Псалом 44

10

Тоді знову загорнула дитину в пелюшки, які висушила на собі. Потім відірвала з Полиного простирадла невеликий шматок і витерла з себе вологу. Сповила дитину в покривало й обв’язала кілька разів вузькою смужкою полотна. Знову сіла на солому, спершись спиною на холодну стіну барака; чула лише далекий гуркіт гармат і шурхіт соломи на Жаниній лежанці. Тоді подумала Мушу рахувати. Тридцять — це пів хвилини. Шістдесят — хвилина. П’ять разів по шістдесят… Скільки це, п’ять разів по шістдесят? Байдуже. Макс ось-ось подасть знак. Дитина ще спить. Відчуває тепло її м’якого ротика і теплий, мокрий язичок на своєму соску. У темряві відчуває механізм свого серця, який, у ритмі крові, закачує білу пінисту рідину в теплий маленький кружечок, що впився в її сосок, мов п’явка. Марія відчула близькість Жани ще до того, як та її торкнулася. «Зараз станеться коротке замикання», — сказала Жана. Вона дозволила Жані допомогти їй випростатися, хоча їй здавалося, що та хотіла лише взяти дитину. «Ні, — сказала, — я можу й сама», але коли випросталася, відчула, що заточилася, і всім тілом, не випускаючи дитини з рук, сперлася на неї: «Думаю, я зможу сама». Вже були коло дверей, коли почула ледь чутний шепіт: «Роззуйся», а тоді: «Дай мені Яна», — і вона намацала в темряві Жанині руки, простягнені до неї і дитини, дала їй згорток, і коли відчула, що дитя всією вагою вилилося з її обіймів, прийняла руки. Спершись плечем на стіну, визула один черевик, потім перенесла вагу на другу ногу і зняла другий. Не випускаючи з лівої руки важких баканджів, простягнула руку в темряву до Жани, намацала грубе покривало і пов’язані поверх нього напівмокрі полотняні стяжки, за які і взялася. Відчула, як Жанина рука шукає щось у темряві, і відразу по тому — як з її руки зникає вага цокулів.

Коли прочинилися двері, відчула, як із коридору нагло повіяло холодним повітрям. Завіси на дверях заскрипіли ледь чутно — так тріщить дошка від морозу в тиху ніч. Відчувала на собі Жанину руку. Жана йшла попереду. Попід стіною. В одній руці тримала її (Маріїні) баканджі, а свої, зв’язані, перекинула через другу руку, якою торкалася Маріїної руки, що лежала на дитині.

