Псалом 44

5

Коли доктор Ніче врешті сказав Можливо, цей візит був завчасний і встав зі стільця, вона подумала: Нарешті, бо якби він затримався хоч на хвилину довше, вона б, мабуть, видала себе, зомліла. Потім почула шурхіт соломи на ліжку, з чого зробила висновок, що Якоб уже підвівся, потім їхні кроки, ключ у дверях, змовницьке і майже довірливе Aufwiedersehen! Ніче. І відчула, як раптово підкосилися ноги, як сповзає додолу: й останнє — різкий біль під лопатками, що сковзали донизу дошкою, і тупий удар, а потім темрява…

«Якобе, — вимовила вона, і це було перше, що спалахнуло в її свідомості серед яскравих рожевих кіл і вирвалося на вуста. Потім кола почали розходитися концентричними кругами, і в шпарині, що утворилася, вона виокремила схилене над нею Якобове обличчя і відчула його руку на своєму чолі. — Забери це, Якобе», — сказала вона і з таким самим зусиллям, з яким це вимовила, звела руку і відсунула пляшечку з нашатирним спиртом, яку Якоб тримав у неї під носом. Не повертаючи голови, зрозуміла, що світло, яке потрапляє на Якобове чоло, падає звідкись збоку, з підлоги: Якоб поставив лампу з абажуром на підлогу, подумала вона і відразу пригадала все, що сталося, й обійняла Якоба за шию. Він підняв її і вклав на ліжко, поставивши лампу з абажуром на столик біля ліжка.

«Як довго я була непритомна?» — запитала вона.

«Не знаю, — сказав він. — Тільки-но я замкнув двері, я кинувся до шафи. Одразу зрозумів, що щось не так. Я за ключем — а його в кишені немає. Тоді постукав нігтем у дверцята шафи, хоч відчував, що з тобою щось сталося. Водночас пригадав, що сховав ключ під подушкою. Схопив ключ і пляшечку нашатирного спирту зі столу і, ось, побачив, як ти сидиш у шафі, схиливши голову на плечі… Взагалі не чув, як ти впала, — сказав він… — Бідолашко моя»; і поки він її пестив, вона подумала, що тепер Якоб все знає, адже він мав бачити кров, тож тепер знає, що вона його дружина, хай навіть раніше нічого не помітив; чого б інакше він промовив оте: «Бідолашко моя». А вона сказала:

«Я впала лиш тоді, коли він вийшов, — а потім, із прихованою гордістю Якобової дружини: — Не могла більше. Не витримала б ані на хвилю довше. Твій халат мене докінчив. Не знаю, як я можу кохати людину, чий халат так смердить. Мушу знайти якогось іншого чоловіка».

Потім він сказав:

«Не знаю, як я можу кохати жінку, яка так легко втрачає свідомість. Мушу знайти якусь іншу жінку»; його долоні ніжно спочивали на її щоках. Та мить забуття віднесла її думки в протилежному напрямку; її погляд, що зупинився і сконцентрувався на тому єдиному фокусі, в якому перебували Якоб і вона (Якобова дружина), раптом почав розширюватися і розсіюватися; розпечений фокус почав холонути, тільки-но її свідомість — звична до ляпасів — почала озиратися довкола: лампа з абажуром — Якобова кімната — вікно, завішане пледом, — а за вікном: волога крижана ніч, проштрикана рефлекторами і колючим дротом. Концентричні кола полинули у ніч, у простір і час, торкнулися темної межі майбутнього і минулого, і коли вона швидко і злякано силоміць зупинила хвилі, які розсилала її свідомість, і коли вони повернулися з темної далини ночі назад до Якобової кімнати, до них, то там, де ще недавно було тепле сяйво лампи з абажуром яблучного кольору, у її свідомості залишилась лише чорна, обгоріла діра, там знову був отой шалений голос, що час від часу зривався на фальцет, голос, який називається доктор Ніче…

«Не розумію, — сказала вона. — Не розумію, що хотів від тебе той тип».

