Псалом 44

4

І хоча їй не спалося, вона не могла розповісти Жані, що сталося потім, не лише через збудження та переляк, а й через таку сильну перейнятість собою, що їй так-сяк вдавалося дати лад хронології подій, тож ледь пригадувала, що трапилося раніше, а що пізніше, усі часи злилися немов воєдино, і через те, що їй здавалося неможливим відплутати з цього клубка історій цілісну розповідь, на кшталт отієї про Макса, яка майже невіддільна від безликої маси безчасся, що нею блудила її свідомість без видимого ладу. Це повністю поглинуло її, тож навіть якби хотіла, не змогла б розповісти Жані, та що там, навіть самій собі, те, що сталося згодом.

Вона ще добре чує голос лікаря та намагається розібратися в послідовності: спочатку було чути совгання стільця по підлозі, потім стілець заскрипів під тягарем (і вона зрозуміла, що доктор Ніче гупнувся усією своєю вагою на стілець, і відразу подумала, що тут щось не так, якщо доктор Ніче, якого ще прозивають нацистським Гіппократом, авторитетний дослідник «людських морських свинок» і високий таємний фахівець із расових питань, отже, якщо така особа приходить без попередження і без супроводу, та ще й у такий час, серед ночі, до кімнати якогось, за його (Ніче) власною расовою теорією, інферіорного марійського колеґи), і вона почала пригадувати все, що Якоб розповідав про ту людину, під наглядом якої були крематорій і Науково-дослідний інститут. Та навіть якби всього цього не було, навіть якби вона не знала доктора Ніче, якби Якоб не розповідав про нього, колишнього професора анатомії Страсбурзького університету, вона б збагнула, що тут щось не так, коли німецький лікар приходить із візитом до Якоба, та ще й у такий час ночі; знала, що відбувається дещо незвичайне, тільки-но заскрипів стілець, знала ще до того, як він майже довірливо запитав Якоба:

«Ви самі?»

«Так, — відповів Якоб. — Звісно. Хто б міг тут бути о цій порі?»

«Наприклад, одна з тих жінок, яких ви врятували від табору для розваг і взяли під своє крило».

«Це було б те саме, ніби в кімнаті нікого немає. Це ж лише морські свинки».

«Облишмо це зараз, — сказав доктор Ніче. — Йдеться про конфіденційну справу». Тоді зробив паузу:

«Ми вважаємо вас особою, якій можна довіряти».

«Я лише лікар», — сказав Якоб.

«Чи ви лише лікар, — запитав доктор Ніче, акцентуючи на останніх словах, — чи лікар, якому можна довіряти? Ви, мабуть, це мали на увазі».

«Так, — сказав Якоб. — Як і всім лікарям. Я маю на увазі професійну клятву, Herr Ніче: намагатимуся виправдати довіру, яку має мій пацієнт до мене».

«Тож чи ви, Herr лікарю, виправдали ту довіру? Завжди виправдовували?»

«Так», — сказав Якоб.

«І ви зробили для своїх пацієнтів усе в межах своїх можливостей?»

«Думаю, що так, — повторив Якоб. — У межах своїх можливостей»

«І скільки пацієнтів у вас померло? Маю на увазі з тих, хто вам довіряв?»

«Зараз уже ніхто нікому не довіряє», — сказав Якоб.

«Ви не відповіли на моє запитання, Herr лікарю: скільки померло?»

«Не пригадую, — сказав Якоб. — Багато померло… Думаю, не з моєї вини». Потім додав: «Багатьох убито».

«Маєте на увазі в Центрі та газових камерах?»

«Так, — сказав Якоб. — І там, звісно».

Вона відчувала той поворот, він мав статися після всього, що сказав Якоб:

«Знаєте, колеґо, ви б могли випробувати все те і на власній шкірі. Подивитися на все зсередини, — сказав доктор Ніче. — Може, вам цікаво було б дослідити, наскільки газова камера гуманніша від (скажімо) гільйотини. Чи зашморгу. Не забувайте: на все ще є час».

«Знаю, — відказав Якоб, — якби я забув бодай на хвилинку…» — (але не закінчив, а вона вже було подумала, що викаже себе якимось відчайдушним рухом, який означає Ні, Якобе, не продовжуй!, чи гупне зомліла, чи мимовільно подасть голос із шафи, мов якийсь зламаний настінний годинник, що раптом починає дзвеніти перед тим, як у ньому трісне пружина і він остаточно заніміє; але нічого не сталося, навіть доктор Ніче не вимагав від Якоба закінчити розпочату думку, а ніби рятуючи його, опустив лезо сокири раніше, ніж Якобова голова опинилася на пласі):

«Уявімо, — сказав доктор Ніче, не давши можливості Якобу завершити, — що вам хтось накаже провести певний експеримент над групою ув’язнених, котрих, як вам сказали або ж вам звідкись відомо, все одно вб’ють, — тоді трохи зупинився; — чи не відчували б ви певної професійної, наукової вигоди, що можете ставити досліди над живими створіннями, власне, людськими створіннями (ви ж визнаєте — людина є кінцевою метою всіх експериментів)».

