Псалом 44

8

Все ж це сталося в найкращий час, подумала вона. У найкращий час: було це за кілька годин після того, як побачила Якоба і гукнула йому, Якобе, Я ВАГІТНА. Вона лежала на соломі і ще до того, як розплющила очі та повністю отямилася, подумала, що все це сталося таки в найкращий час, бо тільки-но почула котячий плач дитини, вона все збагнула і пригадала голос тітки Лели: «Діти, які народилися семимісячними, довели тільки, що вони допитливі до життя»; так вона казала Анієлі, коли та привела на світ недоношене дитя, але Анієлин малий помер за два-три дні, і тоді тітка Лела сказала істину: що те дитя народилося не семимісячним, а восьмимісячним, бо якби народилося семимісячним, то мало б вижити; вона почувалася такою немічною, що не відчувала ніякого болю, радше якусь смертельну втому і якийсь гнітючий пострах, немов після важкого сну. Все ще була напівошелешена і не тямила себе, тонучи і зринаючи на поверхню. Зараз — лежачи коло дитини і мертвої Полі — вона пригадує все: хотіла тоді думати Дитя і думати Якобове дитя (не знає, чи вона чула, чи їй тільки здалося, що крізь напівсон та марення чує Жанин голос, який каже СИН! СИН! — мов ангел з квіткою, який провіщає Марії народження Сина Божого), але тільки-но її пронизала та солодко-гірка думка, вона знову губилася від сильної дози якогось неземного запаху чи морфію; відчула якісь корчі в животі і подумала, що надходить кінець місяця і не зайвим було б на всяк випадок поставити прокладку чи хоча б взяти з собою в сумочці хоч трохи вати (менструація завжди така нереґулярна); тоді якось нашвидкуруч зібралася і сказала мамі Щось мене так тисне в животі. Може, від того паштету. Ти теж вважаєш, що через нього? — а мама сказала Ні, сьогодні двадцять другий день, у тебе буде менструація; краще не йти до театру, а вона тоді злякалася, що мама її затримає, і сказала байдужим голосом, ніби незацікавлено, нічого серйозного, просто щось раз кольнуло, зараз усе гаразд; я поставлю прокладку про всяк випадок, а мама сказала Маєш театр щодня, але вона все ж вхопила торбинку і побігла на трамвай, і їй здавалося, що вона не забула прокладки, бо живіт знову скорчило, а один старий з придуркуватим виразом обличчя і великими мішками під очима й твердим накрохмаленим комірцем тиснув їй на живіт ліктем, але вона не могла навіть поворухнутися. Коли ж завіса підійнялася і почалася вистава (у поспіху не встигла подивитися, що сьогодні в репертуарі, а тепер уже соромилася запитати в когось), живіт почав стискатися дедалі болючіше; може, я не можу стежити за виставою через біль у животі, подумала вона, бо це якась пантоміма, краще таки запитати в когось, а потім повернулася ліворуч, щоб прибрати чийсь лікоть із живота, і побачила, що це той самий старий з твердою краваткою і великими мішками під очима: «Прошу вас, заберіть свій лікоть», — попросила вона, але старий, здається, був глухим або ж прикидався глухим, бо навіть оком не повів, а хтось позаду них шикнув «чш-ш-ш», і їй довелося втиснутися на краєчок крісла і скоцюрбитися так, що почувалася, наче її зав’язали у вузлик; Клятий старий, подумала вона, але все ж вирішила стежити за виставою, хоча й нічого не могла второпати, то була якась незнана мова, в якій відлунювали тільки окремі відомі слова, і здалося їй на мить, що то міг би бути Фауст чи якась біблійна леґенда, чи щось таке, бо раптом зблиснула сцена і вона побачила чоловіка з нагайкою в руці, в лакованих чоботях, уніформі і з жахом упізнала в ньому оберштурмбанфюрера Гірша, те, що він з’явився на тій виставі, здалося їй дуже дивним, і раптом, у хаосі страху, вона збагнула абсурдність часового і просторового феномену, який раптом став майже очевидним, але вона була не в змозі одразу подумати і сказати МЕНІ ЦЕ СНИТЬСЯ МЕНІ ЦЕ СНИТЬСЯ, натомість сиділа й далі і відчувала, як корчиться від страху живіт, а ноги немов прикуті до стільця поглядом отого фантомного оберштурмбанфюрера Гірша, і вона пригадала, що не взяла прокладки, і відчула, як щось густе стікає її стегнами, і вона збирає всю силу, щоб з болісним тріском встати з сидіння, і водночас відчуває, як розривається її утроба, як