Псалом 44

9

Але ще перед тим як її думка змогла цілковито полинути в майбутнє та оминути цю вузьку смугу нічиєї землі, тих кілька годин, ще перед тим як вчути сморід розпаду органічної матерії, вона відчула, ледь повіривши у це, — бо ж у думках була вже далеко в майбутньому, — присутність Полиного трупа. І це закинуло її, а вона навіть не усвідомила, далеко назад, так би мовити, до прапочатку, повернуло її з майбуття, в яке уже було зробила крок її думка через жирну лінію нічиєї землі. Тим, що її повернуло назад, навряд чи був якийсь запах, радше відчуття розпаду, якесь бриніння флюїдів, а може, й просто усвідомлення того, що в кімнаті труп. Пригадала тоді того старого, давно, на Дунаї.

«Вибачте, вибачте», — шепотів старий, спершись ледь не усією вагою на стару, яка дивилася радше в порожнечу, ніж у напрямку зеленої облущеної загорожі. І пригадує таке: повернулася з Дунаю, і не знайшла нікого, і все зрозуміла. Взяла кілька сукенок та альбом з фотографіями, взяла навіть зв’язку вітальних листівок і любовних листів, і вийшла спустошена надвір, і попрямувала до тітки Лели, і не звертала уваги ні на кого і ні на що, ні на поліцію, ні на трупи в снігу, а просто йшла зі своєю малою картонною валізою в посинілих руках; а потім увійшла до тітки Лели і поставила валізку на стіл, відімкнула замок і дала тітці Лелі альбом, а тоді побачила пана Розенберґа-молодшого, якого — якщо не помиляється — бачила в строю на Дунаї.

Коли вона увійшла, тітка Лела сказала:

«Соломоне, годі»; а оскільки той і далі вів, ніби не чує: «Заради бога, Соломоне!» — але він і далі говорив, дивлячись у порожнечу, а її не покидало враження, що все це слухає хтось інший, а не вона, хоча майже все, що чує, бачила кілька годин тому на Дунаї на власні очі: стояла поблизу пана Розенберґа-молодшого. Принаймні так їй здається. У строю по четверо, як у часи літньої спеки, у черзі в душ. Вантажівки все ще прибували. Коли черга попереду посувалася вперед на крок-два, хтось штовхав її у спину і вона наближалася до зеленої облущеної загорожі. «Надійшла їхня черга роздягнутися, — провадив далі пан Розенберґ. — Того старого і старої. Голі зморщені homo sapiens з обвислими грудьми і набряклою синьою шкірою від старості та морозу. Отак без одягу і без біжутерії, якими homo sapiens відрізняється від інших, менш розвинених видів тварин, цілий стрій врешті мав примітивний і допотопний вигляд, лише поодинокий золотий зуб у щелепі стримів, як прихований знак цивілізації, або ж (рідше) якась сережка, але це речі не такі важливі, щоб створити якусь посутнісну різницю між видами чи окремими особами, бо ж завдяки праці людська рука стала такою вправною (досить пригадати Торвальдсенового Христа, Леонардову Мону Лізу і віртуозів-скрипалів, яких було чимало серед євреїв), що вона, тобто людська рука, у змозі стерти ту різницю за допомогою звичайнісінького ножа, але це не те, про що я почав, а оті старі (здається, це були Беми, аптекарі, ви, мабуть, їх знали)», — а вона пригадала, як старий шепотів: «Вибачте, вибачте», немов заведена стара шарманка, і як довкола нього ширився важкий кислуватий запах, наче від трупа, а потім в її думки знову вплівся голос пана Розенберґа, який казав, що, мабуть, у старому вже давно все примирилося зі смертю, але він (тобто старий) і сам не міг зрозуміти, звідки у ньому той органічний спротив, те, що біологічно не здатне примиритися зі смертю, а виривається, пручається і випромінює якийсь сморід і виділяє соки, мов у тих тварин, які, опинившись у небезпеці, випускають отруйні запахи, «немов у ньому прокинулась якась ембріональна тварина, що перемагає і свідомість, і саму людину, а оте вибачте старого було не словом вибачення і сорому, а радше розпачливим словом обурення тією розбудженою твариною; бо коли свідомість, за якимось своїм складним, майже математичним розрахунком, примиряється зі смертю і приймає ніщо, то оголена і покинута тварина починає боротися за своє виживання і за свої права на життя (своїми засобами, звісно) і перемагає, бо свідомість капітулює перед смертю за якоюсь своєю логікою, і це не логіка тварини: тварині невідомі складні закони ймовірності, тож смерть її не стосується — вона хоче лише жити і нічого більше»; і тільки тоді вона зрозуміла, чому довкола старого чувся кислуватий запах тварини й екскрементів, і тоді знову почула голос солдата:

«Цей смердить, як холера», — і побачила, як солдат із цинічною учтивістю, майже по-лакейськи допомагає старому звільнитися від своїх замащених штанів, старої чорної безрукавки і сорочки з твердим накрохмаленим комірцем. І в старого видно було лише білки, заки шепотів: «Вибачте, вибачте», немов казав «lama, lama…», і вона чула, як те «lama» віддаляється разом зі старим, який відходив від строю трохи ліворуч, хитаючись, усе ще спираючись на стару; тоді вона приготувалася почути постріл, але не почула нічого і знову розплющила очі та глянула ліворуч, туди, де завмер голос, і побачила, як він, голий, згинається над снігом, і зрозуміла, чому він відійшов від строю; старий присідав у снігу, видно було лише його голову і синю спину.

«Як ти думаєш, — запитав молодий вояк, — чи мамуся підітре його, коли він випорожниться? Гарненько підітре грудкою снігу. Це буде достобіса смішно».

«Закладаюсь, що ні», — сказав вусач і простягнув долоню. Тоді перший вояка переклав рушницю і хотів було вже простягнути руку, але в останню мить передумав:

«Твої руки зжиділися, — сказав він, — але згода: ставлю на так», — і вона побачила, як на темно-брудному тлі снігу в його руці загойдався жовтавий металевий предмет, підвішений на чомусь, — не потрібно було навіть вгадувати, що це ланцюжок, — і так само, навіть не глянувши, знала, що гойдливий шматочок металу — це годинник.

І пам’ятатиме: як хтось інший у ній дивився на все те (потроху поринала в якийсь летаргічний сон і вже майже не відчувала холоду): як за кілька метрів попереду виринає зі строю молода жінка і майже відразу — темна піна дівчачого волосся, потім — як жінка схиляється над дівчинкою і знімає вовняний джемпер через кучері, які ще хвильку буруняться, а потім — як білий джемпер летить короткою дугою в купу на чорні штани і безрукавку старого, а потім світла блакитна поплінова сукеночка, легке падіння панчіх і зіслизання з купи дрібненьких черевичків, а тоді тремтіння жінки, яка бере дівчинку на руки, ніби затуляючи свою наготу. Врешті уповільненим невпевненим рухом жінка підіймає зі снігу свою червоно-синю ногу, але до того як робить крок, обертається всім тілом, мов на рухомій сцені, міцно притискаючи до себе дитя і затуляючи його руками, і питає якимось хриплим, але не тремтливим голосом: «Прошу ласкаво, коли… дійде черга? Моя мала… застудитися», — тоді вояки обмінюються двома-трьома поглядами, і вона бачить, як нахабний голобородий вояк низько вклоняється, майже торкнувшись чолом снігу та жінчиних синіх ніг, і чує його писклявий голос:

«Дійде вчасно, прошу пані. Буде для малої жидівочки tea, багато tea. Всенький Дунай, прошу пані»; тоді багатоголосий вибух стримуваного солдатського сміху, тоді укуси тих роззявлених від сміху ротів на жінчиному обличчі, з якого шар за шаром відлущуються червоно-синя і блідо-зелена фарби, а тоді знову легкий поворот жінки і крок снігом, мов на рухомій сцені. І лише тоді, в тітки Лели, слухаючи тихий і монотонний голос пана Розенберґа-молодшого, вона почала розуміти все і бачити все, навіть те, що відбувалося за десяток метрів перед нею, за зеленим облущеним парканом:

Всередині, за два-три метри від кабін, у кризі прорубано ополонку, а через неї перекинуто дошку (то була дошка зі старого трампліна); час від часу цивільний (то був сторож пляжу), коли дірка забивалася, проштовхував трупи під лід великою тичкою; бачила навіть те, що зараз вперше почула від пана Розенберґа: навіть і це пережила — може, тому, що знала Кенєрі:

«Знаєте Кенєрі? — запитав пан Розенберґ, не дивлячись ні на тітку Лелу, ні на неї, ні на кого іншого живого, а кудись у закрижаніле скло і на розбиту кригу на Дунаї. — Його знає кожен у цьому кварталі: общинний шкуродер Кенєрі. Навіть не знаю його імені. Всі кличуть його за прізвищем. Ось, той Кенєрі став персоною номер один. Розумієте: у людини вже був готовий фах», — а вона згадала вовчу щелепу і жовті брудні зуби, мов у коняки, і щетинисте підборіддя, і рідкі вусики, і приліплену до вуст запалену цигарку, тоді він казав її мамі: «Що поробиш, ремесло як ремесло» (це було два-три роки тому): Дінґо не повернувся додому до обіду, а в обід, вони саме сіли обідати, почули його скавчання, і мама сказала: «Це Дінґо!» — і встала подивитися, у чому річ, а тоді у дверях з’явилася вовча паща з недопалком на нижній губі, і сказала: «Треба було за ним стежити», і додала: «Ще штраф заплатите», а відразу по тому — жовто-брудні зуби, мов у коняки, й оте «ремесло як ремесла»; тож вона могла побачити все те, що бачив пан Розенберґ-молодший, який уже дістався за зелений облущений паркан, і могла уявити майже так само, як і він, обличчя зі щетинистим підборіддям, коли Кенєрі вдавлював черевиком у сніг шию жінки (і вона подумала, що це саме та жінка, яка роздягалася після старого), і на місці, де було колись обличчя (якого вже не пригадує), могла побачити страшну пляму концентрованого жаху — там, де донедавна були очі, — і риси обличчя, закуті морозом, мов ото коли бронза вкривається зеленою патиною у виїмках; і все могла відчути, мов на своїй шкірі: як юнак (судячи з вовчої щелепи, син шкуродера) притримує майже мертву жінку за ноги, і жінку, яка пручається, мов зарізана курка, коли зубці пилки врізаються у її плоть, і як чоловік каже «пр-р-р», і як гарикає на сина «тримай, бовдуре!», і як юнак стискає зуби й притискає ноги жінки, як чоловік відводить пилу трохи назад, а потім уперед, а потім, коли сталь знаходить шлях між двома хребцями у спині, сильно шарпає зубатий інструмент на себе, і як пила м’яко заковзала, розриваючи кишки і плоть, порскаючи та проливаючи з обох боків у сніг потоки крові. Потім — як чоловік знову визвірився на юнака: «Відпусти бестію, ноги без голови не втечуть», — і як Кенєрі-молодший все ще притискає ноги жінки, а його тіло корчиться і трясеться, як чоловік оторопіло витріщився на нього і знову люто вишкірив свої брудні кінські зуби: «Та що з тобою, телепню! Чи ти не звик до крові, чи тобі шкода жінки?» І як штурхнув юнака держаком пили, і як той раптом випустив ноги жінки, і завалився у сніг на живіт, і занурив свою велику кучеряву голову в біло-криваву снігову кашу; а по тому — як юнак здригається від плачу, а чоловік каже: «Треба дати лад ще кільком, а тоді порозмовляємо», а згодом примирливо і повчально: «Легше пиляти, ніж розбивати лід», потім — як юнак поволі і лінькувато, не підіймаючи голови (лише грудки снігу в темному волоссі), випрямляється, як втирає долонею ніс і знову хапає ноги нової жертви, скрегочучи зубами від напруження, тимчасом як чоловік, штурхнувши ногою розполовинене тіло в ополонку під кригу, знову береться за свій інструмент; чула навіть ту мелодію, яку вітер доносив з лівого берега Дунаю, і відчувала, як кожен оберт грамофонної пластинки залишає на ній криваві укуси сталевої голки: вальс На прекрасному блакитному Дунаї досі був у моді; а тоді раптом тітка Лела стала перед паном Розенберґом і потрусила ним, зазираючи йому в обличчя:

«Досить, Соломоне, заклинаю тебе! — а тоді, коли він подивився на неї відсутнім поглядом: — Не треба, Соломоне, не продовжуй», — а тоді вона сказала так, що й сама здивувалася зі свого голосу:

«Я все це й сама бачила», — і хотіла оповісти тітці Лелі, як то було. Пригадує: чоловік з юрми, яку загнали на подвір’я будівлі общини, обрав одну грудасту дівчину з ластатим носом і наказав їй піти з ним «на додатковий огляд», але тоді з’явилась ота третя особа, очевидно, тато дівчини, і сказав, що він теж піде з ними…

«Тримати нам свічку?» — сказав той і копнув його в живіт, а чоловік упав на коліна; тоді підбігло двійко цивільних і повалили його ударами в сніг. Один наступив ногою на горло, інший намотав вуса на палець і шарпнув щосили, відірвавши одним рухом, кров бризнула на сніг; чоловік скрикнув і спробував звільнити шию з-під чобота, але тоді чоловік усім тілом навалився на шию; тоді отой перший вийняв короткий багнет, що носив на плечі на цивільному пальті, який ледь сягав до стегон, і відрізав чоловікові ніс, і кинув кривавий відрізок перед натовпом: «Це вам пересторога, щоб не пхали всюди свого носа», — гукнув він. Той, що схопив дівчину, вже дотягнув її до сходів, на яких стояв кулемет, націлений на натовп, і ще вона бачила, як дівчина пручається і хапається за сніг, а потім — як гола і виснажена похилилася, мов знепритомніла, потім — як чоловік скидав ремінь з пальта, а вона крикнула і кинулася до натовпу, але чоловік замахнувся ременем і перекинув його їй через голову: «Хіба ми ще не змирилися, — сказав, — зовсім не змирилися з долею», — однією рукою стискав ремінь довкола шиї, а другою викручував їй руку, а босі ноги притискав черевиком. Вона спробувала звільнити шию з петлі, але чоловік притягнув ремінь, і вона впала в сніг, потім перекинув її на спину і силою розсунув їй коліна, як ото коли голими нігтями відкриваєш мушлю; — і потім: як чоловік випрямляється і припинає ремінь до короткого сірого пальта, і як вклякає коло дівчини і виймає багнет, і те, чого не бачила, але зрозуміла: як лівою рукою стискає щоки, поки щелепа не розкрилася, і як двома рухами розрізає з двох боків рота до вух, і як гатить руків’ям по золотих кутових зубах, поки ті не витряслися йому в долоню: голова зяяла, мов почварна риба-людожер; розуміла і те, чого не бачила: для сережок не потрібен був багнет: коли матерія замерзає, то стає крихка і легко рветься.

Але не розповіла тітці Лелі. Лише повторила сказане трохи раніше: «Я бачила все це сама, тітко Лело. Пригадую все: десь із лівого берега вітер доносив мелодію того вальсу: тра-а-а-а-ла-ла-ла, тра-ла-ла-ла».

Тоді відчула, як тепла волога дісталася її шкіри, пройшовши крізь пелюшки, в які сповила дитину, і це повернуло її у час теперішній, що вже наступної миті знову стає минулим, чи в майбутнє, і сказала в темряву:

«Чи не час це зробити?» І не чекаючи на відповідь: «Підготувати Яна».

І ще до того як Жана справді змогла відповісти, вона почала розвивати пелюшки дитини.