Саламбо

І БЕНКЕТ

Діялось те в Мегарі, передмісті Карфагена, в Гамількарових садах.

Вояки, що ними Гамількар командував у Сіцілії, справляли собі гучний бенкет із нагоди роковин Ерікської битви, а що саме тоді вождя їхнього не було і зібралася їх велика сила, то їли й пили вони на повну волю.

Воєначальники, повзувані в бронзові котурни, розташувалися на середній алеї саду під пурпуровим наметом із золотими торочками; той намет простягався від стаєнних стін аж до першої тераси палацу; просте вояцтво розсипалось під деревами, де видніло багато плоскодахих будівель, — це були виночавильні, льохи, комори, пекарні, зброярні та обори для слонів, рови на хижого звіра і в’язниця для рабів.

Довкола пекарень росли смоковниці; сикоморовий гай тягнувся до зелених чагарників, де серед білих кім’яхів бавовнику вилискували гранати; виноградні лози, обтяжені гронами, п’ялися до соснового гілля; під платанами цвіло поле троянд; то тут то там на лужках погойдувалися лілеї; стежки були посипані чорним піском, змішаним із кораловим порошком; а посередині, неначе подвійна колонада зелених обелісків, пролягала з краю в край кипарисова алея.

У глибині саду на широкому підмурку височів збудований із нумідійського мармуру в жовті цятки палац на чотири поверхи, що терасами зводились один над одним. Із своїми широкими рівними сходами з чорного дерева, де в кутку кожного східця стояло по носовій частині здобутих у бою галер, із червоними дверима, що їх начетверо ділив чорний хрест, із мідною сіткою внизу, яка захищала його від скорпіонів, із позолоченими ґратами, що закривали верхні віконця, — палац у своїй похмурій пишноті здавався воякам таким самим урочистим і незбагненним, як і Гамількарове обличчя.

Велика рада призначила цей будинок для бенкету. Вояки, що вже видужували, вирушили на світанку з храму Ешмуна, де вони ночували, і пришкандибали сюди на милицях. Щохвилини приходили нові й нові. Вони невпинно ринули всіма стежками, як потоки, що стікаються в озеро. Поміж деревами метушилися перелякані напівголі раби-куховари; мекаючи, розбігалися з галявин газелі; сідало сонце, від пахощів лимонних дерев ще важчим ставало повітря, сповнене випарами спітнілої юрби.

Тут було всілякого люду; лігури, лузітанці, балеарці, негри і втікачі з Риму. Поруч із важкою дорійською говіркою чути було гуркітливі, немов бойові колісниці, звуки кельтських слів, а іонійські кінцівки стикалися з приголосними племен пустелі, пронизливими, як шакалячий крик. Грека можна було впізнати по тонкому стану, єгиптянина — по високих плечах, кантабра — по дебелих литках. Карійці гордовито помахували пір’ям своїх шоломів; каппадокійські лучники соком із трав понамальовували собі на тілі великі квіти; кілька лідійців, одягнених у жіноче вбрання, сідали до столу в пантофлях, із сережками в вухах. Інші задля свята понамазувалися кіновар’ю і скидались на коралові статуї.

Вони попростягалися на подушках, їли, позгинавшись навкруг великих блюд, або, лежачи на животі, брали шматки м’яса й, зіпершись на лікті, поїдали його в спокійній позі лева, що жере свою здобич. Ті, хто приходив пізніше, стояли під деревами, дивилися на низькі столи, до половини закриті пурпуровими скатертями, і чекали на свою чергу.

Гамількарових кухонь було не досить, і рада прислала рабів, посуд, бенкетні ложа; посеред саду, ніби на бойовищі, коли спалюють мертвих, палали багаття, на яких смажились цілі бики. Разом із хлібинами, посипаними ганусом, лежали грубезні круги сиру, тяжчі від залізних дисків, а келихи, повні вина, і чаші, повні води, стояли поміж квітами в кошиках із золотого філігранну. У всіх сяяли очі з радості, що нарешті можна буде наїстися досхочу; подекуди вже й пісень заводили.

Спершу їм подано на тарелях із червоної глини, оздоблених чорними малюнками, птиць у зеленій підливі, а тоді — черепашок усіх видів, які лиш водяться біля карфагенських берегів, юшок пшеничних, квасоляних та ячних і слимаків з тмином на бурштинових тарелях.

