: Тротер.

— А! — зрозумів містер Піквік і усміхнувся.— Щодо нього, то я завжди був іншої думки.

— Так само думав і я, доки не придивився до нього ближче. Це свідчить про те, як часто ми помиляємось. Чи повірите? — він теж хоче до Демерарі.

— Та невже?— здивувався містер Піквік.— Не зважаючи на пропозиції, що йому зробили у вас?

— Перкер пропонував йому вісімнадцять шилінгів на тиждень і обіцяв збільшити платню, коли він працюватиме як слід. Та куди там! Він каже, що мусить бути з своїм товаришем. Отже, вони попросили Перкера написати ліверпульському агентові й про Джоба, і той погодився влаштувати його разом з Джінглем.

— Дурний хлопець,— сказав містер Піквік, і очі його заблищали.— Дурний хлопець!

— О, більше, ніж дурний: просто йолоп,— зневажливо промовив Лаутен.— Він базікає, що це його єдиний друг, і що вони страх як звикли один до одного, і плете всіляку подібну дурницю. Дружба, певними сторонами, дуже гарна річ. Приміром, у «Прикорні» всі ми — друзі та приятелі за грогом, що за нього кожен платить сам. Але на біса робити собі прикрості задля Іншого? У чоловіка мають бути лише дві прихильності: номер перший — до першої особи однини; і другий — до дам. Ось як я думаю. Ха-ха-ха! — Слова свої містер Лаутен закінчив сміхом — напіввеселим, напівглузливим, але передчасно увірвав його, почувши на сходах ходу Перкера. При наближенні його він із дивною спритністю зскочив на свій високий табурет і почав завзято писати.

Зустріч містера Піквіка з його досвідченим радником була надзвичайно тепла й сердечна. Не встиг ще клієнт умоститися зручніше в кріслі аторнея, як у двері кабінету постукали, і чийсь голос спитав, чи можна поговорити з містером Перкером.

— А, та це ж один з наших волоцюг-приятелів,— сказав містер Перкер.— Сам Джінгл, дорогий мій сер. Хочете побачити його?

— Як вам здається? — завагався наш герой.

— Я думаю, це було б краще. Заходьте сюди, сер; заходьте, хто там є.

Підкоряючись такому не дуже чемному запрошенню, містер Джінгл із Джобом увійшли до кабінету, але, побачивши містера Піквіка, замішались і спинилися.

— Ну,— сказав Перкер,— знаєте ви цього джентльмена?

— Маю всі підстави бути знайомим,— відповів містер Джінгл.— Містер Піквік... глибоко зобов’язаний... врятував життя... зробив людину з мене... ніколи не шкодуватиме, сер.

— Мені дуже приємно чути це,— сказав містер Піквік.— У вас тепер значно кращий вигляд.

— Дякуючи вам, сер... величезні зміни... тюрма його величності... нездорова місцевість... дуже,— задріботів Джінгл, похитуючи головою. Він був охайно й пристойно одягнений, так само як і Джоб, що стояв поруч нього і пильно дивився на містера Піквіка.

— Коли вони їдуть до Ліверпуля? — спитав містер Піквік у Перкера.

— Сьогодні ввечері, сер; о сьомій годині,— ступив Джоб крок наперед.— Їдемо диліжансом, що вирушає з Сіті, сер.

— Білети вже взяли?

— Квитки у нас, сер,— одповів Джоб.

— Отже, ви твердо вирішили їхати?

— Остаточно, сер.

— Речі, потрібні для Джінгла, я купив йому, утримавши частину його платні за перший квартал,— звернувся до містера Піквіка Перкер.— Протягом року він спроможеться сплатити все. Я проти того, щоб ви допомагали йому, дорогий сер. Тепер все залежатиме тільки від нього самого — від його ретельності й доброї поведінки.

— Безперечно,— згодився дуже рішуче Джінгл,— розумна голова... людина практична... цілком правильно... абсолютно.

— Задовольнити його кредиторів, викупити в лихваря його вбрання, заплатити за нього у тюрмі і квиток до Ліверпуля,— вів далі містер Перкер, не звертаючи на Джінгла ніякої уваги,— коштувало вже вам понад п’ятдесят фунтів, дорогий мій сер.

— Гроші не загинуть,— поквапився Джінгл.— Плачу все... по-діловому... готівкою... до останнього фарсинга... хіба жовта пропасниця... нічого не поробиш... якщо ні...— тут містер Джінгл зробив паузу, енергійно стукнув кулаком по своєму капелюху, підніс до очей руку й сів.

— Він хоче сказати,— пояснив Джоб,— що, коли не помре від пропасниці, він сплатить увесь свій борг. І якщо він житиме, він зробить це, містер Піквік. Я сам догляну за ним. Я знаю, що він сплатить, сер,— упевнено промовив Джоб.— Ладен заприсягатися, що сплатить.

