Повідомлення Броуді

Зустріч

Хто щоранку пробігає газети, робить це для забуття чи для принагідної розмови по обіді, тож не дивно, що ніхто вже не пам’ятає — чи пам’ятає, як у сні, — голосну колись справу Манеко Уріарте і Дункана, про яку тоді стільки говорили. До того ж сталась ця подія десь так 1910 року, року комети і сторіччя Травневої революції, і відтоді ми мали стільки набутків і втрат. Її протагоністи вже померли; ті, хто були свідками того епізоду, урочисто заприсяглися мовчати. Я◦також підняв руку, даючи присягу, і відчув важливість того ритуалу — з усією романтичною серйозністю моїх дев’яти чи десяти років. Не знаю, чи зауважили решта присутніх, що я дав слово; не знаю, чи дотримали вони свого. Та хай що б там не було, ось ця історія — з неминучими змінами, які приносить час і добра чи погана література.

Того дня мій кузен Лафінур відвіз мене на асадо[12] на віллу в Лос-Лаурелес. Не можу уточнити їхню топографію; подумаймо про одне з тих містечок на півночі, тихих і тінистих, що збігають до річки і зовсім не схожі на велике місто з його пласкістю. Подорож поїздом тривала достатньо довго, аби здатися мені нудною, але час дітей, як відомо, тече повільно. Вже сутеніло, коли ми перетнули браму вілли. Я◦відчув там присутність прадавніх первісних речей: пахощів м’яса, яке підрум’янюється, дерев, псів, сухого суччя, багаття, яке збирає докупи людей.

Гостей було не більш як дюжина; усі — дорослі. Найстаршому, як дізнався я згодом, не сповнилося ще й тридцяти. Я◦відразу зрозумів, що вони є доками у темах, яких я досі негідний: скакових конях, кравецькому ремеслі, автомобілях, явно дорогих жінках. Ніхто не бентежив мою соромливість, ніхто не звертав на мене уваги. Баранець, із вправною неквапливістю приготований одним з пеонів, надовго затримав нас у просторій їдальні. Говорили про витримку вин. Звучала гітара; пригадую, мій кузен проспівав «Покинутий дім» і «Ґаучо» Еліаса Регулеса і кілька строф на люнфардо, неодмінному люнфардо тих років, про поєдинок на ножах у домі на вулиці Хунін. Принесли каву і сигари. Про повернення ніхто не заїкався. Я◦відчував (це фраза Лугонеса) страх, що вже надто пізно. На годинник дивитись не хотів. Щоб приховати свою самотність малого серед старших, я без задоволення вихилив чарку чи дві. Уріарте на все горло запропонував Дункану зіграти в покер удвох. Хтось заперечив, що так грати — тільки людей смішити, і запропонував партію на чотирьох. Дункан його підтримав, та Уріарте, із впертістю, якої я не розумів і не намагався зрозуміти, наполягав на своєму. Окрім труке[13], — що в основному має на меті заповнити час витівками і примовками, — і простих лабіринтів пасьянсу, карти мені ніколи не подобалися. Непомітно для всіх я вислизнув. Невідома і темна хоромина (світилося тільки в їдальні) для дитини означає більше, ніж незвідана країна для мандрівника. Крок за кроком я розвідав кімнати; пригадую більярдну залу, скляну галерею із прямокутними і ромбічними шибками, пару крісел-гойдалок і вікно, за яким виднілася альтанка. У темряві я заблудився; господар дому, на ім’я чи то Асеведо, чи то Асебаль, урешті знайшов мене. Через добросердість чи для того, щоб потішити своє марнославство колекціонера, він підвів мене до якоїсь скляної шафи. Коли він запалив лампу, я побачив, що в шафі лежить холодна зброя. То були клинки, які в своєму ужитку зажили слави. Він сказав, що має землю біля Пергаміно, і їздячи околицями, зібрав ці речі. Відчинив шафу і, не дивлячись на помітки на картках, розповів мені їхню історію — завжди більш-менш однакову, відмінними були тільки місцевості і дати. Я◦запитав у нього, чи серед цих клинків немає кинджала Морейри — у той час то був архетип ґаучо, що ним потім стали Мартін Ф’єрро і Дон Сегундо Сомбра. Він мусив зізнатися, що ні, але сказав, що може показати мені дуже схожий, з ґардою у формі букви U. Його перебили розгнівані голоси. Він притьмом зачинив скляну шафу; я пішов за ним.

