Повідомлення Броуді

Хуан Муранья

Роками я повторював, що виріс у Палермо. Було то — тепер я це знаю — справжнісіньке літературне похваляння; річ у тім, що я виріс по інший бік довгої ґратчастої огорожі, у домі із садом і бібліотекою мого батька і моїх прадідів. Палермо ножа й гітари блудило (запевняють мене) завулками; 1930 року я присвятив розвідку Карр’єго, нашому сусідові, співаку й поету передмість. Трохи згодом випадок звів мене з Еміліо Трапані. Я◦їхав у Морон; Трапані, який сидів біля вікна, покликав мене на ім’я. Я◦не відразу впізнав його: минуло стільки літ відтоді, як ми ділили одну парту в школі на вулиці Темзи. Роберто Ґодель мав◦би його пам’ятати.

Ми ніколи не приятелювали. Нас розвів час, а ще взаємна байдужість. Пригадую, що він навчив мене азам тодішнього люнфардо. Ми завели одну з тих пустопорожніх балачок, які зав’язують у пошуках непотрібних фактів і з яких дізнаються про кончину однокласника, який вже є не більше ніж ім’ям. Аж раптом Трапані сказав:

— Мені дали почитати твою книжку про Карр’єго. Ти там весь час говориш про бандитів. Скажи мені, Борхесе, що ти можеш знати про бандитів?

Він глянув на мене з таким собі праведним жахом.

— Я◦зібрав відомості, — відказав я йому.

— Відомості — це слова. Мені не потрібні відомості, я знаю цих людей.

Помовчавши, він додав, наче звіряв мені таємницю:

— Я◦небіж Хуана Мураньї.

З усіх зарізяк, які були в Палермо у 90-х роках, найбільше говорили про Муранью. Трапані продовжив:

— Флорентина, моя тітка, була його жінкою. Ця історія може тебе зацікавити.

Через деякі риторичні акценти й окремі довгі речення я запідозрив, що розповідає він її вже не вперше.

«Моїй матері завжди було досадно, що її сестра зв’язала своє життя з Хуаном Мураньєю, для неї він був виродком, а для тітки Флорентини — людиною дії. Про долю мого дядька ходило багато чуток. Не бракувало тих, хто говорив, що якось уночі, заливши очі, він упав зі своєї брички на розі вулиці Коронель і розкроїв собі череп об брук. А◦ще говорили, що його розшукували слуги закону і він утік до Уругваю. Моя мати, яка не переварювала свого шваґра, нічого мені не пояснила. Я◦був дуже малий і не зберіг пам’яті про нього.

У часи Століття революції ми мешкали в провулку Рассела, у довгому й вузькому домі. Задні двері, завжди замкнені на ключ, виходили на вулицю Сан-Сальвадор. У мансардній кімнаті жила моя тітка, вже немолода і трохи дивакувата. Худа й кістлява, вона була — чи здавалася мені — дуже високою і скупою на слова. Боялася відкритого простору, ніколи не виходила з дому, не хотіла, щоб ми заходили в її кімнату, і я не раз ловив її на тому, що вона краде і ховає їжу. В околиці говорили, що через смерть — чи зникнення — Мураньї вона рішилась розуму. Вона мала звичку розмовляти сама із собою.

Дім був власністю такого собі сеньйора Лучессі, господаря голярні на Барракасі. Моїй матері, яка була простою швачкою, велося зле. Не до кінця їх розуміючи, я чув приглушені слова: судовий урядник, опис майна, виселення через несплату. Мати ходила понура; тітка знай повторювала: Хуан не дозволить, аби цей ґрінґо викинув нас на вулицю. Згадувала пригоду — ми вже знали її напам’ять — з одним зухвальцем з півдня, який дозволив собі поставити під сумнів сміливість її чоловіка. Той, коли про це довідався, дістався на інший край міста, розшукав його, порішив одним ударом ножа і кинув у Ріачуельо. Не знаю, чи правдива ця історія; зараз важливо те, що її розповідали і в неї вірили.

Я◦вже бачив, як спатиму в канавах на вулиці Серрано, або жебракуватиму чи розноситиму в кошику персики. Мене вабило останнє: це звільнило◦би мене від ходіння до школи.

Не знаю, як довго тривала ця гризота. Якось твій батько-небіжчик сказав нам, що час не можна міряти днями, як-от гроші міряють сентаво чи песо, тому що всі песо однакові, а кожен день, а може, і кожна година, інакші. Я◦не дуже добре зрозумів, що він казав, але цю фразу я затямив.

