Розділ XXVII, де оповідається про важливе й дуже делікатне доручення, дане містером Піквіком містерові Веллеру, і про те, як містер Вінкл тікав від дощу та потрапив під ринву.

Наступного ранку, значно раніше як звичайно, містер Піквік, ділком одягнений, зійшов униз і подзвонив.

— Сем,— сказав наш герой, коли, відповідаючи на це запрошення, до нього прийшов містер Веллер.— Сем, зачиніть двері.

Містер Веллер зачинив двері.

— Вчорашньої ночі тут скоїлася прикра історія, Сем,— промовив містер Піквік,—історія та примушує мого друга Вінкла побоюватись насильства з боку містера Даулера.

— Це я чув уже від старої леді, як ішов до вас, сер,— відповів Сем.

— І мені соромно признатися, Сем,— стурбовано продовжував містер Піквік,— що, опасуючись цього насильства, містер Вінкл утік.

— Утік? — скрикнув Сем.

— Сьогодні ранком, навіть не попередивши мене.

І я не знаю, куди він подався.

— Він повинен був залишитися та відлупцювати Даулера,— із зневагою в голосі сказав Сем.—І не хитра то була б штука, сер!

— Я й сам починаю брати під сумнів його сміливість та відвагу, Сем,— відповів містер Піквік.— Але не в тім річ. Як би там було, а містер Вінкл зник. Його треба знайти й привести сюди, Сем.

— А ви думаєте, він захоче повернутися, сер?

— Треба примусити його, Сем.

— І хто ж це зробить, сер?— усміхнувся містер Веллер.

— Ви.

— Слухаю, сер.

По них словах містер Веллер вийшов з кімнати і зараз же грюкнув парадними дверима. Повернувся він назад через дві години з таким байдужим виглядом, ніби виконував якесь звичайнісіньке доручення, і приніс звістку, що цього ранку один джентльмен, всіма сторонами схожий на містера Вінкла, виїхав до Брістоля поштовим диліжансом.

— Сем,— сказав містер Піквік, стискуючи йому руку,— ви славний хлопець, неоцінимий хлопець. Їдьте слідом за ним, Сем.

— Гаразд, сер,— відповів містер Веллер.

— Як тільки ви його знайдете, зараз же пишіть мені, Сем. Якщо він пориватиметься тікати від вас, валіть його додолу або замкніть на замок. Робіть з ним усе, що буде треба.

— Я поводитимуся з ним дуже обережно, сер,— запевнив містер Веллер.

— Скажіть йому, що я страшенно схвильований, дуже невдоволений і до краю обурений його незвичайною поведінкою.

— Слухаю, сер.

— Перекажіть йому, що коли він не повернеться сюди з вами, йому доведеться вертатись зі мною, бо тоді я сам поїду по нього й приставлю до Баса.

— Перекажу, сер.

— Ви, думаєте, знайдете його, Сем? — спитав містер Піквік, допитливо глянувши на Сема.

— О, я знайду його, де б він не був,— упевнено сказав Сем.

— Добре,— заспокоївся трохи містер Піквік.— І що скоріше ви поїдете, то краще.

З цими словами містер Піквік передав своєму вірному слузі чималу суму грошей і звелів негайно ж виряджатись до Брістоля шукати втікача.

Сем повкладав найпотрібніші речі в дорожну торбу і невдовзі був готовий до подорожі. Дійшовши до кінця коридору, він спинився, повільно повернув назад і просунув голову в двері вітальні.

— Сер,— шепнув містер Веллер.

— Чого вам, Сем? — озвався його пан.

— Чи правильно я зрозумів ваші накази, сер?

— Я певний того.

— Чи маю я право валити його додолу, сер?

— Безперечно. Цілковите право. Робіть, що визнаєте за потрібне. Я вас не обмежую.

Сем кивнув головою і, зачинивши за собою двері, з чистою душею вибрався в далеку путь.

