Псалом 44

6

І ось тепер вона знову подумала — досі не спала і лежала незрушно біля дитини — у якійсь потужній атаці майбутнього (вдалині знову заспівали гармати): Як знайти Якоба? Просто так, ледь зауваживши той спокій і впевненість, з якими вимовила це подумки, вона знову помислила: Як знайти Якоба? — ніби тільки це й залишилося зробити, ніби розмірковує про все це по той бік дроту і минулого, навіть теперішнього, ніби вже немає ні того дроту, ні минулого, ні теперішнього: немов та думка прилинула з якогось уже оприявленого майбутнього, що вже тут, поруч, на відстані руки, і її відділяє від нього лише якийсь незначний оберт годинника і два-три легкі кроки, немов ото собі прогулюєшся, аж тут вигулькує тінистий ліс і тебе огортають запахи диких лісових квітів і хвої, а в кошику лежить легкий полуденок, і термос, і біла серветка, треба лише розпластатися на траві, і вийняти білу скатертинку, і розкласти її на шурхітливій зеленій траві: у її свідомості майже голосно пролунало ЯК ЗНАЙТИ ЯКОБА? — мов лейтмотив, що стихає і знову повертається з більшою силою. Хотіла запитати Жану Як знайти Якоба?, щоб Жана відчула, що вона не спить, але їй здалося, що якби вона висловила свою думку вголос, то ця думка відкотилася б з майбутнього і зіткнулася з цим брудним бараком, з Полиним трупом і зі всім решта, зірвалася б і залишилася лежати в цій соломі, скривавлена, мов підстрелений птах, що здригається і тріпається перед загибеллю; і не тільки тоді, якби вимовила оте Як знайти Якоба?, а й навіть тоді, якби подумала це, наголошуючи в такий спосіб, що більше не сумнівається ні в Якобовій, ні у своїй свободі, — і цього було б уже досить для народження сумніву. Тієї чітко окресленої думки, спрямованої в майбутнє, було досить, щоб усі інші її думки, мов потрійне відлуння, знову повернулися в минуле; — лише тому, що тільки-но народжена думка таки не змогла відшукати Якоба у виразній перспективі майбутнього, вона заповзято знову кинулася на Якоба, який був сталішим (все ж) у минулому. І в теперішньому, звісно. Тому нічого не сказала Жані. Навіть якщо хотіла висловити те, що так миттєво народилося в її свідомості, — було б уже пізно. Зараз її думка вже шукала в минулому якогось іншого Якоба. Не такого оптимістичного Якоба. Але виразнішого, реальнішого. То був іще єдиний справжній Якоб, може, вже не з крові та плоті, а знерухомлена проекція в її свідомості: стоїть закам’янілий з підійнятою рукою (такий, як його бачила востаннє): замах, що завмер.

То був останній, ще реальний Якоб. Той, якого бачила на власні очі. Отже, не той фантомний і нереальний Якоб, звістки про якого отримувала через іще менш видимого Макса. Як же їй мати чітке уявлення про Якоба, якщо звідкись, мов із неба чи ж із самого пекла, надходять якісь шифровані повідомлення на кшталт «Їхалося добре» чи «Погода була гарна», завжди щось метеорологічне, щось таке, з чого мала спочатку вилущити сенс, як-от «Якоба перевели» чи «Якоб надішле звістку» і таке інше, а лише потім відкрити під усім тим якийсь живий, реальний образ, тобто самого Якоба. Навіть нечасті усні повідомлення, які вона отримувала від Якоба з третіх рук через Максових довірених осіб, навіть ті звістки не допомогли їй побачити Якоба — крім такого, звісно, яким його пам’ятала, якщо взагалі можна пам’ятати і принаймні на мить побачити обличчя, яке зі всіх сил постійно закликаєш у спогади.