вона стрімголов провалюється в якусь запаморочливу блискотливу порожнечу. Далі пригадує лише Жанин голос: «Полю, мусимо її вмити», потім: «Так менше мучилася», і тільки потім до неї прийшло оте мутне усвідомлення, що вона народила, перед тим як зрозуміла, що Поля пере її вбрання, і з стражденним блаженством відчула, що Жана поклала біля неї дитину, і почула котячий плач немовляти і Жанин шепіт, мов Маріїне богоявлення: «Premier-né d’Israël![3]» І раптом вона пригадала все, відстежуючи свої думки від якогось баламутного прийдешнього до якогось іще темнішого минулого: і сну, і Якоба, і голосу тітки Лели, і батькової п’яно-гіркої промови тієї далекої ночі після повернення з села; і тепер (лежачи на спині, змерзла і збуджена, з дитиною на грудях, відчуваючи, як її проймає тепло немовляти, ніби тієї миті змішується їхня кров і їхня плоть, відчуваючи, як дитина, що прокидається і присмоктується до її соска, вливає, домішує в неї свою кров, — наче в ту мить, на межі однієї епохи, одного періоду її — а, отже, й дитини — історії, зливаються воєдино всі потоки крові) вона відчуває перед отим великим щось, яке має настати і чию присутність відчуває в собі і довкола себе, майже те саме мутне відчуття не лише сімейної, але й історичної миті, яке мав відчувати і її батько тієї ночі напередодні облави. Очевидно, у повсякденний плин подій має втрутитися смерть або народження (з сімейної та історичної точки зору це однаково), щоб людина замислилася над рікою тієї крові, з якої ми виринаємо і в котрій знову топимося, і яка тече нами невидимо, мов підземна ріка (так казав батько), і ми зауважуємо її лише тоді, коли в її течії утворюються якісь каламутні матиці чи настають повені, чи коли вона починає пересушуватися та висихати. Тато, мабуть, і сам не був свідомий того, що саме скерувало його думки в той бік, що спонукало його того вечора, безпосередньо перед тим, як його відведуть назавжди, розв’язати язик і почати говорити з нею чи принаймні перед нею (їй тільки виповнилося чотирнадцять років) так, як міг говорити хіба ще з паном Розенберґом-старшим. Вона лиш тепер розуміє, що батько казав усе це, — десять днів по тому, як напився і вона його роззувала, — саме в таку мить, як оця тепер, тобто кілька годин, що відділяють її від втечі чи від смерті, годин, густіших настільки, наскільки густіше повітря тут, у бараці, проти повітря ночі, час, який не позначено червоним жирним кольором в календарі сімейної крові та історії, але густина якого невиразно відчувається і передчувається: таку специфічну вагу має, напевно, той час, коли, як казав тоді тато, «відчувається споконвічне буяння крові, від темного джерела в прабатьківській утробі й аж до якогось далекого нащадка в майбутньому», казав він того вечора, сам не відаючи, що то була його прощальна розмова з життям і послання його крові, якщо можна так сказати, і він був недалеко від якогось майже метафізичного передчуття, «мов у якихось древніх релігіях, вірування не в прозору оману загробного життя, як у єврейській чи християнській релігії, а вірування в незнищенність тієї частини людської істоти, яка є потрібною і доконечною ланкою в ланцюгу, створеного природою; і тоді не так важливо (звісно, для природи, а не для нас, а може, й для нас, якщо на все це глянути іншими очима, поглядом, ширшим від погляду якоїсь істоти, це хочу сказати), чи людина (кажу людина за браком кращого слова) з’явиться у якомусь темному майбутті у формі птаха чи, скажімо, жучка; кажу тобі все це, бо відчуваю, що настав час, коли я мушу тобі сказати все, що можу сказати, тобто що вмію сказати як батько, та передусім тому, що коли ми розмовляли про якісь речі два-три дні тому, мене вразило твоє незнання; але, здається, я мав би почати звідти, від твого запитання Чому FÜR JUDEN VERBOTEN, на яке я мусив розлютитися, бо тобі вже досить років (я, моя люба, в чотирнадцять років на своїй спині скуштував і вивчив, що означає FÜR JUDEN VERBOTEN, але зараз це неважливо), і ти мусиш затямити деякі речі, не лише на сьогодні і на завтра, а на все життя, і краще, якщо ти їх вивчиш якомога раніше; повернуся потім до того, що почав тобі