Повідомлення Броуді

У примірнику першого тому «Тисячі та однієї ночі» (Лондон, 1839 рік) Лейна, який для мене роздобув мій дорогий друг Пауліно Кейнс, ми виявили рукопис, який я зараз перекладу іспанською мовою. Прекрасна каліграфія — мистецтво, що його друкарські машинки вчать нас забувати, — наводить на думку, що його було написано десь у той самий час. Як відомо, Лейн не скупився на розлогі коментарі; поля рясніють доповненнями, знаками запитання і подекуди виправленнями, які написані тією самою рукою, що й рукопис. Можна сказати, що чудесні казки Шахерезади цікавили читача менше, ніж звичаї Ісламу. Про Девіда Броуді, чий прикрашений завитками підпис стоїть під рукописом, я нічого не зміг довідатись, опріч того, що то був шотландський місіонер родом з Абердина, який проповідував християнську віру в центральній Африці, а згодом у джунглях Бразилії, куди його, мабуть, привело знання португальської мови. Цей рукопис, наскільки я знаю, ніколи не виходив друком.

Я◦дослівно перекладу це повідомлення, викладене безбарвною англійською мовою, дозволивши собі пропустити тільки якийсь вірш із Біблії і цікавий пасаж про сексуальні звичаї єгу, що його добрий пресвітеріанин соромливо ввірив латині. Перша сторінка відсутня.

* * *

«…краю, який спустошують люди-мавпи (Apemen), живуть Mlch[31], яких я називатиму єгу, щоб мої читачі не забували про їхню звірину натуру, і тому що точна транслітерація є майже неможливою через відсутність голосних звуків у їхній грубій мові. Членів племені, гадаю, є не більш ніж сімсот, разом із Nr, які живуть південніше, у хащах. Назване мною число є приблизним, позаяк — за винятком царя, цариці і чаклунів — єгу сплять там, де застане їх ніч, a не на постійному місці. Болотна лихоманка і постійні набіги людей-мавп скорочують їхню чисельність. Імена є лише в небагатьох. Коли вони хочуть когось покликати, то кидають у нього болотом. Я◦також бачив, як єгу, аби покликати друга, падали долі і качалися по землі. Фізично вони не різняться від Kroo — хіба що нижчим чолом і мідним відтінком, що применшує їхню чорноту. Живляться плодами, корінням і плазунами; п’ють молоко котів і кажанів і ловлять рибу руками. Коли їдять, ховаються або заплющують очі; усе решта роблять на очах у всіх — як філософи-кініки. Пожирають сирими трупи чаклунів і королів — щоб перейняти їхні чесноти. Я◦дорікнув їм за цей звичай; вони торкнулися рота і живота: можливо, аби показати, що мертві також є їжею, або — та це для них, либонь, надто мудровано — щоб я зрозумів, що все, що ми їмо, врешті-решт стає людською плоттю.

У своїх війнах вони послуговуються камінням, яким запасаються, і магічними заклинаннями. Ходять голі; не знають ані одягу, ні татуювань.

Привертає увагу той факт, що маючи можливість жити на розлогому трав’янистому плоскогір’ї з чистими джерельними ключами і тінистими деревами, вони воліють тулитися в мочарах, які оточують його підніжжя, немов насолоджуючись нещадністю екваторіального сонця і нéчисті. Схили круті, і, либонь, вони є таким собі щитом супроти людей-мавп. У шотландському Гайлендсі клани зводили свої замки на вершині пагорба; я вказав чаклунам на такий звичай, запропонувавши його як приклад, та все було марно. Проте мені дозволили спорудити хижку на плоскогір’ї, де вночі повітря прохолодніше.

Плем’ям править цар, що має абсолютну владу, та я підозрюю, що насправді урядують чотири чаклуни, що супроводжують царя, які ж його і вибрали. Кожен новонароджений малюк піддається ретельному огляду; якщо на його тілі є певні знаки, які мені не розкрили, його возводять у сан царя єгу. Відразу по тому його скоплять (he is gelded), випікають йому очі, відсікають кисті рук і стопи — аби світ не відволікав його від мудрості. Він живе замкнений у печері, яка зветься царським палацом (Qzr), до якої можуть заходити тільки четверо чаклунів і пара рабинь, які за ним доглядають і намащують його гноєм. У час війни чаклуни виносять його з печери і показують плем’ю, аби збудити його відвагу, і несуть його на плечах у саме пекло битви — як прапор чи талісман. У таких випадках він, як правило, відразу ж гине під градом каміння, яке кидають у нього люди-мавпи.

