Повідомлення Броуді

Негідний

Наше уявлення про місто завжди є дещо застарілим. Кав’ярня перетворилася на бар; передухіддя, за яким ледь прозирало патіо і виткі виноградні лози, тепер є тьмяним коридором із ліфтом в глибині. Отак і я роками думав, що під певним номером на вулиці Талькауано мене чекає «Книгарня Буенос-Айрес»; одного ранку я виявив на її місці антикварний дім і довідався, що дон Сантьяго Фішбейн, її власник, помер. Він був радше опасистий; не так пригадую риси його обличчя, як наші довгі бесіди. Витриманий і спокійний, він зазвичай засуджував сіонізм, який робив єврея звичайною людиною, прив’язаною, як і всі інші, до єдиної традиції і єдиної країни, без складнощів і розходжень, які зараз його збагачують. Він сказав, що укладає велику антологію творів Баруха Спінози, звільнену від усього того евклідового апарату, який заважає читанню і надає фантастичній теорії оманливої строгості. Він показав мені, та не схотів продати, цікавий примірник «Kabbala Denudata» Розенрота, але в моїй бібліотеці є деякі книжки Гінзбурга і Вейта з його книгарні.

Одного пообіддя, коли ми були самі, він звірив мені одну історію з власного життя, яку я нині можу розповісти. Я◦зміню, як цього можна сподіватися, деякі подробиці.

— Я◦повідаю вам те, чого не розповідав нікому. Ана, моя жінка, цього не знає, не знають навіть мої найближчі друзі. Це сталося так давно, що мені здається — було то не зі мною. Можливо, ви використаєте це для оповідання, яке, без сумніву, розцвітите кинджалами. Не знаю, чи я вже вам колись казав, що я з провінції Ентре-Ріос. Не скажу, що ми були єврейськими ґаучо; єврейських ґаучо ніколи не було. Ми були крамарями й рільниками. Я◦народився в Урдінаррайні, який заледве пам’ятаю; коли мої батьки приїхали в Буенос-Айрес, аби відкрити крамницю, я був малим хлоп’ям. За кілька кварталів від нас був Мальдонадо[6], а далі — пустирі.

Карлайл писав, що люди потребують героїв. Підручник з історії Ґроссо запропонував мені культ Сан-Мартіна, але у ньому я знайшов лише військовика, який ратоборствував у Чилі, а тепер був бронзовим пам’ятником і назвою площі. Сліпий випадок звів мене з цілком іншим героєм, на нещастя нас обох: Франсиско Феррарі. Мабуть, ви вперше чуєте його ім’я.

Наш квартал не був таким буйним, як Корралес і Бахо, та не було корчми, де б не збиралася своя ватага забіяк. Феррарі вчащав до корчми на розі Тріумвірато і Темзи. Саме там стався інцидент, який зробив мене одним з його прихильників. Я◦пішов туди купити чвертку мате. З’явився якийсь зайда з густим чубом і вусами і попросив ялівцівки. Феррарі м’яко сказав йому:

— Скажіть-но: ми не бачились з вами позавчорашнього вечора на танцях в Хуліани? Звідки ви?

— Із Сан-Крістобаля, — відказав той.

— Я◦би вам радив, — натякнув Феррарі, — не вертатися сюди. Є непоштиві люди, які можуть завдати вам прикрощів.

І тип зі Сан-Крістобаля забрався — з вусами й усім решта. Либонь, він не поступався Феррарі мужністю, проте знав, що тут збирається ватага.

Відтоді Франсиско Феррарі став героєм, якого жадали мої п’ятнадцять років. Він був чорнявий, радше високий, показний, красень за тогочасним зразком. Завжди ходив у чорному.

Другий випадок нас зблизив. Я◦йшов з матір’ю і тіткою; ми перестріли кількох парубійків, і один з них голосно сказав іншим:

— Дайте їм пройти, цим старим шкапам.

Я◦не знав, що робити. Тут втрутився Феррарі, який вийшов зі свого дому. Він став супроти зачепи і сказав йому:

— Якщо тобі хочеться задиратися з кимось, то чому ти не задерешся зі мною?

Поволі оглянув їх один по одному із голови до п’ят, і ніхто не відказав йому ні слова. Вони його знали.

Він стенув плечима, вклонився нам і пішов собі. Відійшовши недалеко, сказав мені:

— Якщо ти нічим не зайнятий, заглянь пізніше у генделик.

