Саламбо

IV ПІД МУРАМИ КАРФАГЕНА

Селяни, хто верхи на ослі, хто поспішаючи пішки, бліді й захекані, ошалілі зі страху, прибували до міста: вони тікали від війська. За три дні варвари вернулися з Сікки й підходили до Карфагена, щоб усе знищити.

В місті позамикали брами. І відразу з’явилися варвари, але спинилися посеред перешийка, на березі озера.

Спершу найманці не виявляли ворожнечі. Дехто наближався з пальмовими вітами в руках. їх відганяли стрілами, — такий бо великий страх опанував місто.

Вранці й надвечір попід мурами часом тинялися якісь волоцюги. Надто підозріло вештався якийсь невеличкий чоловік, що старанно кутався в плащ і ховав лице під низько опущеним забралом. Він стовбичив годинами, приглядаючись до акведука, і то з такою наполегливістю, що здавалося, ніби хотів одвести карфагенцям очі від своїх справжніх намірів. Його супроводив другий чоловік, велетенського зросту, простоволосий.

Та Карфаген був добре захищений на всю широчінь перешийка, — спершу ровом, а далі валом, порослим травою, і, нарешті, муром тридцять ліктів заввишки, складеним з тесаного каменю на два поверхи. Тут містилися стайні на триста слонів, комори для їхніх попон, пут і корму. Далі йшли стайні на чотири тисячі коней і комори для ячменю та збруї. Були тут іще казарми на двадцять тисяч вояків зі зброєю та всім військовим спорядженням. На другому поверсі височіли вежі з поробленими в них бійницями; зовні ті споруди були захищені бронзовими плитами, що висіли на гаках.

Перша лінія мурів правила за безпосереднє прикриття Малці, кварталові, де проживали моряки та фарбарі. Там стриміло жердя, на якому сушилися пурпурові тканини, а на останніх терасах видніли глиняні печі, де варився розсіл.

Далі за мурами здіймалося амфітеатром місто, де бовваніло громаддя високих кубічних будівель. Були вони з каменю, з дощок, з гальки, очеретяні, вапнякові, глинобитні. Гаї довкола храмів здавалися зеленими озерами на цій горі багатобарвних брил. На різній віддалі один від одного розлягалися майдани. Безліч вуличок, перетинаючи одна одну, помережили всю гору з вершини до підніжжя. Навколо трьох старих кварталів були помітні фортечні мури, давно вже зруйновані; лиш подекуди випиналися їхні рештки, неначе підводні рифи; де-не-де тяглися величезні стіни, до половини порослі квітами, зчорнілі та рясно посмуговані всілякими покидьками; вулиці проходили крізь їхні широкі проломи, як ріки попід мостами.

Пагорок посеред Бірси, де колись здіймався Акрополь, тепер був безладно заставлений пишними будівлями; там тиснулися один до одного храми з витими колонами, із бронзовими капітелями, з металевими ланцюгами, з конусами, що були насухо складені з тесаного каменю і обведені блакитними смугами, з мідними банями та мармуровими перекладинами на колонах, з вавілонськими контрфорсами, з обелісками, поставленими шпилем донизу, схожими на перекинуті смолоскипи. Перистилі тулилися до фронтонів; колонади були оздоблені орнаментами. На гранітних мурах здіймалися черепичні дашки, і все те, до половини ховаючись, дивовижно та незрозуміло громадилося одне на одному. Тут відчувалося чергування віків та ніби спомин про давно забуті вітчизни.

За Акрополем, на червоній землі проліг рівною смугою від берега до катакомб Маппальський шлях, облямований могилами, а далі йшли просторі житла в садах, і цей третій квартал — Мегара, нове місто — тягся аж до урвистого берега, де височів велетенський маяк, що світив щоночі.

Такий вигляд мав Карфаген з боку рівнини, де розташувалися вояки.

Вони здалеку розрізняли ринки, перехрестя; сперечалися про те, де стояв який храм. Хамонів храм, навпроти будинків, де жили сисити, був під золотою покрівлею; Мелькартів, ліворуч Ешмунового, мав на даху коралові оздоби; Танітин ген там випинав з-поміж пальм свою мідну круглясту баню; чорний Молохів маячів унизу біля водозборів, близько маяка. На шпилях фронтонів, на високих мурах, по кутках майданів — всюди видніли божества з потворними головами, велетенські на зріст або оцупкуваті, з величезними животами або надмірно плескаті, з роззявленими пащами й розставленими руками, в яких вони тримали вила, ланцюги чи списи; а в кінці вулиць, що в перспективі здавалися ще крутішими, далеко простерлась морська синява.

