Повідомлення Броуді

Євангеліє від Марка

Це трапилося у маєтку «Тополі», на півдні округу Хунін, в останні дні березня 1928 року. Головним героєм тих подій був студент медицини Бальтасар Еспіноса. Наразі ми можемо назвати його пересічним столичним парубком, який не мав інших вартих уваги рис, окрім ораторських здібностей, за які не раз удостоювався відзнаки в англійській школі в Рамос-Мехія, і майже безмежної доброти.

Він не любив сперечатися; волів, аби рацію мав співрозмовник, а не він. І хоча його вабила сліпа фортуна гри, він був поганим гравцем, позаяк не любив вигравати. Його відкритий розум був лінивий; у свої тридцять три роки йому належало здати ще один предмет — котрий найбільше його приваблював, — аби отримати диплом. Його батько, що був вільнодумцем, як і всі порядні люди його епохи, виховав його у доктрині Герберта Спенсера, але мати перед поїздкою в Монтевідео попросила, аби він щовечора проказував молитву «Отче наш» і хрестився. За багато років він ні разу не зламав цієї обіцянки. Йому не бракувало відваги; одного ранку він — радше байдуже, ніж розлючено — обмінявся двома-трьома стусанами з гуртом однокашників, які хотіли примусити його до участі в університетському страйку. Через свою згідливість був повен спірних думок і звичаїв: країна важила для нього менше, ніж загроза, що деінде подумають, що ми носимо пір’я; він обожнював Францію, та зневажав французів; мав за ніщо американців, але не заперечував проти того, аби в Буенос-Айресі були хмарочоси; вважав, що ґаучо рівнин є ліпшими вершниками, ніж ті, що живуть в горах та на згір’ях. Коли його кузен Даніель запропонував йому провести літо в «Тополях», він одразу погодився — і не тому, що любив село, а через вроджену поступливість і через те, що не знайшов поважних причин, щоб відмовитись.

Панська господа була великою і трохи занедбаною; неподалік розміщувалися служби управителя, що звався Ґутре. Їх було троє, цих Ґутре: батько, син, рідкісний неотеса, і дівчина, чиїм батьком був невідомо хто. Були вони високі, дужі, маслакуваті, мали рудувате волосся і лиця з індіанськими рисами. Майже не розмовляли. Жінка управителя давно померла.

У селі Еспіноса навчився речей, яких не вмів і про які не підозрював. Наприклад, що не треба на галопі під’їжджати до дому і що ніхто не їздить верхи просто так, а тільки у справах. Із часом він став◦би розрізняти птахів за їхніми голосами.

За кілька днів Даніелю довелося відлучитися в столицю, щоб провернути комерційну оборудку з худобою. Справи мали зайняти у нього щонайбільше тиждень. Еспіноса, який вже трохи втомився від bonnes fortunes[29] свого кузена і його неослабного інтересу до варіацій кравецького ремесла, волів залишитися в маєтку зі своїми підручниками. Стояла задушлива спека, і навіть ніч не приносила полегкості. На світанку його розбудив грім. Вітер терзав казуарини. Еспіноса почув стукіт перших крапель і подякував Богу. Раптом повіяло прохолодою. Того вечора Саладо вийшла з берегів.

Наступного дня Бальтасар Еспіноса, дивлячись із тераси на залиті водою поля, подумав, що метафора, яка порівнює пампу з морем, не є — принаймні цього ранку — цілком неправдивою, хоча Генрі Гудзон писав, що море здається нам більшим, бо ми бачимо його з палуби корабля, а не з коня чи висоти нашого росту. Дощ не вщухав; Ґутре, яким чи то допомагав, чи то перешкоджав міщух, врятували більшу частину худоби, однак чимало тварин потонуло. До маєтку вели чотири дороги, і всі були вкриті водою. На третій день стала протікати хата управителя; Еспіноса вділив їм кімнату в затиллі дому, біля повітки з реманентом. Переїзд їх зблизив; вони разом обідали у великій їдальні. Розмова давалася важко; Ґутре, які багато чого знали про сільське життя, не вміли цього пояснити. Якось увечері Еспіноса запитав їх, чи в людей ще збереглися спогади про набіги індіанців, коли в Хуніні було укріплення. Вони сказали, що так, але так само вони відповіли◦би на питання про страту Карла Першого. Еспіноса згадав, що його батько часто казав, що всі випадки довголіття, які трапляються в селі, зумовлені поганою пам’яттю і туманним уявленням про дати. Як правило, ґаучо не знають ані року свого народження, ані імені того, хто їх породив.

У всьому домі не було інших книжок, крім підшивки журналів «Фермерська садиба», підручника з ветеринарії, розкішного тому Табаре, «Історії шортгорнської породи великої рогатої худоби в Аргентині», кількох еротичних або ж детективних повістей і свіжого роману — «Дон Сеґундо Сомбра». Задля розваги під час неминучої пообідньої бесіди Еспіноса прочитав Ґутре, які були неписьменними, кілька розділів. На жаль, управитель був колись погоничем худоби, і його не цікавили чужі пригоди. Він сказав, що то була легка робота, що вони завжди вели з собою в’ючака, який віз усе необхідне, і що якби він не був погоничем, то ніколи не добрався◦би до лагуни Ґомеса, до міста Браґадо і до угідь Нуньєсів у Чакабуко. На кухні була гітара; до описуваних мною подій пеони сідали колом; хтось підтягував струни, але ніколи їх не торкався. Це називалося «грати на гітарі».

