Псалом 44

11

Коло баюристого шляху, який у тому місці розходився на два боки, Жана віднайшла зламаний вказівник. Це було третього дня після втечі, якщо не брати до уваги цю і ту першу ніч. Вони були за якихось п’ятсот кілометрів на північний захід від Берліна. Більшу частину шляху здолали на підводах разом з натовпами біженців. Жана хотіла добутися до Страсбурга. Марія ж шукала спосіб дістатися до Польщі і, за домовленістю, чекати там на Якоба.

«Потримай дитину», — сказала Жана і простягнула згорток Марії.

Був свіжий, туманний ранок. Жана збігла високим насипом і перекинула вказівник на спину, мов якийсь труп. Біля заболоченого стовпчика вказівника, тільки-но зрушеного зі свого лігвища, залишився темний фосилізований слід, наче спресована, влежана, зіпріла торішня трава. Марія тупцювала ногами на узбіччі дороги, вдивляючись у літери, прошиті кулями.

«Що там написано? — запитала. — Що там написано?»

Жана не відповідала. Сиділа на камені, схиливши голову, заціпеніло дивилася на продірявлений вказівник.

«Що там написано? — повторила Марія. — Обітри болото. Я нічого не бачу звідси. Знаєш, цей туман нагадує мені…»

Тоді Жана поворушилася і стала на коліна. Голова майже торкалася смугастого стовпчика. Руки звисали вздовж тіла, немов зайві та непотрібні.

«Що там написано? — запитала вона втретє. — Звідси нічого не видно».

Тоді Жана сказала ледь чутно, не підводячи голови:

«Байдуже, що тут написано. Байдуже. Я теж не бачу».

«Тоді продовжимо туди, ліворуч, — сказала вона. — Мені здається, що нам потрібно йти отуди, ліворуч. Ти теж так думаєш?»

Жана знову не відповідала. Лише тіло здригалося.

«Ти плачеш, Жано? Ти плачеш!» — сказала вона.

Тоді Жана рішуче сказала:

«Йди. Йди ліворуч. Думаю, що це дорога… Не знаю куди. Не знаю, як стояв вказівник. Але тобі потрібно піти отією, ліворуч».

«А ти, — запитала вона. — А ти?»

Тоді Жана повернула голову і підняла свою малу руку, що досі звисала, мов непотрібна. Марія подумала, що вона покаже праворуч. Чи кудись у туман, у поля. Але її рука, з трохи зігнутими пальцями, зупинилася на рівні очей, не торкаючись їх. Тоді вона сказала:

«З богом, Маріє! Adieu… І не обертайся; заклинаю тебе: тільки не обертайся. Думаю, нам так буде легше».

Марія все ще стояла на узбіччі дороги. Не тямлячи себе, дивилася, як Жана здригається від плачу, лежачи долілиць. І раптом відчула, як очі застилає пелена і як дитина в руках стає олов’яно важкою… Тим самим рухом, яким хотіла спертися на Жанине плече, вона натомість сперлася на порожнечу і заточилася, повернулася і, в якомусь запаморочливому спалаху болю і снаги, побігла туманною дорогою ліворуч.

У передвечір’я, втомлена і виснажена, вона постукала у двері. Колись це була придорожня корчма. Тепер здавалося, що вона порожня і що важкі дубові двері вже давно не відчинялися.

«Хто там?» — озвався чоловічий голос зсередини.

Вона знову загрюкала кулаком.

«Що ви хотіли?» — запитав той самий голос, тепер уже трохи ближче.

«Прошу вас, відчиніть». Тоді додала: «Я з дитиною».

Двері повільно відчинилися.

«Біженка?» — запитала жінка. Вона здивувалася, коли в жіночому голосі впізнала отой темний баритон, який відповідав їй з-за дверей.

«Я можу допомагати вам у господарстві», — сказала вона. Потім додала: «Поки мій чоловік не повернеться з фронту».

«Гм, — сказала жінка. — Заходьте. І я чекаю на свого. Він в інтендатурі».

«Мій лікар», — сказала вона.

«Так, так, — сказала жінка з сумнівом. — Чую, що Німеччину побрали чорти. Що ви думаєте?»

«А ви?»

«Е, я думаю, — сказала жінка, — що це жиди все зіпсували. Мій чоловік казав, що вони винні у війні. І в усьому іншому».

«Так, — сказала вона, — кожен принаймні подавав цвяхи».

«Які цвяхи?»