Від світання до смеркання ті вулиці наповнювала метушлива юрба; біля лазень, калатаючи в дзвоники, галасували хлопчаки. Над крамницями, де продавали гарячі напої, здіймався дим. В повітрі стояв безугавний ляскіт молотів; по терасах співали білі півні, присвячені Сонцю, ревли бики, що їх різали в храмах; бігали невільники з кошиками на головах, і в глибині портиків з’являлися жерці, закутані в темні плащі, босі, в гостроверхих ковпаках.

Самий вигляд Карфагена дратував варварів. Вони й милувались на нього, і проклинали його, воліли б зруйнувати його, і водночас їм хотілось би оселитися в ньому. Але що було там, у військовому порту, захищеному потрійним муром? Далі, по тім боці міста, в глибині Мегари, над Акрополем, височів Гамількарів палац.

Мато раз у раз дивився туди. Він вилазив на маслинові дерева і тягнувся в той бік, дашком приклавши до чола долоню. В садах не було нікого, а червоні двері з чорним хрестом так і залишалися зачинені.

Більше двадцяти разів кружляв він попід фортечними мурами, шукаючи якогось пролому, щоб проникнути до міста. Якось уночі він кинувся у затоку і плив три години, не відпочиваючи. Досягши підніжжя Маппал, він хотів був видряпатись на урвисті скелі, та закривавив собі коліна, поламав нігті і кінець кінцем кинувся в воду й вернувся назад.

Таке безсилля доводило його до розпачу. Він заздрив Карфагенові, що ховав у собі Саламбо, ніби людині, яка володіла нею. Колишня млявість минула, натомість його охопила шалена, непогамовна жадоба діяти. Обличчя його паленіло, очі горіли гнівом, голос хрипів; збурений, він то метався по всьому табору, то сидів на березі та чистив піском свого великого меча. Він метав стріли в шулік, що пролітали поблизу. З уст його зривалися прокльони.

— Дай волю своєму гніву, хай він мчить, мов колісниця, — сказав Спендій. — Кричи, блюзни, спустошуй та вбивай. Біль тамують кров’ю, а як ти не можеш удовольнити свого кохання, то насить свою ненависть; у тому знайдеш розраду!

Мато знову взявся за своїх вояків. Він муштрував їх безжально. Вони шанували його за хоробрість, а найбільше за силу. До того ж Мато навівав на них якийсь містичний страх; гадали, що він по ночах розмовляє з привидами. Його приклад запалив інших ватажків. Невдовзі військо дисциплінувалось. Карфагенці зі своїх домів чули звуки букцин, що скликали на муштру вояків. Нарешті варвари наблизились.

Щоб розчавити їх на перешийку, потрібно було двом арміям одночасно вдарити на них: одній — із тилу, висівши з кораблів у кінці Утікської затоки, а другій — біля гори Теплих Вод. Але що можна вдіяти, маючи лише один Священний легіон, де ледве чи набереться шість тисяч вояків? Якщо варвари відійдуть на схід, то з’єднаються з кочовиками, перетнуть Кіренський шлях та обірвуть зв’язок з пустелею. Коли ж відступлять на захід, повстане Нумідія. Нарешті, рано чи пізно, гнані голодом, вони накинуться і спустошать довколишні селища; багатії тремтіли за свої пишні палаци, виноградники, засіви.

Ганнон пропонував ужити лютих і нездійсненних заходів: пообіцяти великі гроші за кожну голову варвара або за допомогою кораблів та військових машин спалити їхній табір. Його товариш у раді, Гіскон, навпаки, радив заплатити найманцям. Але старійшини ненавиділи Гіскона за його популярність; вони дбали про те, щоб їхньої влади не захопив один якийсь володар, і, боячись монархії, намагалися послаблювати все, що її підтримувало б або могло поновити.

Поза фортечними мурами проживали люди іншої раси і невідомого походження; всі вони полювали на дикобразів, їли молюсків та гадюк. Ловили живцем гієн у печерах, а вечорами розважалися, ганяючи їх між надгробками по мегарських пісках; їхні халупки, зліплені з намулу та морського баговиння, тулилися до прибережних скель, як ластів’ячі гнізда. Жили вони там, не знаючи над собою ні влади, ні богів, безладними юрмами, голі-голісінькі, хирляві і воднораз жорстокі, а що їли всяку нечисть, то карфагенський люд гидував ними споконвіку. Якось уранці вартівники помітили, що всі вони десь пощезали.