«Готує шлях до відступу, — сказав Якоб. — Чого б іще він хотів: готує шлях до відступу. Розумієш?»

«Не зовсім, — сказала вона. — Мені не до кінця зрозуміло… хіба не може все це зробити сам? Або наказати тому, кому більше довіряє. Не можу до ладу пояснити все це… Скажи, Якобе: чи це нарешті це?»

Якоб на хвильку замислився:

«Судячи з цього — так, — сказав… — З цієї комедії…» (Тоді розтлумачив їй справжнє значення візиту Ніче; це додало їй трохи надії, стільки, скільки потрібно, щоб страх не переміг).

Пригадує: тоді Якоб сказав їй: Так, судячи з цього всього, і хоча в його голосі був сумнів (принаймні так їй здалося), вона відчула, що і в нього сяйнула надія, що в його голосі лише гіркота, а не відчай; і сподівання, звісно. І не лише це. Якоб зараз уперше додав оте конкретне, хоч трохи сумнівне: «Судячи з цього всього». Та не сказав: «Надія конче потрібна. Тому її потрібно вигадати», — а ще те, що казав на початку: «Інакше в цьому таборі не витримаєте ані дня. Це ніби людина вийшла зі строю і голосно заявила всім в обличчя, що їм кінець. Й одним, й іншим. Так не можна витримати жодного дня. А ви мусите жити. Справжній мрець — тільки людина без надії. Розумієте? Тому не смієте полишити надію. Навіть якщо вона втікає і їй немає місця у вашому серці… Заманіть її, підживлюйте її. Оживляйте штучним диханням, обманом чи навіть силою…» Але це було на початку, за день-два після їхньої першої зустрічі; пригадує: тоді повірила йому не до кінця; попри всю щирість, яка звучала в його словах, їй здавалося, ніби він так каже через самовпевненість чи боягузтво, а те й інше здавалося їй в ту хвилину безсенсовим. Раптом це якийсь хитрий чи просто переляканий колабораціоніст. Тоді ще не знала його добре. Бачила лише один раз. Тоді, коли прибула до табору. Тому тоді, коли ще його не знала і сумнівалася в ньому, сказала:

«Думаєте, пане лікарю, що я тільки тепер, в Аушвіці, починаю все це? — і сама здивувалася з довіри, яку виказував її голос: — Що лише тепер починаю користуватися з покладів надії, які людина носить у серці?»

«Не сумніваюся в цьому, — сказав він. — Звісно, ви вже багато настраждалися. Та чи втратили ви надію?» Але вона не знала, що йому відповісти, бо хтозна, як справи з тією грою без правил, надіюсь-не-надіюсь, як хочу-не-хочу чи любить-не-любить, бо й у вагоні, в якому її етапували, і дорогою до табору, і раніше, на Дунаї, завжди було якось так: змириться, здається їй, що змириться зі всім, що сталося, а згодом приходить розуміння, що насправді зовсім не змирилася і що якийсь шал, який можна назвати надією, ніколи не полишав її (хіба що тоді, на Дунаї; але в цьому не була впевнена); тому хотіла йому сказати, що все це, може, і не має нічого спільного з надією, бо тоді, на Дунаї, вона залишилась жива, тоді, коли все почалося (це сталося роки три-чотири тому), а це все якась абсурдна гра без правил, в яку не можна вкладати нічого, навіть надії, і хотіла розповісти йому те, що трапилося тоді, на Дунаї, коли чекала перед зеленою облущеною загорожею, як ото під час літньої спеки, коли чекаєш на чергу в душ; пригадує, що якесь безумство, яке можна було б назвати надією, не покидало її, поки вона не зомліла; очі заплющилися — навіть тоді (залишаючи між повіками тоненьке, мов лезо, вістря, що вмить розсікло рожеву темряву, яка оповила свідомість, і розсікла морок, і залишила в свідомості шпарину, що розкривається на майбутнє) — з надією (чи як це назвати), що вона прокинеться і прозріє; житиме. Наперекір усім фактам. Наперекір усьому. — Але не сказала йому всього, бо тієї миті, коли розмовляла з цією людиною в білому халаті, імені якої ще не знала, відчула, що навіть тепер відкриває в собі якесь палахкотіння, яке не може не назвати надією, хоч джерело того почуття не в її серці, а десь поза нею, воно проривається у її свідомість і в серце, мов несподівана тепла хвиля: у його голосі і в його очах. І думає: надія не в моєму серці, не в моїх руках. Вся моя надія — у ваших словах. У ваших очах. А може, вже тоді подумала: У твоїх очах. Бо це близьке почуття, якому не кажуть ви. — Але, звісно, вона не сказала цього; лише знизала плечима:

