Посмертні записки Піквікського клубу

Розділ V, де оповідається, між іншим, як містер Піквік учився правити конем, а містер Вінкл — їздити верхи, і що з того вийшло. Перший вечір на Мейнорській фермі.

На другий день, повернувшись до готелю після ранішньої прогулянки, містер Піквік застав своїх компаньйонів уже на ногах. Вони чекали на нього, щоб сісти до столу, де стояв спокусливий сніданок. По його приході яйця, шинка, чай, кофе й сендвічі почали зникати із швидкістю, що свідчила і про добру якість страв, і про гарні апетити споживачів.

— А як же поїдемо ми на Мейнорську ферму? — спитав містер Піквік.

— Мабуть, найкраще було б порадитися з слугою?— сказав містер Тапмен.

— Дінглі-Дел, джентльмени?— відповів запрошений зараз же слуга. — П’ятнадцять миль... дорога вибоїста... привести кабріолет, сер?

— У кабріолет влізе тільки двоє, — сказав містер Піквік.

— Правда, сер... Прошу пробачити, сер... Тоді, може, в шарабані, сер... Два місця ззаду, одне на передку для того, хто править... О, вибачте, сер, це знову ж таки тільки для трьох.

— Що ж його робити?— спитав містер Снодграс.

— Може, хто із вас захоче поїхати верхи, сер?— висловив думку слуга, дивлячись на містера Вінкла.— Чудові верхові коні, сер... А хтось з людей містера Вордла, бувши в Рочестері, приведе коня назад, сер.

— Правильно,— погодився містер Піквік.— Чи не поїхали б ви верхи, Вінкл?

В глибині душі містер Вінкл був дуже непевний щодо своїх кавалерійських здібностей, але, не бажаючи виносити на явність свої сумніви, мужньо відповів:

— Звичайно; і з величезною охотою.

Містер Вінкл наражав свою долю на велику небезпеку, але вороття вже не було.

— Тоді нехай коні будуть тут на одинадцяту,— наказав містер Піквік.

— Слухаю, сер,— відповів слуга.

Поснідавши, подорожні порозходились по своїх кімнатах, щоб узяти по зміні білизни для майбутньої експедиції.

Закінчивши свої приготування, містер Піквік зійшов у буфет і почав розглядати прохожих. Незабаром слуга доповів, що шарабан подано, і слова його ствердив сам екіпаж, з’явившись перед вікнами кімнати.

То був курйозний невеличкий ящик на чотирьох колесах, з низьким сидінням на дві особи ззаду і з високим передком для одного, запряжений здоровенним гнідим конем з надзвичайно несиметричним скелетом. Поруч із екіпажем стояв конюх, тримаючи за поводи другого величезного коня — очевидно, близького родича першого, засідланого для містера Вінкла.

— Чорт побери!— скрикнув містер Піквік, коли вони були вже на вулиці й дивилися, як укладають їхні речі. — Хто ж правитиме? Я про це й не подумав.

— А хто ж, як не ви?— сказав містер Тапмен.

— Звичайно,— приєднався містер Снодграс.

— Я! — зойкнув містер Піквік.

— Не бійтесь, сер,— сказав конюх. — Він зовсім тихий. З ним і дитина впорається.

— Ви кажете — він не лякається?— спитав містер Піквік.

— Лякається! Він не злякався б, зустрівши цілий вагон мавп із обпаленими хвостами.

Заперечувати останні слова не можна було. Містер Тапмен і містер Снодграс сіли в шарабан. Містер Піквік вибрався на своє сідало і сперся ногами на спеціально влаштовану для цього жердину.

— Ну, Блискотючий Вільям,— удався до свого помічника конюх,— давай джентльменові віжки. — «Блискотючий Вільям» — так, імовірно, звали його через його пригладжене волосся та лиснюче обличчя — вклав віжки у ліву руку містера Піквіка, а конюх тим часом всував йому в праву батіг.

— Но! — крикнув містер Піквік на велетенське чотириноге, що виявило виразне бажання податись назад у вікно буфету.

