Повідомлення Броуді

Історія Росендо Хуареса

Була, либонь, одинадцята вечора; я зайшов до корчми на розі Болівара і Венесуели, в якій тепер бар. З кутка мене покликав чоловік. Певно, було у ньому щось владне, бо я одразу ж послухався. Він сидів за одним зі столиків; якимось непоясненним чином я збагнув, що він сидить тут уже давно, навпроти порожньої чарки. Він не був ані високим, ні низьким; подобав на скромного ремісника, можливо, колишнього селянина. Його рідкі вуса були сивими. Сторожкий на манір портеньйо, шарфа він не зняв. Запросив мене випити з ним. Я◦сів, і ми побалакали. Було це десь в тридцяті роки.

Чоловік сказав:

— Ви про мене лише чули, а от я вас знаю, пане. Я Росендо Хуарес. Покійний Паредес певно говорив вам про мене. Старий мав свої дивацтва; любив прибрехати — не для того, щоб надурити, а щоб розважити людей. Зараз, коли нам нíчого робити, я розповім вам, що того вечора сталося насправді. Вечора, коли вбили Загонича. Ви, пане, виклали те, що сталося, у повісті, яку я не годен оцінити, але хочу, щоб ви знали правду про ті брехні.

Він помовчав, наче збирав докупи спомини, і продовжив:

— З людиною відбуваються речі, які вона починає розуміти лиш з роками. Те, що сталося зі мною у той вечір, почалося давно. Я◦виріс у кварталі при Мальдонадо, за Флорестою. То була гидка канава, яку, на щастя, вже обсадили трубами. Я◦завжди тримався тої думки, що прогрес нікому не спинити. Зрештою, кожен народжується там, де може. Мені ніколи не приходило до голови з’ясовувати ім’я батька, який мене сотворив. Клементина Хуарес, моя мати, була порядною жінкою, що заробляла на хліб прасуванням. Гадаю, вона була з Ентре-Ріос чи зі сходу; хай там що, мала звичку говорити про свою рідню у Консепсьйон, що в Уругваї. Я◦ріс як пусте зілля. Навчився вправлятися у фехтуванні на почорнених сажею палицях. Тоді нас іще не захопив футбол, то була забава англійців.

У корчмі якогось вечора зі мною став зачіпатися молодик Ґармендія. Я◦прикинувся глухим, та він, підхмелений, не відставав. Ми вийшли; вже стоячи на тротуарі, він прочинив двері корчми і сказав присутнім:

— Не хвилюйтесь, я зараз же повернусь.

Я◦дістав ножа; ми подалися на берег Потоку — поволі, назираючи один за одним. Він був старший від мене на кілька років; не раз фехтував зі мною на палицях, і я передчував, що він мене приріже. Я◦йшов правим боком провулка, а він — лівим. Ґармендія перечепився об биту цеглу. Я◦наскочив на нього і, майже не роздумуючи, підім’яв під себе. Одним ударом розтяв йому лице, ми зчепилися, була мить, коли могло статися що завгодно, та врешті я вдарив його ножем, і той удар був останнім. Тільки по тому я відчув, що він мене також поранив, трохи подряпав. Того вечора я засвоїв, що вбити людину неважко, а комусь неважко вбити тебе. Потік на ту пору дуже обмілів; щоб виграти час, я сховав мерця за цегляною піччю. З дурного розуму я стягнув з нього перстень-печатку, який він мав звичку носити. Надів його на себе, поправив капелюха і вернувся в корчму. Увійшов неквапом і сказав:

— Як бачите, вернувся я.

Замовив горілку з цукрової тростини, я направду її потребував. Саме тоді хтось звернув мою увагу на криваву пляму.