«Можливо, — сказав Якоб, — якби мав на це їхню згоду. Можливо, тоді… за певних умов».

«Що ви маєте на увазі?» — запитав доктор Ніче. Якоб відповів не одразу. Згодом продовжив:

«Скажімо, що вважаю ці експерименти… доцільними. Не лише корисними з професійного, наукового аспекту. Скажімо…»

«Але», — сказав доктор Ніче, не дозволивши йому завершити, а їй на хвильку вдалося подумати, що не розуміє з цього всього майже нічого і не може второпати, до чого вся ця розмова, хоча через страх, який стискав горло, відчула, що після того «скажімо» Якоб хотів сказати щось вкрай небезпечне для нього, отже, й для неї, але тієї миті, коли почула голос доктора Ніче, який перебивав Якоба, вона здатна була думати лише про те, що не розуміє нічого з того, що говорять оті два голоси, й уявляла їх двох, одного навпроти другого у цій (для неї) густій і непроглядній пітьмі, і відчувала їх лише за якимось напівшепотом, що надавав обличчю невидимих співрозмовників виразу сторожкої та прихованої уваги; тоді знову чула лише напружений і поквапний шепіт Ніче, і тепер вони удвох — зійшовшись у невидимому поєдинку — схожі були радше на змовників у якійсь спільній акції, ніж на те, ким, як вона знала, вони були: на ворогів, поділених расовими та ідейними, ієрархічними і всіма можливими й неможливими розбіжностями переконань та упереджень, які на хвилину прийняли (принаймні позірно) точку зору та переконання, по суті протилежні своїм, щоб у такий спосіб, тією позірною ідентифікацією, довести один одному свої супротивні точки зору як спільні, хоча й переконані, що це радше один зі способів найлегше висловити своє переконання, ніж впевненість ідентифікації: гра в покер, під час якої король милостиво програє, поки це приносить йому задоволення — на рівних змагатися зі своїми підданими: наприкінці він мусить бути переможцем, бо у нього в руках три королі; підданий із тріумфальним сміхом відкриває свої карти і згрібає всю державну касу до себе, тоді король дає знак своїм вартовим: стій; це три королі, а я — четвертий, а підданий з гірким смішком повертає гроші, в які вклав усе, що мав, і сміється разом зі всіма з королівської підступності та аплодує його дотепності, а потім іде і на знак протесту перед входом до палацу пускає собі кулю в рот: це єдине, що вона збагнула зі всього цього, коли доктор Ніче далі провадив гру, коли вона почула продовження того «Але»:

«…вас ніхто не запитує, чи ви вважаєте це розумним, корисним чи як ви це ще назвете. Вам просто наказали, по-ве-лі-ли провести певні експерименти над людьми, хай би вам це здавалося божевільним чи абсурдним. Так само як молодший сержант, якому віддають наказ (а тут справді йдеться про наказ військового ґатунку), не сміє роздумувати і не повинен розуміти, чому він зі своїм роєм має захищати це укріплення перед мостом. Він разом зі своїм роєм загине на укріпленні, незважаючи на всі обставини та евентуальні особисті сумніви в доцільності цього завдання і тієї точки укріплення. Так само і з лікарем, якому дали наказ провести (скажімо) тотальну стерилізацію певної групи чи навіть раси чи втілити програму евтаназії, чи ставити досліди над людьми з вакциною або ж з низькою температурою: коли б той лікар відмовився від здійснення дослідів, до яких його зобов’язала офіційна центральна установа, його б, безсумнівно, притягнули до відповідальності за непослух. У такому разі — а тут треба зважати на авторитарний характер нашої держави — окремо взяте дотримання етичних приписів певної професії має поступитися перед тотальним характером цієї війни»; з його повної м’ясистої долоні, стиснутої в тістоподібний кулак, що м’яко бухкав об стіл, вилетів пустопорожній, дурнуватий піковий валет у зеленому капральському мундирі.