— Но! — вторували з шарабана містер Тапмен і містер Снодграс.

— Це він бавиться, джентльмени,— заспокоював конюх.— Подерж коня, Вільям. — Помічник стримав норовисту тварину, а головний конюх допомагав тим часом добратись до сідла містерові Вінклу.

— Не з того боку, прошу, сер.

— Дивно буде, як джентльмен не дасть кумеля не з того боку,— шепнув насмішкуватий хлопчисько до невимовно задоволеного цим видовищем слуги.

Поінструктований містер Вінкл сп’явся на сідло з такими труднощами, ніби ліз на борт військового судна.

— Все гаразд?— спитав містер Піквік, в душі переконаний, що все — негаразд.

— Гаразд,— невпевнено відповів містер Вінкл.

— Пустіть його, сер! — крикнув конюх. — Натягніть віжки, сер! — І шарабан з містером Піквіком на передку, і верховий кінь з містером Вінклем на спині зрушили з місця на загальну втіху цілої вулиці.

— Чого це він іде у вас боком?— спитав у містера Вінкла містер Снодграс.

— Не знаю,— відповів містер Вінкл. Його кінь посувався вперед надзвичайно загадковим способом — повернувшись головою до одного тротуару, а хвостом до протилежного.

Містер Піквік не мав часу спостерігати ті чи інші особливості, бо всі його сили були зосереджені на керуванні конем, запряженим у шарабан. Кінь виявляв різноманітні властивості, дуже інтересні для стороннього спостерігача і зовсім неінтересні для тих, хто сидів у екіпажі. Він раз-у-раз смикав головою, що дуже утруднювало становище містера Піквіка, і, крім того, мав оригінальну звичку то раптом кидатись до якогось боку дороги, то так само несподівано спинятись, а потім мчати знову.

— Чого це він так викручує?— спитав містер Снодграс, коли кінь удвадцяте виконав один і той самий маневр.

— Хто його знає,— сказав містер Тапмен.— Думаю, він лякається. Як по-вашому?

Містер Снодграс намірявся відповісти, коли його перебив голосний оклик містера Піквіка:

— Я впустив батіг!

— Вінкл,— звернувся містер Снодграс до верхівця, що, трусячись усім тілом і маючи кашкет аж на потилиці, під’їхав в цей час до шарабана.— Вінкл, підійміть, будьте ласкаві, батіг.

Містер Вінкл натягнув поводи так, що аж потемнів з напруги, але нарешті спинив коня, зліз з нього, передав батіг містерові Піквіку й налагодився сідати знову.

Чи кінь його був у жартівливому настрої і хотів невинно побавитися з містером Вінклем, чи він вирішив, що без верхівця можна перебути десь не гірше, ніж із ним; це — питання, на які ми не можемо дати точної й виразної відповіді. Та хоч якими мотивами керувався кінь, але безперечне те, що тільки містер Вінкл доторкнувся до поводів, як кінь перекинув їх через свою голову і відскочив назад, витягнувши їх на всю довжину.

— Конику, кониченьку, гарний мій конику! — заспокоював його містер Вінкл. Та гарний коник, видима річ, не любив підлещування, і через десять хвилин містер Вінкл був од нього не ближче, ніж коли почав свої умовляння; річ неприємна в усяких обставинах, а на такому безлюдному шляху, де ніхто не подасть допомоги, і поготів.

— Що робити? — скрикнув містер Вінкл, пропанькавшись з конем чимало часу.— Я ніяк не можу підійти до нього.

— Проведіть його за вуздечку до найближчої застави,— порадив містер Піквік.

— Та він не піде! — закричав містер Вінкл.— Злізьте й подержте його.

Містер Піквік був утілена добрість і гуманність. Він закинув віжки за спину коневі, спустився з передка, одвів екіпаж убік, щоб не заважав нікому проїздити по шляху, і, залишивши в шарабані містера Снодграса з містером Тапменом, поспішив допомогти приятелеві.