В одну з тих ночей я побачив сон, який закінчився кошмаром. Мені наснився мій дядько Хуан. Мені не довелося його знати, та він уявлявся мені схожим на індіанця, кремезним, з рідкими вусиками і густою чуприною. Ми йшли на південь, минаючи каменоломні й бур’яни, та ці каменоломні й бур’яни були також вулицею Темзи. У сні сонце стояло високо. Дядько Хуан був вбраний у чорне. Він спинився перед своєрідним містком через розколину. Руку тримав під піджаком, на рівні серця, та не як той, хто ось-ось вихопить зброю, а як той, хто її ховає. Вкрай сумним голосом він мені сказав: «я дуже змінився». Став виймати руку, і я побачив пазуристу лапу стерв’ятника. Я◦з криком пробудився в темряві.

Назавтра мати звеліла, аби я пішов з нею до Лучессі. Я◦знаю, що вона збиралась просити його про відстрочення; без сумніву, вона взяла мене з собою, аби кредитор побачив її безпорадність. Вона не сказала сестрі ані слова, бо та не дозволила◦би їй так принижуватись. Я◦ще ніколи не бував у Барракасі; я думав, що там більше люду, жвавіший вуличний рух і менше пустищ. Завернувши за ріг, ми побачили поліцію і юрбу людей перед домом, який шукали. Один із сусідів, переходячи від групи до групи, повторював, що близько третьої ночі його розбудив якийсь стукіт; він почув, як відчинилися двері і хтось увійшов. Двері ніхто не зачинив; на світанку знайшли Лучессі, який лежав напіводягнений в передпокої. Його пошматували ножем. Чоловік жив сам; зловмисника так і не знайшли. Нічого не вкрали. Хтось згадав, що останнім часом небіжчик майже осліп. Інший владним голосом сказав: «Прийшов його час». Цей присуд і тон мене вразили; з плином літ я спостеріг, що кожного разу, коли хтось умирає, не бракує ментора, який зробить схоже відкриття.

Ті, хто чатували при труні, пригостили нас кавою, і я взяв філіжанку. В труні замість мерця лежала воскова фігура. Я◦сказав про це матері; один з похоронних агентів засміявся і пояснив мені, що ця фігура в чорному одязі і є сеньйором Лучессі. Я, немов зачарований, дивився на нього. Матері довелося шарпнути мене за руку.

Кілька місяців тільки про це й говорили. Злочини тоді вчинялися рідко; згадай, скільки розмов було про справу Мелени, Кампани і Сильєтеро. Єдиною людиною в Буенос-Айресі, яка й бровою не повела, була тітка Флорентина. Із баб’ячою впертістю вона повторювала:

— Я◦вам казала, що Хуан не потерпить, аби цей ґрінґо залишив нас без даху над головою.

Одного дня лило як з відра. Я◦не міг піти до школи, тому став нипати по хаті. Піднявся у мансарду. Тітка сиділа там, склавши руки; відчувалося, що вона навіть не думає. В кімнаті пахло вогкістю. В одному кутку стояло залізне ліжко, де на одному бильці висіла вервиця; в іншому — дерев’яна скриня з одягом. На одній з побілених стін висів образ Божої Матері. На нічному столику стояв підсвічник.

Не підводячи очей, моя тітка сказала:

— Я◦знаю, що тебе сюди привело. Тебе прислала мати. Вона ніяк не зрозуміє, що це Хуан врятував нас.

— Хуан? — спромігся я на слово. — Хуан помер понад десять років тому.

— Хуан тут, — сказала тітка. — Хочеш його побачити?

Вона висунула шухляду столика і вийняла кинджал.

І з ніжністю продовжила:

— Ось він. Я◦знала, що він ніколи мене не покине. Світ не бачив такого, як він, чоловіка. Він не дав тому ґрінґо навіть писнути.

Лише тоді я зрозумів. Ця бідна безрозсудна жінка вбила Лучессі. Спонукувана ненавистю, безумством і, можливо, любов’ю — хтозна? — вона вислизнула через вікно, яке дивиться на південь, у глупу ніч проминула вулицю за вулицею, врешті натрапила на дім і цими великими кістлявими руками всадила тесак. Той тесак був Мураньєю, померлим, якого вона продовжувала шалено любити.

Я◦так і не дізнався, чи звірила вона цю історію моїй матері. Незадовго перед нашим виселенням вона померла».

Тут закінчується розповідь Трапані, з яким я уже не стрічався. В історії цієї жінки, яка залишилась сама і плутає свого чоловіка, свого тигра, з тією жорстокою річчю, яку він їй лишив, знаряддям його діянь, мені неясно бачиться символ багатьох символів. Хуан Муранья був чоловіком, який топтав знайомі мені вулиці, звідав те, що знають чоловіки, спізнав смак смерті, відтак став ножем, тепер — пам’яттю про ніж, а завтра стане забуттям, яке є спільним для всіх.