Якоб кинув свій досвідчений погляд азартного гравця на ту уніформовану прусську фіґуру на карті з двома дзеркально симетричними тілами і двома симетричними мечами, і раптом отой дзеркально подвоєний образ здався йому водночас небезпечним і смішним; хоча вона не могла бачити виразу його обличчя, його ноги під столом чи принаймні чути його дихання або щось інше, з чого б могла зрозуміти Якобів стан, вона була впевнена, що він більше не ризикуватиме, хоча б заради неї, якщо не через щось інше, бо він мусить весь час думати про те, як вона, ледь жива, тремтить у шафі, беручи участь у тій небезпечній грі не лише як вболівальник за Якобовою спиною, а і як невидимий співгравець, як ставка і закамуфльований суфлер, який не дозволяє ризикувати і приборкує запал гри в ім’я якоїсь слабкості і в ім’я страху, що його мав відчувати Якоб, коли непереконливо (принаймні для неї) і примирливо (для доктора Ніче) сказав:

«Не знаю. Важко зрозуміти все це і зорієнтуватися у всьому», — а вона згадала, як попросила Якоба зробити щось для Марії Белянської, її тезки, що спала тоді з нею в одній кімнаті: її і ще з десяток жінок викликали до доктора Ніче, він зробив їм ін’єкції, від яких у них набрякли ноги; Марію кілька разів оперували, накинувши на голову покривало, тож вона не могла бачити, що роблять з її ногою, яка жахливо боліла, була забинтована і в гіпсі. Після того їй зняли гіпс і пов’язку, а з рани цідився гній. Вона не могла звестися на ноги. А невдовзі її відвели в газову камеру; але ще до того, з самого початку, вона просила Якоба: досі пам’ятає вираз його обличчя і його голос:

Це експерименти доктора Ніче.

Що це означає, Якобе?

Треба їй підкинути морфій. Чи щось таке. Розумієш?

Щоб померла, так?

Так. Щоб заснула: тоді зрозуміла все і пригадала Маріїн настрій, коли її викликали перший раз: думала, що після огляду її відправлять додому, і тому знову сказала Якобові:

Зроби це для неї. Спробуй зробити це для неї. Прошу тебе, Якобе.

Спробую, сказав Якоб. Але це треба було зробити раніше, боюся, що вже запізно.

Знала, отже, що Якоб зараз не протестуватиме і не дозволить себе приспати; власне, для доктора Ніче настав час перейти до того, заради чого він прийшов до Якоба о такій пізній годині, почати розмову віч-на-віч, конфіденційну, як колеґа, перейти до того, заради чого він гарцював і ходив довкола Якоба з оголеним коротким мечем, але примирливо, немов граючись, це, мабуть, відчув і Якоб, інакше б не сказав йому оте незавершене «якби я забув бодай на хвилинку…», хоча це щось означало, доктор Ніче змушений перейти врешті до суті справи, принаймні тому, що Якоб його спровокує, бо ж пам’ятає, що замкнув її в шафі, і знає, що вона не може там стояти цілу вічність, що вона впаде або крикне чи голосно заплаче; а потім вона подумала — може, й добре, що вона, хоча й ціною таких зусиль і випробувань, присутня на цій таємній дуелі, при цій небезпечній грі, в якій один з гравців має пікового короля з двома мечами, а інший — лише повітряний щит гравця і правду на своєму боці, а може, ще й час: якби союзницькі сили десь у Європі чи на Уралі, чи в Тихому океані не викинули тоді з колоди кілька десятків тисяч умундированих та озброєних двома мечами пікових королів і в такий спосіб стали партнерами часу (чирвовий туз), доктор Ніче нацькував би на Якоба своїх двох пікових есесівців, щоб покарати його за непокору і пасивний спротив, а вона б залишилася тут, у цій шафі, стікати кров’ю, мов зарізана вівця, підвішена за гак униз головою. І подумала на хвилинку, як би розгорталася ця гра без правил, якби не вона; якби вона, невидима, але присутня, тихо скривавила і перестала дослухатися, вболівати за гру, навіть тоді відчувалася б її німа присутність — (як зараз відчувається присутність Полиного трупа в кімнаті) — її свідчення чи її звинувачення: принаймні один раз Якоб дав би іншу відповідь, принаймні на нюанс іншу від тієї, що давав докторові Ніче зараз, перед нею.

Стілець знову заскрипів, і вона побачила невидимий череп доктора Ніче, його сиві пасма à la Шопенгавер (таким, як вона побачила його вперше), як він наближається до Якобового невидимого обличчя:

«Ви знаєте ситуацію на фронтах?» — запитав він.

«Щось шепочуться про це», — відповів Якоб.