Потім понаставлювано всякого м’ясива: засмажених антилоп із рогами, павичів у пір’ї, цілих баранів, стушкованих в солодкому вині, окости верблюдиць та буйволів, їжаків у підливі з риб’ячих нутрощів, смажених цикад і маринованих ховрахів. У мисках із тамрапанського дерева плавали в шафрані великі шматки сала. Все те було залите розсолом, приправлене трюфелями та асафетидою. Купи плодів валилися на медові пироги; не забуто й тих маленьких, череватих, з рожевою шерстю песиків, що їх відгодовують маслиновими вичавками, — карфагенська страва, огидна іншим народам. Несподіваність нових страв збуджувала жадобу. Галли з довгим волоссям, зв’язаним на тімі, виривали один в одного кавуни та лимони і поїдали їх із лушпайками. Негри, зроду не бачивши лангуст, дряпали собі обличчя їхніми червоними клешнями. Греки, голені, біліші за мармур, кидали назад себе недоїдки зі своїх тарілок, а бруттіумські пастухи у вовчих шкурах мовчки їли, уткнувшись у миски.

Западала ніч. Зняли намети в кипарисовій алеї і принесли смолоскипи. Тремтливе полум’я нафти, що горіла в порфірових вазах, сполохало на кедрових верхів’ях мавп, присвячених Місяцеві. їхнє верещання вельми втішало вояків.

Довгасті відблиски полум’я тремтіли на мідних панцерах. Оздоблені самоцвітами таці грали всіма барвами. Опуклі дзеркальні вінця чаш множили побільшені відбитки речей. Збившись довкола них, вояки зачудовано дивилися на себе і, втішаючись, кривили обличчя. Вони перекидалися через столи дзиґликами зі слонової кості та золотими лопатками. Хилили грецькі вина, що їх тримають у бурдюках, кампанські вина, поналивані в амфори, кантабрійські вина, привезені в бочках, вина з ююби, з цинамону та лотоса. Вина того порозливано по землі, аж слизько було ходити; поміж деревами здіймався м’ясний дух та випари людського тіла. Чулося воднораз і плямкання, і гамір, і співи, і брязкіт келихів, і хряск битих на череп’я кампанських ваз, і мелодійний дзенькіт великого срібного блюда.

Що міцніше впивалися вояки, то більше їм згадувалося, який несправедливий до них Карфаген. Республіка, виснажена війною, дала зібратися в місті всім загонам, що повернулися з походу. Гіскон, який командував найманим військом, з обачності посилав їх невеличкими частинами, щоб полегшити розрахунки з ними, а рада сподівалася, що вони хоч би чимось та поступляться перед нею. І тепер її члени лихі були на найманців, бо не мали чим їм заплатити. Цей борг, та ще три тисячі двісті евбейських талантів, що їх вимагав Лутацій, переплуталися в народній уяві, і Карфаген вважав найманців за таких самих ворогів, як і римлян. Вояки це розуміли, і їхнє обурення виливалося в погрозах та бешкетах. Нарешті вони запитали дозволу зібратися, щоб відсвяткувати одну зі своїх перемог, і партія миру погодилась на те, аби тільки помститися на Гамількарові, що так наполегливо стояв за війну. Війна скінчилася всупереч його волі, і він, зневірившись у Карфагені, передав командування найманцями Гісконові. Віддаючи палац Гамількара під вояцький бенкет, карфагенці перекладали на нього частку ненависті, що палала проти них. До того ж витрати на учту були величезні, і майже всі вони лягали на Гамількара.

Найманці, горді, що домоглися від Республіки вдоволення своїх бажань, сподівались нарешті повернутися додому, везучи в каптурах плащів платню за свою кров. Та в п’яному чаду власні подвиги стали здаватися їм нечувано великими, а винагорода — надто мізерною. Вони хвалилися своїми ранами, розповідали про битви, про свої мандри та полювання в рідних землях. Вони вдавали крики диких звірів, показували їхні стрибки. А тоді почались огидні заклади; встромляли голови в амфори і пили, не одриваючись, ніби спраглі дромадери. Велетенський на зріст лузітанець, тримаючи на випростаних руках по чоловікові, обходив столи і пускав крізь ніздрі полум’я. Лакедемоняни, не знімаючи з себе панцерів, тяжко стрибали. Дехто крутив по-жіночому стегнами, роблячи непристойні рухи; інші роздягалися, щоб боротися серед чаш, ніби ті гладіатори; кілька греків танцювали навколо вази з намальованими на ній німфами, а негр барабанив бичачою кісткою по мідному щиту.

