Повідомлення Броуді

Зайда

Кажуть (хоча не дуже у це віриться), що цю історію розповів молодший з Нельсонів, Едуардо, на нічному чуванні біля труни старшого, Крістіана, який помер своєю смертю, мабуть, у 1890-х в окрузі Морон[3]. А◦проте хтось від когось її почув у плині тої згаяної ночі, поміж одним мате та іншим, і переповів Сантьяго Дабове, який повідав її мені. Через багато років мені знову розповіли її в Турдері[4], де все це трапилось. Друга версія, дещо велемовна, загалом підтверджувала версію Сантьяго — з невеликими відхиленнями та розбіжностями, цілком доречними. Я◦пишу її зараз, тому що вона, якщо не помиляюсь, є стислим і трагічним віддзеркаленням натури старих мешканців передмість. Я◦зроблю це добросовісно, хоча вже наперед знаю, що піддамся літературній спокусі виділити чи додати якусь подробицю.

У Турдері їх звали Нільсенами. Парох казав мені, що його попередник не без здивування згадував, що в домі тих людей він бачив пошарпану Біблію у чорній оправі, з готичними літерами; на останніх сторінках він розгледів написані від руки імена та дати. Це була єдина книга в тому домі. Бурхливий літопис Нільсенів, втрачений, як втратиться усе. Домище, якого вже нема, був з нетинькованої цегли; із сіней проглядалося патіо з кольоровою кахляною підлогою і ще одне — із земляною долівкою. Однак сюди мало хто заходив; Нільсени оберігали свою самотність. У занедбаних кімнатах вони спали на розкладних ліжках; їх розкошами були кінь, упряж, тесак, суботнє пишне убрання і задиристий алкоголь. Знаю, що були вони високі, з рудуватими чупринами. Данія або Ірландія, про які вони, мабуть, ніколи не чули, струмувала в крові цих двох креолів. Околиця боялася Рудих, цілком можливо, що хтось завдячував їм смертю. Якось вони пліч-о-пліч билися з поліцією. Кажуть, молодший мав сутичку з Хуаном Іберрою, з якої не вийшов переможеним, а це, на думку знаючих людей, було немало. Вони перепродували худобу, правили биндюгами, крали коней і час від часу грали в карти. Мали славу скнар, окрім тих випадків, коли пиятика і гра робили їх щедрими. Про їхню рідню нічого не відомо, як і про те, звідки вони прийшли. Їх власністю був віз і запряжка волів.

Фізично вони різнилися від братії, від якої Коста Брава дістала своє бандитське наймення. Це — і те, чого ми не знаємо, — дає змогу зрозуміти, наскільки близькими вони були. Посваритися з одним означало нажити двох ворогів.

Нільсени були гульвісами, та досі їхні амурні пригоди обмежувалися сіньми чи домом розпусти. Тож коли Крістіан привів до себе жити Хуліану Бургос, пересудів не бракувало. Звісно, так він отримував служницю, але не меншою правдою є те, що він осипав її страхітливими фрашками, в яких вона красувалася на забавах. На убогих забавах бідного передмістя, де були заборонені корте і кебрада[5] і де досі ще танцювали при яскравому світлі. У Хуліани було смагляве лице і мигдалевидні очі; досить було на неї глянути, аби вона усміхнулась. У скромній околиці, де робота і занедбаність нівечать жінок, вона виглядала непогано.

Едуардо попервах їх супроводжував. Потім не знати чого поїхав в Арресіфес; повернувшись, привів у дім дівчину, яку підібрав десь по дорозі, та за кілька днів її вигнав. Він став похмурішим; напивався самотою в корчмі і всіх сторонився. Він закохався у Крістіанову жінку. Околиця, яка, либонь, догадалася про це раніше за нього, з лукавою радістю дожидала прихованого суперництва братів.

Якось уночі, повернувшись пізно з корчми на розі, Едуардо побачив Крістіанову тінь, що приліпилася до плоту. Старший брат у своєму найкращому строї чекав його на подвір’ї. Жінка никала туди-сюди з посудиною для мате в руці. Крістіан сказав Едуардо:

— Я◦їду на гулянку у Фаріас. Ось тобі Хуліана; якщо хочеш, бери її.

