Саламбо

X ЗМІЯ

Галас тих людців не лякав Гамількарової дочки.

її непокоїли вищі турботи; занедужала велика змія, чорний пітон; ту змію в Карфагені вважали за фетиш, заразом і всенародний, і особистий. Вважалося, що вона — виплід земного намулу, бо виповзає з лона землі і не потребує ніг, щоб по ній пересуватись. Плазування її скидається на струмування рік, холод її тіла нагадує первісний морок, чіпкий і плодючий, а кільця, в які вона звивається, кусаючи себе за хвіст, — планетну орбіту, Ешмунів розум.

Пітон Саламбо вже кілька разів не схотів їсти чотирьох живих горобців, якими його частували, коли виповнювався місяць і коли з’являвся молодиком. Його чудова шкіра, поцяткована, як нічний небозвід, золотом по чорному тлі, тепер пожовкла, прив’яла, поморщилась і була надто широка проти тіла. Довкола голови вона взялася пухнастою цвіллю, а в куточках повік з’явилися маленькі, здавалося, рухомі червоні іскорки. Вряди-годи Саламбо підходила до його кошика, сплетеного із срібних дротин; вона відслоняла пурпурову заслону, розгрібала лотосове листя, пташиний пух; скрутившись, пітон так і лежав непорушно, схожий на зів’ялу ліану. Саламбо, вп’явши погляд у змію, довго дивилася на неї, аж кінець кінцем починала відчувати щось ніби скручене спіраллю в серці, немов там була якась друга змія, що підступала до горла й душила її.

Побачивши заїмф, Саламбо тепер вдавалася в розпач, але водночас вона відчувала якусь неусвідомлену втіху, якісь приховані гордощі. В осяйних згортках заїмфа крилося щось незбагненне; то було марево, що оповиває богів, таємниця життя всесвіту, і Саламбо, сама себе жахаючись, шкодувала, що не торкнулась до нього.

Вона мало не завжди сиділа тепер у глибині свого покою; обхопивши руками ліве коліно, розтуливши уста, понурювала голову й зосереджено дивилася в землю. З жахом пригадувала батькове лице, і їй хотілося податись у Фінікійські гори, на прощу до Афакського храму, куди, обернувшись зорею, спустилася Таніта. Рої найхимерніших образів, увижаючись їй, і вабили й лякали, а самітність обступала її день у день ширшим колом. Вона не знала навіть, що сталося з Гамількаром.

Тоді, вкрай знеможена отими думками, вона підводилась і, волочачи маленькі сандалі, що за кожним кроком ляскали її по п’ятах, починала тинятися по великій мовчазній кімнаті. То тут то там хисткими плямами мінились на стелі аметисти й топази, і Саламбо, не спиняючись, ледь-ледь обертала до них голову, щоб тримати їх на оці. Часом вона пила просто з шийки підвішених амфор, або відсвіжувала собі груди під широкими віялами, або ж бавилась, запалюючи цинамон у порожнистих перлинах. Коли заходило сонце, Таанах витягала з отворів у стінах чорні ромбічні повстини; і тоді в кімнату залітали голуби, намащені мускусом, так само як і Танітині; їхні рожеві лапки сковзалися по скляних плитах між ячними зернами, що їх Саламбо розсипала повними жменями, як сіяч на полі. Несподівано вона заходилась плачем; простягтись на широкому ложі, сплетеному з волового реміння, лежала непорушно з розплющеними очима, бліда, як мрець, безтямна й холодна, і все шепотіла те саме слово. Проте вона чула, як десь у пальмових заростях кричать мавпи, як безугавно рипить велике колесо, що крізь усі поверхи жене в порфірові водозбори струмінь чистої води.

Бувало, кілька днів поспіль вона відмовлялася їсти. Уві сні ввижалися їй тьмяні зорі, що пропливали в неї під ногами; вона кликала Шагабаріма, та, коли він приходив, не мала чого йому сказати.

Вона жити не могла без Шагабаріма, сама тільки його присутність розважала їй серце. А єство її бунтувало проти цієї влади над нею; вона воднораз і жахалась жерця, і заздрила йому, і ненавиділа, і якоюсь незвичною любов’ю любила з вдячності за ту незрозумілу солодку млість, якої зазнавала, коли він бував із нею.