«Не знаю», — сказала. Потім пробурмотіла: («Може, тільки ще один раз»).

Тоді він сказав, несподівано:

«Ви мені довіряєте?» Саме так: «Ви мені довіряєте? Можливо, це не дуже влучне слово… Зрештою, саме так: довіряєте».

«Так, — відказала вона, — довіряю». Якби він запитав це принаймні на нюанс інакше чи запитав раніше — на стільки, скільки часу зайняло це запитання, можливо, вона б лише зрезиґновано знизала плечима або просто збрехала: «Думаю, що довіряю».

Але це було за день-два після першої зустрічі, вже не пригадує точно. Вона пам’ятає ту першу зустріч: це було наступного дня після прибуття до табору. Вони стояли голі та пострижені, по двоє в ряду; майже всі молоді дівчата, ще здатні до роботи чи до розваг німецьких офіцерів, які вирушали на Східний фронт чи поверталися звідти, багаті на ордени та шрами: Deutschland, Deutschland, über alles; їх відбирали до таборів для розваг: Deutschland, Deutschland, über alles; потрібні лише здорові, красиві молоді дівчата, які вміють сміятися, які гідні арійської хтивості і сперми Übermensch: Deutschland, Deutschland, über alles! І, мов ніж, увігнався в її втому та її сон голос, хтозна-якого тону і на якій відстані від неї, але доволі гучний, щоб вона його почула, наче якийсь шепіт, і він боляче врізався їй у свідомість, і вона насилу розплющила очі; але її власне ім’я звучало так далеко і видалося таким чужим, ніби долинало з якогось іншого світу. Порожнім, відсутнім поглядом вона дивилася на білу пляму халата, потім її зір раптом роз’яснився, і вона відчула, зрозуміла, що їй дали ляпаса; потім біла пляма з її райдужної оболонки посунулася і сфокусувалася на обличчі: темне, гладко зачесане волосся і два великі випнуті зуби. Жінка з випнутими зубами знову крикнула і підійшла так близько, що можна було очікувати на новий ляпас, але в ту мить звідкілясь збоку пролунало:

«Стоп! Damit genug! Потрібно бути обачним, — голос раптом звився фальцетом. — Я думаю, що… Verstehen Sie?.. Verstehen Sie?»

«Ja, ja, ich verstehe… Aber ich denke es ist doch nicht. Zu klein. Das Becken wie eines Kindes… Aber, insofern, Herr Kollege, denkt sie ist anziehendgenuglich…»

«Du, Anschaum![2] — сказала тоді людина з жовтою зіркою. — Звичайний брак… Дозвольте, лікарко Берто…» — і покірно підніс стетоскоп до її лопатки. Вона не могла бачити його обличчя. Лише чула голос. Запитання для реєстраційної картки ставила жінка з випнутими зубами, яку називали лікарка Берта. Марія відповідала силою того автоматизму, який сам вступає в дію під навалою страху смерті та втоми.

«Каламутний ґемішт, — сказав голос у неї за спиною, коли вона продиктувала механічні відповіді, розкривши свій генезис і прикликавши тіні заблудлих. — Справді каламутний ґемішт!»