Побачивши містера Піквіка з батогом у руці, кінь змінив кружляння на одному місці на такий рішучий відступ, що примусив містера Вінкла, який все ще висів на одному кінці поводів, бігти ще хуткіше. Містер Піквік кинувся йому на поміч, але що швидше біг містер Піквік вперед, то швидше кінь посувався назад. Нарешті містер Вінкл, руки якого мало не вийшли з суглобів, випустив поводи. Тоді кінь спинився, озирнувся, кивнув головою, повернувся й спокійно подався до Рочестера. Містер Піквік і містер Вінкл розгублено дивилися один на одного. Шум коліс неподалеку звернув на себе їхню увагу.

— Чорт бери! — в розпачі скрикнув містер Піквік.— І другий кінь тікає.

Це була суща правда. Тварина перелякалася. Віжки були в неї на спині. Наслідки передбачити не трудно. Вона помчала разом з шарабаном і містерами Тапменом та Снодграсом у ньому. Гони тривали недовго. Містер Тапмен викинувся з екіпажу просто в живопліт обіч дороги. Містер Снодграс пішов його слідом. Кінь ударив шарабан об поруччя моста, відокремив колеса від короба, а спинку від передка, і, нарешті, спинився роздивитись на вчинену ним руйнацію.

Першим ділом наших двох друзів було визволити своїх компаньйонів з їхнього живоплітного ліжка, після чого вони з невимовним задоволенням констатували, що Снодграс і Тапмен відбулися самими численними дряпаками від колючок та пошматованими костюмами. Далі треба було зняти з коня збрую. Закінчивши цю складну процедуру, товариство поволі пішло далі, ведучи з собою коня й залишивши шарабан на волю долі.

Тільки надвечір четверо наших друзів і їхній чотириногий компаньйон вийшли на шлях, що вів до Мейнорської ферми; але хоч і були вони коло самої мети, приємність, яку вони відчували б в інших обставинах, значно згасала, коли вони згадували про свій незвичайний вигляд та кумедне становище. Пошматований одяг, подряпані обличчя, запорошені чоботи, зморені погляди, а головне — кінь. О, як кляв того коня містер Піквік! Час від часу він кидав на благородну тварину промовисті погляди ненависті й помсти. Не раз вираховував він скільки довелося б йому витратити, якщо він переріже їй горло, а тепер думка знищити коня або пустити його на всі чотири вітри спокушала його вдесятеро сильніше. Ці страховинні міркування перепинило несподіване з’явлення двох постатей на одному з поворотів шляху. То були містер Вордл і його вірний слуга — гладкий хлопець.

— Де це ви були? — скрикнув гостинний старий джентльмен.— Я дожидав вас цілий день. Е, та який же у вас втомлений вигляд! А це що? Дряпаки. Не поранені, сподіваюся? Ні? Дуже радий. Так ви перекинулися? Маловажно. Тут це часто трапляється. Джо! Спить знову. Джо, візьми коня в джентльменів і відведи до стайні.

Гладкий хлопець забрав коня, а старий джентльмен, співчуваючи гостям у тій частині їхніх пригод, яку вони визнали за можливе розповісти, повів їх на кухню.

— Зараз усе полагодимо, а тоді я представлю вас нашим у вітальні. Еммо, принеси черрі-бренді.[12] Джейн — голку й ниток! Мері — води й рушників! Ну, ну, дівчата, живо, не баріться!

Три чи чотири рум’яні дівчини кинулись шукати загадані речі, а двоє головатих повновидих хлопців, вставши від каміна (де, не вважаючи на травень, палав огонь, мов у грудні), метнулись у якийсь темний закуток і повернулись звідти з банкою вакси й півдюжиною щіток.

— Моторніше! — казав старий джентльмен, але нагадування було цілком зайве, бо одна з дівчат наливала черрі-бренді, друга принесла рушники, а один з хлопців, схопивши містера Піквіка за ногу й ледве не вивівши його з рівноваги, заходився ваксувати його чоботи так, що мозолі його розпалилися до червоного. Тим часом другий хлопець тер містера Вінкла здоровенною одіжною щіткою, підбадьорюючи себе таким свистом, який видають конюхи, чистячи коня скреблом.