Раптом вони почули жалібний спів, голосний і ніжний; він то стихав, то знову здіймався в повітрі, бився, неначе крило пораненого птаха.

То були голоси рабів, замкнених в ергастулі. Вояки посхоплювалися й кинулись визволяти ув’язнених.

Вони вернулися, з криком ведучи перед себе в куряві чоловік із двадцять, що вирізнялися з-поміж найманців своїми блідими обличчями. Маленькі гостроверхі шапочки з чорної повсті покривали їхні виголені голови; всі були повзувані в дерев’яні сандалі; в’язні так голосно бряжчали кайданами, ніби то їхали колісниці.

Раби ввійшли в кипарисову алею і розсіялися в юрбі; їх взялися розпитувати. Один із них тримався трохи осторонь. Крізь подерту туніку світили його голі плечі, посмуговані довгими шрамами. Зіщулившись, він недовірливо позирав довкола і мружив засліплені смолоскипами очі. Коли ж упевнився, що ніхто з озброєних людей не має на нього зла, то глибоко зітхнув; він щось белькотав, сміявся крізь радісні сльози, що текли йому по обличчю; потім схопив за вушка повну чашу, підняв її догори простягненими руками, з яких звисали кайдани, звів до неба очі і промовив:

— Насамперед хвала тобі, визволителю Ваале-Ешмуне, кого на моїй батьківщині називають Ескулапом. І вам хвала, духи джерел, світла і гаїв! І вам, боги, що ховаєтесь у надрах гір та глибоких печерах! І вам, сильні мужі з блискучою зброєю, що принесли мені волю!

Потім він кинув чашу і розповів про себе. Звали його Спендієм. Карфагенці полонили його в Егінській битві. Говорячи по-грецькому, лігурійському та пунійському, він іще раз подякував найманцям; він цілував їм руки і, нарешті, привітав їх з бенкетом, дивуючись, що не бачить тут чаш Священного легіону. Ці чаші, що мали на кожній із шести золотих граней по смарагдовій виноградній лозі, належали воїнам, вербованим тільки з молодих патриціїв щонайбільшого зросту. Пити з них було привілеєм, честю трохи не жрецькою; тому з усіх скарбів Республіки ніщо не вабило найманців так, як оті чаші. Через них вони ненавиділи легіон; дехто важив своїм життям задля невимовної втіхи напитися з тих посудин. Вояки зразу ж послали за чашами. Зберігалися вони в сиситів — купців, об’єднаних у громади, що спільно трапезували. Раби повернулися ні з чим. В цю пору всі члени сиситської громади спали.

— Розбудити їх! — звеліли найманці.

Посланці вернулися вдруге й сказали, що чаші замкнуто в храмі.

— Відімкнути храм! — відповіли вояки.

А коли раби, тремтячи, призналися, що чаші в руках у начальника легіонерів Гіскона, здійнявся крик:

— Хай він їх принесе!

Незабаром у глибині саду з’явився Гіскон у супроводі воїнів Священного легіону. Широкий чорний плащ, прикріплений на голові до золотої митри, оздобленої коштовним камінням, оповивав усю його постать, спадаючи коневі до копит і здаля зливаючись із нічною темрявою. Видніла лише його біла борода, блискуча митра та потрійне намисто з великих синіх бляшок, що колихалося в нього на грудях.

Коли він наблизився, вояки зустріли його вітальними вигуками й закричали:

— Чаші! Чаші!

Він заявив, що вони своєю хоробрістю заслуговують такої честі. Юрба заревла з радості, плещучи в долоні. Він, мовляв, добре це знає, бо сам командував ними в боях і вернувся з останньою когортою на останній галері!

— Правда! Це правда! — закричали вояки.

Отже, говорив далі Гіскон, Республіка шанує їхній поділ на племена, їхні звичаї та вірування; вони вільні в Карфагені. Що ж до чаш Священного легіону, то це приватна власність.

Раптом один із галлів, що стояв коло Спендія, кинувся через столи до Гіскона і став погрожувати йому, розмахуючи двома голими мечами.

Начальник, не уриваючи своєї мови, ударив його по голові важкою палицею зі слонової кості; варвар упав. Галли заревли, і їхня лють, передавшись іншим, розбурхала ненависть легіонерів. Гіскон знизав плечима, бачивши, як вони поблідли. Він збагнув, що відвага його була б марна проти цих знавіснілих хижих звірів. Краще помститися на них згодом, удавшись до хитрощів. Тому він подав знак своїм воякам і повільно поїхав геть. Потім уже, в брамі, повернувшись до найманців, гукнув їм, що вони ще пожалкують.