Пригадує: на той час уже мертві всі жінки, що колись приїхали разом з нею, і всі ті, хто побував у її бараці в Аушвіці. Більше не пригадує їхніх облич — лише валка скелетів спогадів. Може, і вдалося б пригадати котрусь, а може, й усіх тих жінок, що їх запізнала тоді, якби якась механічна рука не відсувала всі ті образи в забуття; пам’ятає лише вавилонську суміш мов, іноді ж крізь ті механічні руки просочиться чийсь образ і якесь ім’я, особливо тих перших, тих, хто започаткував літію, що завершується Полею, яка зараз лежить мертва поруч із нею. Першою була Ержіка Іґнац. Та, яку доктор Ніче з самого початку обрав для дослідів. Потім та Безіменна, яка грала в Чорній капелі; — але механічна рука, яка на знак тривоги запалювала червоне світло і розпочинала діяти, щоб вимкнути контакт ще до того, як могло статися нещастя чи принаймні сильний шок від удару струму високої напруги, ця рука і тепер одним дужим рухом стиснула ту валку і вкрила її чистим білим покривалом, яким встеляють смертне ложе героїв чи цнотливих; вона сама, вже давно сама, стояла біля того смертного ложа, як солдат, котрий якимось дивом вцілів після вибуху бомби, що влучила у рів, в якому воювала його чота, і ось зараз він стоїть коло братської могили з непокритою головою і з квітами в руках і читає на мармурі імена своїх армійських товаришів, з якими ділився цигарками та, у хвилини слабкості, обмінювався сімейними фотографіями і спогадами, а тепер з болем згадує всіх їх, тих, що спочивають під мармуровим обеліском, перетворившись на золоті літери, і він запитує себе, як, яким дивом він вибув зі строю на останній перекличці, бо його місце тут, у строю, відразу після очільника, отого на А, і того на В, чиї імена вибиті на мармурі, на пам’ятнику. — Отак і вона почувалася зараз перед обеліском спогадів: з букетом квітів і здивована; ледь вірячи власним очам. Тож мусила пошукати у спогадах Якоба, пошукати там, де його залишила майже цілу вічність тому, а насправді менш як рік, якщо вона взагалі колись розлучалася з ним, бо духовна присутність, правду кажучи, є нічим іншим, як мармуровим обеліском, а вона хоче розшукати Якоба того і такого, Якоба, який би не був лише вічно присутнім обеліском, — адже обеліск зводять тим, хто відійшов навіки, а це те саме, що й смерть, тільки трохи краще сказано.