Я◦остовпів. Моя тітка Сара прорекла:

— Справжній кабальєро, який примушує шанувати дам.

Моя мати, щоб виручити мене, зауважила:

— Я◦би сказала: заводій, який не хоче, аби були інші.

Не знаю, як вам це пояснити. Тепер я добився становища, маю цю книгарню, яка мені подобається і книжки з якої я читаю, я пишаюся такими знайомствами, як наше, у мене є дружина й діти, я вступив до Соціалістичної партії, є добрим аргентинцем і добрим євреєм. Я◦є шанованою людиною. Тепер, як бачите, я майже лисий; а тоді був бідним російським хлопцем, що мав руде волосся і жив у прибережному кварталі. Люди дивилися на мене згори вниз. Як і кожен юнак, я намагався бути таким, як всі решта. Я◦взяв ім’я Сантьяго, аби приховати Хакобо, але лишалося прізвище Фішбейн. Усі ми подобаємо на тих, якими нас уявляють. Я◦відчував зневагу людей, і сам себе зневажав. У ті часи, особливо в тому середовищі, багато важило бути хоробрим; я знав, що є боягузом. Жінки вселяли в мене страх; в душі я соромився своєї боязкої цнотливості. Друзів мого віку я не мав.

Того вечора я не пішов у корчму. Краще б я ніколи цього не робив. Урешті я відчув, що в запрошенні був наказ; якоїсь суботи, після обіду, я туди пішов.

Феррарі верховодив за одним зі столів. Інших я знав з вигляду; їх було десь семеро. Феррарі був найстарший, опріч літнього чоловіка, який утомлено ронив скупі слова, його ім’я — єдине, яке не стерлося з моєї пам’яті: дон Елісео Амаро. Його широке і виснажене обличчя перетинав глибокий шрам. Згодом мені сказали, що він сидів у тюрмі.

Феррарі посадовив мене ліворуч себе; дону Елісео довелося пересісти. Серце в мене було не на місці. Я◦боявся, що Феррарі згадає про той неприємний інцидент, що трапився днями. Нічого такого не сталося; вони говорили про жінок, про карти, вибори, про паядора[7], який мав приїхати і не приїхав, про околичні справи. Попервах їм було важко мене прийняти; потім вони це зробили, бо такою була воля Феррарі. Попри їхні прізвища, здебільшого італійські, кожен з них чувся (і за такого його приймали) місцевим і навіть ґаучо. Хтось був погоничем чи кучером, а дехто різником; вони мали справу з тваринами, і це їх зближувало із селянами. Підозрюю, що найбільше їм хотілося бути Хуаном Морейрою[8]. Врешті вони стали кликати мене Русіто[9], але у цьому прізвиську не було зневаги. Від них я навчився курити та інших речей.

В одному домі на вулиці Хунін хтось мене запитав, чи не є я другом Франсиско Феррарі. Я◦відповів, що ні; відчував, що якби відповів ствердно, це було◦би вихвалянням.

Якось увечері прийшла поліція і обшукала нас. Комусь довелося піти на постерунок; Феррарі не чіпали. За два тижні ця сцена повторилася; цього разу забрали і Феррарі, який мав при поясі кинджал. Мабуть, він попав у неласку в місцевого царька.

Тепер я бачу у Феррарі нещасного, обманутого і зрадженого хлопця; тоді для мене він був богом.

Дружба не менш загадкова, ніж кохання чи будь-який інший із ликів цієї мішанини, що нею є життя. Якось я запідозрив, що єдине, у чому немає таємниці — це щастя, бо воно саме собі є виправданням. Річ у тім, що Франсиско Феррарі, відважний, сильний, пройнявся дружніми почуттями до мене, нікчемного. Я◦відчував, що він помилився і що я не гідний цієї дружби. Я◦спробував його сторонитися, але він мені цього не дозволив. Ці метання поглибило несхвалення моєї матері, яка не змирилася з тим, що я вожу дружбу з тими, кого вона називала набродом і кого я мавпував. Основним в історії, яку я вам розповідаю, є мої стосунки з Феррарі, а не мерзенні вчинки, в яких я зараз не розкаююся. Поки триває каяття, триває і вина.