Бенкет відновився. Проте Гіскон міг вернутися й, оточивши передмістя, прилегле до останніх фортечних мурів, притиснути до них найманців і розчавити їх. Тож вояки, хоч яка їх була сила, відчули себе самотніми; велике місто, що спало внизу, повите в темряву, раптом стало лякати їх своїм нагромадженням східців, високими чорними будинками та невиразними постатями богів, іще жорстокіших за цей люд. Далеко в гавані пливли над водою кілька сигнальних вогнів; в Хамоновому храмі світилося. Вояки згадали про Гамількара. Де він? Чому покинув їх, коли настав мир? Його незгоди з радою, видно, були тільки хитруванням, щоб їх погубити. їхня непогамовна лють обернулася тепер проти Гамількара; вони проклинали його, запалюючи один одного своїм гнівом. У цю мить під платанами збилась юрба. Хотіли глянути на негра, що з застиглими очима, з витягнутою шиєю та піною на губах качався, б’ючись об землю. Хтось крикнув, що він отруєний. Кожному здалося, що його також отруєно. Накинулись на рабів; зчинився страшенний галас, і дух руйнування промчав над сп’янілими вояками. Вони сліпо крушили все довкола, нищили і вбивали; одні кидали в листя палаючі смолоскипи, інші, опершись ліктями на загороду для левів, вбивали їх стрілами, найвідчайдушніші метнулися до слонів — вони хотіли пообтинати їм хоботи, гризти слонову кість.

Тим часом балеарські пращники, щоб зручніше було грабувати, обійшли ріг палацу, але наткнулися на високу огорожу з індійського очерету. Вони перерізали кинджалами ремінні скріпи й опинилися перед фасадом палацу, що виходив на Карфаген, у другому саду, з підстриженими деревами й кущами. Смуги білих квітів, ідучи одна за одною, креслили на блакитній землі довгі параболи, схожі на зоряні пасма. Від темних кущів лилися теплі медвяні пахощі. Стовбури дерев були пофарбовані кіновар’ю і скидалися на закривавлені колони. Посередині саду на дванадцятьох мідних підставках стояло по великій скляній кулі; в них миготіло червонясте світло, і вони нагадували велетенські зіниці, в яких іще жевріє життя. Вояки присвічували собі смолоскипами і спотикалися, підіймаючись глибоко перекопаним схилом.

Вони помітили невелике озерце, поділене на кілька басейнів стінками з синього каменю. Вода була така прозора, що полум’я смолоскипів тремтіло на самому дні, вкритому білою рінню та золотим пилом. На воді з’явилися бульбашки, всередині майнули іскристі цятки, і великі риби, пащі яких були оздоблені самоцвітами, випливли на поверхню.

Вояки з гучним реготом просунули пальці їм під зябри і понесли їх на столи.

Це були риби, які належали родові Барка. Походили вони від тих прадавніх менів, що вивели з містичного яйця богиню. Думка про вчинене блюзнірство ще більше заохочувала найманців; вони швидко розпалили вогонь під мідними казанами і, втішаючись, дивилися, як чудові | риби звиваються в окропі.

Юрба вояків збилася навколо вогню. їхній страх минув. Вони знову взялися пити. Пахощі стікали з лобів і падали великими краплями на подрані туніки. Поспиравшись на столи, що, здавалося їм, гойдались, ніби кораблі на хвилях, вони дивилися круг себе посоловілими очима, пожираючи поглядом те, чого не могли забрати. Інші ходили по пурпурових скатертях між тарелями і трощили ногами дзиґлики із слонової кості та тірський скляний посуд. Пісні мішалися з хрипом рабів, що конали серед побитих чаш. Вояки вимагали вина, м’яса, золота. Кричали, щоб їм привели жінок. Шаленіли в п’яній маячні, і слова сотні різних мов лунали в натовпі. Декотрі, бачивши довкола пару, думали, що вони в лазні, інші дивилися на дерева, уявляли себе на полюванні й кидалися на своїх товаришів, ніби на диких звірів. Пожежа перекидалася від дерева до дерева, охоплювала весь сад, і високі громади верховіть, звідки валили білі клуби диму, скидалися на пробуджені вулкани. Гамір зростав. У темряві ревли поранені леви. Раптом засвітилося на верхній терасі палацу. Середні двері відчинились, і на порозі з’явилася жінка в чорній одежі; це була дочка самого Гамількара. Вона зійшла першими навскісними східцями, тоді другими, третіми, і спинилася на останній терасі, вгорі, на сходах, оздоблених носовими частинами галер. Непорушна, з похиленою головою, вона дивилася на вояків.

