Посмертні записки Піквікського клубу

Розділ XLIII Піквікський Клуб остаточно скасовано, і все закінчується загальним задоволенням.

По приїзді містера Вінкла з Бірмінгема минув тиждень. Містер Піквік і Сем Веллер зникали з дому на ділі дні, поверталися перед самим обідом і мали надзвичайно таємничий вигляд, що зовсім не пасував до їхньої щирої вдачі. Було ясно — настигали якісь важливі події. Залежно від свого темпераменту кожен висловлював окрему думку. Дехто (і містер Тапмен у тому числі) гадав, що містер Піквік має шлюбні наміри; але такий здогад викликав рішучі заперечення з боку дам. Інші схильні були припустити, що вчений муж збирається в якусь далеку подорож і провадить потрібні для неї готування. Але й цю думку знов таки категорично відкидав Сем Веллер. Допитаний Мері, він запевнив, що ні за які подорожі тепер не може бути й мови. Невсипущі шестиденні здогадування вкрай виснажили мозки всього товариства, і однодушно вирішено було зажадати пояснень від містера Піквіка.

З цією метою містер Вордл запросив своїх друзів на обід до себе, в готель «Аделфі». Коли чарки двічі обійшли круг стола, господар узявся до справи.

— Нам усім цікаво знати,— сказав старий джентльмен,— чим ми образили вас, містер Піквік. Ви останні дні цураєтесь нас і увесь час присвячуєте прогулянкам на самоті.

— Вам це інтересно? — промовив містер Піквік.— Дивно, що якраз сьогодні я й сам хотів розказати вам усе. Якщо ви дасте ще склянку вина, я задовольню вашу цікавість.

Кухоль неймовірно швидко перебіг з рук до рук, і містер Піквік, приязно всміхнувшись, глянув на своїх друзів і почав так:

— Зміни, які оце відбулися серед нас,— я маю на увазі недавнє одруження і передбачуване весілля,— примушують і мене замислитись над моїм майбутнім. Я вирішив оселитися десь у спокійній околиці Лондона, нагледів будиночок собі до смаку, купив і опорядив його. Тепер він зовсім готовий, і я хотів би переїхати туди зараз же, щоб багато щасливих років прожити там в оточенні моїх друзів і, оплакуваний ними, зійти в могилу.

Тут містер Піквік зробив паузу, і тихий шепіт пронісся над столом.

— Будинок, що я купив, — продовжував містер Піквік,— у Далвічі. При ньому сад, а місцевість — одна з наймальовничіших серед лондонських околиць. Опорядив я його як міг добре; може, навіть елегантно. Про це ви незабаром судитимете самі. Сема я беру з собою. Найняв я з рекомендації Перкера кастеляншу — стару, поважну жінку, і стільки слуг, скільки вважав за потрібне. Я пропоную освятити свій будинок однією церемонією, в якій я й сам беру участь. Я хотів би, щоб весілля доньки мого друга Вордла, коли він не заперечуватиме, відбулося в мене. Щастя молоді, — пояснив трохи зворушений містер Піквік, — завжди було для мене найпершою втіхою. Мені стане тепліше на душі, коли я, під дахом мого власного будинку, буду свідком щастя найдорожчих моєму серцеві друзів.

Містер Піквік спинився знову. Емілія й Арабелла голосно хлипали.

— Про свої плани, — закінчив містер Піквік,— я повідомив Піквікський Клуб і на письмі, і усно. Під час моєї довгої відсутності там точилися постійні сварки, і мій вихід з числа його членів та ще деякі обставини викликали його остаточний розклад. Піквікський Клуб не існує більше. Я ніколи не буду шкодувати, — тихим голосом додав містер Піквік, — ніколи не буду шкодувати, що більшу частину двох останніх років мого життя присвятив вивченню різноманітних особливостей природи людської, нехай моя робота й здаватиметься декому нікчемною. Майже все своє життя перед тим я витратив, щоб здобути собі кошти, але життьові сцени, свідком яких я був тепер і про які перше не мав жодного уявлення, поширили мій кругозір і загострили мій розум. Мабуть, я зробив мало доброго, але, сподіваюся, чинив і мало поганого. В кожному разі, для мене самого, на схилі моїх днів, мої пригоди стануть за джерело приємних і втішних спогадів. Нехай благословить бог вас усіх!

Містер Піквік тремтячими руками наповнив свою склянку, і з очей його покотились сльози, коли товариство, як один, підвелося з стільців і від щирого серця випило за його здоров’я.

Попередні готування до весілля містера Снодграса були недовгі. Він не мав ні батька, ні матері, з дитинства жив під опікою містера Піквіка, і цей джентльмен був досконало обізнаний з його прибутками. Відомості про них цілком задовольнили Вордла — як, проте, задовольнили б його й усякі інші відомості, бо старий джентльмен був сповнений веселістю й ласкавістю — і, коли він приділив Емілії гарненьку таки пайку, вони умовились, що весілля має відбутись через чотири дні. Несподіване повідомлення про нього мало не звело з розуму трьох швачок та одного кравця.

