Повідомлення Броуді

Ґваякіль

Я◦не побачу, як вершина Іґероти подвоюється у водах Ґольфо-Пласідо[20], не поїду в Західну державу, і в тій бібліотеці, яку я, сидячи в Буенос-Айресі, уявляю так по-різному і в якої, безсумнівно, є чіткі обриси і щораз більші тіні, не розбиратиму почерк Болівара.

Я◦перечитую попередній абзац, щоб написати наступний, і мене дивує його тон: водночас меланхолійний і пишномовний. Либонь, не можна говорити про ту Карибську республіку, не відображаючи, бодай віддалено, монументальний стиль її найвідомішого історика, капітана Юзефа Коженьовського[21], але в моєму випадку причина інша. Початковий абзац мені продиктувало внутрішнє прагнення надати патетичної тональності трохи болючому, та радше дрібному епізоду. З усією правдивістю я викладу те, що сталося; можливо, це допоможе мені його зрозуміти. Крім того, зізнаватися у вчиненому означає з дійової особи робитися свідком, кимось, хто спостерігає і описує вчинок, а отже вже не є його виконавцем.

Трапилося це минулої п’ятниці, у цій самій кімнаті, де я пишу, о цій самій пообідній порі, тепер ледь прохолоднішій. Я◦знаю, що ми схильні забувати неприємні речі; тож хочу викласти на письмі мою розмову з доктором Едуардом Ціммерманном з Південного університету до того, як її розмиє забуття. Спогад про неї досі дуже яскравий.

Аби моя розповідь була зрозумілою, я мушу коротко нагадати цікаву історію з відомими листами Болівара, які відкопали в архіві доктора Авельяноса, чию «Історію піввікового безвладдя», що вважалася втраченою за усім відомих обставин, віднайшов і опублікував у 1939 році його внук доктор Рікардо Авельянос. З огляду на згадки, які мені запам’яталися в різних публікаціях, ці листи не мають великого інтересу, за винятком одного, написаного в Картахені 13 серпня 1822 року, в якому Визволитель розповідає подробиці своєї зустрічі з генералом Сан-Мартіном. Зайве підкреслювати цінність цього документа, в якому Болівар розкрив, бодай частково, те, що сталося в Ґваякілі. Доктор Рікардо Авельянос, непоступливий противник бюрократії, відмовився передати ці листи Академії історії і запропонував їх різним латиноамериканським державам. Завдяки похвальній запопадливості нашого посла, доктора Меласи, аргентинський уряд перший прийняв цю безкорисливу пропозицію. Було умовлено, що уповноважений приїде до Сулако[22], столиці Західної держави, і зніме копію з листів, щоб опублікувати їх тут. Ректор нашого університету, в якому я займаю посаду професора американської історії, для виконання цієї місії люб’язно порадив міністрові мене; я також отримав більш-менш одностайну підтримку Національної академії історії, до якої належу. Мене вже було записано на прийом до міністра, коли ми дізналися, що Південний університет, який не знав — як я волію думати — про ці рішення, запропонував кандидатуру доктора Ціммерманна.

Мова йде, як, можливо, знає читач, про іноземного історика, якого Третій рейх вигнав з його країни і тепер він є громадянином Аргентини. З його доробку, без сумніву, достойного, я зміг ознайомитися тільки із захистом семітичної республіки Карфаген, на яку потомки дивляться крізь призму римських істориків, її ворогів, і своєрідним есеєм, в якому стверджується, що державне управління не повинно бути видимим і патетичним дійством. Це судження рішуче спростував Мартін Гайдеґґер, який при допомозі фотокопій газетних заголовків показав, що сучасний глава держави не тільки не є інкогніто, він радше є протагоністом, хорегом, танцюючим Давидом, який мімічно представляє драму свого народу, послуговуючись сценічною помпою і без вагань вдаючись до гіпербол ораторського мистецтва. Він також встановив, що Ціммерман є юдейського, щоб не сказати єврейського, походження. Ця публікація шанованого екзистенціоналіста була безпосередньою причиною еміграції і зміни царини наукової діяльності нашого гостя.

