Псалом 44

1

Про спробу втечі до евакуації табору вони перешіптувалися вже не один день. Особливо з того часу (а це було п’ять-шість ночей тому), коли вперше зачувся далекий гуркіт гармат. Але справа трохи затихла, — принаймні їй так здавалося, — коли на колючому дроті вбили тих трьох жінок, серед яких була й Ержіка Кон з їхньої кімнати.

Тому тепер їй залишалося тільки дослухатися до гармат і чекати, чи щось станеться. Почувалася такою ж спроможною до дії (а щось-таки, мабуть, можна було зробити, якби вона лише знала що, — скажімо, як з отими лампами, що вчора вночі позбивали палкою, мов груші в їхньому садочку під альтанкою, а вчинити це вона змогла лише завдяки Жані та під її орудою, бо ж їй самій ніколи б і на гадку не спало трощити лампи, ще й вважати це чимось іншим, аніж марним ризиком і самогубством), як могла почуватися здатною на щось таке Поля, що лежить біля неї на соломі в гарячці. Вона могла тільки чекати, коли Жана скаже зараз (як досі казала «ще ні» або ж навіть просто «побачимо» чи «щось придумаємо»), і взяти на руки дитя, мов багаж з коштовностями, який потрібно непомітно винести через чорний хід під самісіньким носом в аґентів, котрим відомо, що ці викрадені коштовності виноситимуть, і найімовірніше — саме через ці двері. І тієї миті, коли Жана скаже, що настав час, вона візьме замаскований і нарочито непрезентабельний багаж і рушить з ним крізь кордон аґентів і поліцаїв, відчайдушно налаштована пройти непомітно і діючи достоту так, як їй сказано та велено, усвідомлюючи свій зв’язок з тим наказом, бо тієї миті (якщо раптом станеться щось непередбачуване), коли хтось підійде до неї з-за спини (скажімо) і поплескає по плечі, щоб вона показала свій багаж, вона лише зможе прикрити тілом дорогоцінний сувій з дитиною — єдиний захист, який буде здатна придумати в ту хвилину. А можна було потаємно плекати божевільну надію, що тієї миті під нею розверзнеться земля і вона опиниться долі в якомусь похмурому палаці, де власною персоною постане перед нею сам deus ex machina, себто той Макс. Бо те, що Макс, невидимий і всюдисущий, з’явиться і втрутиться, що він уже замішаний у втечі, — вона розуміла з першої миті. Власне, з того часу (а то було три вечори тому), коли Жана прийшла з прихованою надією в очах і прошепотіла, що «не все втрачено». Ось як це було. Поля вже три дні лежала в малярійній гарячці, по неї ось-ось мали прийти; дивно, що її не забрали ще першого вечора, тоді, коли повернулася хвора і знесилена. Може, мали трохи поваги до неї (Полі), бо вона довгий час грала на віолончелі в Чорній капелі перед самим входом у газову камеру, а може, справа була в тому, — це правдоподібніше, — що через швидкий наступ союзників і дедалі ближчий гуркіт гармат команда табору мусила відкласти виконання екзекуції.

Того вечора Жана повернулася трохи пізніше. Стояла волога, крижана листопадова ніч, а темний вітер доносив звуки Чорної капели, яка втомлено і незлагоджено грала Бетговенову Героїчну і таборову пісню Дівчина, яку я обожнюю. Поля щось нерозбірливо белькотіла. Російською. Вмираючи. Світло вмикати не можна було, тож вона навпомацки дісталася до своєї лежанки (орієнтуючись на Полині хрипи). Боялася, щоб Поля її не почула. Потім вивільнила дитину з соломи та лахміття, в яких та спала: мала воскова лялька. Не наважувалась наближатися до Полі. Боялася за дитину. І за себе. Матір.

Почула Жанині кроки: це її звільнило від думок про Полю. І тоді її раптом осяяла якась дивовижна впевненість: щось трапилося. Бо Жана затрималася. Звістка від Якоба. Чи від Макса. (Цей Макс точно щось готує. Присутній, але невидимий). Але Жана не сказала нічого. Вона почула лише її легку змовницьку ходу. (Раптом їй здалося дуже дивним: Жана ще не визула цокулів). Потім шурхіт соломи, приглушений удар відкинутих баканджів, заіржавілий звук бляшанки з водою і знову шурхіт соломи, тепер у напрямку Полі, і тоді: дрібне цокотіння Полиних зубів об бляшанку. Вона саме хотіла подати голос, сказати щось про Полю, не просто висловити сумнів у тому, що та зможе піти з ними, а й нарешті вимовити те, що вони обидві знають з першого дня, відколи Поля повернулася хвора, і що витає поміж ними не промовлене, та очевидне: Поля помре. Але Жана звільнила її від цього, і вона почула шепіт, почула, як голос іншого вимовляє її тільки-но народжену думку:

«Elle va mourir à l’aube!»[1] — сказала Жана.