Втаємничений у те, хто з богів насилає недуги, жрець відразу побачив, що це їй так поробила Раббетна. Щоб вилікувати Саламбо, він звелів скроплювати її покої настоєм із вербени й рути; щоранку вона їла мандрагори; на ніч їй клали під голову подушку із пахучим зіллям, що його приносили жерці, а сам він додавав до нього баарас — вогнистого кольору корінчик, що проганяє мару на північ. Нарешті, повернувшись до Полярної зорі, жрець тричі шепотів таємниче ім’я Таніти; однак Саламбо страждала й далі, і він непокоївся щораз більше.

В усьому Карфагені не було такої вченої людини, як Шагабарім. Замолоду він учився в школі могбедів у Борзіппі під Вавілоном; потім відвідав Самофракію, Пес-сінунт, Ефес, Фессалію, Іудею, загублені серед пісків храми набатейців і пройшов пішки вздовж нільських берегів від водоспадів аж до моря. Запнувши покривалом лице і трясучи смолоскипами, він кидав чорного півня в огонь, де перед грудьми сфінкса, отця жаху, курився пахучий сандарак. Він сходив у Прозерпінині печери; він бачив, як обертаються п’ятсот колон Лемноського лабіринту, як сяє тарентськии світоч, що має на своєму ставнику стільки лампад, скільки днів у році; інколи ночами він приймав греків, розпитував їх. Будова світу цікавила його не менше, ніж природа богів. За допомогою приладів, розташованих в Александрійському портику, він спостерігав рівнодення й супроводив до Кірен Евергетових бематистів, що, йдучи по землі, своїми ступнями вимірюють небо. З того всього й склалася в голові його якась своя особлива релігія, позбавлена певних догматів, і саме тому запаморочлива та палка. Він уже не уявляв собі, що земля своєю формою подібна до соснової шишки, на його думку вона була кругла й вічно падала у безконечність так незбагненно швидко, що годі те й помітити.

Якщо сонце, міркував він, стоїть над місяцем, то, виходить, більшу владу має Ваал, який дає сонцеві лише свій відбиток, свою подобу. Крім того, спостереження над усім земним життям спонукали його до визнання зверхності згубного чоловічого начала. Потім він тайкома винуватив Раббетну в своїй лихій долі. Чи то ж не задля неї колись верховний жрець, наблизившись під грім кімвалів до чаші з окропом, позбавив його майбутньої мужності? І сумним поглядом проводжав він чоловіків, що ховалися з жрицями в глибині фісташкових гаїв.

Цілими днями оглядав він кадильниці, золоті чаші, щипці, лопатки для вівтарного попелу, всі шати статуй і навіть бронзову голку, якою завивали волосся на старій статуї Таніти, що стояла в третій каплиці біля виноградинка із смарагдовим листям. Завжди в ту саму пору, при тих самих дверях підіймав він великі килими, а тоді опускав їх знову. В тій самій поставі зводив він руки; потім падав на ті самі плити й молився; а довкола нього по коридорах, затоплених у вічні сутінки, босоніж походжала юрба жерців.

В його безплідному житті Саламбо була неначе квітка в розколині могильної плити. Проте він був до неї суворий, без найменшого жалю призначав їй покуту і говорив гіркі слова. А що був він жерцем, то між ними склалося щось ніби однаковість статі, і не так йому завдавала туги власна неспроможність володіти Саламбо, як її врода, а надто чистота. Інколи помічав він, що вона мліє, слухаючи його. Тоді він ішов від неї тяжко засмучений, ще болючіше усвідомлюючи свою самоту, відчуженість і порожнечу в своїй душі.

Бувало, вихоплювались у нього дивні слова, і вони спалахували перед Саламбо, неначе яскраві блискавиці, що осявають безодні. Сталося таке якось уночі, на терасі, коли вони, залишившись на самоті, роздивлялися на зорі, внизу, під ними, простягався Карфаген, а затока і відкрите море непомітно зникали в темряві.

Він ознайомлював її з наукою про душі, які спускаються на землю, простуючи тим самим шляхом, що й сонце серед зодіакових знаків. Простягши руку, він показував у сузір’ї Овна ворота людського народження, а в сузір’ї Козерога — ворота, крізь які повертаються до богів; і Саламбо намагалася побачити їх, бо ті уявлення його вважала за дійсність; вона сприймала як істину всі його символи і навіть дивні вислови, що їх відрізнити від живої дійсності не завжди до снаги було й самому жерцеві.