Бідолашний джентльмен, що мимохіть переполохав описаним способом мешканців Королівської вулиці, перебувши дуже неспокійну й турботну ніч, покинув будинок, де ще спали його друзі, і подався світ за очі. Навряд чи пощастить колинебудь гідно оцінити або належно вшанувати благородні мотиви, що спонукнули містера Вінкла на такий вчинок. «Якщо цей Даулер», міркував Вінкл, «якщо цей Даулер наважиться справдити свою загрозу (а він, безумовно? наважиться), мені доведеться викликати його на дуель. Він має дружину, що кохає його і в усьому від нього залежна. І раптом, засліплений жадобою помсти, я вбиваю його. Як же почуватиму я себе після того?» Ці сумні думки так вплинули на людяну душу молодо о чоловіка що коліна його задріботіли одне об одне, і на обличчі виразно вималювались усі його прекрасні почуття. Спонукуваний цими міркуваннями він схопив чемодан і, скрадаючись, спустився сходами як міг нечутно відчинив ненависні двері й вийшов на вулицю. Коло Королівського готелю він натрапив на диліжанс, що мав вирушати до Брістоля. Вважаючи, що це місто не менш від інших відповідає його намірам, Вінкл сів на імперіал і прибув до Брістоля з усією швидкістю, на яку здатна пара коней, що двічі, а то й більше, на день одбувають таку подорож.

Найнявши номер у готелі «Чагарник» і вирішивши відкласти листування з містером Піквіком, аж доки гнів Даулера до певної міри випарується, він пішов знайомитися з Брістолем, який вразив його тим, що був найбруднішим із бачених ним досі міст. Оглянувши корабельню й подивившись на собор, Вінкл спитав, як пройти до Кліфтона, й побрів у вказаному напрямку. Мостові міста Брістоля не найчистіші й не найширші в світі, а вулиці його не належать до числа найпряміших або найменш плутаних. Заблудивши в їхніх кривинах та закрутах, містер Вінкл став шукати якоїсь пристойної крамниці, де міг би відсвіжитися порадою та вказівками.

Роздивляючись навкруги, він звернув увагу на новопофарбований будинок — щось середнє між крамницею й приватною квартирою. Червона лампа над входом досить виразно свідчила, що тут живе лікар; отже, слова «Лікарський кабінет і аптека», золотими літерами написані над вікном кімнати, яка здавна правила за дожидальню, були, мабуть, і зайві. Вважаючи цю установу за цілком придатне для довідок місце, містер Вінкл увійшов до крамнички, де стояли ящики та пляшки з золотими ярликами. В кімнаті не було нікого, і він постукав півкроновою монетою об прилавок, щоб привернути до себе увагу того, хто міг випадково бути в сусідній кімнаті.

Після першого ж удару досить виразно чутний звук щипців, якими перегрібають вугілля в каміні, раптом затих; після другого — молодий джентльмен ученого вигляду, в зелених окулярах і з величезною книгою в руках, шурхнув у кімнату і, ставши за прилавком, спитав, чого бажає відвідувач.

— Перепрошую, сер,— сказав містер Вінкл,— чи не були б ви ласкаві сказати мені, як пройти...

— Ха-ха-ха! — зайшовся голосним реготом учений молодий чоловік, підкидаючи книгу високо вгору й спритно ловлячи її якраз тоді, коли вона загрожувала розтрощити всі пляшки на прилавку.— Оце так не сподіванка!

Для містера Вінкла це й справді була несподіванка Вражений також незвичайною поведінкою медичного на погляд джентльмена, він мимоволі відступив від дверей і схвильовано дивився на молодого чоловіка, що таким дивовижним способом приймав його.

— Хіба ж ви не впізнаєте мене? — спитав медичний на погляд джентльмен.

Містер Вінкл промимрив, що не має такої честі.

— Тоді моя справа, значить, не безнадійна. Я лікуватиму брістольських стариць; коли мені пощастить зберегти цей вигляд. Геть під усі чорти, старе дрантя!— З цими словами молодий чоловік жбурнув книгу в найдальший кінець крамнички, скинув свої зелені окуляри й усміхнувся усмішкою Роберта Сойєра, есквайра, колишнього студента-медика.

— Невжеж ви не знали, що я тут? — дивувався містер Боб, дружньо стискаючи Вінклеві руку.

— Слово честі, ні,— відповів містер Вінкл.

— Хіба ви не бачили мого імени? — і Боб звернув увагу свого приятеля на парадні двері де білими літерами було накреслено: «Сойер, наступник Нокморфа».

— Воно не впало мені в око,— пояснив містер Вінкл.

— Боже ти мій, якби я знав, що це ви, я вискочив би на вулицю і впіймав би вас у свої обійми,— запевнював Боб.— Але, слово честі, я думав, що ви — Королівські податки.[37]

— Не може бути!