Вона лише зітхнула у відповідь. Відчувала, як у неї стискається горло. Наче тільки зараз, після слів Жани, збагнула те, що й сама знала з першого дня, коли Поля повернулася хвора; вона помре. Потім знову довелося слухати Полине вавилонське марення, а не далеку пісню гармат. Хотілося зав’язати розмову з Жаною, щоб та говорила їй про гармати, про Якоба, про втечу, врешті, про що-небудь, аби лише звільнила її від жахіття, щоб не чути Полиного хрипіння, щоб не думати про те, що нічого так і не станеться — ні тепер, ні пізніше, ні за два дні, ні за двадцять два дні — як не сталося досі; ні втеча, ні Якоб, ні Макс, ні навіть гармати, нічого не станеться; окрім того, що зараз відбувається з Полею: тихе згасання, потріскування, ніби догорає свічка.

Ритмічний промінь рефлектора, що входить крізь шпарину, знову, мов нігтем, розтинає темряву барака, і тієї миті вона помічає Жану, яка стає між світлим променем і стіною, ніби входить в осяяння, а потім зникає в темряві. Звідти, з тієї осяяної на мить темряви, вона чує її голос, її шепіт, який розтинає мовчанку, немов вузька смуга світла:

«Ян, як там Ян?»

«Заснув, — відповіла, — спить». Але вона не це сподівалася почути, вона очікувала щось інше, щось зовсім інше, а не запитання Ян, як там Ян?, вона навіть була впевнена — Жана хоче сказати ще щось, їй навіть здалося, що коли Жана озвалася пошепки, та навіть раніше, коли та лише подумала заговорити (здається їй, вона точно знала ту мить, коли Жана порушить мовчанку), вона скаже щось інше, бо має повідати щось зовсім інше, щось (таки) пов’язане з цим запитанням; раптом їй навіть здалося (радше відчула через удари свого пульсу, ніж усвідомила це), що запитання Ян, як там Ян? якось суттєво і не відрізняється від того, що Жана має сказати. Тому відповіла, навіть не відаючи, як зуміла надати своєму шепотові якогось хоч на нюанс іншого значення, немов хотіла сказати, що вона розуміє — Жана хоче їй щось повідомити, отже й ця відповідь — теж тільки передвісниця, натяк:

«Я випрала його пелюшки. Тепер сушу. Загорнула їх внизу, а він лежить на мені, тут, — немов Жана могла побачити її легкий рух, яким хоче сказати: зверху, на грудях. — Тому не могла нічого попорати коло Полі», — але відразу покаялася через це, і не тому, що було неправдою, а тому, що їй здалося, ніби в такий спосіб обірвала нитку і скерувала хід Жаниних думок в інше русло; чи принаймні відтягнула на якусь хвильку те, що Жана мала сказати.

«Бідна Поля», — мовила Жана; але так само (принаймні їй так здається) це могло бути і «Бідна Марія», і «Бідний Ян»; тож ця думка поглинула її: чи було б однаково, якби Жана сказала Бідний Ян чи Бідна Марія, якби було однаково, отже, нічого не сталося і нічого не відбувається; Поля, отже, не піде з нами, подумала вона, ніби вперше, і ніби вперше розуміє вагомість всього того, але тільки каже:

«Не приходить до тями весь день»; а потім Жана мовить:

«Краще для неї… Розумієш? — знову її думка в чорному кристалі трьох слів; і відразу по тому: — Хотіла б, щоб це сталося якомога раніше. Розумієш? Якомога раніше».

Нарешті вимовлено те, що зв’язало у вузол обірвану нитку, і вона відчула — це знову означає щось інше і щось більше, ніж гірку і просту істину — Поля помре чи Поля не зможе з нами, це ще означає Ми підемо чи принаймні ми це спробуємо. І раптом вона бунтує в собі проти того повільного народження вже очевидної істини, і здається їй навіть трохи облудним те, що жодна з них не хоче визнати сама перед собою, що вони змирилися з тією істиною — втечу спробують без Полі, — і це вже рішено і вирішено не з їхньої волі чи їхньої згоди, а просто, страшно просто, рішено, і їм не залишається нічого іншого, ніж змиритися (чи не змиритися, байдуже) з цим фактом.