Тієї ночі я все крутився на ліжку; так і не заснув до світання. Коли задзвонили до церкви, по мене прийшли двоє поліцейських. Мати, бідна небіжка, здійняла крик до небес. Мене забрали, наче якогось злочинця. Два дні і дві ночі довелось просидіти у буцегарні. До мене ніхто не приходив, хіба що Луїс Ірала, справжній друг, але його не пустили. Одного ранку мене повели до комісара. Зручно вмостившись на стільці, він сказав, навіть не глянувши на мене:

— Отже це ти відправив на той світ Ґармендію?

— Якщо ви так кажете, — відповів я.

— Мені треба казати «пане». І жодних вивертів чи крутійства. Ось показання свідків і перстень, знайдений в твоєму домі. Зараз же підписуй зізнання.

Він умочив перо в чорнильницю і простягнув мені.

— Дозвольте мені подумати, пане комісаре, — здогадався відповісти я.

— Даю тобі двадцять чотири години, аби ти добре все обмізкував, у камері. Я◦не буду тебе квапити. Як не захочеш прийти до розуму, звикайся з думкою про відпочинок на вулиці Лас-Ерас.

Як можна здогадатися, я нічого не второпав.

— Якщо ми порозуміємося, то посидиш ще кілька днів. Потім я тебе випущу, а дон Ніколас Паредес запевнив мене, що владнає твою справу.

Днів виявилося десять. І тільки тоді про мене згадали. Я◦підписав те, що вони хотіли, і один із поліцейських відвів мене на вулицю Кабрера.

До конов’язі було припнуто коней, а на ґанку і всередині було більше люду, ніж у борделі. То виявився партійний штаб. Дон Ніколас, що саме попивав мате, урешті мене прийняв. Спроквола він сказав, що пошле мене в Морон, де готуються вибори. Він дав мені рекомендацію до сеньйора Лаферрера, який мав мене випробувати. Листа написав хлопчина в чорному, який, як я чув, складав вірші про халупи і нечисть — справи, які не цікавлять освічену публіку. Я◦подякував йому і вийшов. По дорозі назад за мною вже не йшов хвостом поліцейський.

Усе вийшло на добре; провидіння знає, що робить. Смерть Ґармендії, яка попервах наробила мені клопоту, тепер відкривала мені шлях. Ясна річ, влада тримала мене у жмені. Якщо я не прислужусь партії, мене запроторять до цюпи, але я храбрувався і вірив у себе.

Сеньйор Лаферрер попередив мене, що у нього мені доведеться ходити по струночці і що я можу врешті-решт стати особистим охоронцем. Я◦робив те, чого від мене сподівалися. В Мороні і згодом у кварталі я заслужив довіру своїх шефів. Поліція і партія потроху створили мені славу урвиголови; я був цінним виборчим елементом в атріумах столиці і провінції. Вибори тоді були бурхливими; не зловживатиму вашою увагою, пане, розповідаючи про ту чи іншу криваву подію. Я◦завжди не терпів радикалів, які і далі живуть, вчепившись у бороду Алема[11]. Не було людини, яка б мене не поважала. Я◦розстарався на жінку, Луханеру, і гарного буланого золотистої масті. Роками я удавав із себе Морейру, як, либонь, свого часу удавав якийсь інший цирковий ґаучо. Я◦приохотився до карт і полинівки.

Нам, старим, усе◦би балакати, та я вже підходжу до того, що хочу вам оповісти. Не знаю, чи я вже згадував Луїса Іралу. Друг, яких мало. То був чоловік уже в літах, який ніколи не цурався роботи і прихилився до мене. Він зроду ногою не ступив у партійний штаб. Жив зі свого ремесла столяра. Не задирався ні з ким і нікому не дозволяв задиратися із ним. Одного ранку він прийшов до мене і сказав:

— Тобі, мабуть, уже розказали, що мене покинула Касильда. Її відбив у мене Руфіно Аґілера.

З тим типом я мав справу в Мороні. Я◦відказав:

— Так, я його знаю. Це ще найменша негідь з усіх Аґілера.

— Негідь чи ні, але тепер він заївся зі мною.

