Повідомлення Броуді

Поєдинок

Генрі Джеймс — чию творчість для мене відкрила одна з моїх двох головних героїнь, сеньйора де Фіґероа — либонь, не погребував◦би цією історією. Він присвятив◦би їй понад сто сторінок іронії та ніжності, прикрашених складними і сумлінно двозначними діалогами. Цілком імовірно, він додав◦би якийсь мелодраматичний штрих. Суть не змінило◦би інше місце дії: Лондон чи Бостон. Це сталося в Буенос-Айресі, і тут я його залишу. Я◦обмежуся коротким викладом подій, бо їхній повільний розвиток і світське середовище чужі моїм літературним звичкам. Диктувати цю розповідь для мене є скромною і побічною пригодою. Я◦мушу попередити читача, що окремі події є менш важливими, ніж ситуація, що їх спричиняє, і характери.

Клара Ґленкерн де Фіґероа була величавою, ставною і вогненно-рудою. Не так розумна, як тямуща, вона не була талановитою, але могла оцінити обдарування когось іншого і навіть іншої. В її душі була щирість. Вона раділа змінам; можливо, тому скільки подорожувала. Знала, що оточення, в якому їй випало жити, є іноді довільним набором ритуалів і церемоній, але ці ритуали справляли їй приємність і вона виконувала їх із гідністю. Дуже молодою батьки видали її заміж за доктора Ісідро Фіґероа, який був нашим послом у Канаді і врешті-решт зрікся цієї посади, посилаючись на те, що в епоху телефону і телеграфу посольства є анахронізмами і становлять зайвий тягар. Це рішення настроїло проти нього всіх колег; Кларі подобався клімат Оттави — зрештою вона була шотландського походження — і обов’язки дружини посла не були осоружними, та їй і не снилося перечити. Невдовзі після того Фіґероа помер; Клара, по кількох роках вагань і внутрішнього пошуку, цілком віддалася малярству, мабуть, спонукав її приклад подруги, Марти Пісарро.

Характерним для Марти Пісарро є те, що, говорячи про неї, всі◦би назвали її сестрою блискучої Неліди Сари, заміжньої, а тепер розлученої.

Перед тим як обрати пензель, Марта Пісарро розглядала як альтернативу літературі. Вона могла дотепно висловлюватися французькою — то була мова, якою вона зазвичай читала; іспанська для неї так і залишалася простим домашнім начинням, як ґварані[15] для сеньйор з провінції Корр’єнтес. Часописи зробили доступними для неї сторінки Лугонеса і мадридця Ортеґи-і-Ґасетта; стиль цих майстрів підтвердив її підозру, що мова, на яку її було приречено, є менш придатною для висловлення думок чи пристрастей, ніж для пустого марнослів’я. Про музику вона знала тільки те, що має знати кожна людина, яка, як і належить, ходить на концерти. Родом вона була із Сен-Луїса; свою кар’єру почала зі скрупульозних портретів Хуана Крісостомо Лафінура і полковника Паскуаля Прінґлеса, які очікувано придбав тамтешній музей. Від портретів місцевих героїв вона перейшла до старих будинків Буенос-Айреса, чиї скромні патіо вона окреслила скромними барвами, без грубої сценографії, якою наділяють їх інші. Хтось — і це точно була не сеньйора де Фіґероа — сказав, що все її мистецтво живиться творами генуезьких майстрів дев’ятнадцятого сторіччя. Поміж Кларою Ґленкерн і Нелідою Сарою (якій, як кажуть, доктор Фіґероа якось упав в око) завжди існувало деяке суперництво; можливо, Марта була знаряддям у поєдинку між ними двома.

Як відомо, спочатку все діється в інших країнах і тільки згодом в нашій. Секта художників, так незаслужено забута нині, яка називала себе конкретною чи абстрактною, немов для того, аби висловити свою зневагу до логіки і мови, є одним із багатьох прикладів. Гадаю, вони стверджували, що так само, як музиці дозволено створювати власний світ звуків, живопис, її брат, міг◦би випробовувати кольори і форми, які не відтворюють кольори і форми речей, що їх бачать наші очі. Лі Каплан писав, що їхні полотна, які обурюють буржуа, шанують біблійну заборону, яку поділяє іслам, створювати людськими руками подоби живих створінь. Іконоборці, стверджував він, відновлюють істинну традицію малярського мистецтва, викривлену такими єретиками, як Дюрер чи Рембрандт. Його огудники закидали йому, що він посилається на приклад, який дають нам килими, калейдоскопи і краватки. Естетичні революції пропонують людям спокусу безвідповідального й легкого. Клара Ґленкерн вибрала абстрактний живопис. Вона завжди сповідувала культ Тернера; і взялася збагатити конкретне мистецтво його неясними красотами. Працювала вона без поспіху, переробила або знищила кілька композицій і взимку 1954 року виставила низку робіт темперою у залі на вулиці Суіпача, який спеціалізувався на творах, які модна тоді воєнна метафора називала авангардними. Сталося дещо парадоксальне: загальна критика була доброзичливою, та офіційний орган секти не схвалив ці неправильні форми, які, хоча й не були реалістичними, наводили на думку про сум’яття призахідного сонця, сельви чи моря і не хотіли бути строгими кружечками та лініями. Мабуть, першою, у кого це викликало посмішку, була Клара Ґленкерн. Вона хотіла бути новочасною, а люди нового часу її не визнавали. Сама робота важила для неї більше, ніж її успіх, і вона не полишала працювати. Не помітивши цього епізоду, малярство і далі йшло своїм шляхом.

