Карфаген затопила радість, глибока, вселюдна, безмірна, нестямна; замуровано діри в руїнах, наново пофарбовано статуї богів, миртовим віттям устелено вулиці; на перехрестях курилися пахощі; юрби людей у барвистих шатах тиснулись на терасах, немов китиці розквітлих у повітрі квітів.
Водоноси, що скроплювали на вулицях кам’яні плити, своїми вигуками заглушували невпинний гомін; Гамількарові раби від імені господаря роздавали підсмажений ячмінь і шматки сирого м’яса. Городяни підходили один до одного, обіймалися й плакали; тірські міста здобуто, кочовиків розігнано, всіх варварів винищено. Акрополя не було видно під барвистими веларіумами; водорізи трирем, вишикуваних за молом в ряд, вилискували, неначе діамантова гребля; всюди запанував відновлений лад, почалося нове життя, буяло безмірне щастя. Цього дня Саламбо мала взяти шлюб із нумідійським царем.
На терасі Хамонового храму стояли три довгі, геть заставлені величезним золотим та срібним посудом столи, за які мали сісти жерці, старійшини й багатії, і четвертий, вищий стіл — для Гамількара, Нар-Гаваса та для Саламбо. Адже ж Саламбо, вернувши заїмф, урятувала батьківщину; тому карфагенці обернули її весілля на всенародне свято і тепер чекали внизу на майдані, коли вона з’явиться.
Та інше, ще палкіше бажання розпалювало їхню нетерплячку: під час весільного обряду було обіцяно скарати смертю Мато.
Запропоновано спочатку здерти з нього живого шкіру, залити йому всередину олова, заморити голодом; потім хотіли прив’язати його до дерева і приставити до нього мавпу, щоб камінням влучала йому в голову; він зневажив Таніту, отож богинині кінокефали мали помститися за неї. Інші вважали, що треба в тіло йому повтикати просякнуті оливою лляні ґноти і, запаливши їх, возити Мато на дромадері; вони втішалися, уявляючи собі, як походжатиме вулицями дромадер, а на ньому охоплена полум’ям людина тріпотітиме, як світильник на вітрі.
Але кому ж із громадян катувати його і чом би не залучити до того й решти? Бажана була така страта, в якій узяло б участь усе місто, щоб усі руки, вся зброя, геть усе в Карфагені аж до вуличних плит, до хвиль затоки, змогло б шматувати його, чавити, мордувати. Отже, старійшини вирішили, що він піде з в’язниці до Хамонового майдану без ніякої сторожі, із зв’язаними за спиною руками; заборонено було вражати його в серце, щоб продовжити йому життя; заборонено виколювати очі, щоб він міг до самого кінця бачити свої муки; заборонено кидати в нього будь-що, а також бити його більш як трьома пальцями воднораз.
Хоч він мав вийти аж наприкінці дня, та кілька разів декому ввижалося, що він уже йде; тоді юрба кидалася до Акрополя, вулиці безлюдніли, а згодом, бурмочучи, всі верталися назад. Багато хто звечора стовбичив на однім місці, здаля перегукуючись, показував свої нігті, навмисне відпущені, щоб глибше вп’ястися ними в тіло. Інші схвильовано походжали; декотрі були такі сполотнілі, ніби чекали на власні тортури.
Раптом по той бік Маппал замаяли великі пір’яні віяла. То вийшла з палацу Саламбо; всі з полегкістю зітхнули.
Та процесія посувалася поволі, й чекати на неї довелося довго.
Попереду йшли жерці патеків, тоді — Ешмунові, далі — Мелькартові, а там одні за одними прямували і всі інші жрецькі колегії, з тими самими знаками і таким самим ладом, як тоді, коли справляли жертви. Молохові жерці пройшли з понуреними головами, і натовп, немовби відчуваючи каяття, відступався від них. Зате Раббетнині жерці ступали гордо, тримаючи в руках ліри; за ними йшли жриці в прозорих убраннях, жовтих або чорних; вони кричали по-пташиному, звиваючись, немов змії, або кружляли під звуки флейт, удаючи танець зірок; від їхньої легкої одежі на вулицях струмували ніжні пахощі. Юрба плескала в долоні, вітаючи кедешимів, що з нафарбованими повіками йшли серед цих жінок, символізуючи двостатевість божества; напахчені й одягнені, як жінки, вони були схожі на них, дарма що мали пласкі груди й вузькі стегна. Цього дня над усім панувала, усе поглинала жіноча першооснова; містична хтивість сповнювала важке повітря; в глибині священних гаїв уже позапалювали смолоскипи; там уночі мали віддаватися любовним утіхам; із Сіцілії привезли три кораблі куртизанок, а ще прийшло їх чимало з пустелі.