Без сумніву, Ціммерманн приїхав до Буенос-Айреса, аби зустрітися з міністром; останній особисто — за посередництва секретаря — порадив мені поговорити з Ціммерманном і ввести його в курс справи, щоб уникнути неприємного видовища незлагоди поміж двома університетами. Природно, я погодився. Коли я вернувся додому, мені сказали, що доктор Ціммерманн сповістив телефоном про свій візит о шостій вечора. Як відомо, я живу на вулиці Чилі. Якраз вибивало шосту, коли подзвонили в двері.

Я◦сам, із республіканського простотою, відчинив йому двері і провів у свій домашній кабінет. Він затримався, щоб роздивитися патіо; чорно-біла кахляна долівка, дві магнолії і криниця пробудили в ньому красномовство. Гадаю, він трохи нервував. У ньому не було нічого особливого; мав років сорок і був дещо головатий. Темні окуляри приховували очі; одного разу він поклав їх на стіл, а потім знову взяв. Коли ми віталися, я із задоволенням упевнився, що вищий за нього, і відразу ж засоромився цього вдоволення, позаяк не йшлося про фізичний чи навіть моральний поєдинок, а лиш про mise au point[23], можливо, трохи незручне. Я◦мало чи зовсім не спостережливий, але пригадую те, що один поет незугарно, як і пасує описуваному ним, назвав недоладним вбранням. Досі бачу ці яскраво-сині одежини з купою ґудзиків і кишень. Я◦помітив, що краватка у нього зав’язана одним із тих вузлів фокусника, які тримаються при допомозі двох резинок. Із собою в нього була шкіряна папка, повна, як припустив я, документів. Він носив невеличкі вуса військового штибу; у ході розмови запалив сигару, і тоді я помітив, що в цьому обличчі всього забагато. «Trop meublé»[24], — сказав я собі.

Наступність слів у мові невиправдано перебільшує ті факти, на які ми вказуємо, оскільки кожне слово займає якесь місце на сторінці і якусь мить у голові читача; поза переліченими мною очевидними ознаками ординарності цей чоловік справляв враження людини з бурхливим минулим.

У моєму кабінеті є овальний портрет мого прадіда, який воював у війнах за незалежність, і кілька вітрин зі шпагами, медалями і прапорами. Я◦показав йому, супроводжуючи поясненнями, ці овіяні славою реліквії; він ковзав по них поглядом, як той, хто виконує обов’язок, і доповнював мої слова не без деякої причепливості, гадаю, мимовільної і машинальної. Наприклад, він казав:

— Саме так. Битва при Хуніні. 6 серпня 1824 року. Кавалерійська атака Хуареса.

— Суареса, — виправив я.

Підозрюю, ця помилка була умисною. Він розвів руками на східний манір і вигукнув:

— Моя перша помилка і, либонь, не остання! Я◦живлюсь текстами і плутаюсь; всередині вас живе цікаве минуле.

Звук «в» він вимовляв майже як «ф». Такі лестощі мені не сподобалися. Книжки зацікавили його більше. Він блукав поглядом по назвах і, пригадую, сказав:

— А, Шопенгауер, який ніколи не вірив історії… Таке ж видання Грізенбаха було у мене в Празі. Я◦думав, що зістарюсь у дружньому оточенні цих зручних томів, та сама історія, втілена в одному шаленці, викинула мене з того дому і того міста. І ось я тут з вами, в Америці, у вашому милому домі…

Він говорив неправильно і плинно; відчутний німецький акцент уживався з іспанською шепелявістю.

Ми вже сиділи, тож я скористався його словами, щоб перейти до справи. Я◦сказав:

— Тут історія є милосерднішою. Я◦сподіваюся, що помру у цьому домі, в якому народився. Сюди мій прадід приніс свою шпагу, яка мандрувала Америкою, тут я обдумував минуле і писав свої книжки. Я◦сливе можу сказати, що ніколи не покидав цю бібліотеку, але тепер нарешті вийду з неї, аби проїхатися тими землями, які я досліджував лише на картах.