За нею, обабіч, стояли два довгі ряди блідих чоловіків у білому вбранні з червоними торочками, що спадали їм до ніг. Вони були без борід, без волосся й без брів. У руках, на яких блищали персні, вони тримали великі ліри й тонкими голосами хором співали гімн на честь карфагенського божества. Це були євнухи, жерці Танітиного храму, що їх Саламбо часто запрошувала до свого дому.

Нарешті вона зійшла по сходах, оздоблених галерами. Жерці ступали за нею. Вона ввійшла в кипарисову алею і стиха простувала поміж столами воєначальників, що, повільно розступаючись, дивилися на неї.

Волосся її, припудрене фіолетовим порошком, було, за звичаєм ханаанських дівчат, укладене в формі башти, і від цього вона здавалася вищою. Разки перлів, підвішені до скронь, спадали до кутиків уст, рожевих, як напіврозкритий гранат. На грудях блищало коштовне каміння, мінливе, ніби луска мурени. Голі руки, оздоблені діамантами, виступали з туніки без рукавів; на її чорному тлі, неначе зорі, яскріли червоні квіти. Щоб ступати однаковими кроками, щиколотки були з’єднані золотим ланцюжком, а широкий темно-пурпуровий плащ, пошитий з невідомої тканини, тягся за нею і з кожним кроком здіймався, ніби широка хвиля.

Час від часу жерці брали на лірах тихі акорди, а в проміжках музики чувся дзенькіт ланцюжка і рівний стукіт папірусних сандаль.

Ніхто досі не знав Саламбо. Було тільки відомо, що вона живе самітно, віддавшись служінню богам. Вояки бачили її ночами на покрівлі палацу, вкляклу перед зорями серед миготіння запалених кадильниць. Місяць додавав їй блідості, і ніби щось божественне оповивало її легким серпанком. Погляд, здавалося, блукав далеко, за межами земних просторів. Вона йшла, схиливши голову, і в правій руці тримала маленьку ліру з чорного дерева.

Чути було, як шептала:

— Мертві! Всі мертві! Вже не підпливете слухняно на мій голос, як бувало, коли я, сидячи на березі озера, кидала вам у рот кавунові зернята! Таємниця Таніти миготіла в глибині ваших очей, ясніших за бульбашки води на поверхні рік.

І вона почала кликати їх на імена, що були назвами місяців:

— Сів! Сіван! Таммуз! Елул! Тішрі! Шебар! О бо гине, змилуйся наді мною!

Вояки, не тямлячи її мови, збилися круг неї. Вони дивувалися з її вбрання; але вона оглянула всіх зляканим поглядом, втягла голову в плечі, розвела руки і повторила кілька разів:

— Що ви вчинили! Що ви вчинили! Таж мали собі на втіху і хліб, і всяке м’ясиво, й олію, і всі прянощі, що були в коморах. Я звеліла пригнати биків із Гекатомпіля, я послала мисливців у пустелю!

її голос дужчав, лице зашарілося. Вона вела далі:

— Подумайте, де ви! В завойованому місті чи в палаці свого володаря? Та ще якого володаря! Суфета Гамількара, мого батька, служителя Ваалів! Це ж він відмовився видати Лютецієві вашу зброю, вкриту кров’ю його рабів! Чи знаєте ви в своїх краях кращого полководця, ніж він? Гляньте! Сходи палацу геть усі заставлені нашими трофеями! Чого спинились? Паліть його! Я заберу з собою духа-заступника нашого дому, мою чорну змію, що спить там, угорі, на лотосовому листі! Свисну, і вона поповзе за мною; а сяду на галеру — попливе серед спінених хвиль слідом мого судна.

Тонкі ніздрі дівчини тремтіли. Вона обламувала нігті об коштовне каміння на грудях. Очі її затьмарилися. Вона говорила далі:

— О бідолашний Карфагене! Безталанне місто! Нікому тебе оборонити! Нема вже в тебе колишніх сильних мужів, що вирушали за море будувати храми на чужих узбережжях. Усі країни працювали на тебе, і морські простори, зорані твоїми веслами, гойдали твоє жниво.