Потім фальцетом злинув голос: «Чи Frau Judengemischte, ви сказали, що так зветеся, якщо не помиляюся, чи Frau JUDENGEMISCHTE відповість нам на ще одне запитання? Скажімо — майже неофіційне».

Її погляд, немов шукаючи прихистку, зупинився на жінці з випнутими зубами, потім пролетів лискучим черепом доктора Ніче і врешті зупинився на брудно-каламутному квадраті вікна, безпорадно. Зціпила зуби у відчайдушному зусиллі, яким хотіла перекинути свою думку через вікно до невидимого дроту, що перетинав обрій; але не спромоглася зробити навіть цього. До її свідомості ледь долинуло;

«Не мовчіть. Відповідайте. — Потім голосно, цинічно: — FRAU JUDENGEMISCHTE! НА, НА, НА. JUDENGEMISCHTE!» — першу частину речення було вимовлено польською, пошепки, довірливо.

Доктор Ніче був улещений. Шкірився.

«Frau JUDENGEMISCHTE! Чи була у вас колись нагода змішати в тому брудному ґемішті і якусь арійську субстанцію? Не в сенсі спадковості. Напряму. Трохи чистої арійської рідини. Чи якоїсь іншої?»

Стетоскоп на її серці міг передати Якобові лише перепліскування хвиль через палубу і початкові літери тієї давньої молитви, прийнятої на всіх океанах і на всіх материках; SOS! SOS! SOS! SOS! SOS! SOS!

«Hi, — сказала вона таким самим ритмом, яким стетоскоп у руках Якоба ковзав її ребрами ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч. — Ні».

«Якщо дозволите, — сказав тоді Якоб, відкладаючи стетоскоп, — мені здається, що Frau навіть не надається до того. Звичайний брак. Втрата часу. Los! Los!»

Так вона вперше зустріла Якоба, одразу після прибуття до табору. Тому на день пізніше могла відповісти йому: Так, думаю, що довіряю, коли він запитав її, чи вона йому довіряє. Тому змогла вимовити не соромлячись: «Так, довіряю. Думаю, що довіряю».

Тихенько підійшла до дверей і подала знак, що готова. Він загасив приглушене світло лампи з абажуром.

«Жано, — сказала вона пошепки. — Чи я тобі колись оповідала: увімкнення лампи з абажуром було насправді сиґналом для Макса. Тому того вечора Якоб вкрутив лампочку».

«Ні, — сказала Жана байдуже. — Ти мені цього не розповідала… Але тепер спи. Ще рано. Здається, лише минула північ. Якщо я не втратила орієнтації в часі». Вона чула, як зашурхотіла солома під Жаною, і, не розплющуючи очей, щоб прозирати поглядом крізь темряву, зрозуміла, що Жана все ще лежить на животі на соломі, спершись на лікті, прикувавши погляд до шпарини. Ця поза обережності й напруги м’язів, мов у кішки, готової до стрибка, як пояснювала для себе вона (Марія), була тільки результатом досвіду, який Жана набула в русі опору, про що їй колись натякнула. І хоч вона була сповнена поваги до того, для неї незнаного, майже чоловічого відчуття обережності, як і до Жаниних рефлексів, все ж почувалася трохи ніяково через свою пасивність і тому надумала розповісти Жані принаймні про те, що сталося потім, та лише сказала: «Одного разу я його ледь не побачила. Того Макса»; Жана якось байдуже повторила те, що казала раніше: До біса вправний хлопець. Той Макс. — Тому не змогла їй розповісти, навіть коротко, як усе було. Того вечора, після несподіваного візиту доктора Ніче. Неповну годину по тому. Тільки-но вийшла з Якобової кімнати.