Містер Снодграс, скінчивши обмиватися, почав розглядати кухню, стоячи спиною до каміна й з щирим задоволенням попиваючи черрі-бренді. Це була велика кімната з червоною цегляною підлогою й просторим каміном; стелю прикрашали окости, свинячі ребра й вінки цибулі. Стіни Її оздоблювали мисливські нагаї, дві чи три вуздечки, сідло і старий поіржавілий мушкет з написом унизу, де сповіщалось, що він заряджений — мабуть, з півсторіччя тому, як показував його вигляд. Старовинний годинник з восьмиденним заводом, урочистої й статечної поведінки, поважно цокав у кутку, а на одному з багатьох гачків, що оздоблювали буфет, висів срібний годинник такого ж давнього віку.

— Готові? — спитав старий джентльмен, коли його гості були помиті, полатані, наваксовані і підкріпились черрі-бренді.

— Цілком,— відповів містер Піквік.

— То ходім,— і товариство, пройшовши багатьма темними проходами, підійшло до дверей зали.

— Вітаю вас, джентльмени, з прибуттям до Мейнорської ферми!— сказав господар будинку, широко розчиняючи перед ними двері вітальні й виступаючи наперед, щоб привітати їх.

Численні гості в залі встали привітати містера Піквіка з його приятелями, і поки відбувалась церемонія рекомендування, містер Піквік мав досить часу, щоб розглянути осіб, які оточували його, і скласти собі уявлення про їхні вдачі та заняття — ця властива й багатьом іншим великим людям звичка давала йому чималу насолоду.

Дуже стара леді — очевидно, персонаж не менший, ніж мати містера Вордла — у високому чепці й злинялій шовковій сукні сиділа на почесному місці з правого боку від каміна. Тітка, дві молоденькі леді й містер Вордл, наперебивки стараючись показати свою до неї увагу, купчились круг крісла старої. Одна держала їй розмовну трубку, друга подавала апельсин, третя мала напоготові баночку з нюхальним спиртом, четвертий підправляв подушки, на які вона спиралася. З другого боку сидів лисий, дуже літній джентльмен з добрячим веселим обличчям — дінгліделський пастор, а поруч із ним — його дружина, огрядна, квітнуча леді, що, як судити з вигляду, не тільки вміла по-мистецькому готувати наливки та настойки на велике задоволення інших, а при нагоді куштувала їх і для підживлення власних сил. Маленький чоловічок із суворим, поморщеним, як печене яблуко, обличчям в одному з кутків розмовляв з гладким старим добродієм, а ще троє старих джентльменів і три старих леді, гордовито випроставшись, непорушно сиділи на стільцях і дивились на містера Піквіка та його компаньйонів.

— Містер Піквік, мамо! — на весь голос закричав містер Вордл.

— А! — сказала, похитуючи головою, стара.— Тільки я не чую.

— Містер Піквік, бабуню! — одними устами прокричали панночки.

— А! — промовила та.— Та це не має значення. Йому, певно, байдуже до такої старої жінки.

— Запевняю вас, мадам,— запротестував містер Піквік так голосно, що аж його добродушне обличчя почервоніло,— запевняю вас, мадам, що для мене немає нічого приємнішого, як бачити леді вашого віку на чолі такої прекрасної родини і таку молоду й бадьору виглядом.

— А! — по короткій паузі сказала леді.— Все це дуже гарно, але я нічого не чую.

— Бабуся сьогодні не в доброму настрої,— шепнула міс Ізабелла Вордл.— Та нічого, вона поговорить ще з вами згодом.

Містер Піквік нахилив голову, ладний пробачити її старечі примхи, і пристав до загальної розмови.

Вечір минув непомітно, і, коли після ситої вечері товариство згуртувалося круг каміна, містер Піквік відчув, що ніколи за свого життя не переживав такої приємної хвилини.