— Присягаюся. І саме збирався сказати, що мене нема вдома, але що я можу доручити оповістку самому собі... Я й зробив би так, бо він мене не знає... Не знають мене й Освітлення та Мостові. Гадаю, що Церковний щур здогадується, хто я, і певний, що Водопостачання знає, бо, ледве переїхавши сюди, я видер йому зуба... Але заходьте ж! — Розмовляючи так, Боб штовхнув містера Вінкла в суміжну кімнату, де сидів не хто інший, як містер Бенджемен Елен і розважався тим, що розжареною кочергою пробивав дірочки в дошці над каміном.

— О, цієї приємності я вже ніяк не сподівався!— сказав містер Вінкл.— Як затишно у вас тут!

— Непогано,— згодився Боб Сойєр.— Я недавно закінчив науку, а приятелі зібрали мені все потрібне для роботи. Отже, я нап’яв на себе чорний сюртук, наклав окуляри і силкуюсь увесь час виглядати якнайсерйозніше.

— І, певно, у вас нічогенька практика?— лукаво підморгнув містер Вінкл.

— Чудова. Така путяща, що за кілька років ви спроможетесь скласти всі мої прибутки в чарочку.

— Ви жартуєте? — сказав містер Вінкл. Адже самого товару у вас...

— То лише підробка, голубчику. В половині шухляд нічого немає, а друга половина — не відчиняються.

— Не може бути.

— Факт, слово честі;—і Боб Сойєр, увійшовши до аптеки, щосили потяг за позолочені шишечки кількох фальшивих шухлядок. — В цілій аптеці немає майже нічого, крім п’явок, та й ті вже використані.

— Ніколи не повірив би цьому,— дедалі більше дивувався містер Вінкл.

— Я думаю,— засміявся Боб.— Навіщо тоді була б уся ця подоба аптеки? Та чого ж це ми так стоїмо? Що ви будете пити? Бен, старий приятелю, тягни сюди з буфету питво від шлункових хвороб.— Містер Елен усміхнувся й поставив на стіл чорну пляшку з бренді.

— Ви, звичайно, не будете розводити його водою?— спитав Боб.

— Ні, дякую,— відповів містер Вінкл.— Ще рано, і я волів би зменшити його міцність, коли ви не заперечуватимете.

— Ні в якому разі. Зменшуйте собі, коли сумління це вам дозволяє,— згодився Боб, ковтнувши з великим удоволенням склянку рідини.— Бен, каструлю!

Містер Бенджемен Елен з тої ж схованки витяг мідну каструлю, якою Боб Сойєр, зауважив він, пишався за її діловий вигляд. Коли вода в професіональній каструлі закипіла за допомогою багатьох лопаточок вугілля, видобутого містером Бобом Сойером з ящика, де було написано «Содова вода», містер Вінкл розвів своє бренді, і розмова зробилась загальною. Перебив її вступ до аптеки хлопця в сірій лівреї, в кашкеті з золотим галуном і з маленьким кошиком під рукою.

— А ходи но сюди, волоцюго Том! — гукнув Боб Сойер, коли хлопець увійшов до аптеки.

Хлопець послухався.

— Ти, певно, спинявся коло кожного ліхтарного стовпа, юний ледарю? — спитав містер Боб Сойєр.

— Ні, сер, я не спинявся,— одмовив хлопець.

— І добре зробив,— загрозливим тоном схвалив містер Сойєр.— Хто запросить до себе лікаря, коли знатиме, що його помічник грається в кремушки біля рівчаків або запускає змія по вулицях? Хіба ти не поважаєш свого фаху, плазуне? Порозносив ліки?

— Порозносив, сер.

— Порошки для дитини — у великий будинок, де живе новоприїжджа родина, а пілюлі по чотири на день — старому, гнівливому джентльменові з подагрою?

— Так, сер.

— Тоді зачиняй двері й сиди в аптеці.

— Ну, я бачу, справи ваші йдуть зовсім не так погано, як ви казали,— зауважив містер Вінкл, коли хлопець вийшов.— Адже у вас є ліки, якщо ви їх розсилаєте.

Містер Боб Сойєр зиркнув на аптеку і, пересвідчившись, що сторонніх там нема, нахилився до містера Вінкла й пошепки промовив:

— Він залишає ліки там, де їх не потребують.