«Коли розпинали Христа, — пояснила вона. — Так написано в Біблії».

«У Біблії такого немає», — сказала жінка.

«Тоді десь в іншому місці», — сказала вона.

«Ви протестантка?»

«Так, — сказала вона. — По мамі. Мій тато католик». Тоді додала: «…був. Загинув на Східному фронті… Його вбили жиди».

Жінка запалила блимкотливу керосинову лампу і поставила її на стіл. Потім принесла старе крісло та примостила біля плити.

«Покладіть дитину, — сказала вона. — Зараз я розпалю. Тоді поговоримо».

Потім принесла старі дубові двері і з шаленим грюканням почала рубати сокирою.

«Я рідко розпалюю вогонь, — сказала. — У мене немає дров, та й не хочу, щоб мене турбували, коли побачать дим. Так багато тих біженців і жидів. Все летить до дідька». Тоді раптом: «Ви голодні?»

«Ні, — сказала вона. — Я б лише попросила про одну послугу».

«У мене немає грошей, — сказала жінка. — Якщо залишитеся в мене працювати, відкриємо корчму… Якщо все не полетить під три чорти».

«Ні, — сказала вона. — Я не про це. Я б хотіла папір і перо. Чи олівець. Що-небудь. Написати чоловікові».

«Не прикидайтеся святенницею», — сказала жінка. Тоді подивилася на дитину: «Цій дитині немає і пів року».

«Три місяці», — сказала вона.

«От я й кажу, немає і пів року».

«Їй-богу, — сказала вона. — Він офіцер».

Жінка принесла якийсь старий засмальцьований шкільний зошит, списаний рахунками і всіяний кляксами чорнильної ручки. Трохи його погортала, поки знайшла чисту сторінку.

«Ось, — сказала. — Лиш не вдавайте з себе святенницю».

Вона взяла ручку і піднесла папір ближче до світла. Тоді сказала:

«Вибачте. Не можу зараз. Втомлена».

За два-три дні, коли жінка пройнялася до неї довірою і залишала її вдома саму (щоправда, замикала двері зовні), коли йшла до навколишніх сіл, щоб роздобути щось для хати, Марія написала Якобові листа:

Малому три місяці. Удень він спить у старому фотелі біля плити.

Коли пораюся на подвір'ї, його доглядає пані Шміт. Вона досі вважає, що Ян байстрючок. Тільки-но отримаєш листа, відпиши, щоб ми знали, чи ти живий.

Цю адресу я отримала від пані Шміт. Вона мені обіцяла роздобути адреси всіх збірних таборів.

Це був перший лист. За три місяці очікування вона подумала, що Якоб не отримав листа, бо надіслала його без марки. Тоді попросила пані Шміт позичити їй гроші на марки.

«Добре, добре, — сказала пані Шміт. — Дайте мені того листа, я наліплю марку… Лиш не вдавайте з себе святенницю».

«Він вам поверне їх, пані, — сказала вона. — Він лікар. Ми розсталися два місяці тому».

Це було за три місяці. У листі писалося:

Малому шість місяців. Любить їсти черствий хліб. Пані Шміт готує страви, а я подаю гостям. Іноді солдати дають шоколадку для Яна. Пані Шміт трохи розчарована. Не все так, як вона розраховувала.

Якобе, я чекаю на тебе. Ти навчив мене сподіватися.

У третьому листі коротко повідомила, що малому вісім місяців і, як їй здається, він дуже схожий на нього, на Якоба. Вже говорить, але ще не ходить. Він малий феномен. Лист адресовано спеціальному відділенню Червоного хреста і з’єднанням союзницьких військ.

Після чотирнадцяти днів гарячкового очікування вона отримала лаконічну відповідь:

Чекайте на мене. Їду. Любить вас

Якоб.

Поцілувала в щоку пані Шміт.

«Добре, добре, — сказала вона. — Ти все ще вдаєш святенницю».

«Ми не бачилися майже рік з половиною. Уявіть собі: вісімнадцять місяців!»

«Це дрібниці, — сказала пані Шміт. — Мій не пише вже чотири роки. А він не був поганим, повірте мені. Суботніми вечорами ми збиралися в походи. Вранці були на верхівці Гайнкорна. Тоді він розкривав рюкзак. Сьогодні, жінко, будь моїм гостем, казав він. Тоді відрізав два шматочки хліба і робив сендвічі. Потім наливав у склянки пиво з термоса. Спочатку в мою, потім у свою… Ось так, і я не вдаю святенницю».