Нарешті члени Великої ради надумалися. Вони з’явилися до табору, як до сусіда, — без прикрас, без поясів, у відкритих сандалях. Вони наближалися спокійною ходою, вітались із воєначальниками, часом зупинялися поговорити з вояцтвом, запевняли, що вже край, що тепер справедливо будуть задоволені всі їхні вимоги.

Декотрі з них уперше бачили табір найманців. Замість розгардіяшу, на який сподівалися, всюди був лад і панувала зловісна тиша. Вал, обкладений дерном, оточував військо високою стіною, неприступною для катапульт. Доріжки були скроплені водою; із отворів у наметах блищали в сутіні хижі очі. В’язки списів та порозвішувана зброя дзеркальним блиском сліпили очі. Карфагенці розмовляли стиха, ступали обережно, боячись зачепити що-небудь своєю довгою одежею.

Вояки вимагали харчів, обіцяючи розрахуватися грішми, що їм винні.

Їм прислали биків, цесарок, овець, сушні, люпину та ще копченої скумбрії, тієї знаменитої скумбрії, яку Карфаген вивозив у всі порти. А вояки зневажливо походжали довкола чудової худоби, ганячи все, чого так прагнули, пропонували за барана, наче за голуба, трьох кіз цінували як один гранат. Поїдачі нечисті, визвавшись цінувати живність, запевняли найманців, що їх обдурюють. Тоді варвари видобули мечі, погрожуючи різаниною.

Посланці Великої ради записували, за скільки років належало заплатити кожному воякові. Але тепер годі було визначити, скільки наймали вояків, і старійшини жахнулися, з’ясувавши, яку силу грошей треба виплатити. Доведеться спродати запаси сильфію, оподаткувати торговельні міста. Тільки ж найманці не ждатимуть; Туніс уже пристав до них; багатії, спантеличені лютуванням Ганнона та докорами його товариша, радили громадянам, що мали знайомих варварів, негайно піти до них у гості та знову прихилити їх до себе солодкими речами. Така довірливість мала б угамувати найманців.

Купці, писарі, робітники з арсеналу цілими сім’ями рушили до варварів.

Вояки впускали до себе всіх карфагенців, але крізь один прохід, такий вузький, що, йдучи по чотири, вони ледве проштовхувались. Спендій, який стовбичив коло загорожі, вимагав, щоб усіх пильно обшукували. Мато стояв навпроти нього і придивлявся до юрби, намагаючись знайти кого-небудь, кого він бачив у Саламбо.

Табір скидався на місто, — стільки було там люду, така була метушня. Дві одмінні юрби мішалися, але не зливались, — одна була в полотняній або вовняній одежі, в повстяних шапках, подібних до соснових шишок, а друга— в панцерах і в шоломах. Серед слуг та крамарів вештались жінки всіляких племен, смагляві, як стиглі фініки, зеленаві, ніби маслини, жовті, неначе помаранчі,— куплені в матросів, підібрані в кублах розпусти, повикрадувані з караванів, захоплені при грабуванні міст, жінки, котрих замучували любощами замолоду, нівечили биттям на старість, котрі конали по узбочинах доріг між військового спорядження разом із в’ючаками, що їх покидало військо, відступаючи перед ворогом. У кочівницьких жінок метлялася по п’ятах жовта картата одежина з верблюдячої шерсті; кіренаїкські музикантки, з підмальованими бровами, закутані в фіолетові покривала, сиділи на матах, підігнувши під себе ноги, і співали; старі негритянки з обвислими грудьми збирали на паливо кізяк та сушили його проти сонця; сіракузянки мали в косах оздоби із золотих бляшок, лузітанські жінки були в черепашковому намисті, галльські носили на білих грудях вовчу шкуру; опецькуваті дітлахи, геть покриті нужею, голі та необрізані, били головою перехожих у живіт або, підкравшись ззаду, як ті тигренята, кусали за пальці.

Карфагенці, походжаючи по табору, дивувалися, що там був у всьому такий достаток. Полохливіші геть занепали духом, а решта намагалися приховати свій неспокій.