Еспіноса відпустив собі бороду і нерідко затримувався перед дзеркалом, аби подивитися на своє змінене обличчя, він усміхався при думці, що в Буенос-Айресі набридатиме приятелям розповіддю про Саладо, що розлилася. Дивно, але він скучав за місцями, в які ніколи не ходив і не піде: за рогом вулиці Кабрера, на якому є поштова скринька, за кам’яними левами при брамі на вулиці Жужуй, що за кілька кварталів від Онсе, за корчмою з кахляною підлогою, хоч де вона розташована він добре не знав. Що стосується його братів і батька, то вони, певно, вже знають від Даніеля, що його відрізано — це етимологічно точне слово — паводком.

Досліджуючи дім, досі ще обложений повінню, він надибав Біблію англійською мовою. На останніх сторінках Ґатрі — то було їхнє справжнє ім’я — записували історію свого роду. Вихідці з Інвернесса[30], вони прибули на цей континент — певна річ, як батраки — на початку дев’ятнадцятого сторіччя і схрестилися з індіанцями. Хроніка обривалася десь на сімдесятих роках; далі вони не вміли писати. За пару поколінь вони забули англійську мову; іспанська, коли Еспіноса запізнав їх, давалася їм нелегко. В Бога вони не вірили, але в їхній крові ще жили, як неясні сліди, суворий фанатизм кальвіністів і забобони пампи. Еспіноса розповів їм про свою знахідку, але вони його майже не слухали.

Він став гортати том, і його пальці розкрили його на початку Євангелія від Марка. Аби повправлятися в перекладі і, може, побачити, чи вони щось розуміють, він вирішив після обіду прочитати їм цей текст. На його подив, слухали вони його уважно і з безмовним інтересом. Можливо, золоті літери на оправі додавали книжці ваги. «Це в них у крові», — подумав він. А◦ще йому подумалось, що люди споконвіку переповідають дві історії: про заблуканий корабель, який в середземних морях шукає жаданий острів, і про бога, якого розпинають на Голгофі. Він пригадав уроки ораторського мистецтва у Рамос-Мехія і, проказуючи притчі, підводився.

Ґутре квапливо уминали смаженину і сардини, щоб не зволікати читання Євангелія.

Овечка, котру пестувала дівчина і прикрашала її блакитною стрічкою, поранилася об колючий дріт. Щоб зупинити кров, до рани хотіли прикласти павутиння; Еспіноса загоїв її пігулками. Вдячності, яку пробудило в них це зцілення, він не міг надивуватися. Попервах він не довіряв Ґутре і в одній з книжок сховав двісті сорок песо, які мав із собою; тепер, у відсутність господаря, він зайняв його місце і віддавав несмілі накази, які відразу ж виконувалися. Ґутре ходили за ним кімнатами і коридором, немов заблуди. Читаючи, він помітив, що вони підбирають залишені ним на столі крихти хліба. Якось увечері він підслухав, як вони з повагою і небагатослівно говорили про нього. Дочитавши Євангеліє від Марка, він хотів прочитати їм котресь із позосталих трьох; однак старший Ґутре попросив повторити вже прочитане, щоб добре його зрозуміти. Еспіноса відчув, що вони — як діти, яким повторення подобається більше, ніж якась відміна чи новизна. Якоїсь ночі йому приснився всесвітній потоп, що було не дивно; його розбудив стук молотків, які збивали ковчег, і він подумав, що то, мабуть, удари грому. І справді, дощ, що було вщух, знову уперіщив. Було дуже зимно. Ґутре сказали, що буря зірвала дах із повітки з реманентом і вони все йому покажуть, щойно закріплять крокви. Він уже не був для них чужим, усі ставилися до нього запобігливо і майже балували. Ніхто з них не любив кави, але для нього завжди було горнятко, в яке вони щедро клали цукор.

Буря була у вівторок. У четвер його розбудив тихенький стук у двері, які він про всяк випадок завжди замикав на ключ. Він устав і відчинив: то була дівчина. В темряві він її не бачив, але по кроках помітив, що вона боса, а потім, у ліжку — що із затилля дому вона прийшла гола. Вона його не обійняла, не промовила жодного слова; тремтячи, лягла поруч. Це вперше вона пізнала чоловіка. Коли йшла геть, не поцілувала його; Еспіноса подумав, навіть не знає, як її звати. Через якусь внутрішню спонуку, в якій він не намагався розібратися, він присягнув, що в Буенос-Айресі нікому не розповідатиме цю історію.

Наступний день почався, як і попередні, хіба що Ґутре-батько заговорив з Еспіносою і запитав його, чи Христос дав себе убити, щоби спасти усіх людей. Еспіноса, який був вільнодумцем, але чувся зобов’язаним підтвердити те, що прочитав їм, відповів:

— Так. Аби визволити всіх від пекла.

Тоді Ґутре запитав:

— А◦що таке пекло?

— Це місце під землею, де все горітимуть і горітимуть душі.

— А◦ті, хто вбивали в нього цвяхи, також спаслися?

— Так, — відказав Еспіноса, який плавав у теології.

Він боявся, що управитель виставить йому рахунок за те, що сталося вночі з його дочкою.

Закінчивши обідати, вони попросили перечитати їм останні розділи.

Пообід Еспіноса довго спав, то був неміцний сон, який переривали настирливі молотки і неясні передчуття. Надвечір він встав і вийшов у коридор. Проказав, наче думав уголос:

— Вода спала. Лишилося ще трохи.

— Лишилося ще трохи, — як луна, повторив Ґутре.

Вони утрьох йшли за ним. Вклякнувши на колінах на кам’яній долівці, попросили у нього благословення. Потім осипали прокльонами, обплювали і виштовхали на затилля. Дівчина плакала. Еспіноса зрозумів, щó його чекає по той бік дверей. Коли їх відчинили, він побачив небесний звід. Свиснув якийсь птах; «щиголь», — подумав він. Повітка стояла без даху; вони видерли крокви, щоб спорудити хрест.