Тоді почала співати про діла Мелькарта, бога сідонського і прабатька своєї родини.

Розповіла про сходження на гори Ерсіфонські, про мандрівку до Тартеса та про війну проти Мазізабала, яку почали, щоб помститися за царицю змій:

— Він гнався в лісі за почварою з жіночим лицем, з хвостом, що звивався між сухим листям, ніби срібний струмок; і дістався до галявини, де жінки з драконячими хребтами збилися довкола великого вогнища і стояли на кінчиках своїх хвостів. Кривавий місяць палав, обведе ний блідим колом, і їхні багряні язики, роздвоєні, як рибальські ості, звиваючись, тяглись до самого полум’я.

Потім Саламбо, не зупиняючись, оповіла, як Мелькарт, перемігши Мазізабала, прибив до носа свого корабля його відтяту голову:

— За кожним сплеском хвиль вона поринала в піну, та сонце висушувало її; вона стала твердіша, ніж золото; однак очі не переставали плакати, і сльози невпинно капали в воду.

Все те вона співала давньою ханаанською говіркою, незрозумілою варварам. Вони питали, що вона ото їм каже, грізними жестами супроводжуючи свою мову; постававши довкола неї на столи й на ложа, повилазивши на сикоморове гілля, найманці з роззявленими ротами й витягненими шиями силкувалися схопити на льоту ті незрозумілі перекази, що перед їхньою уявою миготіли в імлі теогоній, ніби привиди в хмарах.

Тільки безбороді жерці розуміли Саламбо. їхні зморшкуваті руки, звиснувши над струнами лір, дрижали і час від часу видобували з них скорботні акорди; а що були вони кволіші за старих жінок, то тремтіли й від містичного піднесення, і від страху перед вояками. Варвари не зважали на них; вони слухали спів дівчини.

Ніхто не приглядався до неї так пильно, як молодий нумідійський вождь, що сидів за столом воєначальників серед вояків свого племені. На його поясі було начеплено стільки стріл, що від них горбився широкий плащ, підв’язаний до скронь ремінною стьожкою. Тканина розвівалася на плечах, огортаючи сутінню його лице, на якому видніло саме тільки полум’я непорушних очей. На бенкет він попав несподівано, — батько вирядив його пожити в родині Барка за звичаєм тодішніх царів, що посилали синів своїх у знатні сім’ї, підготовляючи таким способом шлюбні союзи; та проживши ось уже сім місяців у палаці, Нар-Гавас досі ще й разу не бачив Саламбо; сидячи навпочіпки, зіпершись бородою на ратища своїх дротиків, він дивився на неї, роздимаючи ніздрі, як леопард, що причаївся в бамбукових заростях.

По другий бік стола сидів велетенський на зріст лівієць з кучерявим коротко підстриженим чорним волоссям. На ньому була тільки вояцька куртка; її мідні нашивки роздирали пурпур ложа. Намисто із срібних півмісяців заплуталося у волоссі на грудях. Лице його було забризкане кров’ю. Спершись на лівий лікоть, він усміхався на весь рот.

Саламбо ввірвала священні гімни. Вона почала говорити всіма варварськими говірками, намагаючись чисто жіночою ласкою погамувати гнів вояків. До греків мовила по-грецькому, далі звернулася до лігурів, до компанійців, до негрів; і кожен, слухаючи її, відчував у тому голосі чари рідної землі. Захоплена спогадами про карфагенську минувшину, вона тепер заспівала пісень про колишні битви з Римом. Вояки плескали в долоні. Блиск оголених мечів запалював її; вона кричала, простягала руки. Ліра впала; вона замовкла, притискаючи долоні до серця, примруживши повіки, — і стояла так якусь хвилину та впивалася хвилюванням вояків.

Лівієць Мато потягся до неї. Вона мимохіть наблизилась до нього і, вдячна за те захоплення, що збудила в ньому, довгим струменем налила воякові в золотий келих вина, щоб тим примиритися з військом.

— Пий! — сказала вона.

Він узяв келиха і підніс його до губів, коли зненацька один із галлів — той, котрого поранив Гіскон, — ляснув його по плечу і, весело жартуючи, щось промовив рідною мовою. Спендій був поблизу і взявся тлумачити його слова.

— Кажи! — мовив Мато.