Вояки плескали їх по плечах, заохочували до веселощів. Угледівши якогось бундючного карфагенця, підбивали його на свої грища. Коли ж метали диска, вони намагалися розчавити йому ногу, а йдучи навкулачки, за першим нападом трощили щелепи. Пращники лякали карфагенців пращами, заклиначі — своїми гадюками, вершники — своїми кіньми. А вони, люди мирної праці, на всі ті образи тільки понурювали голови й силкувалися усміхнутись. Дехто, щоб показати свою хоробрість, удавав, ніби хоче стати вояком. їм загадували рубати дрова, чистити скреблом мулів. Убгавши в панцер, котили, як бочку, по табірних доріжках. А коли вони збиралися вертатись до міста, варвари, кумедно викривляючи обличчя, удавали, ніби з горя рвуть на собі волосся.

Деякі варвари, що були не багаті на розум або, вперто взявши собі те в голову, простосердо вірили, ніби всі карфагенці страшенно багатющі, ходили за ними слідом та канючили від’їзного гостинця. Вони зазіхали на все, що їм припадало до вподоби: персні, пояси, сандалі, торочки з одежі, і коли обібраний карфагенець репетував:

«Та я вже нічого не маю! Чого ти ще хочеш?» — вони відповідали: «Твоєї жінки!», а інші: «Твого життя!»

Військові розрахунки було передано воєначальникам, зачитано воякам і остаточно погоджено. Тоді варвари стали допоминатися наметів; їм дали намети. Далі грецькі полемархи почали вимагати чудових панцерів, що їх виробляли в Карфагені. Велика рада ухвалила дати кошти на купівлю тих панцерів. Але ж тоді справедливо було б, наполягали вершники, щоб Республіка відшкодувала їм утрачених коней. Один запевняв, ніби в нього за такої-то облоги загинуло троє коней, другий — ніби позбувся п’ятьох у такім-то поході, третій доводив, що його чотирнадцять коней розбилося в проваллях. їм запропонували навзамін гекатомпільських жеребців; вони правили гроші.

Потім варвари почали вимагати, щоб їм виплатили сріблом (срібною монетою, а не шкіряними кружальцями) за все збіжжя, що завинила Республіка, та ще до того призначали ціну, вищу, аніж була в війну; за кожну мірку заборгованого борошна вимагали в чотириста разів більше, аніж самі платили за мішок пшениці.

Така несправедливість обурювала боржників; проте вони мусили поступитись.

Кінець кінцем представники від вояцтва та посланці Великої ради дійшли згоди і скріпили її присягами генієві — заступникові Карфагена та варварським богам. З чисто східними церемоніями та пишномовністю вони перепрошували і власкавлювали одні одних. Далі вояки на знак приязні стали домагатися покарання тих зрадників, які підбурили їх проти Республіки.

Карфагенці вдавали, ніби не розуміють їх. Варзари заявили навпростець, що прагнуть Ганнонової голови.

Вони по кілька разів на день виходили з табору. Походжали попід мурами. Гукали, щоб їм кинули суфетову голову, підставляли поли, щоб упіймати її.

Велика рада, може б, і поступилася, якби не ще одна вимога, найобразливіша з усіх: вони зажадали, щоб за найманських ватажків повидавали тих дівчат із найзнатніших родин, котрих вони собі вподобають. Була то Спендієва вигадка, і багато найманців дивилося на те, як на річ звичайну і легко здійсненну. Але таке зухвале бажання породичатися із знатними пунійцями до краю обурило карфагенців, і вони рішуче заявили, що більше не дадуть анічогісінько. Тоді варвари почали кричати, що їх обдурено і якщо за три дні їм не виплатять грошей, вони самі прийдуть по них до Карфагена.

Віроломство найманців не було аж таке велике, як то думали їхні вороги. Гамількар не скупився їм на великі обіцянки, хай і невиразні, але дуже врочисті. Отож найманці, приїхавши до Карфагена, могли сподіватися, що їм віддадуть місто і вони поділять між собою всі його скарби, а побачили, що їм нелегко буде домогтися навіть своєї платні, і їхня надія звеличитись розвіялася так само швидко, як і надія забагатіти.

Хіба Діонісій, Пірр, Агафокл та Александрові воєначальники не явили прикладу дивних військових удач? Ідеал Геркулеса, якого хананеяни ототожнювали з Сонцем, сяяв яскравим взірцем на вояцькому обрії. Відомо, що прості вояки, бувало, досягали царської корони, і чутки про падіння імперій заохочували до найзухваліших мрій галлів у дубових лісах та ефіопів серед їхніх пісків. А були й людці, завжди готові поживитися коштом чужої хоробрості; і злодії, вигнані зі свого племені, батьковбивці, що тинялися по шляхах, блюзніри, що втікали від божого гніву, всі голодні, всі, хто пустився на одчай душі, потягнулися до порту, де карфагенські наймачі вербували їх до війська. Звичайно Карфаген виконував дані обіцянки. Проте на цей раз невтримна скнарість призвела його до ганьби та небезпеки. Нумідійці, лівійці і вся Африка очікували, як би кинутись на Карфаген. Тільки море зосталось вільне. Та й там чигали на нього римляни; як та людина, з усіх боків оточена душогубами, Карфаген відчував довкола смерть.