В іншому палаці живе цариця, якій не дозволено бачити свого царя. Ця зволила мене прийняти; вона усміхнена, молода і приваблива — наскільки це властиво її расі. Її голизну прикрашають браслети з металу і слонової кістки і намиста із зубів. Вона мене обдивилася, обнюхала, торкнулася і врешті запропонувала себе мені на очах у всіх прислужниць. Через свій духовний сан (my cloth) і звичаї я був змушений відхилити цю честь, якою вона зазвичай вшановує чаклунів і мисливців за рабами, здебільшого мусульман, орди (каравани) яких вештаються царством. Двічі або й тричі вона штрикнула моє тіло золотою шпилькою; такі уколи є знаками царської милості, і немало єгу самі наносять собі їх, удаючи, що це зробила цариця. Перелічені мною прикраси походять з інших країв; єгу вважають їх витворами природи, бо самі неспроможні виготовити найпростішу річ. Мою хижку плем’я вважало деревом, хоча багато з них бачили, як я її зводив і допомагали мені. Серед інших речей у мене був годинник, корковий шолом, компас і Біблія; єгу роздивлялися їх, зважували в руці і хотіли знати, де я їх узяв. Мій мисливський ніж вони частенько хапали за лезо: безперечно сприймали його по-іншому. Не знаю, наскільки вони◦би осягнули призначення стільця. Дім на декілька кімнат був◦би для них лабіринтом, та, либонь, вони◦би в ньому не заблудилися, як не заблудить кіт, хоча й не може собі його уявити. Усі вони вражалися моєю бородою, яка була тоді мідно-рудою; вони її довго гладили.

Вони не відчувають ні болю, ні насолоди, хіба що задоволення, яке дає їм сире і протухле м’ясо і смердючі речі. Відсутність уяви штовхає їх на жорстокі вчинки.

Я◦розказав про царицю і царя; тепер перейду до чаклунів. Я◦вже писав, що їх четверо; це найбільше число у їхній арифметиці. Вони рахують на пальцях: один, два, три, чотири, багато; з великого пальця починається нескінченність. Те саме, як мене запевняють, має місце з племенами, які тиняються околицями Буенос-Айресу. Попри те, що «чотири» — остання наявна у них цифра, араби, які з ними торгують, їх не дурять, бо при обміні все ділиться на купки з одного, двох, трьох і чотирьох предметів, які кожен кладе на свій бік. Оборудки відбуваються повільно, проте не допускають ані помилки, ні обману. Серед народу єгу чаклуни насправді єдині, хто пробудив мій інтерес. Чернь приписує їм здатність перетворювати на мурах або черепах тих, хто цього забажає; один єгу, помітивши мою недовіру, показав мені мурашник, наче то був доказ. Пам’ять у єгу куца або й зовсім відсутня; вони говорить про збитки, спричинені нашестям леопардів, але не знають: чи то вони його бачили, чи то їхні батьки, чи то оповідають вони сон. У чаклунів пам’ять є, хоча й мінімальна; вони можуть згадати ввечері те, що сталося зранку чи навіть учора звечора. А◦ще вони мають дар передбачення; зі спокійною впевненістю сповіщають те, що станеться через десять чи п’ятнадцять хвилин. Наприклад, проголошують: «На мою потилицю сяде муха» або «Зараз ми почуємо пташиний крик». Сотні разів допевнявся я у цьому цікавому обдаруванні. Довго ламав над ним голову. Ми знаємо, що минуле, теперішнє і прийдешнє вже містяться, до найменшої дрібниці, у пророчій пам’яті Бога, в його вічності; дивно, що люди можуть як завгодно далеко дивитися назад, але не вперед. Якщо я дуже чітко пам’ятаю океанський вітрильник, який прийшов з Норвегії, коли мені було заледве чотири роки, то чого дивуватись, що хтось здатен передбачити те, що ось-ось має статися? З погляду філософської науки пам’ять є не менш дивовижною, ніж вгадування майбутнього; завтрашній день до нас є ближчим, ніж перехід євреїв через Червоне море, який ми однак пам’ятаємо. Племені заборонено дивитися на зорі, це виключний привілей чаклунів. Кожен чаклун має учня, якого змалку навчає таємних знань і який заступає його після смерті. Тож їх завжди є чотири, це магічне число, позаяк воно останнє, яке здатен осягнути розум цих людей. Вони по-своєму визнають доктрину пекла і раю. І те, і те знаходиться під землею. У пеклі, сухому і світлому, пробуватимуть недужі, старі, зневажені, люди-мавпи, араби і леопарди; в раю, який вони уявляють собі багнистим і темним, — цар, цариця, чаклуни, ті, хто на землі були щасливі, жорстокі і кровожерливі. А◦ще вони поклоняються богові на ймення Гній, якого, мабуть, вигадали за образом і подобою царя; це оскоплене, незряче, немічне створіння, що має необмежену владу. Часто приймає подобу мурахи або гадюки.

Після сказаного нікого не здивує, що за час мого перебування там я не зумів навернути жодного єгу. Словосполучення «Отче наш» їх спантеличувало, позаяк у них відсутнє поняття батьківства. Вони не розуміють, що вчинене дев’ять місяців тому може бути якось пов’язане з народженням дитини; вони не сприймають такої віддаленої і неймовірної причини. До того ж усі жінки вступають у статеві зносини, але не всі стають матерями.