— Душі мертвих, — казав він, — розчиняються в місяці, як трупи в землі. їхні сльози — місяцева волога, а оселя їхня — темрява, повна бруду, руйновища та бурі.

Вона спитала, що станеться там із нею.

— Спочатку ти знемагатимеш, легка, як туман, що гойдається на хвилях, а тоді, після довших випробувань і страждань, підеш до сонячного вогнища, до самого джерела Пізнання.

Проте він нічого не сказав їй про Раббетну. Саламбо вважала, що він мовчить із сорому за переможену богиню, і, називаючи її загальним ім’ям місяця, взялася прославляти це лагідне світило, що дарує плодючість землі. Нарешті він вигукнув:

— Ні! Ні! Землю запліднює інше світило! Хіба ти не бачиш, як вона блукає круг нього, мов та закохана жінка, що ходить по полю слідом за своїм коханим?

І він, не вгаваючи, почав звеличувати добродійність сонячного світла.

Замість пригасити її містичну жагу, він, навпаки, роздмухував її і навіть, здавалося, зазнавав утіхи, завдаючи їй мук відкриттям свого безжального вчення. І хоч який біль терпіла Саламбо від своєї любові, вона жадібно слухала його мову.

Та що більше зневірявся Шагабарім у Таніті, то дужче прагнув вірити в неї. Десь у глибині душі відчував він докори сумління. Йому потрібні були якісь докази, знак від богів, і, сподіваючись дістати їх, він знайшов на те спосіб, який міг би врятувати заразом і вітчизну, і його віру.

З того часу він став при Саламбо бідкатися, що вчинено блюзнірство, через яке, мовляв, постало стільки горя не лише на землі, а й на небі. А тоді раптом повідомив і про небезпеку, в якій опинився суфет, обложений в урвищі трьома арміями, що ними командує Мато: викравши покривало, він став для карфагенців начебто царем над варварами. І тепер, сказав Шагабарім, порятунок Республіки та її батька залежить від неї самої.

Від мене? — вихопилось у неї.— Як же я можу?.. Та жрець лиш посміхнувся зневажливо.

Ти ніколи на те не зважишся!

Вона стала благати його. Тоді Шагабарім сказав:

— Треба, щоб ти пішла до варварів і відібрала у них заїмф.

Вона враз принишкла і сіла на дзиґлик з чорного дерева; спустивши між колін руки, тремтіла вся, наче жертва, яка чекає перед жертовником смертельного удару. В скронях їй бухала кров, перед очима танцювали вогняні кола, і, приголомшена, вона тільки й усвідомлювала, що незабаром піде на згубу.

«Та коли тільки Раббетна переможе, коли буде повернено заїмф і врятовано Карфаген, — що тоді важитиме життя однієї жінки! — міркував Шагабарім. — Та й те сказати, може вона, здобувши покривало, і не загинути».

Три дні він не приходив до неї; на четвертий день увечері вона послала по нього.

Щоб Саламбо набралася більшої рішучості, він переказував їй усі ті образливі слова, якими лаяли Гамількара на зборах Великої ради; говорив, що вона стала причиною лихого вчинку і мусить спокутувати свою провину, цієї жертви, мовляв, вимагає Раббетна.

Гучний галас, що здіймався над Маппалами, часто долітав аж до Мегари. Шагабарім і Саламбо хутко вибігали з покоїв і вдивлялися туди з висоти оздоблених галерами східців.

То юрби на Хамоновому майдані криком кричали, вимагаючи зброї. Але старійшини не хотіли роздавати її, вважаючи всяку боротьбу за марну. Загони, що їх уже виряджали без начальників, були вирубані впень. Кінець кінцем юрбам наказали розійтись; тоді, чи то віддаючи шану Молохові, чи то з якоїсь незбагненної потреби все руйнувати, вони повивалювали в храмовому гаю високі кипариси, підпалили їх смолоскипами кабірів і, співаючи, носили вулицями. Ці страшні вогні повільно хиталися й, посуваючись уперед, освітлювали скляні кулі храмових дахів, оздоби колосів, корабельні водорізи, ковзали по терасах і, неначе сонця, котилися містом. Вони спустилися з Акрополя. Малкійська брама відчинилася.