оповідати про кров (не треба було починати з цього, це й мені доволі незрозуміло, цього не можна пояснити просто так), але мова про те, що ти мусиш затямити, твоя єврейська кров — це не те, про що ти маєш право забути і можеш забути; знаю, хочеш сказати, що ти перед милим богом не бачиш ніякої різниці між собою та Ілонкою Кутай (скажімо, нею), але річ у тому, що вона бачить різницю, а цього вже досить, щоб ти страждала. Ми, тобто твоя мама і я, робили все можливе, щоб ти не відчула тієї різниці, яка б тебе унещасливила, бо сама ти її не бачиш, а інші вказують тобі на неї (з нами так не було: батьки твоєї мами жили в ґетто, а мої прадіди втекли з Німеччини, їх звідти прогнали погромами, а мене в Пешті 1918 року викинули з факультету, і нас, кількох єврейських студентів, обплювали, і якби поліція не врятувала нас від натовпу, я б тобі сьогодні цього не розповідав); я сказав, ми намагалися зробити все, щоб ти не почувалася окремішньою, щоб не сказати таврованою, тому ми тебе не виховували в релігійному дусі, і мені здається, що крім тих тістечок, які тобі мама пекла раз на рік, ти не дізналася про жоден обрядовий чи релігійний церемоніал, який би відрізняв тебе від Ілонки Кутай чи від Людвіґи Фукс, чи від сестер Мілетич, чи якоїсь іншої твоєї шкільної приятельки; я мушу визнати, що не знаю, чого і як навчала тебе мати і що казала тобі про все це (з огляду на те, що її мати, тобто твоя бабуся, була католичкою і виховала її у своїй вірі; я мушу виправитися: сказав, що батьки твоєї мами жили в ґетто: це стосується твого діда по мамі), і зовсім не має значення, як ти молишся Богові, тому (мабуть) і не дуже тим переймався, і ні твоя мама, ані я, як ти могла переконатися, не надто переймаємося формами та обрядами. Отже, я сказав, що ти та Ілонка Кутай молитеся одному Богові, але хотів би тобі пояснити, що маю під цим на увазі, хоча вже й дещо розтлумачив, коли ми читали Біблію; знову кажу, що не знаю, як тебе навчала мама і що ти про все це дізналась у школі (я у твої роки — здається мені — вже поставив питання Бога і вирішив його у свій спосіб — та зараз це не має значення), але хочу сказати, — тому й покликав тебе на розмову, — що мій Бог (хотів сказати це тобі одразу, а тому вдався в оте заплутане пояснення про релігію та кров, бо ж ти мій єдиний спадкоємець, маю на увазі, моєї крові, так само як і твої майбутні діти…), мій Бог є лише інкарнацією правди, і людинолюбства, і доброти; і надії»; — а вона слухала, не відаючи, чи відповідати йому і що йому відповідати, чи все ж сказати йому, що вона теж відчуває в собі якогось такого Бога, але не зуміла б дати його визначення не лише тепер, а й, може, ніколи в житті, якби він їй не сказав; «…один Бог, який так називається, бо його так назвали люди, тож хай так буде, але той Бог навряд чи щось інше, ніж певного роду симбіоз тих принципів, щоб не сказати добра і чеснот, які я тобі перелічив, і ще кілька подібних атрибутів, які приписують Богові; лише мій Бог, здається мені, красивіший і ліпший (бо все ж кожна людина, кожна людина, яка вірить у свою порядність, має і повинна мати свого Бога), і коли я кажу чи лише думаю Боже, поможи, я думаю про себе: Будь справедливий, Будь людинолюбцем і: Май надію на доброту свою і ближнього свого»; — а вона все це запам’ятала і того вечора закарбувала собі у свідомості, навіть не відаючи, що тоді витворила в собі ідентичного Бога, який був ніким іншим, як батьковим словом та інкарнацією, і треба було її батькові ніколи більше не повернутися (відразу наступного дня під час облави його кинули у Лампелів підвал, а пізніше в Дунай), щоб вона збагнула, що саме він хотів їй сказати і що мав на увазі, коли говорив про «кров, яка вічна, мов вода, лише густіша і не така прозора». — І зараз вона раптом — не без остраху — зрозуміла оті темні натяки, якими тато хотів їй пояснити значення тих часів, коли відчувається «вічність крові та моменту». Це те саме відчуття, що проймає її до нутра й зараз, поки дитя, припавши до неї, смокче груди, а момент набув густоти вічності та крові; велика мить, в якій перетинаються матиці минулого, майбутнього і теперішнього.