«На жаль, це правда, — сказав доктор Ніче. — Союзники просуваються вперед. Ви це добре знаєте, не гірше, ніж я».

«Більше передчуваю», — сказав Якоб.

«Так, так. Всі ви… всі ви берґсонівці, до дідька. — Тоді трохи помовчав. — Інтуїція… проти волюнтаризму».

«Гм, — сказав Якоб. — Also sprach Zarasthustra».

«Облишмо це зараз, — сказав доктор Ніче нервово. — Перейдімо до справи; ця розмова могла б завести нас надто далеко».

Тоді він врешті вимовив щось, що мало означати початок тієї розмови, задля якої він зараз сидить тут із Якобом, а вона лише цього й чекала — щоб розмова нарешті почалася, щоб нарешті сталося те, що має статися і звершитися, та гра і те спокутування, а їй здається, що час не рухається, стоїть на мертвій точці, як і розмова, що її провадять два невидимі голоси, поки вона, в позі якоїсь покаліченої жертви і невидимого свідка, кривавить на межі млості та сторожкої уваги, неймовірно залежна від слів і від голосів, які чує, і від виразу облич і рухів рук, яких не бачить, свідома своєї ролі та своїх рухів, своєї нерухомості, такої ж важливої й доленосної, як і слова отих двох; до болючої концентрації та задерев’янілості свідома того, що кожен рух її руки чи навіть кожен удар її пульсу урухомлює якесь одне маленьке коліщатко події; і не тільки це: навіть кожна її думка про Якоба означає щось посутнісне, бо керує та витає невидима, але присутня, зараз більше, ніж коли-небудь раніше, бо та жертовна кров, що витікає з неї, відбирає в неї силу і затьмарює свідомість, то не лише застанова її абсолютного єднання з Якобом, а й застанова і ґарантія співучасті в усіх випробуваннях, а тому й застанова і ґарантія спільної змови проти смерті, отже, вона мусить витримати і не зомліти, особливо тепер, коли починається те, що вона так безтямно засвідчує своєю присутністю і своєю кров’ю, яка є не тільки ціною кохання та любовних обіймів, але й (дивно) доказом життєвого принципу і спраги до життя, бо присутність смерті, здається, завжди викликає любов, щоб переплестися з нею і спаруватися, щоб врешті одна з них здійняла переможне знамено і замаяла ним над світом; те задихане спаровування трупів і та з антагонізму народжена любов між еросом і танатосом — це тільки конфлікт елементів, землі і крові, щось майже невловиме, якщо мати на увазі основну ідентичність тих субстанцій і праелементів: мутне, майже органічне відчуття всього того не давало приспати її свідомість, ота, народжена в її свідомості та її крові, зустріч кохання і смерті: вона досі могла чути вимовлене впівголоса, майже пошепки, речення доктора Ніче: «У мене є для вас одна конкретна пропозиція… Практично послуга у відповідь. Так. Мала послуга у відповідь».

«Послуга у відповідь?» — перепитав Якоб.

«Дрібниця, — сказав Ніче. — Ви виконаєте для мене одну невелику роботу. Якщо не заперечуєте, що це лише послуга у відповідь… Звісно, лише у цьому випадку. Бо інакше…»

«Інакше що? — запитав Якоб. — Інакше що?»

«…інакше я можу довести, що зробив вам послугу у відповідь. Хоча б тому, що ви досі живі… Думаю, було б невдячно з вашого боку піти просто так. Без реваншу»; і потім продовжив, все ще зі зброєю в руках, але то був лише дерев’яний, позолочений меч: «Але прощатися ще зарано, думаю, ще зарано… Тож перейдімо до справи».

«Слухаю вас», — сказав Якоб; а тоді доктор Ніче:

«Кажу вам передусім як учений і лікар. Майте це на увазі. Як нацистський лікар, звісно».

«Аякже, — сказав Якоб. — Слухаю вас».

«Ви знаєте про колекцію єврейських черепів і скелетів?»

«Чув про це».

«От і добре. Я так і думав; принаймні ви розмірковували над цим, — сказав доктор Ніче, — і маєте — звісно — свою думку про це».

«Власне…» — але не міг закінчити.

«У мене немає наміру зараз (після всього того, що я вам сказав) розпитувати вас про вашу особисту думку. Хочу лише нагадати, що, врешті-решт, і та колекція є частиною послуг, які я згадував (на ваше велике здивування) і котрі я зробив для вас…»

«Для мене?»

«Для вашої нації, — сказав Ніче, — байдуже». Тоді виправився: «Власне, для вашої раси».

«Не розумію, — сказав Якоб. — Для моєї раси?..»