Рухались безшумно, ледь дотикаючись плечима до стіни. На густому полотні ночі не видно ані тріщини. Це через замикання. Зазвичай тут, у глибині коридору, горить лампочка. Відчувала, як Жана торкається ліктем шершавої поверхні невидимої стіни і як ступає нечутно, мов кіт, заки вона, незважаючи на зосередженість і зусилля, волочить босі ноги по холодному бетону та по вологих дошках, ступаючи невпевнено, ходою обережної людини, наляканої жінки, а не ходою кішки, як Жана. Але однієї миті, коли їй вдалося роздивитися себе, Жану і дитину на руках, коли мимовільно стала й учасником, і спостерігачем (як ото коли письменник об’єктивізує своє особисте переживання ще перед тим, як взятися за нього як письменник), вона раптом побачила себе з відстані, доволі великої, щоб одним поглядом охопити і себе, і Жану, і дитину, але й доволі близької, щоб залишитися, принаймні на мить, лише об’єктивним спостерігачем, побачила, як біліють їхні тіні на темному тлі ночі: привиди, що рухаються цвинтарем. Такому відчуттю сприяла і німота кімнат, невидимих і нечутних, які зяяли по обидва боки коридору, мов домовини, викопані в темній, густій стіні ночі. Жодного шурхотіння соломи. Немов у кімнатах одні трупи. Полі. Однісінькі Полі. Тоді відчуває майже фізичну присутність смерті і темно-зелені синці на плоті ночі. І раптом — звідкілясь запах вітру і ночі, що проникав у якесь прочинене, невидиме у хмурій темряві вікно або крізь якусь тріщину у склі чи стіні, і вона відчуває, як вологий крижаний вітер задмухав на неї якоюсь новою тишею, тишею, що має інший смак, запах і насиченість, аніж ота густа тиша цвинтаря, що залишилася за спиною: тільки тепер вона відчуває і молочно-тужливу свіжість дитячих вуст, і кислуватий теплий запах сечі, і ще: свіжий подих ночі та хмар, і невидимих зірок, запахи, що прорвалися, мов легке світло, в її подразнені та від постійного кровообігу надто сприйнятливі відчуття. Тоді вони різко повернули праворуч, і вона подумала, чи, бува, Жана не помилилася, але не сказала нічого, бо тієї миті більше довіряла Жаниній спритності, ніж своїм власним відчуттям. Тоді Жанина рука перестала стискати її, тож вона зупинилася, мов закам’яніла. Без компаса. Заплющивши очі. За тихим скреготом зрозуміла: Жана підняла дошку. «Тс-с-с», — сказала Жана трохи пронизливим, ледь чутним шепотом. Тоді знову стиснула її, і вона переклала для себе: «Стій». Але Жана потягнула її донизу, і вона вклякнула і зігнула голову. Зрозуміла: рефлектор над їхніми головами вже вигравав нечутну гаму одноманітних тонів до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до, і на протилежній стіні вона могла бачити, як грають його пальці шпаринами, мов білими клавішами, і як це звукове світло наближається, поступово перетворюючись на інтенсивне і нервове фортіссімо, від чого їй аж сперло дихання. Лежала, притулившись до стіни, між Жаною та дитиною, на самісінькому краєчку отвору, зробленому в підлозі барака. Темна чотирикутна пляма, наче розкрита могила. Дві-три косі тіні дощок. Все це миттєво з’явилося і розчинилося в темряві, що стала ще густішою. «Подай мені дитину, коли я спущуся», — сказала Жана, а в ній озвалося відлунням Подай мені дитину, коли я спущуся! Подай мені дитину, коли я спущуся, потім чула, як труться одна об одну дошки, які посуває Жана, потім її тремтіння і легкий удар, коли торкнулася долівки. Тоді намацала край отвору і нависла над невидимою порожнечею. Звідти — Жанине дихання. Підняла дитину, нахилилася над тим диханням й одразу відчула, як вага, що тягнула її руки долі, раптом зникла, немов спустила її в прірву. «Вважай, не перекинь дошки», — сказала Жана знизу, з якогось дивовижно могутнього низу, що давав їй під ногами тверде опертя вологої землі, заки вона ще була на слизьких і хитких театральних дошках. Спершись на обидва лікті і трохи розгойдавшись, вона на хвильку завагалася. Відчувала, що кожен рух тепер має доленосне значення не лише для неї, а й для Яна і для Жани. І навіть для Якоба. Навіть для нього. Повиснувши над тим отвором, що відділяв їх від одного світу і від одного часу, від одного періоду історії та долі, вона знову відчуває, сама не відаючи цього, щільність часу, що несе майже відчутну на дотик матицю, в якій викарбовуються минуле, теперішнє та майбутнє на цупкому тримежів’ї часу: темне і фіксоване минуле, зоране вузькими смугами світлих моментів і величезними просторами, всіяними кістьми і могилами (не лише тими, що залишаються безпосередньо за її спиною, а й усіма могилами, що їх носить у своїй пам’яті і в своїй крові, навіть тими невідомими, з сімейного альбому); хистке і миттєво народжене теперішнє, що пробивається крізь тріщину минулого і, щойно народившись, потопає в незвіданій темряві майбутнього; майбутнє, що завжди стоїть, мов тверда опора землі, перед хисткою миттю теперішнього, майбутнє невідоме і безмірне, залежне від безлічі чинників, що розмивають і розбивають рамки. Тоді думає Поля, мов читає напис на могилі, в якій поховано минуле, а потім думає, немов зблиснув невиразний промінь майбутнього: Чи Жана сховала дитя? — Здригнулася, як здригається людина, коли заступає ногою на уявну сходинку, якої немає: долівка була за кілька сантиметрів під її ногами. Якби випрямила пальці, могла б торкнутися ногами землі. Але вона боялася, що її розшнуровані черевики злетять ще до того, як торкнеться підлоги. І ще думала, як пом’якшити падіння. Тому тримала ступні разом і на якійсь уявній горизонталі, паралельній до долівки, що видавалася їй у темряві глибокою прірвою, в яку треба зіскочити з якоюсь ледь не акробатичною спритністю. Ніби стрибає прямісінько в серце майбутнього. Перескакуючи через теперішнє.

Відчула тільки різке муляння цокулів. І це було все. Але відчуття, — а воно прийшло відразу після того, як опинилася на твердій поверхні, — що по такому довгому часі кожен крок вона робить за своєю власного волею, без наказу і нагляду (попри страх і невидиму зброю), сповнило її такою легкістю, що більше не відчувала ні важких цокулів, ні ваги своїх кроків. Навіть страху майже не відчувала. Чи принаймні не такого страху, як досі: страху перед подіями, що коловоротять нею без крихти її участі. Це той страх, подумала вона, який відчувають чоловіки. І Жана, звісно. Вона це називає активний страх. Це щось зовсім інше. Принаймні один важіль подій у твоїх руках.