Уріарте репетував, що його суперник махлює. Їх обступили товариші. Пригадую, що Дункан був вищий, ніж інші, дебелий, сутулуватий, стриманий, зі світлим, аж білим, волоссям; Манеко Уріарте був верткий, чорнявий — либонь, мав домішку індіанської крові, — з чванливими рідкими вусиками. Було видно, що всі підпилі; не знаю, валялись на підлозі дві-три пляшки чи зловживання кінематографом навіює мені цей фальшивий спогад. Уріарте сипав прокльонами, різкими і вже непристойними. Дункан, здавалося, його не чув; урешті, наче стомившись, він підвівся і відважив йому стусана. Уріарте, опинившись на підлозі, закричав, що не спустить такої образи, і викликав Дункана на двобій.

Той відмовився і на виправдання додав:

— Річ у тім, що я його боюсь.

Усі дружно зареготали.

Уріарте, вже підвівшись, відрубав:

— Я◦битимусь із вами і то негайно.

Хтось, нехай простить його Бог, зауважив, що зброї не бракує.

Не знаю, хто відчинив скляну шафу. Манеко Уріарте підшукав найпримітніший і найдовший клинок — той, із ґардою у формі букви U; Дункан, майже недбало, узяв ніж із дерев’яною колодкою, із витравленим на лезі деревцем. Хтось сказав, що це цілком у стилі Манеко — вибрати шпагу. Нікого не здивувало, що в ту мить у нього тремтіла рука; і всіх — що з Дунканом коїлося те саме.

Традиція вимагає, аби чоловіки, налаштовані на бійку, не ображали дому, в якому перебувають, і виходили надвір. Напівжартома, напівсерйозно ми вийшли в сиру ніч. Мене п’янило не вино, а пригода; я жадав, аби хтось убив — щоб згодом про це розповідати і пам’ятати. Можливо, в той момент інші не були доросліші, ніж я. А◦ще я відчув, як нас затягує і губить вир, якого ніхто не в змозі усмирити. У звинувачення Манеко не особливо вірили; усі вважали його плодом давнього суперництва, загостреного вином.

Ми пройшли поміж дерев, залишили позаду альтанку. Уріарте і Дункан йшли попереду; мене здивувало, що вони наглядали один за одним, наче боялися несподіваного нападу. Ми огинали травник. Дункан з м’якою владністю сказав:

— Це місце годиться.

Обидва стояли в центрі, нерішучі. Чийсь голос їм крикнув:

— Кидайте це залізяччя, яке вам заважає, зчепіться по-справжньому!

Та вони вже билися. Спочатку робили це вайлувато, немов боялися поранитися; спочатку дивилися на клинки, та потім — у вічі суперника. Уріарте забув про свій гнів; Дункан — про свою байдужість чи зневагу. Небезпека їх перемінила; тепер билися два чоловіки, а не два хлопчиська. Я◦чекав, що поєдинок буде хаосом клинків, але міг за ним стежити — чи майже стежити, — наче то була шахова партія. Роки, певна річ, доконечно звеличили або затемнили те, що я бачив. Не знаю, скільки це тривало; є події, що не вкладаються у звичні мірила часу.

Без плащів, що служать захистом, вони спиняли удари передпліччями. Притьмом пошматовані рукави поступово чорніли від крові. Я◦подумав, що ми помилилися, припустивши, що вони не знайомі з цим різновидом фехтування. Незабаром я помітив, що вони поводяться по-різному. Зброя була нерівною. Дункан, аби поправити своє невигідне становище, намагався триматися впритул до суперника; Уріарте подавався назад, аби наскакувати з меткими і підступними ударами. Той самий голос, що згадав про скляну шафу, крикнув:

— Вони порішать один одного. Їх треба спинити.