— Ну, добре, — засміявся маленький чоловічок. Передайте цього листа ліверпульському агентові і дозвольте мені порадити вам, джентльмени, шануватися там, в Індії. Якщо ви не використаєте цієї можливості, вас обох треба буде повісити. І вас повісять таки, маю надію. А тепер залиште нас удвох з містером Піквіком, бо нам треба порадитись у багатьох дуже важливих справах.— По цих словах містер Перкер глянув на двері, даючи зрозуміти, що хотів би якомога скоротити момент прощання.

Містер Джінгл не затримався довго. Кількома словами він подякував маленькому аторнеєві за його люб’язну допомогу і, повернувшись до свого добродійника, кілька секунд стояв мовчки, не знаючи, що сказати. Джоб Тротер вивів його з клопоту: віддавши низенький поклін містерові Піквіку, він обережно взяв приятеля під руку і разом із ним вийшов з кабінету.

— Достойна пара! — сказав Перкер, коли двері за ними зачинилися.

— Сподіваюсь, вони справді будуть достойними людьми,— відізвався містер Піквік.— Як ви думаєте, є шанси на їх виправлення?

Перкер скептично знизав плечима, але, побачивши стривожене лице містера Піквіка, сказав:

— Звичайно, шанси є. Зараз вони безперечно каються, але у них свіжі ще спогади про недавно пережиті страждання. Що буде далі, коли вони зблякнуть,— цього ні я, ні ви не скажемо. А втім, шановний сер,— додав Перкер, поклавши руку на плече містерові Піквіку,— ваш вчинок гідний пошани, хоч би які були його результати.

Висловивши такі думки з хвилюванням і серйозністю, звичайно не властивими юристам, Перкер присунув свій стілець до конторки і вислухав оповідь містера Піквіка про нездатливість старого містера Вінкла.

— Дайте йому тиждень часу,— сказав Перкер, з пророчим виглядом хитаючи головою.

— Ви думаєте, він змінить своє рішення?

— Думаю, що змінить,— відповів Перкер.— Коли ж цього не станеться, ми повинні вплинути на нього з допомогою молодої леді. З цього б і почав інший на вашому місці.

Тут з суміжної кімнати почулися голоси, і Лаутен постукав у двері кабінету.

— Можна! — крикнув маленький чоловічок.

Клерк увійшов і з таємничим виглядом зачинив за собою двері.

— В чім річ? — спитав Перкер.

— Вас хочуть бачити, сер.

— Кого?

Лаутен глянув на містера Піквіка й кашлянув.

— Хто хоче бачити мене? Чи вам позакладало, Лаутен?

— Та ні, сер,— відповів клерк.— Це Додсон і Фог із ним.

— Чорт бери! — крикнув маленький чоловічок, подивившись на годинника,— я ж сам просив їх бути тут пів на дванадцяту, щоб улаштувати вашу справу, Піквік. Вони повинні принести мені точний рахунок усіх витрат. Дуже неприємно, дорогий сер. Що ж його нам робити? Може, ви перебудете хвилиночку в суміжній кімнаті?

Суміжна кімната була те саме приміщення, де чекали пани Додсон і Фог, і містер Піквік волів залишитися в кабінеті, надто тому, що не йому було соромно дивитись на славетних аторнеїв, а вони мусили червоніти, бачивши його.

— Гаразд, любий сер, — одповів Перкер. — Мушу лише попередити вас про одне. Ні Додсон, ні Фог не можуть почервоніти або зніяковіти, побачивши чи то вас, чи кого іншого. І якщо ви сподівались цього, то ви найбільш наівна людина, яку мені доводилось зустрічати. Пустіть їх, містер Лаутен.

Містер Лаутен, усміхнувшись, зник, і через хвилинку повернувся, ведучи за собою порядком старшинства спершу Додсона, а потім Фога.

— Ви, певне, знаєте містера Піквіка? — сказав Перкер, пером показуючи в тому напрямку, де сидів цей джентльмен.

— Як поживаєте, містер Піквік? — чемно спитав Додсон.

— Боже мій! містер Піквік! — скрикнув Фог.— Як ся маєте, сер? Сподіваюсь, здорові? Бачте, я відразу впізнав вас.— І він, сміючись, присунув до себе крісло.

Містер Піквік, відповідаючи на ці привітання, ледве нахилив голову й відійшов до вікна, коли побачив, що Фог витягає з кишені пачку документів.

— Містерові Піквіку нема чого відходити,— зауважив Фог, розв’язуючи червону тасьму на документах і усміхаючись ще приязніше,— він же цілком у курсі справи. Між нами не повинно існувати ніяких секретів. Хе-хе-хе!