Я◦пом’якшив усмішкою свій риторичний ексцес.

— Ви маєте на увазі певну Карибську республіку? — спитав Ціммерманн.

— Саме так. Цій скорій подорожі я завдячую честю бачити вас у себе, — відповів я.

Трінідад принесла нам каву. Я◦неквапом і впевнено вів далі:

— Ви, мабуть, уже знаєте, що міністр поклав на мене місію переписати, подавши до них переднє слово, листи Болівара, які волею випадку були знайдені в архіві доктора Авельяноса. Це доручення зі щасливою неминучістю увінчує доробок всього мого життя, працю, що певним чином увійшла в мою кров.

Для мене було полегкістю сказати те, що я мав сказати. Ціммерманн, здавалося, мене не чув; його очі дивилися не на моє обличчя, а на книжки у мене за спиною. Він якось непевно кивнув, а потім високомовно сказав:

— Увійшла в вашу кров. Ви справжній історик. Ваш народ блукав рівнинами Америки і розв’язував великі битви, тоді як мій, темний, заледве визирав із гетто. У вас історія в крові, як ви красномовно сказали; вам досить уважно прислухатися до того віддаленого голосу. Натомість мені треба переміститися до Сулако і розшифрувати документи, може, фальшиві документи. Повірте, докторе, що я вам заздрю.

У цих словах не прозирав ані виклик, ані насмішка; вони виражали волю, яка робила з майбутнього щось таке саме безповоротне, як минуле. Річ була не в його аргументах; сила була в людині, а не діалектиці. Ціммерманн продовжив із менторською неквапливістю:

— У питанні Болівара (вибачте, Сан-Мартіна) ваша позиція, дорогий метре, є більш ніж відомою. «Votre siège est fait»[25]. Я◦ще не розбирав того листа Болівара, та неминучим і резонним є припускати, що Болівар написав його, щоб оправдатися. У кожному разі ця славнозвісна епістола розкриє перед нами те, що можна було б назвати «частиною Болівара», але не «частиною Сан-Мартіна». Коли вона буде опублікована, її треба буде виважити, проаналізувати, пропустити через сито критики і, якщо виявиться необхідним, взяти під сумнів. Нема нікого більш підхожого для цього остаточного судження, ніж ви з вашою лупою. Скальпель, ланцет — якщо цього вимагає наукова строгість! Дозвольте мені ще додати, що ім’я того, хто оприлюднить листа, буде пов’язане із самим листом. Вам зовсім не потрібна така прив’язка. Публіка не розрізняє нюансів.

Тепер я розумію, що наша подальша дискусія була, по суті, марною. Можливо, я відчув це ще тоді; щоб не перечити йому, я вчепився за дрібницю і запитав його, чи він справді думає, що ті листи підроблені.

— Та хоч◦би й власноруч написані Боліваром, — відповів він. — Це не означає, що в них усе правда. Може, Болівар хотів обманути свого адресата чи попросту міг обманюватися сам. Ви, історик, мислитель, краще за мене знаєте, що загадка таїться в нас самих, а не в словах.

Ці кучеряві утерті фрази мені надокучили, і я сухо зауважив, що всередині тієї таємниці, що нас оточує, зустріч у Ґваякілі, на якій генерал Сан-Мартін зрікся своїх честолюбних помислів і ввірив долю Америки Боліварові, також є таємницею, яку варто дослідити.

Ціммерманн відказав:

— Пояснень є багато… Дехто припускає, що Сан-Мартін піймався у пастку; інші, як-от Сарм’єнто, що він був європейським військовим, який заблудив на континенті, якого він ніколи не розумів; декотрі, в основному це аргентинці, пояснювали його вчинок самозреченням, інші — утомою. Є ті, хто говорять про таємний наказ не знати якої масонської ложі.