Мусили звернутись до Гіскона. Варвари погодились на його посередництво. Якось уранці вони побачили, як портові ланцюги опустилися, потім три плоскодонні барки пропливли Тенійським каналом і ввійшли в озеро.

На першій, на носі, помітили Гіскона. Позаду нього, висока, як той катафалк, стояла величезна скриня, оправлена кільцями, що звисали, ніби вінки. А там показалась юрба товмачів з волоссям, зачесаним, як у сфінксів, і витатуйованими на грудях папугами. Далі їхали приятелі та раби, всі беззбройні; було їх так багато, що тиснулися один до одного плечима. Три довгі барки, повнісінькі вщерть, підпливали до берега, а військо дивилося й, радісно гукаючи, вітало їх.

Тільки-но Гіскон ступив на берег, вояки побігли назустріч. Він наказав спорудити йому з лантухів щось на зразок помосту і заявив, що не поїде, доки сам не побачить, що всім виплатили сповна. Вибухнули оплески; довго він не міг промовити ні слова.

Потім Гіскон почав ганьбити вчинки і Карфагена, і варварів, звалюючи вину на кількох підбурювачів, які нагнали страху на Карфаген. Найкращим, мовляв, свідченням його добрих намірів є те, що до них послано саме його, одвічного Ганнонового супротивника. Хай вони й гадки собі не мають, ніби карфагенці такі нерозважливі, щоб дратувати хоробрих вояків, або такі невдячні, щоб заперечувати їхні заслуги. І Гіскон заходився видавати воякам платню, почавши з лівійців. А що подані рахунки були фальшиві, то він і не дивився на них.

Вояки підходили окремими племенами, показуючи на пальцях кількість відслужених років; по черзі кожного на лівій руці значили зеленою фарбою; писарі брали пригорщами гроші з відчиненої скрині, а інші пробивали кинджалами дірки в олов’яній пластинці.

Аж ось підійшов чоловік, ступаючи важко, неначе віл.

Підійди ближче, — мовив суфет, маючи на нього якусь підозру. — Скільки років ти прослужив?

Дванадцять років, — відповів лівієць.

Гіскон помацав йому нижню щелепу: від підборідника шолома за довгі роки там завжди виростало два мозолі; їх називали «ріжками», і «Він має ріжки» означало: «Він ветеран».

— Злодюго! — крикнув суфет. — Чого бракує тобі на підборідді, ти маєш, певне, на плечах! — І, розі рвавши його туніку, він оголив спину, вкриту кривавими болячками. Це був гіппозарітський хлібороб. Зняв ся крик; йому відтяли голову.

Коли настала ніч, Спендій пішов і розбудив лівійців.

— Лігури, греки, балеарці, люди з Італії, діставши платню, відразу подадуться на свою батьківщину. А ви зостанетеся в Африці, розпорошені поміж своїми пле менами і зовсім беззахисні. Отоді вже Республіка помститься на вас. Тож стережіться! Пильнуйте, щоб військо не розходилось. Невже ви повірили отим теревеням? Обидва суфети змовились. Гіскон вас дурив. Зга дайте острів Кісток і Ксантіппа, якого вирядили назад до Спарти на трухлявій галері!

— Що ж нам робити? — питали лівійці.

— Поміркуйте! — відповів Спендій.

Два наступні дні платили людям із Магдали, з Лептіса й Гекатомпіля. Спендій став намовляти галлів:

— Платять лівійцям, тоді виплатять грекам, далі балеарцям, азіатам і всім іншим. А вас тут небагато, вам нічого не дадуть. Не бачити вже вам рідного краю. Жодного корабля не матимете. Повбивають вас, щоб харчів не переводили.

Галли рушили до суфета. Автаріт, якого Гіскон поранив у Гамількаровому саду, взявся розпитувати. Раби випхали його, і він пішов геть, заприсягнувшись помститися.