— Я думаю. Ха-ха-ха!— підтримав його Додсон.— І партнери зайшлися веселим реготом, як то часто буває з людьми, що чекають одержати гроші.

— Ось ми зараз витрусимо кишеню містера Піквіка,— сказав Фог з властивим йому гумором і розгорнув документи.— Загальна сума витрат визначається цифрою в сто тридцять три фунти шість шилінгів чотири пенси, містер Перкер.

Поки Фог і Перкер перегортали папери та перевіряли розрахунки, Додсон у дуже приязному тоні провадив розмову з містером Піквіком.

— Коли я мав приємність бачити вас востаннє, ви виглядали бадьоріше, містер Піквік,— зауважив він.

— Цілком можливо, сер,— погодився містер Піквік, пронизуючи спритних юристів обуреними поглядами, що не справляли на них ані найменшого враження.— Думаю, ви не помиляєтесь, сер. Останній час я мав багато неприємностей з різними шахраями, сер.

Тут Перкера напав дуже міцний кашель, і він спитав, чи не цікавиться містер Піквік ранішніми газетами. Та газети містера Піквіка не цікавили.

— І то правда,— промовив Додсон.— Адже у Флітській тюрмі вам довелося спіткатися з доволі незвичайним людом. До речі, чи були ви задоволені своєю квартирою, містер Піквік?

— Я мав лише одну кімнату на другому поверсі,— відповів покривджений джентльмен.

— Ну, що ж? На мою думку, то найкраща частина в усьому будинку.

— Найкраща,— буркнув містер Піквік.

Джентльмена палкої й нестриманої вдачі така байдужість і в таких обставинах мусила страшенно дратувати. Містер Піквік стримував себе велетенськими зусиллями. Але коли Перкер підписав чек, а Фог поклав його в кишеню, і переможна усмішка, загравши на його веселому обличчі, відбилась на суворому лиці Додсона, наш герой відчув, як уся кров його скипіла з обурення.

— Тепер я до ваших послуг, містер Додсон,— сказав Фог, ховаючи свою записну книжку й натягаючи рукавички.

— Добре, — підвівся містер Додсон, — готовий і я.

— Дуже радий,— промовив роздобрений чеком Фог,— дуже радий, що мав нагоду познайомитися з містером Піквіком. Сподіваюсь, ви тепер ставитесь до нас краще, ніж було тоді, як ми бачилися з вами вперше.

— Сподіваюсь і я, — додав Додсон тоном скривдженої доброчесності. — Містер Піквік знає тепер нас більше. І якої б думки не були ви, сер, про людей нашого фаху, можу запевнити, що я не ремствую на вас за почуття, які ви визнали за можливе виявити тоді в нашій конторі.

— Я теж прощаю вас, сер,— лагідно сказав Фог.

— Наша поведінка, сер, — продовжував Додсон, — промовляє сама за себе і якнайкраще виправдує нас. Ми практикуємо вже багато років, містер Піквік, і були вшановані довір’ям найбільш поважних клієнтів. Бувайте здорові, сер.

— Бувайте здорові, містер Піквік. — З цими словами Фог сунув під пахву свій зонтик, зняв рукавичку і на знак замирення простягнув обуреному джентльменові руку. Містер Піквік на відповідь сунув обидві руки під фалди фрака й повними зневаги очима глянув на Фога.

— Лаутен! — крикнув у цю хвилину Перкер.— Відчиніть двері, Лаутен!

— Заждіть трохи, — звелів містер Піквік. — Тепер я говоритиму.

— Киньте краще, дорогий сер, не треба. Нехай вже лишається так, як воно є, — благав маленький аторней. — Дуже прошу вас, містер Піквік.

— Ні, я не дозволю знущатися з себе, — відповів містер Піквік. — Ви зробили кілька зауважень, містер Додсон.

Додсон повернувся, нахилив голову й усміхнувся.

— Ці зауваження стосувались до мене,— ледве переводив дух містер Піквік, — ваш компаньйон простиг мені руку, і ви обоє говорили зі мною якимось поблажливим тоном. Це таке нахабство, якого навіть від вас я не міг сподіватися.

— Що таке, сер? — скрикнув Додсон.

— Як ви кажете, сер?— зарепетував Фог.

— Чи знаєте ви, що я став жертвою вашої змови? — вів далі містер Піквік.— Чи знаєте ви, що я та людина, яку ви посадили в тюрму й обікрали? Чи відомо вам, що ви виступили, як аторнеї, на боці позивачки в справі «Бардл проти Піквіка?»

— Так, сер, ми знаємо це, — ствердив Додсон.

— Звичайно, все це нам добре відомо, сер, — втрутився Фог, плескаючи, може випадково, себе по кишені.