Я◦зауважив, що у кожному разі було◦би цікаво відтворити точні слова, які сказали один одному Протектор Перу і Визволитель.

Ціммерманн прорік:

— Певно, слова, якими вони обмінялися, були банальними. Двоє чоловіків зустрілися у Ґваякілі; якщо один узяв гору, то через те, що мав сильнішу волю, а не через діалектичні ігри. Як бачите, я не забув свого Шопенгауера.

І додав з усмішкою:

— «Words, words, words». Шекспір, неперевершений майстер слів, їх зневажав. У Ґваякілі чи в Буенос-Айресі, у Празі, вони завжди важать менше, ніж люди.

У ту мить я відчув, що з нами щось коїться чи радше вже скоїлося. Ми вже були якимись іншими. Сутінки проникали в кімнату, та я не вмикав лампи. Ледь навмання я запитав:

— Ви з Праги, докторе?

— Я◦був із Праги, — відповів він.

Щоб ухилитися від основної теми, я зауважив:

— Мабуть, це дивне місто. Я◦його не знаю, але першою книжкою, яку я прочитав німецькою мовою, був роман «Ґолем» Майрінка.

Ціммерманн відповів:

— Це єдина книжка Ґустава Майрінка, що варта згадки. За інші краще не братися — це суміш поганої літератури і ще гіршої теософії. А◦втім, крапля химерності Праги розлита у тій книжці снів, що губляться в інших снах. У Празі дивним є все чи, якщо волієте, ніщо не є дивним. Там може статися що завгодно. Якось надвечір у Лондоні я відчув те саме.

— Ви говорили про волю, — озвався я. — У «Мабіногіоні»[26] два королі грають у шахи на вершині пагорба, а тим часом долі б’ються їхні воїни. Один із королів виграє партію; вершник приносить звістку, що військо іншого розбите. Битва людей була віддзеркаленням битви на шахівниці.

— А, магічна дія, — сказав Ціммерманн.

Я◦відказав:

— Або прояв волі у двох різних площинах. Ще одна кельтська легенда оповідає про поєдинок двох славетних бардів. Один, акомпануючи собі на арфі, співає від світанку до смерку. І вже при світлі зірок чи місяця передає арфу іншому. Той відкладає її убік і підводиться на ноги. Перший визнає свою поразку.

— Яка ерудиція, яка сила синтезу! — вигукнув Ціммерманн.

І додав уже спокійніше:

— Мушу зізнатися, що я є невігласом, нікчемним невігласом щодо Британії. Ви, як день, обіймаєте Захід і Схід, тоді як я обмежений своїм карфагенським закутком, який зараз доповнюю дрібкою американської історії. Я◦всього лиш застосовую метод.

У його голосі була улесливість єврея і улесливість німця, та я відчув, що йому нічого не коштує притакувати і лестити мені, позаяк свого він добився.

Він попросив мене не турбуватися влаштуванням його поїздки. (Ужив жахливе слово «клопотатися»). І тут же витяг із папки адресованого міністрові листа, в якому я викладав причини своєї відмови і визнані заслуги доктора Ціммерманна, і вклав мені в руку свою авторучку, щоб я його підписав. Коли він ховав листа, я не міг не розгледіти проштампований квиток на авіарейс Есейса[27]—Сулако.

Виходячи, він знову спинився перед томами Шопенгауера і сказав:

— Наш вчитель, наш спільний учитель, припускав, що ніщо не чиниться супроти волі. Якщо ви залишаєтеся у цьому домі, цьому чудовому патриціанському домі, то це тому, що в глибині душі ви хочете у ньому залишитися. Я◦шаную вашу волю і вдячний за неї.

Цю останню милостиню я прийняв, не промовивши й слова.

Я◦провів його до виходу на вулицю. Коли ми прощались, він заявив:

— Кава була чудовою.

Я◦перечитую ці безладні сторінки, які без загайки кину у вогонь. Зустріч була короткою.

Передчуваю, що відтепер я вже не писатиму. «Mon siege est fait»[28].