— Ти готова? — гукнув Шагабарім. — Чи, може, доручиш їм переказати батькові, що ти його покинула?

Вона сховала обличчя під запиналом; величезні смолоскипи миготіли все далі й далі, поволі спускаючись до моря.

її стримував якийсь незбагнений жах. Вона боялася Молоха, боялась і Мато. Цей чоловік, велетенський на зріст, заволодівши заїмфом, панував тепер над Раббет-ною, як Ваал, і поставав перед Саламбо в такому ж сяйві блискавиць. Адже душі богів оселялися інколи в людському тілі! Хіба Шагабарім, говорячи про нього, не казав їй, що вона мусить перемогти Молоха? І вони злилися один з одним, вона уявляла їх в одній подобі; обидва її переслідували.

Вона захотіла дізнатися, що на неї чекає, і пішла до змії, бо в її поведінці люди бачать всілякі віщування. Та кошик був порожній; Саламбо занепокоїлась.

Вона знайшла пітона біля підвісного ліжка. Він обвився хвостом круг бильця срібної балюстради, терся об нього, щоб скинути стару пожовклу шкіру, і його блискуче та ясне тіло виповзало, як меч, уже наполовину видобутий із піхов.

З кожним днем, що охочіше Саламбо приставала на жерцеву раду, що рішучіше зважувалась допомогти Та-ніті, то швидше одужував пітон, набирав тіла, помітно оживав.

Це навіяло їй глибоку певність, що Шагабарім висловлює волю богів. Якось уранці прокинулась вона, готова на все, і спитала, що треба зробити, щоб Мато віддав покривало.

— Зажадати його, — сказав Шагабарім.

— А коли він відмовить?

Жрець пильно подивився на неї з якоюсь дивною усмішкою, якої вона ще ніколи не бачила в нього на устах.

— Що ж тоді? — допитувалась вона. Опустивши очі, жрець стояв нерухомо і перебирав пальцями кінці стьожок, що спадали з його тіари на плечі. Нарешті, побачивши, що вона не розуміє, сказав:

Ти залишишся наодинці з ним.

— А далі?

Наодинці в його наметі.

— А що тоді?

Шагабарім прикусив губу. Він, загнаний на слизьке, думав, як би все те їй пояснити.

Коли судилося тобі померти, це станеться згодом, — сказав він, — опісля! Не бійся нічого! І хай би що він робив, не кричи, не лякайся! Мусиш бути слухняна, чуєш, мусиш коритися його бажанню, в ньому воля неба!

— А покривало?

— Про те подбають боги, — відповів Шагабарім. Вона додала:

— Отче, якби ти пішов зі мною!

— Ні!

Він звелів їй стати навколішки і, піднявши ліву руку й простягши праву, проказав за Саламбо обітницю принести назад у Карфаген Танітине покривало. Страшними клятвами вона прирікала себе богам і, знемагаючи, повторювала за Шагабарімом кожне його слово.

Він сказав, як покутами й постами треба їй очистити душу та як дістатися до Мато. Зрештою, додав він, з нею піде людина, що знає туди дорогу.

їй здавалося, ніби з неї спали кайдани. Тільки й марила вона про щастя знову побачити заїмф і благословляла тепер Шагабаріма, що схилив її до того.

Була саме та пора, коли карфагенські голуби відлітають у Сіцілію на гору Ерікс, до Венериного храму. Спершу вони, кілька днів літаючи й кличучи одне одного, збивалися в зграю; аж якось надвечір знялися й полинули; вітер підганяв їх, і, злетівши високо над морем, вони пропливали по небу, як величезна біла хмара.

Обрій був залитий кривавою барвою. Здавалося, ніби голуби мало-помалу спускаються на море; потім вони зникли, неначе кинувшись у пащу сонця, що зараз же їх поглинуло. Саламбо стежила за ними, а потім понурила голову, і Таанах, певна, що збагнула її смуток, стиха промовила:

Вони ж повернуться, господине.

— Та вже ж! Я знаю.

— І ти побачиш їх знову.

— Може!