Містер Вінкл зніяковів, а Боб і його приятель зайшлися сміхом.

— Не втямите? — сказав Боб.— А справа дуже проста. Він підходить до будинку, дзвонить, мовчки передає пакунок служникові й відходить. Слуга несе пакунок до їдальні. Пан розгортає його й читає рецепта: «Мікстуру вживати перед сном... пілюлі як і раніше... полоскання — як завжди... порошки... Сойєр, наступник Нокморфа. Готує сумлінно і вчасно...» і таке інше. Потім він показує це дружині... Та й собі читає... Далі пакунок переходить до слуг... і ті читають... принаймні адресу. Завтра хлопець дзвонить знову. «Вибачте — непорозуміння... стільки роботи... розносиш силу пакунків... містер Сойєр перепрошує». Тепер вони знають уже моє ім’я, а це, любий мій, головне в нашій медичній практиці. Але запевняю вас, це — найвтішніша річ у світі. Є в нас одна чотириунцева пляшка, яка була в половині брістольських будинків, і не зробила ще всієї своєї роботи.

— Тепер я розумію,— сказав містер Вінкл.— Яка гарна ідея!

— О, у нас з Беном є ще з десяток не гірших ідей,— вихвалявся Боб.— Ліхтарникові ми платимо вісімнадцять пенсів щотижня, а він за це, кожного разу, як проходить повз мої двері, хвилин десять безперестанку смикає дзвоник. А мій хлопець завжди вдирається до церкви перед самим псалмом і, прибравши розгубленого та переляканого вигляду, викликає мене. В той час вірні не мають ніякої роботи і, звичайно, звертають увагу на всяку дрібницю. «О, хтось захворів», думає кожен, «викликають Сойєра, наступника Нокморфа. Величезна практика в цього хлопця».

Розкривши деякі медичні тайни, містер Боб Сойєр і його друг Бен відкинулись на спинки своїх крісел і оглушливо засміялись. Коли цей сміх дав невелике полегшення їхнім серцям, ущерть повним веселощів, розмова перейшла на інші теми, безпосередньо зацікавивши й містера Вінкла.

— Любий мій друже,— сказав Бен, скориставшись з відсутності Боба, що пішов продати кілька згаданих уже використаних п’явок.— Любий мій друже, я — нещасна, дуже нещасна людина.

Містер Вінкл висловив щире співчуття й спитав, чи не міг би він полегшити чимнебудь страждання бідного медика.

— Нічим, друже мій, нічим,— сказав Бен.— Ви пригадуєте Арабеллу, Вінкл? Мою сестру Арабеллу... маленьке дівчатко, Вінкл, з карими очима... Ви бачили її тоді, на різдво, у Вордла. Не знаю, чи помітили ви її, таку чорненьку дівчинку, Вінкл? Мабуть, моє обличчя нагадає вам її; подивіться пильніше.

Містер Вінкл не потребував ніяких нагадувань, і це було дуже добре, бо вид її брата Бенджемена, безперечно, викликав би в його пам’яті зовсім неправдивий образ. Отже, він якнайбайдужніше відповів, що виразно її пригадує й сподівається, що вона в доброму здоров’ї.

— Наш друг Боб — чудесний хлопець, Вінкл,— було єдине, що відповів містер Бен Елен.

— Безперечно,— сказав містер Вінкл, дуже мало смакуючи в такому тісному зіставленні цих двох імен.

— Я призначив їх одне одному; їх було створено одне для одного; послано в світ одне для одного; народилися вони одне для одного, Вінкл! — енергійно сказав Бен, стукнувши об стіл чаркою.— Так призначила їм сама доля, дорогий сер; між ними тільки п’ять років різниці, і обоє вони народилися в серпні.

Містерові Вінклу кортіло знати, що буде далі, і тому він не висловив занадто великого здивування з приводу такого незвичайного збігу обставин. Тоді містер Бен Елен, уронивши одну чи дві сльози, додав, що, не зважаючи на цілковиту, майже побожну, пошану до його друга, Арабелла відчуває найрішучішу Й зовсім незрозумілу антипатію до його особи.

— І я думаю,— закінчив Бен,— я думаю, що вона таки прихильна до когось іншого.

— А ви не здогадуєтесь, хто може бути предметом цієї прихильності? — спитав містер Вінкл, страшенно хвилюючись.