«Вона не зможе з нами», — сказала, намагаючись — сама того не усвідомлюючи — вкласти у це речення все, що її мучить, речення, вимовлене на одному подиху, як одним ковтком випивають гіркі ліки чи отруту. Та вона це сказала і для того, щоб допомогти Жані врешті сказати те, що вона мала повідомити, чи зробити те, що зібралася або тільки задумує зробити, але Жана вперто дивилася крізь шпарку в дошці, аж поки з її вуст не злетіло ніби трохи переінакшене відлуння її власних слів:

«Тому мені хочеться, щоб це сталося якомога швидше. Розумієш: буде легше»; а потім вона захотіла цілком очистити свою совість від тих звинувачень, які чимраз більше накидала на себе, а тепер ще й на Жану, і подумала: А якщо Жана лише задумує щось, якщо нічого не трапилося, а все це їй лише здається, бо їй хочеться, щоб усе було саме так і щоб щось трапилося, адже вона знає, що несила більше чекати, — гармати потроху руйнують бетонний бруствер пасивного очікування і примирення з долею. І тоді — просто, щоб почути Жанин голос і заспокоїтися, бо знала, що сьогодні вночі заснути не зможе, принаймні не тепер, аж поки Жана не озвучить задумане:

«Спробую поспати, — сказала вона; а тоді, наче здатна в такий спосіб пришвидшити ту відповідь і те рішення, про які Жана думає, а також попри те, що їй (Марії) здається, ніби зараз не можна нічого вигадати і нічого зробити, хіба те, що утнули ті три жінки, серед яких була й мала Ержіка Кон, жінки, котрі недавно вночі налетіли на колючий дріт і впали прошиті кулями, щоб забути все, бо смерть це і є оте, подумала вона, Забути все: — Котра може бути година?» — запитала, і зробила це так, наче якась рука смерті чи принаймні сестра смерті затуляє їй, змореній, очі, а оте запитання породжує в її свідомості спротив, мов результат якогось каламутного відчуття пов’язаності між забуттям-смертю-сном-і-часом і її свідомістю, котра в тій причинній послідовності і тій ієрархії має бути перша, рука в руку з часом.

«Не знаю, — відповіла Жана, а тоді, ніби в ній самій теж прокинувся спротив, ніби сягаючи за забутою зброєю, сказала: — Здається, минула одинадцята. Думаю, не більше». Тоді, мов поплавок на поверхню, вистрибнуло те, що дотепер сповнювало темряву і раптом викристалізувалося й стиснулося у двох-трьох пошепки вимовлених словах: «Сьогодні вночі спробуємо».

І ще до того, як встигла про щось подумати, злякатися чи зрадіти, крикнути чи заволати, чи все водночас, у пеклі ментального сум’яття й органічного хаосу, в інтенсивній циркуляції крові, що розійшлася тілом, мов якась гаряча внутрішня хвиля, що залишає на березі тіла хаотичні уламки думки (лише спалах незліченних асоціацій, що взаємно переплітаються і знищуються) і секрецію всіх залоз і яєчників, і ще до того, як встигла збагнути, що в інтенсивному нальоті всього того вона балансує на межі млості, Жана додала те, що вже й не мусила: «Я не хотіла розповідати тобі одразу. Думала дати тобі трохи поспати. Ти мусиш відпочити».

Тож вона навіть не дала їй подумати про Полю чи пожаліти її, чи покаятися через неї: цими словами Жана просто стерла Полю, не згадала її, навіть нічого не сказала про неї, навіть «Бідна Поля», а це б уже щось та й означало, вона просто сказала спробуємо, і в ньому більше не вміщалося нічого, лише вони утрьох — Жана, Ян і вона, — отже, тільки живі, а Поля вкрита саваном, як вкривають мертвих. Але Марія все ще відчувала Полю, не тому, що чула тихий передсмертний хрип, який вже промовляв не земними мовами, а шепотів голосом самої смерті, а тому, що постійно мусила виштовхувати Полин труп із потоку своїх думок кудись убік і під лід (вони вже поховали Полю), як штовхали під лід Дунаю трупи жінок тоді, на початку, — щоб вивільнити місця для живих, вони принаймні сподівалися, що вони живі: а власне Якобу; кому б іще. І ось вона раптом побачила Якоба — вперше після останнього видіння, — цього разу не на тлі порожньої і темної перспективи, яка простягалася за нею, коли оберталася, а в якомусь уявному майбутті; стоїть Якоб, високий і блідий, зарослий рудою бородою, виснажений і втомлений після повернення, але погляд його осяйний і руки розпростерті, простягнуті вздовж шляху, на якому стоїть вона з Яном на руках і подає йому дитину, мов хліб із сіллю, мов святе чудо вифлеємське. Але це миттєве видіння майбутнього раптом почало обвалюватися, мов полотняні куліси, зведені в пустелі, — залишився лише Якоб на тлі того пустельного ландшафту, звідкіля вітер відніс куліси; лише сіра збита курява.