Запрягши в свій екіпаж поштові коні, містер Вордл наступного дня поїхав привезти до Лондона свою матір. Ледве він, із звичайною для нього навальністю, сказав їй про весілля, стара леді миттю знепритомніла, але хутко прийшла до пам’яті, загадала зараз же пакувати її шовкову сукню й заходилась розповідати деякі подробиці такого ж гатунку з історії шлюбу старшої доньки покійної леді Толімглавер. Оповідання взяло у неї три години і все ж таки не було закінчене.

Про всі важливі готування треба було повідомити й місис Трандл. І як здоров’я її на той час було в поважному стані, то це доручили містерові Трандлу, щоб звістка не схвилювала її занадто. Схвилювалась вона, проте, не занадто, бо зараз же написала до Маглтона, замовляючи собі новий капелюшок та нову отласну сукню, і виявила непохитний намір бути присутньою на церемонії. Тут містер Трандл покликав доктора, а доктор сказав, що місис Трандл сама повинна найкраще всіх знати, як вона себе почуває; на це містер Трандл відповів, що дружина його почуває себе прекрасно й вирішила їхати. Тоді розумний і обережний лікар, який добре знав, що корисно йому і його пацієнтам, висловив думку, що, залишившись вдома, місис Трандл може пошкодити собі більше, бо нервуватиметься, і тому їй, мабуть, краще поїхати. Вона і дійсно поїхала, а дуже уважний доктор прислав їй з півдюжини різних ліків, які вена мала пити дорогою.

На додаток до всіх розваг Вордлу були доручені два маленькі листи до двох маленьких молодих леді, що мали бути дружками. Одержавши листи, обидві молоді леді впали в розпач, бо не мали нічого «готового» до такої серйозної події і не мали часу зробити щось — останні обставини, здається, справили велику приємність батькам двох маленьких молодих леді. Проте, коли довели до ладу їхні старі убрання й зробили їм нові капелюшки, молоді леді виглядали так добре, як тільки можна було від них чекати, а що вони плакали в належних місцях церемонії й учасно здригалися, то всі присутні були захоплені ними.

Як добулись до Лондона двоє бідних родичів — чи пішки, чи на задніх місцях диліжансів, чи на возах, чи по черзі несучи один одного — невідомо; але вони з’явились до Вордла і ранком весільного дня перші постукали в двері будинку містера Піквіка, сяючи усмішками та виложистими комірниками.

Прийняли їх дуже сердечно, бо багатий чи бідний — було однаково для містера Піквіка. Нові слуги були сама моторність і догадливість; Сем був у незрівняно веселому й збудженому настрої, а Мері сяяла вродою та гарненькими стьожками.

Наречений, що вже два чи три дні жив у містера Піквіка, по-рицарському виїхав до Далвічської церкви зустрінутися з нареченою. Супроводили його містер Піквік, Бен Елен, Боб Сойєр і містер Тапмен. Сем стояв ззаду, мавши в петельці білу квітку — подарунок його коханої, а на собі нову пишну ліврею, вигадану спеціально на цей випадок. Зустріли їх Вордл, Вінкл, наречена, дружки та Трандл, а по закінченні церемонії екіпажі покотили до містера Піквіка на сніданок, і там чекав на них маленький містер Перкер.

Коли легкі хмарки, навіяні урочистішою частиною церемонії, розійшлися, обличчя всіх заблищали радістю, і чути було самі привітання та похвали. Все було таке красиве! Моріжок перед будинком, садок позаду, мініатюрна тепличка, їдальня, вітальня, спальні, курильня, а головне, кабінет з картинами та робочими кріслами, з чудними скриньками й незвичайними столами, з безліччю книжок і веселим великим вікном, яке виходило на приємний лужок, і перед яким слався гарний краєвид, засіяний там і там маленькими дімками, майже захованими між дерев, а ще — завіси, і килими, і крісла, і софи. Все таке прекрасне, таке тривке, таке чисте, добране з таким смаком, що, як казали всі, не було там з чого дивуватися більше.

А посеред усього цього стояв містер Піквік з обличчям, освітленим усмішкою, якій не могло опиратись жодне серце — ні чоловіка, ні жінки, ні дитини. Він був найщасливіший споміж товариства, по кілька разів стискував руки одним і тим самим особам, а коли його руки бували вільні, із приємністю потирав їх, повертаючись туди та сюди на кожен новий вигук задоволення або цікавості і надаючи духу всім своїм щасливим і захопленим виглядом.

Оповіщено було про сніданок. Містер Піквік веде стару леді (яка надзвичайно багато говорить про одруження леді Толімглавер) до чільного місця за столом. Вордл сідає напроти; приятелі розташовуються з обох боків; Сем стає за стільцем свого пана; сміх та розмови вщухають; містер Піквік проказує подячну молитву, спиняється на хвилиночку і озирається, і від повні радості по щоках його котяться сльози.