— І я бачу, що ви пригадуєте все це з великою приємністю, — сказав містер Піквік, даремно намагаючись уперше за життя прибрати сардонічного вигляду.— Я давно вже хотів сказати вам, що я про вас думаю, і мовчав лише з поваги до мого друга Перкера. Ваш неприпустимий тон і ваша безсоромність увірвали мені терпець. Я кажу: «ваша безсоромність», сер,— повторив містер Піквік, повернувшись до Фога так навально, що той поквапився відступити до дверей.

— Обережно, сер, — сказав Додсон, який, хоч був найкремезніший споміж товариства, розважливо тримався ззаду Фога і, ввесь пополотнівши, розмовляв через його голову. — Нехай він ображає вас, містер Фог. Не відповідайте йому нічого.

— Ні, ні. Я не відповідатиму, — запевнив Фог, потроху відступаючи і таким чином відтісняючи свого партнера до конторки.

— Ви, — не вгамовувався містер Піквік,— ви — злодії, крючки й суціги.

— Та добре вже, — перебив його містер Перкер. — І це все?

— Все. Я вважаю їх за злодіїв, крючків і суціг.

— Ну, значить, кінець, — примирчим тоном мовив Перкер. — Джентльмени, він сказав уже все, що хотів. Відчинили двері, Лаутен?

Лаутен, стиха хихотячи, відповів позитивно.

— Отже, на все краще, джентльмени... прошу... на все краще... до побачення... Лаутен, двері! — крикнув маленький чоловічок, не без задоволення випихаючи Додсона й Фога з кабінету. — Сюди, джентльмени, сюди... будь ласка, киньте вже ваші розмови... боже мій!.. містер Лаутен... ось двері, сер... ну, чого ж ви ще чекаєте?

— Якщо в Англії є правосуддя, — промовив Додсон, дивлячись на містера Піквіка й накладаючи капелюх на голову,— якщо в Англії є правосуддя, ви ще про нього почуєте.

— Ви — пара...

— Майте на увазі, сер, — застеріг Фог, — це вам дорого стане.

— ...пара злодіїв і суціг,— зневажаючи це попередження, продовжував містер Піквік.

— Злодії! — повторив він, перехилившись через поруччя сходів, якими спускалися вниз аторнеї.

— Злодії! — гримів містер Піквік, виприснувши з рук Перкера й Лаутена і висунувшись з вікна.

Коли містер Піквік втяг свою голову в кімнату, обличчя його, як і завжди, було лагідне й спокійне. Усміхаючись, він знову ввійшов до кабінету, повідомив, що скинув великий тягар з свого сумління, і сказав, що почуває себе щасливим.

Перкер не говорив ні слова, доки не спорожнив свою табакерку й послав Лаутена наповнити її знову. Тоді його напав сміх, що тривав п’ять хвилин, а потім він сказав, що, власне, мусив би дуже розсердитись, але нині не може думати про серйозні речі, і розсердиться, як тільки дістане змогу.

— А тепер, — заявив містер Піквік, — дозвольте мені розрахуватися з вами.

— Таким же способом, як ото зараз?— спитав, знову заходячись сміхом, Перкер.

— Ні; як слід, — відповів містер Піквік, виймаючи свою записну книжку й сердечно стискуючи руку маленькому чоловічкові. — Але я маю на увазі самі грошові розрахунки. Ви зробили мені силу люб’язностей, за які я ніколи не сплачу вам та й не хочу, бо волію залишатися вашим винуватцем і надалі.

Після такого вступу приятелі, з багатьма знаками приязні та пошани, заглибилися в дуже складні розрахунки та розписки, які пройшли колись через Перкера й були сплачені тепер містером Піквіком.

Вони саме дійшли до кінця, коли у двері загримотіли. То був не звичайний подвійний стук, а безперервна низка грімких ударів. Здавалось, що кільце стукає самотужки або коло дверей стоїть божевільний.

— Господи, що це таке? — аж підскочив у своєму кріслі Перкер.

— Я думаю, хтось стукає в двері, — сказав містер Піквік, немов у цьому міг ще бути сумнів.

Кільце відповіло на це енергійніше, ніж спроможні були б відповісти слова, бо стук безупинно тривав з дивовижною силою, знімаючи страшенний шум.

— Боже мій! — сказав Перкер, дзвонячи. — Ми переполохаємо увесь квартал. Хіба ж ви не чуєте стукоту, містер Лаутен?

— Зараз відчиню, сер, — одповів клерк.

Той, що стукав, немов почувши відповідь і бажаючи показати, що більше чекати не може, зняв справжню бурю.

— Це просто жах якийсь, — промовив містер Піквік, затуляючи пальцями вуха.

— Поспішіть же, містер Лаутен,— наказав Перкер,— інакше він потрощить нам двері.

Містер Лаутен, що мив у темній комірчині руки, поквапився відчинити і побачив явище, про яке розповідатиметься в наступному розділі.