Отримала повідомлення від Якоба, що табір евакуюють (щоб прийняти нову зміну), що Макс підкупив охоронців прикрасами, які знайшов у таємному сховку. Тоді, завдяки співпраці Якоба і Макса, її перевели до Біркенау, і так вона ще раз уникла смерті, але мусила розлучитися з Якобом. Можливо, назавжди. Але ще тоді, коли вони розлучилися, знала, що мусить знову його побачити, хоча б іще раз; вона просто це відчувала, що мусить побачити Якоба. Особливо тоді, коли зрозуміла, що вона не просто його дружина, а ще й мати його дитини. Ось тому й мусить побачити Якоба хоча б іще раз, щоб повідомити, що стане матір’ю його дитини. Пригадує ту першу зустріч після розлуки: впізнала його лиш тоді, коли він розігнувся і знову зігнувся, щоб підняти щось, що лежало коло ящика, біля солдатських чобіт. Та навіть тоді не була певна, що це саме він, хоч людина в білому лікарському халаті (він стояв боком до неї, спершись на великий дерев’яний ящик, що сягав йому грудей, правою рукою замахувався молотком, тож вона, попри невелику відстань, спочатку побачила, як здіймається його рука, а потім, не тієї ж миті, а трохи пізніше, почула тупий удар, як то буває, коли здаля дивишся, як рубають дрова) дуже скидалася на Якоба, вона впізнала його за ударом електричного струму, яким озвалося її тіло ще до того, як у її свідомості блимнула ота лампочка з написом ЯКОБ; за останні кілька місяців, відколи вона в Біркенау і відколи не бачила Якоба, особливо відтоді, все, що з нею відбувається, має вигляд несправжнього, тож вона мусить все добре перевірити потужними зусиллями чуття і свідомості, бо все довкола так схоже на сон і на марення, яке годі перевірити лише відчуттями; — але тоді побачила його профіль і його чоло, а солдати, які стояли біля нього і того великого дерев’яного ящика, широко розставивши ноги, допомогли їй розвіяти сумніви, і не тому, що солдати з автоматами не могли належати до легіону зі снів (а інфільтрувалися з реальності), а тому, що вже була звикла снити Якоба серед доволі абсурдного та навіть, як для сну, дивного пейзажу: інтимне, легке світло якоїсь кімнати, майже нереальне сяйво ореолу або ж: осяяне сонцем і погідне довкілля, як тло картини, на якій з’являється він, Якоб; і вона знову, хтозна-вкотре, прочитала над входом до табору напис, обрамлений колючим дротом: ARBEIT UND FREIHEIT, а далі TIEHIERF DNU TIEBRA, прочитавши напис навпаки, ніби перевірила цю дійсність, посеред якої побачила Якоба, котрий стоїть у своєму лікарському халаті, високий, замахується молотком, такий схожий на себе і такий несправжній, мов апофеоз чи мов привид. Вираховувала, коли надійде її черга порівнятися з ним, щосили напружувалася, щоб за цей короткий час вигадати найрозумніший і найтверезіший спосіб скористатися цією чудовою зустріччю (вони йшли по четверо, пострижені, зболотовані, в брудному арештантському одязі з тьмяними жовтими зірками, волочили свої скривавлені та мозолисті ноги в порваних важких цокулах місивом зі снігу та багнюки, несли на плечах лопати і співали Дівчину, яку я обожнюю, пісню, що її вивчили на роботі від арештантів і яку співали під час повернення) — і прокричати йому, що ось вона, тут, серед оцих співаючих мішків, що вона не може більше витримати; гарячково видумувала, як, якими словами і яким голосом прокричить йому, що вона тут, що вона вагітна, що вона не в змозі зробити щось інше, окрім як крикнути ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, хай навіть це буде кінець усьому; і до того, як встигла вибрати найкоротше і найлункіше слово (як поет у мить натхнення не обирає отого справжнього і єдиного слова, а воно виплескується з нього ніби мимоволі), і до того, як зрозуміла, чи принаймні саме тоді, коли зрозуміла, що за дві-три миті буде запізно для всього, бо колона повертає ліворуч, в її свідомості спалахнуло ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, і водночас вона почула, як її власний голос, мов куля, пробив і прошив тріпотливу мантію пісні Дівчина, яку я обожнюю, і її охопило спочатку задоволення від зробленого, тобто від того, що вдіяла все, що могла, що Якоб мусив її почути, а зовсім не страх від покарання: тож коли відчула тупий удар у ребра, її все ще мучили думка і страх (та думка ніби вдарила її по голові сильніше, ніж гумовий кийок по ребрах), що Якоба все це не стосується, що він прикидався не перед німцями, а перед нею, і що йому насправді немає діла до того, що вона вагітна від нього, бо ж як це можливо, що молоток в його руці не зупинився (вона крикнула саме тієї безмежно малої долі секунди, коли молоток в його руці здійнявся до максимальної точки і зупинився, щоб змінити напрям, вона немов чекала саме на той знак і ніби боялася, що наступний помах його руки обірве її рішення і її голос), що він навіть не поворухнув головою, якби ж хоча б один м’яз заграв на його обличчі, якби ж він принаймні кліпнув. — Якоб у білому лікарському халаті, наче Мойсей, що замахнувся правицею: ця картина закарбувалася в її пам’яті, як картина розп’ятого Христа, що вона її колись давно, ще дитиною, бачила у фільмі, який показували католицькі місіонери в сільській школі перед війною у воєводинському селі, де вони з мамою гостювали кілька тижнів під час канікул: розвівається на вітрі волосся над високим змученим чолом молодого розіп’ятого Христа (то був взагалі її перший фільм, батько все ще не пускав її в кіно) — а потім залою розляглася літанія і плач побожних жінок, немовби вони присутні на урочистому чині несподіваного богоявлення, а тоді молодий фратар зупинив вітер, і волосся над Христовим блідим чолом перестало розвіватися, лише його очі дивилися упокореним благим поглядом, а народ впав ниць на коліна, схлипуючи: — такою їй вкарбувалася в пам’ять Якобова постать у білому лікарському халаті зі здійнятою рукою — розіп’ятий між двома розбійниками. Незабаром, коли в глухій, зловісній тиші, в пекельному болотяному колі табору шерега стояла на рапорті та перекличці (мертвих приносили з роботи на спинах і ставили у стрій на старі місця, вирівнюючи пострижені заболочені черепи за вершечком їхніх незграбних цокулів), її й надалі більше гнітила та завмерла проекція і той закам’янілий замах руки з молотком, ніж страх перед покаранням; і лише коли почула свій номер, своє ім’я, коли те п’ятизначне тавро вжалило її чоло і зашкварчало в її м’язах і серці, здалося їй, що рука, яка було завмерла, змахнувши молотком, починає рухатися і раптом опускається їй на голову (молодий фратар знову запустив кіноапаратуру: мить, яка було зупинилася, відновила рух, розвивається волосся над блідим, замученим чолом молодого Христа); згодом, поки йшла до своєї камери вузьким коридором між двома рядами екзекуторів з палицями (вона не бачила облич, лише відчувала замахи рук з палицями, що влучали по ній, і тупий шкарубкий біль у ребрах, і животі, і голові), у затьмареній свідомості вона й далі бачила лише розтиражовану картину людини з молотком, який гупав їй по голові. (А тоді показ завершився, і в малій сільській школі запала темрява, а жінки втирали заплакані очі і цілували руки та ноги молодому місіонерові, як медіуму, що спілкується з самісінькою верховною істотою, хтось ударив у дзвони сільської церкви, і побожний важкий звук міді бринів у повітрі, мов жар, і тоді дорогою зі школи Ілонка Кутай сказала їй: «Твій тато розіп’яв Христа, — а потім додала, щоб показати — вона добре тямить, що мала на увазі, коли сказала оте «Твій тато розіп’яв Христа»: — Чи принаймні подавав цвяхи, — а тоді ще: — І ти подавала цвяхи», а мама Ілонки сказала: «Мовчи, мала, Марія ні в чому не винна; вона тоді навіть не народилася, і її тато теж», а Ілонка насмішкувато відповіла: «Ані її прапрадід, — а потім: — Ти сама казала мені, що всі жиди винні у смерті Сина Божого; кожен принаймні — казала ти — подавав цвяхи; хіба ти мені цього не казала п’ятсот п’ятдесят мільйонів разів більйонів разів трильйонів разів»).