Псалом 44

7

Так вона потонула в безтямі (ще до того, як дісталася до своєї кімнати в кінці коридору) з отим жорстоким знаком помаху руки і застиглою проекцією перед очима; і гірким докором у вухах, що його колись давно Ілонка Кутай кинула їй після богоявлення в сільській школі: Кожен принаймні подавав цвяхи.

Пригадує те літо в селі і свої здивовані очі міської дівчинки, хоча відтоді минуло понад десять років; ще й зараз може пригадати голос, яким говорив тато, коли вона завчасно покинула село і повернулася додому, тож завжди (і зараз теж) при згадці цього у спогади повертається левада, встелена килимом квітів, і прогулянка до лісу, але до того: васильки в стиглому житі і сонце високо над їхніми головами, а потім — ліс і галявина, й обіцяна прохолода, і все решта: біла скатертина на зеленому столі і термос з холодним густим молоком, а тоді знову — голос її мами (сидить коло неї в траві, обійнявши коліна і схиливши на них свою гарну голову, і вона досі бачить її акуратно зачесане жмутиком волосся):

«Що ми скажемо татові? — але спочатку (звісно) дала випити холодного молока з термоса і з’їсти гусяче стегенце і маківник і лиш тоді запитала: — Що ти скажеш татові?» — а вона все ще не могла второпати, що тут такого важливого, чому мама має через це сердитися, і сидіти замислено, і не взяти до рота ані крихти з того всього, навіть не ковтнути молока з горнятка, що в цьому такого, чому не можна просто сказати татові: Я втекла від Ілонки Кутай, бо вона мене ображала, і я не хочу більше розмовляти з нею, і не хочу її бачити, а тоді, коли тато запитає, як саме ображала її Ілонка Кутай, вона просто і достеменно все перекаже, він не буде через це сердитися і, звісно, не спробує її знову повернути в село, та навіть якщо спробує переконати її, то скаже: Вона ображала і тебе; і твого прапрадіда ображала; і ще там, у лісі, ще перед тим як мама поховала всі ті білі серветки і залишила на пеньочку дрібки для пташок і мурашок і перед тим як їй сказала стурбовано і злякано:

«Не смієш так казати батькові; ми не можемо розповісти про справжню причину», — вона вже була переконана, що таки мусить сказати все, навіть оте про прапрадіда, і насолоджувалася, уявляючи його, тобто свого батька, як він складає зброю перед нею, ще шмаркатим дівчиськом, і стоїть, роззброєний і вражений, з короткою люлькою, яку тільки-но вийняв з рота, і вона бачить, як під окулярами в металевій оправі її слова змивають його гострий і строгий погляд; саме так, як було, як знала, що буде; вона вирішила ще тоді, в лісі, сказати йому лише у крайньому разі, хоча й обіцяла мамі, що не скаже нічого, ні за які гроші, крім (звісно) того, що казатиме мама, тобто буцімто їй у селі шкодило, що вона заробила пронос і що дістала якусь висипку.

Пригадує те повернення з села і своє здивування, що подорожує не потягом (так, як приїхали) і фірою через поля з житом і маком, що повертаються лише фірою, причому вздовж колії, якою гордовито гуркотять потяги, а вона ж любить подорожувати потягами, та й мама казала, що любить подорожувати потягом, а тепер каже, що їй більше до вподоби фірою, яка труситься горбкуватою сільською дорогою, і нікуди навіть притулити голови, і сонце пече прямісінько у голову, у тім’я. Коли ж врешті дісталися до міста, вона сказала, що досить із неї тієї фіри, що принаймні тепер вони можуть поїхати трамваєм, отим блакитним, що їде з вокзалу прямісінько до рогу їхньої вулиці, вкритої цвітом дикого каштана, і тільки-но фіра прибула до вокзалу, вона побачила: спочатку трамвайні штанги, а потім фіакри і коней, які фиркають перед станцією, а тоді вже вигулькнув, дзеленькаючи, мов дзвіночками, той малий блакитний трамвай, так схожий на іграшку, і вона вигукнула:

«Ось він, блакитний!» — немов зустріла когось зі свого будинку чи свого класу, чи принаймні якусь свою іграшку, бо любила кататися цим блакитним трамваєм, блакитних менше, і тому вони, мабуть, красивіші, і тому не байдуже, чи він блакитний, чи жовтий, зовсім не байдуже, але замість того, щоб зупинитися на станції, обтрусити з себе пилюку і відпустити фіру з втомленими конями, її мама показала людині в грубому овечому кожусі (а їй всю дорогу було цікаво, як він витримує в ньому в таку немилосердну спеку) рукою дорогу, і вона сказала мамі плаксивим благальним голосом Хіба ми не поїдемо трамваєм? — і здавалося їй, незважаючи на оторопіння, що варто просто вигуком нагадати мамі, адже за час, проведений у селі, вона могла просто забути, що до їхнього дому можна дістатися трамваєм, або не взяла до уваги переваги і зручності трамвая перед звичайною кінською упряжжю чи чогось такого. І думала, що мама, тільки це почує, тільки це второпає, лясне себе по чолі, і засміється зі своєї розсіяності, і скаже щось на кшталт «Ой, ти ба, я геть забула про трамвай», але мама не ляснула себе по чолі і не сказала цього, не сказала взагалі нічого, а лише сиділа і дивилася поперед себе, і вдавала, що не чує, і ніби так захопилася тим роздивлянням фасадів будинків, що не може нічого чути, взагалі нічого. І тоді вона змушена була повторити своє здивування, але тепер (задля обережності) з дозою гумору в голосі, немов каже «Вгадай, що ми забули?», і ніби заздалегідь сміється з того, як мама лясне себе по чолі і скаже щось, наприклад, «Термос!», а вона вийме його зі своєї малої дорожньої торбинки і сміятиметься, звісно, сміятиметься; але нічого такого не сталося, і замість того, щоб здивуватися і засміятися, мама тільки сказала, ледь повертаючи голову:

Заборонено їздити трамваєм, і ще до того, як вона встигла здивуватися, мама сказала: «Тому не смій розповідати татові, чому ти розсердилася на Ілонку Кутай». І тільки тоді вона пов’язала деякі факти і заледве зрозуміла, чому її затримували в селі під приводом користі для її здоров’я і чому вона не сміє розповісти татові, але саме тому, що не все було зрозуміло і від неї щось приховували, вона твердо вирішила розповісти татові все, звісно, не відразу, але вона знайде привід змусити себе сказати те і мати виправдання перед мамою і перед собою, а тому, ніби не второпавши навіть тієї дещиці, яку таки розуміє чи здогадується, сказала мамі:

«Не розумію, чому заборонено їздити трамваєм! Ніяк не можу зрозуміти… Як це — заборонено їздити трамваєм». — Тоді мама ляснула себе по чолі, але не так, ніби щось пригадала, не лише так, і вона ж бачила, як мама піднесла руку до чола і затримала там, але не так, ніби здивувалася, а ніби стирає з чола, разом із пасмом волосся, ще й якесь відчайдушне рішення, а ще бачила, як її рука тим самим відчайдушним рухом простягається вперед, властиво в той бік, де, мов іграшка, стояв трамвай, на який вона витріщалася, все ще запитуючи очима Не розумію, чому заборонено їздити трамваєм, чи ніби вперше бачить трамвай і питається, надувши губи, для чого ця блакитна посудина з рогами, чи це транспортний засіб, чи іграшка для дітей, чи, може, ще якась дивина, може, щось небезпечне чи навіть грішне; тоді, ніби докір, почула голос своєї мами:

«Заради бога, ти ж уже не дитина. Хіба сама не помічаєш нічого довкола, хіба тобі потрібно пояснювати, — а тоді, ніби показуючи на буквар комусь такому, хто ще не знає літер чи вдає, що не знає, чи не бачить: — Читай оте. Там, бачиш, білими літерами. Біля дверей… Розумієш? Ти гарно знаєш німецьку… Ото, оту вивіску на трамваї. Біля дверей. FÜR JUDEN VERBOTEN. Ти розумієш: für Juden verboten. Тепер розумієш?» — і тоді вона зрозуміла все, принаймні що стосується перекладу з німецької, мамі не потрібно було перекладати, в цьому каламутному сплетінні подій вона зрозуміла ще дещо, але оте дещо не стало достатньою причиною, щоб вона змінила вираз свого обличчя й не закопилювала далі губи, мов мала злючка, і твердо вирішила, що таки на зло все розповість татові, щоб у такий спосіб дізнатися й оте решта, вона не знає точно що, але решту істини, яку від неї приховують і котру вона мусить знати, бо інакше стане і залишиться справжнісінькою злючкою, і не змінить виразу обличчя, і далі закопилюватиме губи, поки не дізнається, що означає те, що на трамваях, поки вона була в селі, раптом написали FÜR JUDEN VERBOTEN, тобто чому це так, що вона не може їздити трамваєм,