Нікому не звіряла вона своїх намірів; щоб здійснити їх тайкома, вона нічого не взяла в управителів, а послала Таанах у передмістя Кініздо купити все потрібне; кіновар, пахощі, лляний пояс і нове вбрання. Стара невільниця дивувалася з тих готувань, одначе розпитувати не наважувалась. Нарешті настав призначений Шагабарімом день, коли Саламбо мала виряджатись у дорогу.

Десь близько дванадцятої години вона помітила між сикоморових дерев якогось сліпого діда, що однією рукою спирався на плече малому поводареві, який ішов перед ним, а другою підтримував при боці щось на взірець цитри з чорного дерева. Євнухів, рабів і жінок повідпроваджувано геть із палацу; ніхто не повинен був знати про ці таємні готування.

Таанах засвітила в кутках покою чотири триніжки із стробусом та кардамоном; потім розгорнула великі вавілонські килими й порозвішувала їх на мотузці по всіх стінах, — Саламбо не хотіла, щоб її бачили навіть стіни. За дверима сидів навпочіпки музикант з цитрою, а поруч нього, приклавши до уст очеретяну сопілку, стояв малий хлопець. Десь далеко стихав вуличний гамір, довшали тіні від храмових перистилів, а на тім боці затоки вже зливалися в блакитному мареві і підніжжя гір, і оливкові гаї, і жовті занедбані поля, що котили в далечінь свої безконечні хвилі; довкола — ні звуку; невимовний смуток важко завис у повітрі.

Саламбо сіла на оніксовому східці край басейну, підняла широкі рукави, зав’язала їх за плечима і почала обмиватися повільно, пильнуючи священного ритуалу.

Таанах принесла їй в алебастровому фіалі якусь загуслу рідину; то була кров чорного пса, що його зимової ночі зарізали неплідні жінки на руїнах надгробка. Саламбо натерла нею вуха, п’яти і великий палець правої руки; на нігті так і залишився червоний слід, наче вона роздавила якусь ягоду.

Зійшов місяць, і заграли сопілка й цитра.

Саламбо познімала сережки, намисто, браслети й довгу білу симару; тоді розв’язала пов’язку і, розпустивши по плечах волосся, якусь хвилину легенько стріпувала ним, щоб освіжитися. За дверима не вгавала музика; лунали раз у раз одні й ті самі три ноти, хапливі й несамовиті; бренькали струни, захлиналася сопілка; Таанах влад плескала в долоні; Саламбо, похитуючись усім тілом, монотонно проказувала молитви, і круг неї одна по одній спадали її шати.

Раптом здригнувся важкий килим, і над мотузкою, на якій він висів, з’явилась голова пітона. Він повільно, немовби крапля води, спустився по стіні додолу, проповз між розстеленими тканинами, а тоді, спершись хвостом на підлогу, став стійма; його очі, блискучіші за гранати, вп’ялися в Саламбо.

Зі страху перед холодом його тіла, чи, може, соромлячись, вона спершу завагалась. Але згадала Шагабарімів наказ і ступила вперед. Пітон, опустивши голову, вип’явся дугою, потім серединою тулуба накинувся їй на шию і повиснув так, головою й хвостом донизу, ніби розірваний разок намиста. Саламбо оповила змією собі стегна, попід пахвами і між колін; тоді вхопила її за щелепи, наблизила маленьку трикутну пащу до самих зубів і, примруживши очі, відкинулась назад під сяйвом місячного проміння. Бліде сяйво неначе оповивало її сріблястим туманом, на підлозі блищали сліди її мокрих ніг, в глибині басейну тремтіли зорі; а пітон стискав її своїми чорними, поцяткованими золотом кільцями. Саламбо задихалась під цим важким тягарем; мліли крижі, підломлювались ноги, здавалося, вже надходить смерть. А пітон кінцем хвоста легенько вдаряв її по стегнах; потім стихла музика, і він упав додолу.

Таанах знов підійшла до Саламбо; вона поставила два світильники, що їхнє полум’я горіло в наповнених водою скляних кулях, і пофарбувала лавзонією долоні Саламбо, підрум’янила кіновар’ю щоки, підвела сурмою вії та подовжила брови сумішшю камеді, мускусу, ебенової смоли і порошку з мушиних лапок.

Саламбо сиділа на кріслі з бильцями із слонової кості, здавшись на піклування рабині. Але тяжкий піст дався їй взнаки, і тому вона геть знесилилась від дотиків старої та духу пахощів. Вона так зблідла, що Таанах опустила руки.