Вкрутивши жарівку в лампу з абажуром, Якоб прислухався, потім обережно прочинив двері. Пригадує лише обійми у темряві та його стискання. Потім вона проскочила вздовж стіни темного коридору барака. Могла б навіть пригадати, скільки кроків ступила, обмацуючи темну холодну стіну. Але вже за неповних двадцять хвилин після відходу доктора Ніче сталося оте. Із темряви знову з’явився той невидимий, всюдисущий Макс. І ось як це трапилося: тільки-но вона зробила десять кроків (одну руку простягнувши в порожнечу, ніби якась сомнамбула, а другу притуливши до стіни), відчула гострий біль у гомілці, і тієї ж миті зрозуміла, що перекинула щось, від чого луна пішла бараком, з одного кінця коридору на інший. Водночас у глибині коридору почула HALT! HALT! і гримкі, гострі кроки. Єдине, що вона знала, єдине, що тієї миті могла точно знати, — що не сміє назад у Якобову кімнату, бо для цього й так уже пізно. Притислася до стіни (що б зробила Жана тієї миті?) і намацала якісь двері. Їй не залишилось нічого іншого (двері були замкнені), ніж чекати, поки її освітить гострий промінь кишенькового ліхтаря, який шугав коридором прямо під її носом. І зі свого непевного сховку могла побачити краєчок важкої дерев’яної лавки, що її перекинула ногою і та лежала, ліниво вклавшись на спину, мов якийсь перевернутий звір, що борсається в агонії: тінь сплутаних ніг звивається і здригається у світлі косого завихореного променя кишенькового ліхтаря. Відчуває, що лише за якусь мить її теж освітить отой смертоносний промінь, під яким вона скорчиться і спопелиться, мов уражена блискавкою, але ще до того, як змогла це достеменно зрозуміти і сама спопелитися, і почорніти, і скорчитися від страху, відчула якусь здоровезну руку, що схопила її звідкілясь з-за спини і затулила їй вуста, і та сама рука і, здавалося їй, тим самим рухом, яким щойно висмикнула опору з-під її плечей, вхопила її так, що вона вмить злетіла в повітря, немов падає в басейн або ж як ото, коли хтось висмикне стільця з-під тебе саме тоді, коли ти втомлено і впевнено плюхкаєшся на нього, а натомість налітаєш на порожнечу, набагато глибшу, ніж сам стілець, потім та рука відтягнула її кудись угору і назад, не відлипаючи від її вуст. Ледь розуміючи, що з нею коїться, ніби спросоння, могла чути грюкання у двері і зрозуміти (немов той грюкіт привів її до тями), що вона тепер в надійнішому сховку, ніж була за хвильку до того, коли стояла, притиснувшись до стіни: зібгана під ліжком, куди її шпурнула невидима рука Deus ex Machina, вона лише чула, як цей deus ex machina віддаляється на своїх котурнах від її сховку, як відчиняє двері, а потім бачила промінь кишенькового ліхтаря, який, немов гойдливе полум’я свічки, врізається в тонку шпарину між підлогою і спущеним вздовж ліжка грубим покривалом, за яким вона була схована.

«Що відбувається?» — сказав отой в котурнах.

«Патруль! — відказав голос переслідувача. — Хтось шастає коридором».

«Я чув, як щось бахнуло, — сказав Deus ex Machina. — Ніби хтось перекинув лавку. Я саме повернувся з центральної станції (я працював у нічній зміні) і тільки-но заснув, як щось бахнуло. І згадав, що вчора тут хтось залишив лавку».

«Хто міг це перекинути? Зараз заборонено виходити. Лиш третя година».

Макс тоді сказав:

«Це точно котрась із тих жінок в кінці барака».

Кроки переслідувача віддалилися, і вона могла чути, як Макс зачинив двері.

«Залишайтеся тут, поки гавкіт не стихне, — в темряві не могла побачити його обличчя. — Ви не поранилися?»

«Ні, — сказала вона. — Трохи подряпала гомілку… Дрібниця проти того, що могло статися. — Тоді додала: — Дрібниця… пане Максе».

Тому й сказала Жані: «Одного разу я його майже побачила. Того Макса».