Вона пригадує ту останню зустріч з Якобом, не так давно, власне, п’ять тижнів тому; Янові тоді було лише два тижні, не більше. Це вона точно пригадує, Янові було два тижні: вона привела його на світ того дня, коли зустріла Якоба вперше після розлуки. Але то було раніше. Вдруге бачила Якоба (хто б то міг іще бути) на вокзалі; і ось як це було: отримала від Макса записку (записку знайшла у своїй кімнаті в соломі під подушкою), що Якоб проїжджатиме з транспортом увечері, близько сьомої. Тоді вона цілий день вигадувала, як втекти з роботи і піти на вокзал, щоб побачити Якоба і повідомити йому, що він став батьком і що тоді, коли вона вигукнула ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, вона нічого не вигадувала, і вона знає, що він мусив чути її крик і впізнати її голос, бо хто ж інший міг вигукнути таке з шеренги, яка наближалася до входу в табір; вона мусила побачити Якоба, якщо не з якоїсь іншої причини, то принаймні для того, щоб впевнитися, що він живий, для того, щоб випитати його, що він думає про все це, бо ж хіба тоді, коли забивав отой ящик перед входом у табір, не міг бодай на мить зупинити помах руки з молотком, щоб вона зрозуміла — він почув її, почув її вигук: я вагітна. І сталося щось несподіване — коли вона розпачливо міркувала про те, що єдине, на що здатна, — кинути заступ і побігти, а це було б чистим самогубством, і вона вже уявляла собі, як падає, прошита автоматною чергою, як віддає дух, звиваючись у конвульсіях, і з кров’ю в роті силкується вимовити «Якобе, Якобе», ніби він міг її почути та зрозуміти, що вона спробувала зробити все можливе, лише б його побачити. Тоді одна з єврейських наглядачок наказала їй та Ержіці Кон піти на вокзал і принести те, що їм там дадуть. Вона не знала, чи цей наказ був справжнім, чи то був якийсь трюк Макса, щоб влаштувати їй побачення з Якобом, але вона вирушила з Ержікою Кон до вокзалу в супроводі одного вояка, який ішов за крок позаду; досі не знала (та й навіть зараз не знає), чи то була лише Максова хитрість, щоб уможливити їй зустріч з Якобом, чи це випадково саме її викликали піти на вокзал.

Дорогою вона думала про те, чи транспорт, в якому мав би бути Якоб, зупиниться на станції чи лише промине її, вона була не в змозі щось вдіяти, хоча знала, що далі все залежить від неї, не мала уявлення про час і не мала в кого запитати, котра година, хоча їй здавалося, що час працює на неї (вони йшли новою дорогою, яку збудували в’язні табору, і кілька разів вона збиралася запитати в солдата, котра година, але щоразу лякалася, чи не ризикує і не прогавить шанс, який їй випав, — побачити Якоба), і виснувала, що в усьому цьому таки замішаний Макс, але не знала, чи потрібно поспішати, чи уповільнювати ходу, хоча вояк задавав крок.

Та ось вона опинилася на вокзалі і побачила довгий ешелон із запломбованими вагонами, з них крізь малі віконечка з решітками виглядали фантомні обличчя, і вона впізнала той вавилонський крик, що сама його звідала, коли її транспортували в таких самих вагонах, той крик, що перетворюється на темний сухий шепіт: усіма мовами Європи вимовлене слово вода, немов це втілення самого життя, і навіть щось більше, ніж древній еллінський праелемент і головна субстанція всього живого, разом з повітрям і землею, звісно: як оце, що зараз на Полиних вустах перетворюється з хаосу на монотонний шепіт смертника. І тоді, тільки-но вона його побачила у себе під носом, потяг рушив, мов якийсь велетенський допотопний Dinosaurus tyrranos rex, якого викинуло з водяної домівки на земну твердь кілька мільйонів років після його ери, і вона раптом відчула спрагу Якобової та своєї утроби і побігла вздовж вагонів, що шарпнулися і загуркотіли, мов проклятий, якому чума роз’їдає утробу, вона вся перетворилася на крик, на волання, на «Якобе! Якобе!», а той плазун почав смикатися і вириватися, пихкотіти, обернувшись на якесь стегоцефальне, динозаврівське, вавилонське і європейське «Води! Води!», і вона раптом помітила, як з десяток метрів попереду з вузького високого вікна вагона з’являється якась шмата, мов reliquiae reliquiarum Якоба, а потім і сама рука, що тримає ту шмату і махає нею, мов прапором смерті; та скорчена рука без обличчя, що махає шматою, — це зараз Якоб, той Якоб, що залишився, коли з гуркотом завалилися куліси, і вона глянула назад: сіра збита курява.

А Жана ще додала:

«Макс передав, — не чекаючи, поки вляжеться отой вал крові, що накрив її та струсив до глибин: — Сьогодні о другій тридцять, — сказала. — Приготуйся і спробуй заснути. Ти мусиш відпочити. Я чекатиму на сиґнал від Макса: два довгі і два короткі удари».

«Так, я спробую, — сказала вона. — Спробую хоч трішки поспати».