Тих вимог і скарг було дедалі більше та більше. Настирливіші проштовхувалися до суфета в шатро; щоб розжалобити, хапали його за руку, змушували обмацувати їхні беззубі роти, худющі руки, шрами від ран. Ті, котрим ще не заплатили, сердились, а хто дістав належне, вимагав платні ще й за коней; бродяги та вигнанці, взявши у вояків зброю, запевняли, що їх забуто. Щохвилини валив люд, неначе його вихром наносило; намети тріщали, валилися. Товпище, затиснене між табірними валами, з галасом ринуло від брам до середини табору. Коли ж те ревище ставало нестерпне, Гіскон спирався ліктем на берло зі слонової кості, сидів непорушно й дивився на море, уп’явши пальці в бороду.

Мато часто відходив убік, щоб порадитись із Спендієм; потім знову ставав навпроти суфета, і Гіскон увесь час відчував, як пронизували його, немов дві вогняні стріли, очі Мато. Кілька разів через голови кидали вони один одному образливі слова, та серед гамору ні той, ні той не могли нічого розібрати. Тим часом виплата тривала далі, і суфет примудрявся обходити всі перешкоди.

Греки прискіпувалися, чому гроші неоднакові. Гіскон зумів так їм усе пояснити, що вони пішли, не ремствуючи. Негри вимагали білих скойок, що їх у Центральній Африці вживають замість грошей. Він запропонував послати по скойки до Карфагена; тоді, як і всі інші, вони погодились узяти гроші.

Але балеарцям було обіцяно щось краще — ніби їм платитимуть жінками. На таку вимогу суфет відповів, що для них чекають на цілий караван незайманих дівчат; тільки ж то не близький світ, треба місяців із шість почекати. А коли вони наберуться тіла, їх натруть бензоєм і відішлють на кораблях у балеарські порти.

Зненацька Зарксас, знову дужий і вродливий, стрибнув, як штукар, на плечі своїм друзям.

— Чи не закупив ти їх, бува, для мертвяків? — вигукнув він, показуючи на Хамонову браму в Карфагені.

Під останніми сонячними променями брама сяяла, вся згори донизу окута мідними плитами. Варварам здавалося, що вони бачать на ній криваві патьоки. За кожним разом, як Гіскон брався говорити, юрба знову й знову зчиняла крик. Нарешті він зійшов неквапливою ходою з помосту й зачинився в наметі.

Коли він вийшов на світанні, товмачі його, що спали біля намету, не ворухнулись; вони лежали горілиць посинілі, з осклянілими очима й висолопленими язиками. Білувата слизь текла з ніздрів, і тіла були вже задубілі, ніби позамерзали вночі на холоді. В кожного на шиї виднів тонкий комишевий зашморг.

Відтоді заколоти не вщухали. Винищення балеарців, про яке розповів Зарксас, роздмухувало сіяну Спендієм недовіру. Найманці забрали собі в голову, що Республіка тільки й дивиться, як би їх обдурити. Треба цьому покласти край! Обійдуться й без товмачів! Зарксас, обмотавши пов’язкою голову, співав вояцьких пісень. Автаріт вимахував великим мечем. Спендій кого нацьковував, кому тицяв до рук кинджал. Дужчі намагалися самі забрати свою платню, а сумирніші стояли за те, щоб виплачувано далі. Тепер ніхто вже не скидав зброї, і гнів усіх найманців вилився в загальну ненависть проти Гіскона. Дехто вибирався на поміст і ставав поруч із ним. Поки кричали та шпетили його, всі терпляче слухали, а тільки хто хоч словом заступався, його зразу побивали камінням або з-за спини одним махом стинали мечем голову. Купа лантухів стала червоніша за жертовник.

Найстрашніші ставали варвари після їжі, понапивавшись вина. Вино в пунійському війську — то була заборонена втіха, за яку карали смертю, і вони, показуючи піднятими келихами в бік Карфагена, кепкували з дисципліни. Тоді верталися до рабів, що стерегли гроші, і знов починали вбивати. Слово «бий», що в кожній мові звучить інакше, розуміли всі.

Гіскон добре знав, що рада покинула його напризволяще, одначе, незважаючи на її невдячність, не хотів знеславити Карфаген. Коли найманці нагадали йому про обіцяні їм кораблі, він заприсягся Молохом, що сам, на власні кошти придбає їм кораблі, і, зірвавши з шиї синє намисто, кинув його в натовп як заставу.

Тоді африканці стали вимагати збіжжя, посилаючись на обіцянки Великої ради. Гіскон розгорнув рахунки сиситів, писані фіолетовою фарбою на овечих шкурах. Він зачитував список усього, що привозили до Карфагена, місяць за місяцем, день за днем.