Я◦подумав і сказав:

— Ніхто нічого ні в кого не відбирає. Якщо Касильда пішла від тебе, значить, вона любить Руфіно, а до тебе їй байдуже.

— А◦люди що скажуть? Що я боягуз?

— Моя тобі порада: не вплутуйся в історії через те, що можуть сказати люди, і через жінку, яка тебе вже не любить.

— Плювати мені на неї. Чоловік, який п’ять хвилин поспіль думає про жінку — не чоловік, а баба. В Касильди нема серця. В останню ніч, яку ми провели разом, вона сказала, що я вже підтоптався.

— Вона казала тобі правду.

— Правда болить. Хто мене тепер обходить — то це Руфіно.

— Будь обережний. Я◦бачив його в дії у Мерло. Він зух.

— Гадаєш, я його боюся?

— Знаю, що не боїшся, але подумай добре. Одне з двох: або ти його вб’єш і підеш за ґрати, або він уб’є тебе і ти опинишся на цвинтарі Ла-Чакаріта.

— Так воно й буде. А◦ти що◦би зробив на моєму місці?

— Не знаю, але моє життя ніяк не є прикладом. Я◦той хлопець, який, щоб відкрутитись від тюрми, став штабним громилою.

— Я◦не збираюся ставати штабним громилою, я хочу поквитатися.

— Отже ти збираєшся поставити на карту свій спокій через когось, кого ти не знаєш, і жінку, яку вже не любиш?

Він не схотів мене слухати і пішов геть. Назавтра до нас дійшла звістка, що він зчепився з Руфіно в крамниці в Мороні і той його порішив. Він пішов на смерть, і його убили чесно, по-чоловічому. Я◦дав йому дружню пораду, але почувався винним.

Через кілька днів після заупокійного чування я пішов на півнячі бої. Вони ніколи мене не збуджували, але тієї неділі викликали справжню огиду. Що коїться з цими тваринами, подумав я, що вони просто так шматують одне одного.

— Того вечора, про який я розповідаю, вечора, яким скінчиться моя розповідь, я умовився з хлопцями піти на танці до Мулатки. Минуло стільки років, а я досі пам’ятаю квітчасту сукню, в якій була моя подруга. Забава відбувалась у патіо. Знайшовся п’яниця, який буянив, та я подбав про те, аби все йшло, як велить Бог. Ще не вибило дванадцяту, коли з’явились чужаки. Один, якого кликали Загоничем і підступно вбили тієї самої ночі, замовив усім нам випивку. Грі випадку схотілося, щоб ми обидва були того самого кшталту. Він щось мав на умі; підійшов до мене і заходився мене розхвалювати. Сказав, що він із півночі, куди дійшла про мене слава. Я◦не перебивав йому казати, що він хотів, але вже мав проти нього підозри. Він усе прикладався до ялівцівки, либонь, щоб набратися духу, і врешті викликав мене на двобій. Відтак сталося те, чого ніхто не хоче зрозуміти. У цьому задерикуватому жевжику я, мов у дзеркалі, побачив себе, і мені стало соромно. Я◦не відчував страху; можливо, якби відчув його, то поліз◦би у бійку. Я◦стояв ніби ніде нічого. А◦той, присунувши до мене впритул, загорлав, аби почули всі:

— Виходить, ти просто боягуз!

— Хай так. Я◦не боюся зажити слави боягуза. Можеш додати, якщо тобі це полестить, що ти назвав мене сином сякої матері і я дав себе обплювати. Тепер ти заспокоївся?

Луханера витягла у мене ніж, який я мав звичку носити за пазухою, і, перемінившись в лиці, вклала мені його в руку. На довершення сказала:

— Росендо, певно він тобі придасться.

Я◦його кинув і неквапом вийшов. Люди розступалися переді мною, дивом дивуючись. Та мене не обходило, що вони думають.

Аби скараскатися того життя, я втік до Уругваю, де зробився візником. Після повернення осів тут. У кварталі Сан-Тельмо завжди був порядок.