Мова їхня складна. Вона не схожа на жодну іншу з відомих мені мов. Годі казати про якісь члени речення, позаяк речень немає. Кожне односкладове слово відповідає певній загальній ідеї, яка з’ясовується контекстом чи гримасами. Наприклад, слово «nrz» наводить на думку про розсіяння чи плями; воно може означати зоряне небо, леопарда, пташину зграю, віспу, бризкання, щось розкидане або втечу після поразки. Натомість hrl вказує на щось щільне або густе; воно може означати плем’я, стовбур, камінь, купу каміння, складання їх у купу, зібрання чотирьох чаклунів, злягання і ліс. Вимовлене по-іншому чи з іншими гримасами, кожне слово може мати протилежний зміст. Не дивуймося занадто: у нашій мові дієслово to cleave означає розсікати і прилипати. Звісно, речень чи бодай урізаних фраз у них немає.

Розумова здатність абстрагувати те, що постулює подібна мова, наводить мене на думку, що єгу, попри їхню дикість, є не примітивним, а виродженим народом. Це припущення підтверджують написи, які я виявив на вершині плоскогір’я; їхні знаки, схожі на руни, що їх висікали наші пращури, плем’я розшифрувати вже не може. Виглядає на те, що вони забули писемну мову і залишилася в них тільки усна.

Їхніми розвагами є бійки муштрованих котів і страти. Когось звинувачують у замаху на цноту цариці чи в тому, що він їв на очах у іншого; немає ні показань свідків, ні зізнання — цар виголошує свій осуд на смерть. Засуджений зазнає тортур, які я намагаюсь не згадувати, а потім його каменують. Цариця має право кинути перший камінь і останній, що часто вже є зайвим. Натовп вихваляє її спритність і красу її частин тіла і бурхливо її вітає, закидаючи її трояндами і всілякою смердючою гиддю. Цариця безмовно усміхається.

Ще одним звичаєм племені є поети. Чоловікові спадає на думку поставити в ряд шість або сім слів, зазвичай загадкових. Він не може стриматися і викрикує їх, стоячи у центрі кола, яке утворюють, розлігшись на землі, чаклуни і чернь. Якщо вірш лишає всіх байдужими, не діється нічого; якщо слова поета їх лякають, усі його стороняться — мовчки, охоплені священним страхом (under a holy dread). Вони відчувають, що в ньому оселився дух; ніхто з ним не говоритиме, не дивитиметься на нього, навіть його мати. Він уже не чоловік, а бог, і будь-хто може його вбити. Поет, якщо може, шукає захистку в північних дюнах.

Я◦вже розповідав, як потрапив на землі єгу. Читач, либонь, пам’ятає, що мене оточили, я вистрілив з рушниці в повітря і вони сприйняли розряд за такий собі магічний грім. Щоб підтримати цю злуду, я намагався завжди ходити без зброї. Одного весняного ранку, на зорі, на нас зненацька напали люди-мавпи; я бігом спустився з вершини зі зброєю в руках і вбив двох із цих тварюк. Решта в паніці втекли. Кулі, як відомо, невидимі. Уперше в моєму житті я чув, як мене бурхливо вітають. Гадаю, саме тоді мене прийняла цариця. Пам’ять у єгу ненадійна; того ж вечора я подався геть. Мої пригоди в джунглях не становлять інтересу. Врешті я надибав поселення чорних людей, що вміли орати, сіяти і молитися, з якими я порозумівся португальською мовою. Падре Фернандес, місіонер, знавець романських мов, прихистив мене в своїй хатині і доглядав, доки я зміг відновити мою важку мандрівку. Попервах мені було трохи гидко дивитися, як він, не криючись, розтуляє рота і кидає в нього шматки їжі. Я◦прикривав рукою очі чи відводив погляд; через декілька днів я призвичаївся. З приємністю згадую наші дискусії з питань теології. Навернути його у справжню Христову віру я не зміг.

Зараз я пишу в Ґлазґо. Я◦розповів про моє перебування серед єгу, та не про той жах, який вони вселяють; він ніколи не покидає мене повністю і навідується до мене у снах. На вулиці мені здається, що вони досі довкола мене. Я◦добре знаю, що єгу є диким народом, можливо, найдикішим на світі, однак було б несправедливо забути певні риси, які є їхнім спасінням. У них є соціальна структура, вони мають короля, володіють мовою, заснованою на загальних поняттях, вірять, як юдеї та греки, в божественне начало поезії і здогадуються, що після смерті тіла душа продовжує жити. Підтверджують правильність покарань і винагород. Загалом вони виявляють культуру, як виявляємо її ми — попри наші численні гріхи. Я◦не шкодую, що бився в їхніх лавах супроти людей-мавп. Їхнє спасіння є нашим обов’язком. Сподіваюся, що уряд і Ваша Величність дослухаються до того, на що наводить це дерзновенне повідомлення».