— Чого спинилась? Одягай далі,— сказала Саламбо і, подолавши свою млявість, одразу пожвавішала; а потім

її взяла нетерплячка; вона стала підганяти Таанах, і стара невільниця пробуркотіла:

Гаразд! Гаразд, господине!.. Адже на тебе ніхто не чекає…

Ні,— мовила Саламбо, — хтось чекає.

Таанах відсахнулась із подиву, а тоді, щоб більше вивідати, сказала:

— Що ж ти звелиш мені, господине? Бо коли ти маєш кудись іти…

Та Саламбо заридала.

— Ти страждаєш! — заволала рабиня. — Що з тобою? Не йди нікуди! Або візьми й мене! Коли ти, маленька ще, заплачеш, бувало, я пригортала тебе до серця, забавляла своїми грудьми, аж поки ти не засмієшся. Це ти зсушила їх, господине!

Вона стала бити себе по висохлих грудях.

— Тепер я стара! Нічим не можу тебе зарадити. Ти вже не любиш мене! Ти ховаєш від мене своє горе, ти гордуєш своєю годівницею! — І сльози любові й образи котилися їй по щоках, між шрамів від татуювання.

— Ні,— сказала Саламбо, — ні, я люблю тебе, втішся! Таанах з усмішкою, що скидалася на гримасу старої

мавпи, знов узялася до роботи. За Шагабарімовою порадою, Саламбо звеліла одягти себе якнайпишніше; і Таанах вбирала її на варварський смак, вишукано й заразом строкато.

Поверх першої тонкої туніки, що барвою була схожа на вино, вона одягла на Саламбо другу, оздоблену пташиним пір’ям. Золотий лускуватий пояс облягав її стегна, а з-під нього спадали хвилі блакитних шароварів, поцяткованих срібними зірочками. Потім Таанах одягла на неї широку одіж з білого серійського полотна в зелену смужку. На плечі пришпилила пурпурового чотирикутника, обтяженого знизу сандастровими кульками, а поверх усього накинула чорного плаща, такого довгого, що аж волочився по землі. Тоді оглянула дівчину і, горда за свою роботу, зауважила, не втерпівши:

— Ти не будеш прекрасніша і в день свого весілля!

— Мого весілля! — повторила Саламбо, замріяно зі першись на бильце крісла з слонової кості.

Таанах поставила перед нею мідне дзеркало, таке велике, що Саламбо побачила себе в ньому на весь зріст. Тоді вона підвелась і легким рухом пальця поправила кучерик, що надто низько спадав на чоло.

Її волосся, припорошене золотою пудрою, пишно кучерявилось над чолом, а ззаду, обтяжене перлами, спадало на спину довгими локонами. В сяйві світильників оживали рум’яна на її щоках, золото вбрання, білина тіла; круг стану, на руках нижче ліктя, на пальцях рук і ніг стільки було тих самоцвітів, що дзеркало відбивало на неї яскраве проміння, неначе там палало саме сонце; і Саламбо всміхалася, стоячи в цьому сліпучому сяйві, а поруч, схиливши до неї голову, Таанах захоплено милувалася своєю господинею.

Потім Саламбо почала ходити по кімнаті, аби згаяти час. Аж раптом заспівав півень Вона мерщій пришпилила поверх волосся довге жовте запинало, обмотала шаллю шию, взулася в черевички з блакитної шкіри і сказала служниці:

— Вийди-но подивись, чи нема там під миртами чоло віка з парою коней.

Не встигла Таанах вернутися до покоїв, а Саламбо вже спускалася сходами між носів галер.

— Господине! — гукнула годівниця.

Саламбо обернулася й приклала до уст пальця, подаючи знак мовчати й не рухатись.

Таанах повільно зсунулася вздовж галер аж до низу тераси; при місячному світлі здалеку розгледіла вона в кипарисовій алеї велетенську тінь, що посувалася навскісно, ліворуч Саламбо; це віщувало смерть.

Таанах вернулася в покої. Вона кинулась на підлогу, нігтями роздирала собі обличчя, рвала волосся й пронизливо голосила.

Та раптом їй спало на думку, що можуть почути її лемент; вона принишкла і плакала вже тихенько, припавши лицем до плит і обхопивши руками голову.