Лежали, притулившись до ледь-ледь розм’яклої вологої землі. Дитя лежало між ними, і в її голові промайнула думка, що воно й не відає нічого зі всього того, що діється довкола них і в них; воно лише відчуває вологу і студенисту пляму в тому місці, що ледь стримить зі шмаття і де є носик, мабуть, трохи почервонілий і зарум’янений від морозу, і ще: солодко-нудотний і густий, клейкий смак теплого молока у своєму ротику, і якесь неясне та невиразне погойдування. Тоді вона відчуває на вустах і на обличчі тверду зрошену землю і її крихкий смак, і майже невловимий, але густий запах землі, який майже не вловлює орган нюху, лише відчувають язик та утроба: хрустить на піднебінні та скреготить під зубами, а пори шкіри вбирають у себе, а тоді починає текти в крові, яка стає від цього густою і міцною, мов від вина. Але вона не думала про це; то були лише темні, інстинктивні відчуття утроби, коли вона лягла і відчула на вустах смак землі.

Водночас відчула на собі Жанину руку і її ледь чутний шепіт: «Вважай, щоб дитина не заплакала», — і далі: як Жана вовтузиться, і ворушиться, і хекає. Тоді вона притискає до себе дитину і рушає за Жаниним диханням, повзе на колінах (як самки деяких тварин носять своїх дитинчат, коли ті в небезпеці), схиливши голову і відштовхуючись лівою рукою від землі. Час від часу здіймає голову, немов нюхає і немов досліджує темний простір, що стелиться перед нею. Відчуває над своїм чолом невидимий простір неба і широту вільної свіжої ночі. Не хотіла бачити, що діється в неї за спиною, там, де має бути рефлектор. Рухалася крізь темряву вперед, повзла за Жаною, немов підіймалася до невидимого небокраю. Немов із самісінької землі й повітря черпала кров і соки. Тоді раптом зрозуміла, що вони дісталися дроту. Жана, мов та кішка, швидко звилася, і вона зрозуміла: Жана по той бік; тоді передала дитину і подумала Ян, Яна я врятувала. Потім зрозуміла, що Жана поклала дитину на землю і підіймає дріт, щоб зробити прохід для неї. Але тоді, ще до того як встигла подумати Важливо, що Ян за дротом, вона з жахом подумала, що буде, якщо дитя зараз заплаче і їх викаже. Тоді дитина почала плакати, а вона щойно пролізла під дротом і здатна була лише подумати Це найважча мить для смерті, й осяяло їх світло рефлектора, і вона кинулася на дитину і притиснулася до неї; ледь чула HALT! HALT! що звився, мов голос самої смерті, лежала напівмертва, очікуючи однією, ще ледь живою частиною свідомості, кулю, що влучить їй у спину, водночас у її розмисел вдерлася думка, народжена у самісінькій утробі; задушити дитину. Ця думка вшпинилася в неї, обпекла їй чоло, а потім згасла на кінчиках пальців ще до того, як вони скорчилися і затисли рот дитині. Лиш коли Жана струсонула її, вона зрозуміла ТІКАЙ! ТІКАЙ! — і майже одночасно в її свідомість прорвалося оте неясне і, на перший погляд, зовсім незначне і порожнє речення, що долинало з віддалі, більшої, ніж та, з якої їй Жана казала ACH! SIE KOMMEN WIEDER PLUNDERN! LOS! LOS! SIE KOMMEN WIEDER PLUNDERN! — а потім відразу, вже зблизька, і Жанин шепіт, який раптом надав усьому сенс МИ ВРЯТОВАНІ, і відчула, як Жанина рука притискає її руку, і зрозуміла: Жана відчуває, що вона бореться з думкою задушити дитину, і до неї ще не дійшло, що вони врятовані, — це вона зрозуміє згодом: коли почувся плач дитини, німці подумали, що вони з ближніх сіл (звідки ж бо в них дитина), хочуть щось вкрасти зі складу (бо відколи прийшли союзники, військо, що відступало, спустошило за собою все, тож голод і зима пригасли, і жінки почали грабувати і відбирати все, до чого тільки діставалися, щоб прогодувати себе та дітей, чиї батьки воюють по всьому світу або ж лежать у братських могилах десь на Уралі чи на Волзі, в Ель-Аламейні, на Балтиці чи Тихому океані…). Але дитина раптом перестала плаката. Раптово, як і почала. Чула тільки Жанине дихання поруч з собою і відчула потиск її руки. Далеке, глухе бахкання гармат. І завивання якогось собаки в нетрях ночі.

Дитина все ще лежала під нею, та коли вона все зрозуміла і коли прийняла руку та звільнила дитя, воно знову заплакало клекітливим, гортанним голосом звільненої тварини, а здалеку їй відповів знавіснілий гавкіт собак і шалена гарматна канонада. Плакала ота мала тваринка в густій темряві ночі, голос її звивався, мов в’юнка рослина, мов стебельце химерної зеленої рослини, що проростає крізь отвори черепів, з-під попелу згарищ, з утроби трупів, а десь далеко їй відповідали гармата, що сповіщали страшну любов народів.