А жовтим, мамо

ані жовтим

не можеш, дитино, їздити ніяким трамваєм

зрозумій: ніяким

А чи може Ілонка Кутай

як Ілонка Кутай, наприклад, ота побрехуха пришелепкувата замазура вошива недотепа капарниця двієчниця остання найгірша в класі, через яку вона мусила втекти з села, посваритися з мамою, а тепер ще посвариться з татом і всеньким світом, якщо треба, чи закопилюватиме губи, хай навіть буде бридкішою від найгіршого беззубого бабиська, — так вона розлютилася; і все ще чує голос свого батька (після всього, що вона йому випалила, він раптом заговорив, і вона знає, що добре зробила, що все розповіла батькові, і, власне, без серйозної причини, бо тато навіть не сердився, коли мама сказала, що вони повернулися з села тому, що село їй більше не йшло на користь, що вона там дістала пронос і висипку, бо в неї алергія на сільську їжу, він лише сказав «Краще було б усе-таки залишитися в селі, поки не вляжеться все це»), і вона знала, що мудро зробила, що таки сказала татові все-все, і оте про образу, і оте про прапрадіда, і він, тобто тато, був не лише роззброєний, але й просто добитий, бідолаха, так, що вона навіть пожаліла його і почала шкодувати, що не послухала мами і не мовчала; він просто одним розпачливим рухом вийняв свою коротку люльку з рота, і вона побачила, як його строгий погляд з-під окулярів в металевій оправі змивається, і стирається, і перетворюється на якесь болісно замислене і розпачливе рішення (саме так, як вона й уявляла, що станеться), і з нього раптом полилася промова, потекла, мов вода, і навіть сьогодні вона ще запитує себе, чому він раптом так поспішно заговорив, і вона все пам’ятає, а це означає, що вона все знала, причому вже давно: — «Це не ненависть до негрів, ірландців чи євреїв, тобто питання не в етнічній, расовій чи національній спільноті, це людська нетерпимість, яка шукає виправдання в кольорі шкіри чи у звичаях, в чому-небудь, що відрізняється від спільного для певного середовища; вроджена і вкорінена людська пристрасть (не кажу, природа, що, може, точніше, але я цього не хочу, не хочу визнати нікому, навіть собі, а найменше тобі), отже, людська пристрасть до мордування і приниження того, хто так гарно називається ближнім, але, може, найточніше зі всього: атавізм стада і тварини перемогти і знищити всі інші види і всіх інших істот, і запанувати над ними, і тріумфувати з найпростішої і найегоїстичнішої причини (а це не та причина, про яку ти, мабуть, передусім подумала, тобто так звана боротьба за виживання) (що вам у школі викладають на прикладах з біології і зоології), яку не можна назвати ніяк інакше, ніж рафінованим атавізмом, а це щось зовсім інше та бестіальніше, ніж будь-яка боротьба за виживання, котру зустрічаємо, врешті, як у людей, так і тварин; бо якби мова була просто про боротьбу за виживання, тоді б не толерувалися неправда, злочин і насильство чи принаймні не толерувалися і не виправдовувалися б в ім’я якихось расових, національних принципів та упереджень і не казали б Убито чорну дитину чи єврейську дитину, а казали б лише ВБИТО ДИТИНУ, а не ставили б того ідіотського запитання про колір чи віру, яким хочуть применшити чи зовсім стерти відповідальність; таким запитанням досягається відповідь, яка не має сенсу і, власне, не є відповіддю, тобто таким чином поставлене запитання вказує на відмінність (звісно, стосовно однієї численнішої етнічної чи національної, чи релігійної спільноти), а тоді виходить так, що вже не звинувачується ніхто живий під Богом, а звинувачується якась дурна річ, яка може називатися відмінність, і в такий спосіб знімається відповідальність не лише з окремої людини, а й з людини взагалі, бо справа в абстрактному винному, а отже — в абстрактній вині; звичайно, нічого легшого, ніж вигадати причину для ненависті та виправдання для злочину: потрібно просто приписати одній менш численній, а отже, слабшій етнічній чи релігійній, чи національній групі одну із загальних людських вад чи недоліків (навіть не гріхів), як-от жадібність, скупість, дурість чи схильність до пияцтва чи будь-що інше, і проголосити це смертним гріхом: у такий спосіб досягти кількох речей, потрібних, щоб розпочати апріорі виправдані злочини: жертву затавровано (бо між кольором її шкіри чи її вірою й одним із тих ґанджів, спільних для всіх, поставлено знак рівності) (той порок найчастіше обирається навмання і за якоюсь зовнішньою ознакою, що може бути іноді сущою протилежністю змістові), тим самим уміло приховано цей загальний порок того, хто його таврує, потім пальцем вказуємо на нього, тобто на затаврованого, котрого проголошено інкарнацією одного чи кількох загальних пороків, у такий спосіб розв’язуючи руки рафінованому людському атавізмові, який, як я недавно згадав, може безперешкодно виладнати свої руйнівні та садистські бестіальні пристрасті над усіма тими, хто носить спільне тавро кольору, раси, віри чи звичаїв» — і нервово вдарив люлькою об кант стола та струсив попіл і жар на килим, немов покаявся, що говорив так недоладно і жахливо туманно з чотирнадцятилітньою дівчинкою, яка зі всього того нічого не здатна второпати і затямити, але це він зрозумів (так їй здалося) ще на початку, бо після перших двох-трьох речень звертався не до неї, а до мами (мабуть), яка лише злякано глипала на нього і кивала головою, ніби каже так-або-ніяк, але вона знала, що тато через усе це врешті розгнівається (мама, мабуть, теж знала, бо тато не любив багато говорити, і відколи почав напиватися (і то лише останнім часом, коли вони втратили все і відколи тато залишився без роботи), а вони й до того не були бозна-якими багатими, а батько вклав усе в якусь справу, і воно все пропало, тож він працював клерком, й аквізитором, й іноземним кореспондентом на якійсь фабриці щіток, а коли почав пити, пані Вайс казала мамі так: «Дивно, справді дивно. Ніколи не знала жодного питущого єврея»; а тітка Лела одного вечора сказала: «Ти єдина нещасна жінка, яка знайшла п’яничку серед євреїв»), наприкінці так і сталося; увечері він нажлуктився і розбив дві-три кавові чашки, таким чином розпарував і знищив сервіз, а потім покликав її та наказав зняти йому черевики, чого ніколи раніше не робив; пам’ятатиме той його погляд згори, заки вона розв’язувала шнурівки, замащені блювотою, і стурбований погляд матері, яка стояла осторонь, безмежно присутня, але з виглядом, ніби геть повністю поглинута процесом помелу кави, а вона знала, що мама страждає, що мама напружена і стримується, щоб не сказати чогось, а потім (все ж) її ледь чутний, наляканий, тремтливий і благальний голос:

«Еді, прошу тебе, Еді, облиш дитину. Я тебе роззую. Вона втомилася з дороги, хіба не бачиш, що вона втомлена», а потім, після малої, небезпечної паузи, і голос тата:

«Хай звикає… Скоро їй знадобиться. Панна…» І тоді знову крик мами:

«Еді! Прошу тебе, Еді! Не будь жорстокий з дитиною». А потім знову голос тата:

«Отже, панна ще не знає, що декому заборонено їздити трамваєм…»

(«Еді, заклинаю тебе!»)

«…і що означає FÜR JUDEN VERBOTEN; ех, хай гарненько вивчить, час уже вивчити, коли ж, як не тепер»; і тоді, чудернацьким чином протверезівши, раптом сказав (принаймні їй так здалося, а може, тому, що знову надів окуляри в металевій оправі, наче готувався перевірити, як вона вивчила урок німецької): «Ну, висякайся в мою хустинку, моя маленька», — і стиснув їй ніс своєю хустинкою, що смерділа тютюном, як і його пальці, і сказав їй, щоб вона вимила руки і принесла німецький словник, щоб попитати її, а вона помила руки і принесла словник, але не могла навіть уявити, що він збирається робити і чому раптом зараз, під час канікул, йому спало на думку питати в неї слова: — а він уже стискав словник на грудях, як жінки тримають молитовник чи погані оратори свої шпаргалки (а мама все ще стояла осторонь, і їй здавалося, що мама теж не знає, що робити, а просто чекає, що він, тобто тато, зробить далі), і не розкривши його ні разу, бо ж це було зайве, запитав, як сказати німецькою: думати, дихати, жити, любити і ще якісь дієслова, які вже й не пригадує, а оскільки вона відповідала без запинки, він після кожного слова казав «браво» і по-професорськи кивав головою, а тоді, після ще одного, останнього «браво», сказав:

«Тепер нехай панна поставить на певне місце дієслово VERBOTEN і FÜR JUDEN VERBOTEN», а мама знову лише закричала:

«Еді, заради бога, Еді! Заклинаю тебе!»