Бен Елен вхопив кочергу, войовничо покрутив її над своєю головою, завдав жахливого удару по уявному черепові і, на завершення, дуже промовисто запевнив, що прагне довідатись про його ім’я.

— Я показав би йому, що думаю про нього,— сказав містер Елен, і змахнув кочергою ще лютіше.

Все це, звичайно, дуже заспокійливо вплинуло на почуття містера Вінкла. Він кілька хвилин просидів мовчки і нарешті наважився звідатись, чи міс Елен і досі перебуває в Кенті.

— Е, ні,— відповів Бен, відкладаючи набік кочергу й лукаво поглядаючи на свого бесідника.— Я вважаю, що будинок містера Вордла — зовсім невідповідне місце для такої впертої дівчини. Отже, бувши по смерті батьків природний її опікун і охоронець, я привіз Арабеллу сюди. Нехай поживе в нашої старої тітки. Там вона нікого не бачить, і самотність вилікує її, я думаю. А як ні, то ми поїдемо з нею за кордон і побачимо, чи не допоможе це.

— А! так ваша тітка живе в Брістолі? — заікаючись, спитав містер Вінкл.

— Ні, не в Брістолі,— відповів Бен,— а там, утому напрямку,— і він ткнув пальцем кудись через праве плече.— Але, тихо! Боб іде. Ні слова, друже; ані звука!

Хоч яка коротка була розмова, а вона дуже розхвилювала й розтривожила містера Вінкла. Що то за прихильність? Чи не міг би він сам бути за предмет тієї прихильності? Може, то через нього вродлива Арабелла відхилила намагання Боба Сойєра? А може у нього є якийсь щасливий суперник? Містер Вінкл поклав за всяку ціну побачитися з нею. Але перед ним поставала одна непереможна перепона, бо що означає «там» і «в тому напрямку» — три милі, тридцять чи триста — він угадати не міг.

Переконавшись, що домогтися від Бена більших подробиць йому не пощастить, містер Вінкл розпрощався з обома приятелями й повернувся до готелю «Чагарник». В залі коло каміна, спиною до містера Вінкла, сидів огрядний джентльмен у пальті. Крім нього, в кімнаті не було нікого. Як на ту пору року, вечір видався доволі холодний, і джентльмен посунувся, щоб поступитись місцем новоприбулому. Уявіть же собі почуття містера Вінкла, коли він упізнав у незнайомому постать та обличчя мстивого й хижого Даулера.

Першим рухом містера Вінкла було подзвонити, але як на те, ручка найближчого дзвоника висіла коло самої голови містера Даулера. В своєму завзятті містер Вінкл устиг зробити вже кілька кроків до нього, раніше ніж прикипів на місці. Побачивши це, містер Даулер похапливо посунувся назад.

— Містер Вінкл, сер. Заспокойтеся. Не бийте мене. Я цього не знесу. Ляпас? Ніколи!— промовив містер Даулер тоном значно лагіднішим, ніж того можна було сподіватись од такого кровожерця.

— Ляпас, сер? — пробелькотів містер Вінкл.

— Ляпас, сер,— ствердив Даулер.— Вгамуйтеся. Сядьте. Вислухайте мене.

— Сер,— відповів містер Вінкл, тремтячи всім тілом.— Перед тим, як сісти коло вас або навпроти вас, та ще коли тут нема нікого, я мушу порозумітися з вами. Ви дозволили собі загрожувати мені минуло! ночі, сер. Вилякали мене найжахливішими загрозами, сер! — Тут містер Вінкл пополотнів і спинився.

— Лякав і загрожував,— не заперечував Даулер, блідий не менш як містер Вінкл.— Підозрілі обставини. Тепер усе з’ясувалося. Я поважаю вашу відвагу, сер. Ваша поведінка була бездоганна; сумління ваше — чисте. Ось моя рука. Тисніть!

— Справді, сер,— вагався містер Вінкл, боячись подати руку, бо вбачав в цій пропозиції якісь військові хитрощі,— справді, сер, я...

— Я розумію вас,— перебив йому мову Даулер.— Ви почуваєте себе ображеним. Цілком природно. Так само було б і зі мною. Я помилявся. Прошу вибачити. Будьмо друзями. Не сердьтесь!—І Даулер майже силоміць стиснув руку містерові Вінклу й палко заявив, що Вінкл — дуже розумний хлопець, і що тепер він шанує його більше, ніж будьколи.