Раптом він затнувся, широко розплющив очі, ніби вгледів між тими цифрами собі смертний вирок.

Та й справді, старійшини попідроблювали цифри, і хліб, проданий під час війни, в годину найважчої скрути, значився там у такій низькій ціні, що й сліпий не повірив би тому писанню.

— Кажи! — кричали варвари. — Голосніше! Ага! То він вигадує, що б його збрехати, падлюка. Не вірте йому!

Якусь мить він вагався. Потім узявся читати далі.

Вояки, не підозрюючи, що їх обдурюють, вірили сиситським рахункам. Вони побачили, яка велика сила всякого добра в Карфагені, і їх узяли люті заздрощі. Варвари потрощили сикоморову скриню; вона була на три чверті спорожнена. Бачивши, як багато виймали з неї грошей, вони сподівалися, що ніколи не вичерпають тієї скрині, і тепер подумали, що Гіскон приховав гроші в наметі. Вони повилазили на купу лантухів. Верховодив ними Мато. І коли стали кричати: «Грошей! Грошей!», то Гіскон відповів:

— Хай вам дає гроші ваш заводій!

Він мовчки дивився на них великими жовтавими очима, — довгобразий, блідіший за свою білу бороду. Стріла, зачепившись пір’ям, стриміла в нього над вухом у широкому золотому кільці, і кров струмочком стікала з тіари йому на плече.

На знак Мато всі кинулись до Гіскона. Він розвів руки; Спендій, зв’язавши петлю, стягнув йому зап’ястки; хтось інший повалив його, і він зник у безладному натовпі, що ринув на лантухи.

Найманці рознесли Гісконів намет. Вони знайшли там тільки домашні речі; потім, геть усе перебравши, натрапили на три зображення Таніти, та ще побачили загорнений в мавпячу шкурку чорний камінь, що впав із місяця.

Чимало карфагенців самохіть поїхали з Гісконом до табору. То були знатні люди, всі ті, що стояли за війну.

Варвари повитягали їх з наметів і вкинули в яму для нечистот. Оперезавши ланцюгами, прикували їх до грубих стовпів і подавали їм їжу на вістрях списів.

Автаріт, наглядаючи за ними, лаяв їх брутальними словами, а вони, не тямлячи його мови, не озивалися; і галл час від часу кидав на них каміння, цілячи в лице, щоб вони кричали.

Та вже наступного дня якась ніби млявість пойняла військо. Тепер, коли варвари зігнали свою лють, їх охопив неспокій. Мато ходив, мов неприкаяний. Він, як йому здавалося, поглумившись з карфагенців, образив Салам-бо. Так ніби ці багатії були її підданцями. Вночі він сідав над тією ямою, і в їхньому стогоні йому вчувався ніби той голос, яким було сповнене його серце.

Тим часом усі почали звертати вину на лівійців, бо тільки вони самі дістали платню. Та в той час, коли стала прокидатися національна ворожнеча та особиста ненависть, вони відчули, яка в тому небезпека. Страшна відплата впала б на них за все те, що вони накоїли. Отже, треба було відвести від себе помсту карфагенців. Наради, промови точилися без кінця й краю. Кожен говорив, ніхто нікого не слухав, а Спендій, звичайно такий балакучий, на всяку раду тільки хитав головою.

Якось увечері він ніби байдуже запитав у Мато, чи є у місті криниці.

— Нема жодної,— відповів Мато. Назавтра Спендій потяг його на берег озера.

— Мій пане! — мовив колишній раб. — Якщо серце твоє не знає страху, я проведу тебе до Карфагена.

— Як? — запитав той, ледве зводячи дух.

Заприсягнися, що виконуватимеш усі мої накази, ітимеш слідом за мною, немов тінь.

Тоді Мато, піднявши руку до планети Хабар, гукнув:

— Танітою присягаюся! Спендій вів далі:

— Завтра, як зайде сонце, чекай на мене під акведуком між дев’ятою й десятою аркадою. Візьми з собою кайло, шолом без пір’я та шкіряні сандалі.

Акведук, про який говорив Спендій, перетинав навкіс увесь перешийок; це була славетна споруда, що її згодом збільшили римляни. Хоч як погордливо дивився Карфаген на інші народи, проте сам запопадливо перейняв від них отой новий винахід, як, зрештою, і Рим перейняв пунійську галеру. Поставлені один на одного п’ять ярусів приземкуватих арок з контрфорсами внизу та лев’ячими головами вгорі сягали західної частини Акрополя, а там, заглибившись під місто, тримали на собі цілу річку, що ринула в мегарські цистерни.