Залишмо нашого старого друга в один з тих моментів незатьмареного нічим щастя, які, коли пошукати їх, звеселяють подеколи наше минуще існування тут. Бувають на землі темні тіні, але яскравішим зате здається світло, що контрастує з ними. Дехто, подібно до кажанів або сов, бачить краще в темряві, ніж при світлі. Ми, не маючи таких зорових здатностей, воліємо востаннє глянути на компаньйонів багатьох наших самотніх годин тоді, як усіх їх осяює білий день.

Придбати багато справжніх друзів, щоб потім втратити їх, — така вже доля людська. Доля письменника — створювати собі уявних друзів і в процесі творчості втрачати їх. Та нещастя наше на цьому не обмежується: мусимо по закінченні роботи розповісти про долю своїх героїв.

Згідно з цим звичаєм — безперечно, поганим — скажемо й ми кілька слів з біографії товариства, яке зібралося в будинку містера Піквіка.

Містер і місис Вінкл, здобувши ласку старого джентльмена, переїхали незабаром до нововідбудованого дому, звідки до садиби містера Піквіка було не більше як півмилі. Містер Вінкл, ставши лондонським уповноваженим свого батька, змінив своє спортивне вбрання на звичайний костюм англійця.

Містер і місис Снодграс оселилися в Дінглі-Делі і хазяйнують на невеличкій фермі більше для розваги, ніж для прибутку. Містер Снодграс зазнає подеколи нападів меланхолії, і через це всі родичі та знайомі вважають його за поета, дарма що він не написав нічого, щоб підтримати свою репутацію. Є чимало знаменитостей у галузі літератури та науки, слава яких базується на таких же підставах.

Містер Тапмен, відтоді як приятелі його одружилися, а містер Піквік угніздився в Далвічі, живе постійно в Річмонді. Влітку часто буває на морських курортах, де його хвацький і молодявий вигляд ще й досі викликає захоплення в численних леді певного віку. Але містер Тапмен більше не закохується.

Містер Боб Сойєр, потрапивши спершу до об’яв про банкрутів, потрапив потім до Бенгалії в товаристві містера Бенджемена Елена, де обоє дістали хірургічні посади в Ост-Індській Компанії. Кожен з них по чотирнадцять разів хворів на жовту пропасницю, після чого вони зареклися пити поміркованіше і відтоді почувають себе значно краще.

Місис Бардл наймала свої кімнати багатьом самотнім джентльменам, мала на тому чималий зиск, але за порушення обіцянки одружитися не позивала нікого. Аторнеї її, Додсон і Фог, і тепер ще провадять свої справи, заробляють великі гроші і відомі всім, як найспритніші з найспритніших.

Сем Веллер додержав слова і протягом двох років лишався парубком. Коли після цього часу стара кастелянша померла, містер Піквік запросив на її посаду Мері з умовою, що вона одружиться з Семом, проти чого вона не сказала ні слова. У садку коло кухні завжди граються двоє дужих хлопчиків, і з цього факту можна зробити висновок, що Сем має родину.

Містер Веллер-старший цілий рік їздив на диліжансі, а тоді через подагру мусив піти на спочинок. Містер Піквік так щасливо влаштував його гроші, що старий вільно міг дати собі спокій і живе тепер на знаменитому постоялому дворі коло Шутерс-гіла. Там старого дуже шанують, а він пишається своїми дружніми стосунками з містером Піквіком і досі ще ненавидить удовиць.

Містер Піквік жив у своєму новому будинку і використовував дозвілля на те, що доводив до ладу свої нотатки, які згодом передав секретареві славетного колись клубу, або слухав, як читає уголос Сем, супроводячи читане коментарями, які завжди дуже потішали містера Піквіка. Спершу його хвилювали занадто часті запрошення хрестити дітей у Снодграса, Вінкла та Трандла, але згодом він призвичаївся, і тепер ставиться до цього, як до свого обов’язку. Він ніколи не шкодував, що допоміг Джінглеві, бо і цей джентльмен і Джоб Тротер стали цілком пристойними людьми, хоч і відмовились повернутися на місце колишніх своїх авантюр.

Містер Піквік трохи постарів, але зберіг властиву йому юнацьку бадьорість духу. Гарної години його не рідко можна бачити на прогулянці в околицях Далвіча, де він милується чудовими краєвидами. Його знають всі бідні люди і, зустрінувши, завжди почтиво скидають капелюх. Діти обожнюють містера Піквіка, так само проте, як і всі сусіди. Щороку різдвяними святами їздить він на ферму містера Вордла, де на той час збирається вся родина. В цих поїздках, та й в усіх інших, його супроводить вірний Сем. Між паном і слугою існує постійна й обопільна приязнь, яку зламати може тільки смерть.

Кінець.