Втрутитися ніхто не посмів. Уріарте відступив; тоді Дункан обрушився на нього. Тіла вже майже стикалися. Клинок Уріарте шукав лице Дункана. Раптом він нам видався коротшим, бо увійшов у груди. Дункан розтягся на траві. І тоді дуже тихо сказав:

— Як дивно. Усе це — наче сон.

Він не заплющив очі, не поворухнувся, і я побачив, як один чоловік убив іншого.

Манеко Уріарте схилився над мерцем і попросив, аби той його пробачив. Він ридав, не криючись. Те, що він тільки-но зробив, було сильніше за нього. Тепер я знаю, що він розкаювався не так у злочині, як у тому, що зробив щось безглузде.

Я◦вже не хотів дивитися. Те, чого я жадав, сталося і розчавило мене. Згодом Лафінур сказав мені, що їм довелося помучитися, щоб витягнути кинджал. Влаштували таємну нараду. Вирішили брехати якомога менше і піднести поєдинок на ножах до дуелі на шпагах. Четверо запропонували себе у ролі секундантів, і серед них Асебаль. У Буенос-Айресі все можна владнати; хтось завжди є чиїмось другом.

На столі з червоного дерева зостались лежати розкидані карти англійської колоди і банкноти, на які ніхто не хотів ані дивитися, ані чіпати їх.

У подальші роки я не раз думав повідати цю історію комусь із друзів, та завжди відчував, що володіти таємницею мені приємніше, ніж поділитись нею. Близько 1929 року принагідна бесіда спонукала мене порушити довгу мовчанку. Відставний комісар дон Хосе Олаве розповів мені історії забіяк з низовини Ретіро; він зауважив, що ці люди були здатні на будь-який підступ, аби тільки випередити суперника, і що до Подести і Ґутьєрреса майже не було дуелей на ножах. Я◦сказав, що був свідком однієї, та оповів йому те, що сталося так давно.

Він вислухав мене із професійною увагою, а потім сказав:

— Ви впевнені, що Уріарте і тамтой ніколи раніше не фехтували? Либонь, у селі вони не гаяли час надаремно.

— Не знаю, — відказав я. — Усі, хто там були того вечора, зналися між собою і були ошелешені.

Олаве неквапно повів далі, наче думав уголос:

— Один із кинджалів мав ґарду у формі букви U. Таких кинджалів, котрі здобули славу, було два: один належав Морейрі, інший — Хуанові Альмаді, з Тапалькену.

Щось ворухнулося у мене в пам’яті; Олаве продовжив:

— Ви також згадали ніж із дерев’яною колодкою, із витравленим деревцем. Таких клинків є тисячі, та був один…

На мить він спинився і продовжив:

— Пан Асеведо мав маєток поблизу Пергаміно. Якраз у тих краях наприкінці сторіччя колобродив ще один славний задира: Хуан Альманса. Від першої смерті, яку він заподіяв у чотирнадцять років, він завжди послуговувався одним із цих коротких ножів, бо той приніс йому удачу. Хуан Альманса і Хуан Альмада пройнялися взаємною ненавистю, бо люди їх плутали. Вони довго розшукували один одного, але так і не зустрілися. Хуана Альмансу на виборах убила сліпа куля. Інший, гадаю, помер своєю смертю у лікарні Лас-Флорес.

Більше того вечора не було сказано нічого. Ми замислилися.

Дев’ятеро або десятеро чоловіків, які вже померли, бачили те, що бачили мої очі: меткий удар кинджалом і розпростерте під небом тіло, але побачене ними було завершенням іншої, давнішої історії. Дункана вбив не Манеко Уріарте; билися не люди, а клинки. Вони спали, один обік одного, у скляній шафі, доки їх не розбудили руки. Можливо, пробудження їх зворохобило; тому й тремтіла рука Уріарте, тому й тремтіла рука Дункана. Вони обидва — а не люди, їхнє знаряддя, — уміли битися і добре билися тієї ночі. Вони довго розшукували один одного на довгих шляхах того краю і нарешті зустрілися, коли їхні ґаучо вже стали порохом. У їхній криці чигала приспана людська злоба.

Речі тривкіші, ніж люди. Хтозна, чи їхня історія на цьому завершується, хтозна, чи не зустрінуться вони знову.