Старий, який знову посів своє місце біля Феррарі, шептався із ним. Вони щось затівали. З іншого кінця столу я, здається, розчув ім’я Вайдеманна, чия ткацька фабрика була на задвірках нашого кварталу. Невдовзі мені доручили, нічого більше не пояснивши, покрутитися біля фабрики і добре придивитися до входів. Уже вечоріло, коли я перебрався через струмок і колії. Пригадую розкидані хатки, верболози і западини. Фабрика була новою, та виглядала покинутою і занедбаною; її червона барва в моїй пам’яті тепер зливається з вечірньою зорею. Оточувала її ґратчаста загорожа. Крім головного входу, в глибині було ще двоє дверей, обернених на південь, що вели просто до приміщень.

Зізнаюсь: я не відразу зрозумів те, що ви либонь уже зрозуміли. Я◦зробив свій звіт, який підтвердив ще один хлопець. На фабриці працювала його сестра. Те, що ватаги не буде у корчмі суботнього вечора, могли запам’ятати всі; Феррарі вирішив, що напад буде наступної п’ятниці. Мені випало стояти на шухері. Було краще, аби наразі нас ніхто не бачив разом. Вже на вулиці, коли ми лишилися удвох, я запитав Феррарі:

— Ви мені вірите?

— Так, — відповів він. — Я◦знаю, що ти поводитимешся як чоловік.

Я◦добре спав і в ту ніч, і в наступні. У середу сказав матері, що йду подивитися у центрі новий ковбойський фільм. Я◦вбрався у найкраще, що мав, і подався на вулицю Морено. Трамваєм їхалося довго. У поліцейському управлінні довелося зачекати, але врешті один зі службовців мене прийняв — такий собі Еальд чи Альт. Я◦сказав, що прийшов у конфіденційній справі. Він відповів, що я можу говорити без страху. Я◦розкрив йому, що затіває Феррарі. Мене все дивувало, що це ім’я йому незнайоме; інша справа, коли я заговорив про дона Елісео.

— А! — сказав він. — Це той з ватаги кварталу Орієнталь.

Покликали іншого офіцера, який був з моєї дільниці, і вони удвох перебалакали. Один з них спитав мене не без єхидства:

— Ти прийшов з цим доносом, бо вважаєш себе добрим громадянином?

Я◦відчув, що він мене не зрозуміє, і відповів:

— Так, пане. Я◦добрий аргентинець.

Мені сказали робити те, що доручив мені шеф, але не свистіти, коли побачу, що прибули поліцейські агенти. На прощання один з них мене застеріг:

— Будь обережний. Ти знаєш, що чекає стукачів.

Офіцери поліції послуговуються люнфардо[10], як хлопчаки з четвертого класу. Я◦йому відказав:

— Нехай мене уб’ють. Це найкраще, що може зі мною статися.

На світанку п’ятниці я відчув полегкість, що настав вирішальний день, і докори сумління, що не відчуваю жодних докорів сумління. Години тяглися дуже довго. Я◦ледве торкнувся їжі. О десятій вечора ми стали збиратися за якийсь квартал від ткацької фабрики. Один з наших не прийшов; дон Елісео сказав, що завжди знайдеться якийсь боягуз. Я◦подумав, що потім усю вину скинуть на нього. Збиралося на дощ. Я◦боявся, що зі мною хтось лишиться, але мене покинули самого біля одного із входів у глибині. Тут же з’явилися поліцейські агенти і офіцер. Вони прийшли пішки; щоб не привертати уваги, залишили своїх коней десь у полі. Феррарі зламав двері, і вони змогли увійти, не зчиняючи шуму. Мене оглушили чотири постріли. Я◦подумав, що всередині, у темряві, вони вбивають одне одного. І тут побачив, як поліція виводить хлопців у кайданках. Потім вийшли два агенти, тягнучи за собою підстрелених Франсиско Феррарі і дона Елісео Амаро. На попередньому слідстві було заявлено, що вони опиралися арешту і першими відкрили вогонь. Я◦знав, що це неправда, бо ніколи не бачив у них револьвера. Поліція скористалася нагодою, аби поквитатися за старе. Через кілька днів я довідався, що Феррарі спробував утекти, але одного пострілу виявилося достатньо. Газети, ясна річ, зробили з нього героя, яким він либонь ніколи не був і про якого я мріяв.

Мене забрали разом з іншими і невдовзі відпустили.