Боги ласкаві до тебе, забагатієш. Коли ж весілля?

— Чиє весілля?

— Твоє! Бо в нас, — повів галл, — коли жінка частує вином вояка, це означає, що вона пропонує йому своє ложе.

Не встиг він докінчити, як Нар-Гавас раптом скочив із місця, вихопив з-за пояса дротик і, впершись правою ногою в край стола, метнув його в Мато.

Дротик засвистів між келихами і, проткнувши лівійцеві руку, так міцно прип’яв її до стола, аж ратище забриніло в повітрі.

Мато швидко звільнив руку, та в нього не було зброї. Піднявши обіруч заставлений посудом стіл, він жбурнув його на Нар-Гаваса, в самісіньку середину юрми, що кинулась поміж них. Нумідійці та інші вояки стовпилися так тісно, що їм не було як видобути свої мечі. Мато посувався вперед, розштовхуючи головою натовп. Коли він, випроставшись, підвів голову, Нар-Гавас уже зник. Мато пошукав його очима. Саламбо також не було.

Тоді, глянувши на палац, Мато побачив, як угорі зачинилися червоні двері з чорним хрестом. Він метнувся туди.

Було видно, як він біг між носами галер, далі майнув східцями всіх трьох поверхів, добіг до червоних дверей і вдарив по них усім тілом. Тоді, задираючись, зіперся на стіну, щоб не впасти.

За ним гнався якийсь чоловік: у темряві — бо світло від гульбища заступав ріг палацу — він упізнав Спендія і гукнув до нього:

— Іди геть!

Раб, не відповідаючи йому, почав рвати зубами свою туніку; тоді став навколішки перед Мато, обережно взяв його за руку і заходився в темряві намацувати рану.

В місячному світлі, що пробивалося між хмар, Спендій побачив на руці глибоку рану. Він обмотав її шматиною, але Мато злісно сказав:

— Іди собі! Іди від мене!

— О, ні! — відповів раб. — Ти визволив мене з в’язниці. Я належу тобі. Ти мій володар! Наказуй!

Мато, притискаючись до стіни, обійшов терасу. Повільно ступаючи, він прислухався і заглядав крізь золочені прути в мовчазні покої. Нарешті він у розпачі зупинився.

— Слухай! — озвався раб. — Не гордуй мною, бачивши мою кволість. Я жив при палаці. Я можу, як та гадюка, прослизнути поміж мурами. Ходімо! У кімнаті предків під кожною плитою підлоги заховано по зливку золота. Під земний хід веде до їхніх могил.

— А, що мені з того! — відповів Мато. Спендій замовк.

Вони стояли на терасі. Довкола залягла густа пітьма, де ніби ховалось якесь невиразне громаддя, подібне до чорних велетенських валів скам’янілого океану.

На сході вставало світляне пасмо. Ліворуч, на самому низу, стало видно, як, біліючи поміж зелених садів, звиваються мегарські канали. В блідому світанку поволі виступали гострі шпилі семикутних храмів, сходи, тераси, фортечні вали; довкола карфагенського півострова тремтів пояс білої піни, а смарагдове море, здавалося, завмерло в ранковій прохолоді. Що ширше рожевіло небо, то виразніше окреслювались на схилах високі будівлі, подібні до отари чорних кіз, що спускаються з гір. Даленіли безлюдні вулиці, де-не-де, зводячись із-за мурів, стояли нерухомі пальми. Повні цистерни були схожі на розкидані по дворах срібні щити; маяк Гермейського мису дедалі бліднішав. На найвищому місці Акрополя, в кипарисовому гаю, Ешмунові коні, зачувши близький день, ставали копитами на мармурові парапети та іржали назустріч сонцю.

Воно зійшло; Спендій, піднявши руки, скрикнув.

Все ожило в розлитому багрянці — бог світла, ніби роздираючи себе, лив потоками на Карфаген золотий дощ із своїх жил. Заблищали гострі носи галер. Здавалося, що Хамонів дах пойняло полум’я і крізь повідчинювані двері у глибині храмів видніло його сяйво. Колеса великих возів, що прибували з сіл, котилися по вулицях, викладених кам’яними плитами. Нав’ючені верблюди спускалися з пагорбів. Міняйла на перехрестях відчиняли по своїх крамницях віконниці. Злітали в небо лелеки, маяли білі вітрила. Чути було, як у Танітиному гаю били в тамбурини священні блудниці, а на околиці Маппал задиміли печі, де випалювали глиняні домовини.