Прихований поєдинок уже розпочався. Марта була не тільки художницею; вона наполегливо цікавилася тим, що справедливо можна назвати адмініструванням мистецтва і була заступником секретаря у товаристві, яке називало себе Гуртком Джотто. Всередині 55 року вона добилася, щоб Клару, яка вже була членом гуртка, внесли до списку нового керівництва з правом вирішального голосу. Цей факт, на перший погляд, незначний, заслуговує на аналіз. Марта підтримала свою подругу, однак є незаперечним, хоча й загадковим те, що людина, яка надає підтримку, певним чином переважає того, хто її отримує.

Приблизно в шістдесятому році «два пензлі міжнародного рівня» — нехай нам пробачать цей жаргон — боролися за першу премію. Один із кандидатів, старший, присвятив пишні олійні полотна зображенню грізних ґаучо, заввишки, як скандинави; його суперник, вельми молодий, добився оплесків і скандалу при допомозі старанного невідь-чого. Члени журі, яким перевалило за п’ятдесят, боялися, що люди закинуть їм застарілі критерії, і були схильні голосувати за останнього, який насправді їм не подобався. Після завзятих дебатів, попервах сповнених поштивості, а наостанку нехоті, згоди вони не дійшли. У ході третьої дискусії один з них висловив думку:

— Б. мені здається нікудишнім; я справді гадаю, що він гірший навіть від сеньйори де Фіґероа.

— Ви◦би за неї проголосували? — спитав інший дещо єхидно.

— Так, — відказав перший, вже роздратований.

Того ж вечора відзнаку одноголосно присудили Кларі Ґленкерн. Вона була відомою, шанованою, відзначалась бездоганною мораллю і на своїй віллі «Пілар» влаштовувала прийоми, світлини яких з’являлися у найрозкішніших журналах. Звичну в таких випадках урочисту вечерю організувала і влаштувала Марта. Клара коротко подякувала їй доречними словами; зауважила, що не існує протистояння між традиційним і новим, між порядком і дерзанням і що традицію створено із правічного ткання дерзань. На показі були присутні багато світських людей, майже всі члени журі і декілька художників.

Усі ми думаємо, що доля судила нам мізерне оточення і що інші є ліпшими. Культ ґаучо і «Beatus ille»[16] — це туга городян. Клара Ґленкерн і Марта, по горло ситі рутиною безділля, прагнули світу митців, людей, які присвятили своє життя творенню прекрасного. Припускаю, що на небесах блаженні думають, що переваги того осідку перебільшені теологами, які там ніколи не бували. Либонь, у пеклі приречені на вічні муки не завжди є щасливими.

Пару років по тому у місті Картахені відбувся Перший міжнародний конгрес образотворчих мистецтв Латинської Америки. Кожна республіка прислала свого представника. Тематика — нехай нам пробачать цей жаргон — становила живий інтерес: чи може митець нехтувати тубільним, замовчувати чи приховувати фауну і флору, чи може він бути байдужим до проблематики суспільного характеру, не долучати свій голос до голосу тих, хто бореться з англосаксонським імперіалізмом тощо? Перед тим, як стати послом у Канаді, доктор Фіґероа виконував дипломатичну місію у Картахені. Клара, яка трохи гордилася відзнакою, залюбки туди◦би вернулася, тепер як художниця. Та це сподівання не справдилося. Уряд відрядив Марту Пісарро. Її виступ (хоча не завжди переконливий) не раз був блискучим, судячи із безсторонніх свідчень буенос-айреських кореспондентів.

Життя потребує пристрасті. Обидві жінки знайшли її в малярстві чи радше в тих стосунках, якими воно їх зв’язало. Клара Ґленкерн писала проти Марти і певним чином для Марти; кожна була суддею своєї суперниці і єдиним глядачем. У цих полотнах, на які вже ніхто не дивився, гадаю, був помітний — що було неминуче — взаємний вплив. Важливо не забувати, що обидві любили одна одну і той інтимний поєдинок вели цілком чесно.

Саме в ті роки Марта, вже не надто молода, відкинула пропозицію вийти заміж; її цікавило лиш протиборство.

Другого лютого 1964 року Клара Ґленкерн померла від аневризми. Газети присвятили їй цілі колонки некрологів, які досі є потрібними в нашій країні, де жінка є представником біологічного виду, а не особистістю. Окрім побіжної згадки про її захоплення малярством, вихваляли її доброчесність, сердечність, майже анонімну і постійну доброчинність, її аристократичне походження — генерал Ґленкерн воював у Бразильській кампанії — і поважну позицію у вищих колах. Марта зрозуміла, що її життя вже не має сенсу. Вона ніколи не почувалася такою непотрібною. Пригадала свої перші, тепер далекі, спроби і виставила в Національному салоні скромний портрет Клари, написаний в манері тих англійських майстрів, якими вони обидві захоплювалися. Хтось назвав його її найкращою роботою. Більше вона не писала.

У тому витонченому поєдинку, про який здогадувалися тільки близькі друзі, не було ні поразок, ані перемог, ані навіть сутички чи інших видимих обставин, як ті, які я постарався записати поштивим пером. Тільки Бог (чиїх естетичних уподобань ми не знаємо) може вручити остаточну пальму першості. Історія, що розгорталася у безвісності, у безвісності закінчується.