Псалом 44

12

Якоб уже третій місяць лежав в американській лікарні за кілька кілометрів від Берліна. Крім загальної виснаженості та неврозу шлунка, в нього була ще й відкрита фістула на лівому коліні. Рану отримав під час втечі з табору в Оранієнбурзі. Це було в листопаді. За два дні до повної евакуації табору. Все ще не міг їсти і частенько нишком вимінював шоколад на цигарки. Курив багато і приймав снодійні піґулки. Удень втуплювався у стелю і сварився з хворими, які шуміли та грали в преферанс.

«You’re a doctor?» — якось запитав його керівник лікарні. Це було в лютому. У четвертій по обіді, коли лікар Лео обходив хворих, Якоб навіть не помітив, як зайшла лікарська комісія. Лежав, випроставшись на своєму залізному ліжкові, мов на одрі. Дивився на високу білу стелю. Одна рука звисала з ліжка, наче мертвий привісок. Лише час від часу підносив до рота цигарку. Тоді на хвильку заплющував очі.

Лікар Лео повторив запитання.

«Так», — сказав Якоб якось відсторонено, не випускаючи цигарки. Його очі, затуманені сильними дозами морфію, все ще дивилися на облущену потиньковану стелю.

«Загасіть цигарку, — сказав лікар Лео строго. — Колеґа мав би вважати, щоб йому не робили таких зауважень».

Якоб загасив цигарку об підлогу, ледь повівши рукою.

«Звідки у вас цигарки?»

Якоб не відповідав.

«Звідки у вас цигарки?» — повторив лікар.

«До біса цигарки, — сказав він. — Дайте мені споюй. Як зміг, так і дістав».

«Я вам заборонив курити», — сказав лікар Лео.

Якоб знову мовчав. Нервово заплющував очі. Тоді сказав:

«Навіщо все це?»

«Що?» — запитав лікар.

«Все це, — сказав він. — Все це».

Це було в лютому.

Наступного місяця його стан не надто покращився. Фістула перестала гноїтися, але з нервами стало ще гірше. Припинив сваритися з хворими. Лікареві Лео довелося докладати багато зусиль, щоб витягнути з нього бодай слово. Курив і далі багато, але важче вдавалося роздобувати цигарки. Не міг вкладати у це зусилля. Не терпів сонця. Вимагав не підіймати ролет удень, але його не слухали. Тоді почав натягати покривало на голову. Лише вночі втуплювався у стелю. У темряву.

Наприкінці березня лікар Лео порадив йому почати задумуватися над своєю подальшою долею. Не може лишитися в лікарні назавжди. Тільки-но рана загоїться, мусить покинути лікарню.

«Мені тут добре, — сказав він. — Можу припинити курити, — сказав. — Якщо вимагаєте».

«Я вимагаю від вас почати думати, — сказав лікар Лео. — Зайнятися собою… Чому б вам не написати мемуари, наприклад? Про нацистську лікарську етику. Чи щось таке… У вас, напевно, цінний, хочу сказати, автентичний досвід».

Якоб ледь помітно махнув рукою.

«Принести вам письмове приладдя?»

«Ні, — відповів Якоб. — Для чого все це?»

«Ви мусите щось робити. Що-небудь. Хоча б грайте у шахи. Чи в карти. Що-небудь», — сказав лікар Лео.

Не відповідав. Навіть не махнув рукою.

Лікар Лео тоді сказав:

«У вас є хтось? Parents or wife?»

«Нікого», — відповів той. Тоді додав: «І це на краще».

«Виробити вам паспорт? — сказав лікар Лео примирливо. — Що думаєте про це? Про Палестину? Чи Америку?»

«Ні, — сказав він. — Тільки не Палестина… Досить з мене всього».

«Тоді Америка, — сказав лікар Лео примирливо. — Там немає цього».

«Чого?» — сказав він відсутньо.

«Того, чого ви боїтеся: шрамів. Ніхто вас не змушуватиме писати спогадів, — сказав лікар Лео з усмішкою. — Там шрами загубляться у натовпі. Розумієте? Принаймні там є вцілілі жінки. І діти, звісно».

«Добре, — сказав Якоб і повернувся до лікаря: — Погоджуюся, — сказав без волі. — Зробіть мені паспорт, якщо вам так хочеться».

За обіцянкою лікаря Лео паспорт міг бути готовий у середині квітня. Найпізніше — у травні. Якоб трішечки ожив. Оселиться в якійсь затишній місцині в Канаді. Будь-де. Головне — переплисти через Океан. Здавалося йому, що для нього це стане чистилищем.

Одного дня, останнього дня березня, коли прийшов лист від Марії та Яна, він лежав на своєму ліжку біля відчиненого вікна. Голова трохи піднята на подушці. Дивився на гру сонця на білій фарбі на протилежній стіні кімнати. Уявляв, як сонячної та погідної днини великий корабель пливе через Атлантику. Була десь четверта по обіді, безпосередньо перед обходом лікарів. Але перед тим розносили пошту. Всі хворі, навіть ті, на милицях, і ті, на візочках, були на сонячному подвір’ї, де зазвичай роздавали пошту. У кімнаті, крім Якоба, залишався тільки один молодик, який нещодавно пережив ампутацію, і його щойно вночі привезли до палати.

«Лист для вас», — сказав зі сміхом Данієль, намагаючись проштовхати візочок через низький поріжок у дверях. У нього була ампутована нога — жертва Науково-дослідного інституту. Його голос був неприродно писклявим, а волосся випало. Якоб упізнав симптоми насильницької стерилізації за допомогою «спеціальної процедури».

«Вас уже три рази викликали, — сказав юнак, веслуючи великими змахами рук по гладкому паркеті. — Я думав, ви спите… Інакше мали б почути».

Якоб трохи здригнувся, потім байдуже взяв листа і кинув погляд на конверт.

«Данієлю, — сказав Якоб і схопив юнака за руку. Данієль ледь помітно усміхнувся, дивлячись на Якоба. — Чи ти колись бачив, як хтось воскресає?»

Данієль все ще сумно усміхався. «Тоді дивися… Людина спочатку починає плакати… бачиш. Потім відкладає листа. Це як тоді, коли хтось страшенно зголоднів. Не смієш одразу наїдатися. Потім закурюєш цигарку, — сказав і простягнув пачку Данієлеві. — Ось, отак, отак, бачиш… Одного дня так станеться і з тобою…»

Лікар Лео був вражений.

«Як почуваєтеся… земляче? You’re an American… Are you?»

«Прекрасно, лікарю, — сказав Якоб. — Уявляю, як подорожую через Океан… Звісно, не сам… Розумієте?»

«Браво, — сказав лікар Лео. — Але ви знову забули, що вам не можна курити».

«Справді, — сказав Якоб. — Вибачте, я думав, що на палубі трансатлантичного корабля курити не заборонено». Лікар Лео задоволено усміхався.

Надвечір того ж дня Якоб непомітно вийшов з кімнати. Хворі вже переважно спали. На терасі він зустрів лише Данієля.

«З богом, Данієлю», — сказав Якоб тихо і потис йому руку.

«Куди, лікарю?» — запитав юнак.

«Зроби мені одну послугу, Данієлю, — сказав Якоб. — Скажи лікареві Лео, що я прошу вибачення і дякую йому за все».

Юнак, здається, все зрозумів, тому Якоб тільки додав: «Лише завтра. Не раніше. Розумієш… Не раніше».

«Щасливо, лікарю», — сказав юнак і завеслував на своєму возику по гладкому паркеті.