Спендій перехилився через поруччя тераси; у нього цокотіли зуби, і він говорив:

— О, так, так… пане мій! Я розумію, чому ти щойно відмовився грабувати дім.

Мато ніби прокинувся від його свистючого голосу і, здавалося, не тямив, що він каже; Спендій не вгавав:

— О, які скарби! А люди, що володіють ними, навіть не мають зброї, щоб їх боронити!

І він, простягти праву руку, показав на кількох бідолах, що повзали за молом по піску, шукаючи золотих піщинок.

— Поглянь, — сказав він, — Республіка подібна до цих злидарів: вона запускає свої жадібні пальці у всі узбережжя, і плескіт хвиль так оглушив її, аж вона не почула б кроків володаря, що наближається до неї.

Він відвів Мато в другий кінець тераси і показав на сад, де виблискували проти сонця повішані на деревах вояцькі мечі:

— Але тут зібралися дужі люди, що палають лютою ненавистю, і ніщо не в’яже їх із Карфагеном — ні родичання, ні присяги, ні їхні боги!

Мато й далі стояв, прихилившись до стіни. Спендій, наблизившись, тихим голосом вів далі:

— Ти мене розумієш, воїне? Ми будемо ходити в пурпурі, як ті сатрапи. Нас намащуватимуть пахощами. І я сам матиму рабів. Чи тобі не набридло спати на твердій землі, пити скисле вино в походах і слухати безугавну сурму? Думаєш, спочинеш згодом, еге? Коли зірвуть із тебе панцер і кинуть твій труп на поталу шулікам? Чи, може, тоді, коли, спираючись на костур, сліпий, кривий, немічний, ходитимеш від порога до дорога, розповідати меш про свої молоді літа дітям та продавцям розсолу? Згадай усі кривди, що зазнав від начальників, згадай, як ви стояли табором на снігу, згадай походи під палючим сонцем, тяжку покору і повсякденну загрозу сконати на хресті. За всі ті страждання на шию тобі дали почесне намисто, — так на груди ослові надівають поясок із брязкальцями: тим оглушують його в дорозі, щоб він не відчував утоми. Муж, як ти, — хоробріший за Пірра! Коли б ти тільки захотів! О, яких розкошів зазнав би ти в холодку просторих світлиць, під звуки лір лежачи на квітах у колі блазнів та жінок. Не кажи мені, що то нездійсненні марення. Чи найманці не володіли вже Регіумом та іншими фортецями в Італії? Хто стоїть тобі на заваді? Гамількара тут нема; народ ненавидить багатіїв; Гіскон безпорадний супроти боягузів, що згуртувалися круг нього. Але ти — ти хоробрий, тобі вони будуть коритися. Стань їхнім начальником. Карфаген наш, заволодіймо ж ним!

— Ні! — відповів Мато. — Прокляття Молоха тяжить наді мною. Я відчув це з її очей, а недавно я бачив у храмі чорного барана, що відступав назад.

Він додав, озираючись довкола:

— Де ж вона?

Спендій збагнув, що безмежна тривога пойняла вояка, і не насмілювався говорити далі.

Позад них диміли й досі дерева; з їх чорного гілля час від часу падали поміж тарелів напівобгорілі мавпячі туші. Сп’янілі вояки з роззявленими ротами хропли, полягавши поруч із трупами; а ті, кому не спалося, засліплені сонцем, сиділи, похнюпивши голови. Червоні калюжі вкривали потоптану землю. Слони за частоколом своєї обори хитали скривавленими хоботами. У відчинених коморах видніла висипана з мішків пшениця; під брамою стояла валка колісниць, що їх покинули там варвари; павичі, повсідавшись на кедрове віття, розпускали хвости й кричали.

Спендія вразила непорушність лівійця; він іще дужче зблід і застиглими очима стежив за чимось на обрії, спершись обома руками на поручні тераси. Нахилившись, Спендій догадався нарешті, що розглядав Мато. Вдалині, на курному шляху до Утіки рухалася золота цятка — то була маточина колісниці, запряженої двома мулами; тримаючи їх за поводи, перед дишлем біг раб. У колісниці сиділи дві жінки. Гриви мулів поміж вух, як заведено в персів, були заплетені й покриті сіткою з блакитного бісеру; Спендій упізнав тих жінок і мало не скрикнув.

За ними на вітрі маяло велике покривало.