В призначену пору Спендій зустрівся там із Мато. Він прив’язав до кінця мотузки щось подібне до гака, потім, розкрутивши його, метнув на мур, гак зачепився, і вони один за одним стали дертися догори.

Та коли вибралися на другий ярус, скільки вони не закидали гак, він щоразу падав назад; щоб знайти якусь розколину, мусили йти краєчком виступу. Одначе за кожним ярусом він дедалі вужчав; як на те, ще й мотузка розтягувалась. Кілька разів вона трохи не ввірвалась.

Нарешті вони дісталися до плескатої покрівлі. Спендій раз у раз присідав і обмацував каміння.

— Ось тут! — сказав він. — Візьмімось!

За допомогою кайла, що приніс Мато, їм пощастило підважити одну плиту.

Вони побачили вдалині загін вершників, що мчали на незагнузданих конях. Золоті браслети поблискували в широких згортках їхніх плащів. Попереду скакав чоловік у шоломі, оздобленому страусовим пір’ям, тримаючи по спису в кожній руці.

Нар-Гавас! — вигукнув Мато.

Велике диво! — відповів Спендій і вскочив у той отвір, що був під виваженою плитою.

Мато за його наказом силкувався зрушити одну з кам’яних брил. Та йому не було де обіпертися ліктями.

— Ми повернемось сюди, — сказав Спендій. — Іди вперед.

Вони відважно зійшли всередину водогону.

Води було по пояс. Течія збивала з ніг. Вони хиталися і незабаром змушені були плисти. А що канал був вузький, то їх раз у раз кидало об стіни. Вода сягала трохи не верхніх плит; вони пообдирали собі обличчя. Згодом їх підхопила течія. Задушливе, як у склепі, повітря стискало груди; позакривавши руками голови й стуливши коліна, вони повитягувались і, напівживі, важко дихаючи, летіли в темряві, неначе стріли. Зненацька все перед ними почорніло, швидкість потоку подвоїлась. Обидва кудись шубовснули.

Виринувши на поверхню, вони кілька хвилин трималися горілиць і жадібно ковтали повітря. Аркади, одна по одній, відкривалися серед широких мурів, що розмежовували водозбори. Вони були повні, і суцільна водяна гладінь простиралася на всю довжину цистерн. З дугастого склепіння крізь душники пробивалося бліде світло, стелями по воді білясті кружала, а навколишня темрява, зовсім непроглядна коло стін, відсувала їх безконечно далеко. Від найменшого шереху розлягалась гучна луна.

Спендій та Мато пустилися далі і, пропливаючи попід аркадами, перетяли кілька водозборів підряд. Обабіч простягалися ще два рівнобіжні ряди басейнів.

Вони збилися з дороги, кружляли, верталися назад. Нарешті відчули щось тверде під ногами. То був кам’яний поміст галереї, що йшла вподовж цистерн.

Тоді, ступаючи дуже обережно, вони заходились обмацувати стіну, щоб знайти вихід. Але ноги ковзалися, і вони падали в глибокі водозбори, виборсувались, знову надали і відчували страшенну втому, ніби в тій воді у них порозм’якали руки й ноги. Очі їхні стулялися; вони вже конали.

Спендій ударився рукою в грати. Разом із Мато він став їх торгати, і грати подалися; вони опинилися на східцях, які вели вгору до бронзових дверей. Вістрям кинджала відсунули засув, що відчинявся знадвору, — і відразу ринуло на них свіже повітря.

Ніч була сповнена тиші, і небо здавалося безмірно високим. Понад мурами зводились купи дерев. Все місто спало. Сторожові вогники блимали, як мандрівні зорі.

Спендій, просидівши три роки в ергастулі, ледве пам’ятав ці квартали. Мато гадав, що, йдучи до Гамількарокого палацу, спершу треба взяти ліворуч і перейти Мап-пали.

— Ні,— мовив Спендій, — веди мене до храму Таніти.

Мато поривався щось сказати.

— Пригадай! — сказав колишній раб і, піднявши руку, показав йому планету Хабар, що сяяла в небі.

Мато мовчки повернув на Акрополь.

Вони поплазували вздовж кактусових живоплотів, що тяглися понад доріжками. Вода стікала з них у пилюку. В намоклих сандалях ступали м’яко, тихо. Очима, що горіли, як смолоскипи, Спендій за кожним кроком нишпорив по кущах. Він ішов позаду Мато, тримаючи руки на двох кинджалах, що носив під пахвами на ремінних пасках.