«Жано, — сказала вона раптом, — ти віриш у Бога?» Тоді замовкла, бо їй здалося, що Жана не почула. Минуло кілька митей, поки та відповіла:

«А ти? — а тоді, оскільки й вона відповіла не відразу: — Ти віриш у Бога?»

«Не знаю, — сказала вона. — Поки у мене не було дитини, я не думала про це».

«А тепер?»

«Тепер хотіла б повірити в нього. Саме сьогодні вночі хотіла б повірити в нього»; а тоді із неї заговорив батько: «Думаю, в якогось мого Бога»; потім пауза і гідна тиша, в яку увірветься той Бог, майже втілений в образі якоїсь осяйної дитини: «Однакової кількості надії, добра, милосердя, любові…»

«…і ненависті», — сказала Жана.

Вона ледь замислилася, ніби змірює шаблю в руках того малого Бога-фетиша, що його витягла зі своєї крові, і сказала:

«Так. І ненависті».

Тоді Жана, наче й сама бачила оте кумедне осяйне божество, яке вгинається під велетенською шаблею надії та ненависті, мовила:

«Що ти сказала б, якби знайшла того самого Бога на вустах (а може, й у свідомості), скажімо, доктора Ніче? Чи оберштурмбанфюрера Гірша?»

«Неможливо! — відказала Марія. — Це лише мій Бог! І більше нічий»; тоді виправилася, але так, ніби це не коректура, а просто доповнення тієї ж думки: «Може, ще моїх батьків… І моєї дитини».

Тоді Жана сказала: «Повтори», — і вона знову змішала майже однакову кількість грудок тієї землі, яку викопав ще її батько, щоб сотворити за своєю подобою Бога, перед яким вклонявся: однакову міру надії, добра, милосердя, любові і… «Ненависті!» — повторила вона. А Жана знову додала:

«І страху».

«Хай буде, — сказала вона. — Хіба це й не твій Бог? Скажи!»

«Ні! — сказала Жана. — Ні. Дякую. — Тоді додала: — Той Бог надто за моєю подобою. Розумієш? За моєю подобою».

«Бог надії і любові, — сказала Марія. — А якого ти б хотіла?»

«Ніякого! — сказала Жана. — Надію і любов — без Бога! Щоб не потрібно було молитися і дякувати нікому… І щоб не був за моєю подобою. Бо міг би тоді бути схожим і на доктора Ніче. І на Гірша. Красно дякую!»

«Добре, — мовила Марія. — Мого Бога звати Ян. Моє дитя».

«Très raisonable Dieu![4] — сказала Жана. — Помолімося!»