Тон був і владним, і сердечним. Едуардо якийсь час вдивлявся на брата; він не знав, що робити. Крістіан підвівся, попрощався з Едуардо, але не з Хуліаною, яка була річчю, сів верхи на коня і поїхав неквапливим клусом.

Від тієї ночі вони нею ділилися. Мабуть, нікому не відомі подробиці того мерзенного зв’язку, який переступав пристойність передмістя. Кілька тижнів угода діяла добре, але тривати далі не могла. Поміж себе брати не вимовляли імені Хуліани, навіть для того, аби покликати її, однак шукали і знаходили причини для розладдя. Перечилися через продаж шкур, та сперечалися вони за інше. Крістіан зазвичай підносив голос, і Едуардо замовкав. Вони ревнували, не відаючи цього. В суворому передмісті чоловік не говорив, взагалі не говорилося, що жінка може щось для нього значити, опріч жадання та володіння, але обидва були закохані. І це їх певним чином принижувало.

Якось увечері на площі Ломас Едуардо перестрівся з Хуаном Іберрою, і той привітав його із здобутою ним першістю. Гадаю, саме тоді Едуардо його вилаяв. Ніхто при ньому не насміхатиметься з Крістіана.

Жінка вдовольняла обох з тваринною покірністю; та не могла приховати своєї прихильності до молодшого, який не відмовився від дільби, хоча й не він її запровадив.

Одного дня вони звеліли, аби Хуліана винесла у перше патіо два стільці, а сама там не показувалася, бо їм треба поговорити. Вона думала, що розмова буде довгою і лягла подрімати під час сієсти, але за хвильку вони її розбудили. Наказали скласти в торбу все, що у неї було, навіть скляну вервицю і хрестик, які залишилися їй по матері. Нічого не пояснюючи, посадили її на воза і вирушили в мовчазну і виснажливу путь. Падав дощ; дорога була дуже важкою, і вже минула одинадцята ночі, коли вони дісталися Морону. Там вони продали її хазяйці дому розпусти. Вдарили по руках; Крістіан узяв гроші і потім поділився ними з братом.

У Трудері Нільсени, які доти блукали у сутіні (яка також була рутиною) того звироднілого кохання, захотіли повернутися до свого попереднього життя чоловіків серед чоловіків. Вони знову стали чинити каверзи, задиратися, час від часу пиячити. Можливо, колись вони почулися врятованими, але взяли за звичку вдаватися, кожен окремо, до невиправданих чи мало виправданих відлучок. Незадовго до кінця року молодший сказав, що має в столиці якусь справу. Крістіан поїхав у Морон; на прив’язі біля відомого нам дому він упізнав Едуардового буланого. Він увійшов; молодший сидів там, чекаючи своєї черги. Певно, Крістіан йому сказав:

— Якщо так піде далі, ми заїздимо коней. Краще мати її під рукою.

Він переговорив із хазяйкою, витяг з-за пояса кілька монет, і вони забрали її з собою. Хуліана їхала з Крістіаном; Едуардо пришпорив буланого, щоб їх не бачити.

Вони повернулося до того, про що вже говорилося. Ганебне розв’язання справи провалилося; обидва піддалися спокусі ошукати. Там витав дух Каїна, але любов між Нільсенами була дуже великою — хто знає, які випробування та небезпеки вони розділили! — тож воліли зганяти свою досаду на чужих. На незнайомцях, на собаках, на Хуліані, яка принесла незлагоду.

Добігав кінця березень, а спека не спадала. В неділю (по неділях люди зазвичай йдуть додому рано) Едуардо, який повертався з корчми, побачив, що брат запрягає волів. Крістіан сказав:

— Ходи, нам треба відвезти шкури у Пардо; я вже їх наладував. Скористаймося прохолодою.

Гадаю, крамниця в Пардо була південніше. Вони рушили воєнною дорогою, потім в об’їзд. З приходом ночі поле ставало щодалі неозорішим.

Вони обігнули стерню. Крістіан кинув припалену цигарку і неквапливо проказав:

— За роботу, брате. Потім нам допоможуть пугачі. Нині я її вбив. Нехай лишається тут зі своїм манаттям, більше ніщо нам не заважатиме.

Вони обійнялися, майже ридаючи. Тепер їх пов’язувало ще одне: жінка, яку з жалем було принесено в жертву, й обов’язок її забути.