— Ну, сідайте ж,— сказав Даулер.— Розказуйте все. Як ви знайшли мене? Коли ви поїхали? Розказуйте одверто все. Не крийтесь.

— Все це сталося випадково,— відповів містер Вінкл, ніяковіючи від такого незвичайного й несподіваного завершення справи,— абсолютно випадково.

— Дуже радий чути,— запевнив Даулер.— Прокинувся сьогодні ранком. І забув уже про вчорашні загрози. Тільки сміявся з усієї історії. Не відчував до вас ніякої ворожості. Так і сказав.

— Кому ви сказали? — зацікавився містер Вінкл.

— Місис Даулер. «Ти заприсягався, що вб’єш Його», каже вона. «Заприсягався», одповідаю.— «То була глупота?» «Була, мушу признатись. Піду попрошу пробачення. Де він?»

— Хто? — спитав містер Вінкл.

— Та ви ж! Я зійшов вниз. Вас не знайшов. Піквік сидить похмурий. Хитає головою. Сподівався, що обійдеться без насильства. Я зрозумів одразу. Ви образились. Поїхали кудись; чи не до приятеля якого-небудь. Мабуть, по пістолети. «Гарячий хлопець», кажу, «він мені до вподоби».

Містер Вінкл кашлянув. Йому стало ясно, як повернулася справа, і він раз-по-раз набував поважнішого вигляду.

— Я залишив вам листа,— вів далі Даулер.— Писав, що шкодую. І дійсно, шкодував. Мусив бути у Брістолі в одній невідкладній справі. Ви не задовольнились. Поїхали слідом за мною. Ви вимагаєте з’ясувати непорозуміння? Маєте рацію. Тепер усе з’ясовано. Мою справу розв’язано. Завтра їду назад. Їдьмо разом.

З кожною новою фразою Даулера обличчя містера Вінкла набувало більше гідності. Таємничий характер початку їхньої розмови ставав йому дедалі зрозумілішим. Даулер був проти дуелі не менше, як і він сам. Коротко кажучи, цей страшний і чваньковитий суб’єкт був найбільший у світі боягуз. Даулер, як і він, ретирувався з Баса, вичікуючи того часу, коли ворог його перегнівається.

Зорієнтувавшись у правдивому стані речей, містер Вінкл прибрав грізного вигляду й сказав, що пояснення Даулера його задовольняють. Проте, з тону його Даулер зрозумів, що, якби пояснення показались незадовільними, неминуче сталося б щось жахливе й непоправне. Пройнявшися захватом перед великодушністю й поблажливістю містера Вінкла, Даулер і сам заспокоївся, і колишні вороги розійшлися спати, запевнивши один одного у вічній дружбі.

Було коло пів першої ночі, коли містер Вінкл, що хвилин двадцять уже розкошував першим сном, проткнувся від грімкого стуку в двері його кімнати. Дедалі дужчаючи, стук цей примусив його схопитись на ліжку й спитати, в чім там річ.

— Вибачте, сер,— відповів голос покоївки,— якийсь молодий чоловік каже, що неодмінно мусить зараз же побачитися з вами.

— Молодий чоловік?— здивувався містер Вінкл.

— В цьому немає жодного сумніву, сер,— додав крізь щілину в замку інший голос.— І якщо ви не пустите це інтересне створіння до себе зараз же, то дуже можливо, що його ноги ввійдуть до кімнати раніше ніж його голова.— І підсилюючи свої слова, молодий чоловік делікатно стусонув ногою у нижню половину дверей.

— Це ви, Сем? — спитав містер Вінкл, зскакуючи з ліжка.

— Абсолютно неможливо встановити особу людини, не глянувши на неї, сер,— повчальним тоном відповів голос.

Не мавши тепер ніякого сумніву щодо особи молодого чоловіка, містер Вінкл повернув ключ у замку. Не встиг він одчинити двері, як містер Веллер був уже в кімнаті, зачинив двері на ключ, ключ невимушено поклав у кишеню жилета і, обдивившись містера Вінкла з голови до п’ят, сказав:

— Та й штукар же ви, сер; справді, штукар!

— Що означає ваша поведінка, Сем?— обурено спитав містер Вінкл.— Ідіть собі геть цієї ж хвилини, сер! Як ви насмілюєтесь, сер?