«Дивує мене, як ваша інтуїція… Та облишмо це зараз. Сподіваюся, вам зрозуміло, що у випадку геноциду (такого, як було заплановано, — це ви теж добре знаєте) від вашої раси не залишилося б нічого, крім тієї колекції черепів».

«Мені незрозуміло, — сказав Якоб, — мені не дуже зрозуміло, чого ви від мене хочете. Навіть якщо здогадуюся, до чого ви хилите, коли згадуєте про послуги, які зробили для моєї раси, як ви сказали, мені досі незрозуміло, у чому полягає моя конкретна послуга у відповідь».

«Все просто, — сказав доктор Ніче довірливо, — ви мусите постаратися, щоб усе це не знищили, якщо це буде потрібно. Сподіваюся, ви мене розумієте. Особливо важливо (а це частина вашого завдання) зробити це… — тоді замовк, ніби підшуковуючи справжнє слово, — своєчасно. Так. Своєчасно. Думаю, ви мене розумієте. Я говорю в інтересах науки передусім (а в цьому випадку ще й в інтересах вашої раси): не дозвольте знищити ту колекцію».

«Не розумію, — сказав Якоб, — справді не розумію».

«Отже, вам на цьому не залежить!» — сказав доктор Ніче майже ображено.

«Ні, не в цьому справа, — відповів Якоб. — Я просто не розумію, в чому полягає моє завдання. І моя послуга у відповідь».

«Ось, — сказав доктор Ніче після малої, напруженої паузи. — Даю вам ініціативу в руки. Щоб ви переконалися, що я не в змозі порушувати наказів навіть тоді, коли маю якусь свою особисту і протилежну думку. І навіть свої професійні, наукові мотиви».

«Отже?»

Доктор Ніче дихав швидко, мов астматик:

«З найвищого місця, — сказав він, немов декламуючи слова з Книги Буття, — з найвищого місця ми отримали наказ знищити усі сліди експериментів і колекцію єврейських черепів і скелетів. Звичайно, не одразу, але тільки-но буде потреба»; він говорив дедалі натхненніше: «Ось тепер і я у ваших руках… Знаєте, як називається те, що я вам зараз сказав? Зрада! — промовив він із патетичним шепотом. — Зрада найвищої воєнної таємниці… Як бачите, тут не йдеться про дотримання чи недотримання професійних етичних принципів, а про воєнну, військову відповідальність. Я це кажу вам лиш тому, щоб ще раз наголосити на делікатності ситуації та неможливості особистої ініціативи…»

«У чому мала б полягати моя особиста ініціатива? — запитав Якоб. — Не виконати Гіммлерів наказ?»

«C’est ça, — відповів Ніче. — …В інтересі науки. І (може, у разі, якщо ситуація зміниться), і вашої раси. Цього б не зробив жоден нацист: це суперечить, знаєте… нашому розумінню автократії».

«Добре, — сказав Якоб, — що я маю зробити?»

«Чекати, — сказав Ніче. — І мовчати… Поки тільки це».

«Потім…»

«Якщо вам здасться, що для нас усе пропало, тобто для Німеччини, — зрозумійте мене правильно, і за моєї відсутності (це треба взяти до уваги), тоді нічого робити не потрібно, немає потреби перешкоджати комусь зробити з колекціями, що йому заманеться, — а тоді, після короткої передишки, патетично: — Але якщо вам — на ваш розсуд — здасться, що ще не час, тоді зробіть усе можливе, щоб перешкодити знищенню тих дорогоцінних колекцій, які могли б стати останнім, що залишиться від вашої вимерлої раси».

Мало минути майже двадцять чотири години, щоб Якоб пояснив їй сенс всієї тієї трагікомедії під назвою Фанатик, або На службі в науки, бо доктор Ніче, сказав Якоб, хотів мати в ньому (тобто в Якобі) надійного свідка, якщо одного дня втрапить до рук союзників, а про це вже настав час подумати; але тоді все це її не стосувалося як справа доктора Ніче, для неї це був знак і зірка, бо, як сказав Якоб, відбувалося щось серйозне, водночас він висловив побоювання, що німці перед евакуацією знищать всі сліди табору, щоб одного дня стати перед Обличчям Історії, невинно стинаючи плечима, і того ж вечора (одразу наступного дня після нічних відвідин Ніче) Якоб вперше сказав:

«Ми спробуємо це випередити». А потім додав те, що в трохи іншій формі вона недавно сказала Жані, мов далеке відлуння цього Якобового речення, вимовленого майже рік тому: «Але ми не маємо права ризикувати. Тепер помирати важче».