— Як я насмілююсь?— повторив Сем.— Як я насмілююсь! Так дорікала одна молода леді пиріжечникові, що продав їй пиріг із свининою, де не було нічого, крім сала, всередині. Як я насмілююсь? Оце так запитання!

— Відчиніть двері і негайно залиште мого кімнату, сер! — скипів гнівом містер Вінкл.

— Я залишу вашу кімнату то! само! хвилинки, як ви вийдете з неї, сер,— не дався залякати Сем, поважно сідаючи на стілець.— Звичайно, якщо мені доведеться виносити вас на моїй спині, я виступлю на якусь секунду перед вами, але дозвольте висловити надію, що ви не доведете мене до останньої межі. Кажучи це, я лише повторюю слова одного пана до впертого слимака, що не хотів вилазити з своєї черепашки, хоч його й кололи шпилькою, і пан боявся, що йому доведеться розтрощити черепашку об одвірок.— Закінчивши таку, незвичайно довгу для нього, промову, містер Веллер сперся руками на коліна і глянув на містера Вінкла поглядом, де не було й натяку на жарти.

— Добру кашу заварили ви, сер; нема чого й казати,— продовжував Сем тоном проповідача.— Заплутали нашого старого пана в такі химери, знавши, що він аж на стінку дертиметься заради принципу. Ви гірші за Додсона, сер, а Фог проти вас — сутий ангел.— І, ляснувши себе долонею по коліну, містер Веллер з виразом огиди на обличчі схрестив руки на грудях і відхилився на спинку стільця, немов чекаючи, як буде виправдуватись злочинець.

— Слухайте, голубе мій,— сказав містер Вінкл, простягаючи руку й клацаючи зубами, бо був у самій нічній сорочці,— слухайте, голубе мій, я дуже поважаю вашу прихильність до нашого дорогого друга і дуже шкодую, що завдав йому стільки клопоту. Годі вже, Сем, годі!

— Ну, то добре,— промовив Сем, усе ще трохи сердитий, але шанобливо стиснув протягнену до нього руку.— Нехай так і буде. Дуже радий, що ви це сказали, бо я нікому не дозволю скривдити його.

— Я знаю, Сем,— запевнив містер Вінкл.— Ну, а тепер ідіть собі спати; про решту ми поговоримо завтра ранком.

— Дуже шкодую, але я не можу піти спати,— одмовився Сем.

— Не можете піти спати? — повторив містер Вінкл.

— Ні,— похитав головою Сем.— Цього не може бути.

— Адже ви не думаєте повертатися додому зараз же, Сем? — спитав дивуючись містер Вінкл.

— Ні, якщо й вам цього не заманеться,— відповів Сем.— Але я не можу залишити цієї кімнати. То було б порушенням наказів мого пана.

— Дурниця, Сем,— сказав містер Вінкл.— Я мушу залишитися тут ще на два-три дні. Більше того, Сем. Вам теж доведеться залишитися тут і допомогти мені побачитися з одною молодою леді — міс Елен, Сем; мабуть, ви пригадуєте її? Я неодмінно мушу поговорити з нею перед тим, як поїду з Брістоля.

На кожну з цих фраз Сем тільки хитав головою і енергійно казав: «ні».

Нарешті, вислухавши силу доказів та зауважень містера Вінкла і діставши докладний звіт про побачення його з Даулером, Сем почав вагатися і, кінець-кінцем, вони дійшли згоди на таких, у головному, умовах:

Сем піде й залишить містера Вінкла неподільним володарем кімнати, зачинивши, проте, двері з коридору та узявши ключ з собою і зобов’язавшись негайно відчинити двері якщо станеться пожежа або яке стихійне лихо. До містера Піквіка найближчого ж ранку буде написано й передано через Даулера листа. В цьому листі містер Вінкл попросить для себе й для Сема дозволу залишитись у Брістолі із зазначених вище міркувань і настоюватиме, щоб відповідь було надіслано з першим же диліжансом. Коли відповідь буде сприятлива, вони деякий час пробудуть тут, якщо ні — негайно ж повернуться до Баса. І, нарешті, містер Вінкл заприсягається, що не користуватиметься ні вікном, ні каміном, ні яким іншим незаконним шляхом для втечі.

Погодившись на цьому, Сем пішов з кімнати, зачинив двері й незабаром спав уже міцним сном.

Загрузка...