Жрецькі колегії шикувалися на храмових подвір’ях, по зовнішніх галереях, уздовж подвійних східців, що здіймалися до мурів, дедалі зближуючись. Низки білих убрань з’являлися між колонами, і будівля сповнювалась живими статуями, непорушними, як і кам’яні.
Потім прибули державні скарбники, управителі провінцій і всі багатії. Внизу зчинилася метушня. З суміжних вулиць ринули юрби; храмові служники заходилися гнати їх ціпками назад; і серед старійшин із золотими тіарами на головах раптом на ношах, під пурпуровим балдахіном з’явилася Саламбо.
Здійнявся неймовірний галас; гучніше вдарили кімвали й кротали, загриміли тамбурини, і великий пурпуровий балдахін зник між двома колонами.
Згодом він з’явився на другому поверсі. Під ним повільно ступала Саламбо; потім вона перейшла терасу і в глибині сіла на якийсь ніби трон, вирізьблений із черепашачого панцира. Під ноги їй підсунули підніжок з слонової кості на три східці; на першому стояло навколішках двоє негренят, і вона вряди-годи опиралася на їхні голови руками, обтяженими надто великими перснями.
Від кісточок до стегон її охоплювала густа, лускувата сітка, що мінилась, як перламутр; яскравий синій пояс стискав стан, а крізь два прорізи, подібні до місяця, видно було груди, що їх кінчики ховалися за карбункуловими підвісками. Зачіску оздоблювало павине пір’я, поцятковане зірками з самоцвітів. Широкий сніжно-білий плащ спадав позад неї; притиснувши лікті, зімкнувши коліна, з діамантовими браслетами високо на руках, вона сиділа, випростана в священній позі.
На двох нижчих тронах сиділи батько і наречений. Нар-Гавас був у світлій симарі й вінці з кам’яної солі, з-під якого спускалися дві коси, закручені, як Аммонові роги; Гамількар, у фіолетовій туніці, гаптованій золотим виноградним листям, мав при боці бойового меча.
На вільному місці, оточеному столами, поміж дзбанів трояндової олії, лежав пітон із Ешмунового храму й, кусаючи себе за хвіст, окреслював велике чорне коло. Посередині кола стояла мідна колона, що підтримувала кришталеве яйце, і сонячне проміння, падаючи на нього, розсипалося на всі боки.
Позад Саламбо вишикувалися в ряд Танітині жерці в лляних шатах; праворуч старійшини утворювали своїми тіарами довгу золоту смугу, а з другого боку багатії із смарагдовими скіпетрами становили таку саму довгу зелену стрічку; а ще далі, за ними, де поставали Молохові жерці, здавалося, височів пурпуровий мур із їхніх плащів. Інші колегії зайняли нижчі тераси. Юрба затоплювала вулиці. Вона вилазила на будинки і довгими смугами тяглася до вершини Акрополя. Маючи коло ніг своїх народ, над головою — небесне склепіння, довкола — безкрає море, затоку, гори, а вдалині — неозорі лани, осяйна Саламбо зливалась із Танітою і здавалася генієм Карфагена, її втіленою душею.
Бенкет мав тривати цілу ніч; розгалужені світильники стояли, як дерева, на скатертях із фарбованої шерсті, що ними були позастелювані низькі столи. Великі кухлі зі сплаву золота й срібла, амфори з синього скла, черепахові ложки й маленькі хлібчики тислися серед подвійного ряду тарілок, оздоблених по краях перлинами; виноградні грона й листя оповивали, наче тирси, лози з слонової кості; шапки снігу танули на тацях з чорного дерева; лимони, гранати, гарбузи й кавуни цілими горами здіймалися на високих срібних вазах; кабани з роззявленими пащами повитягалися в поросі з прянощів; зайці, вкриті шерстю, неначе стрибали серед квітів; скойки були наповнені м’ясною начинкою; печиво мало символічну форму; коли з мисок знімали покришки, звідти вилітали голуби.
Раби, попідтикавши туніки, навшпиньки сновигали поміж столів. Раз по раз линули гімни, що їх грали на лірах, або звучав хор голосів. Гомін народу, неугавний, як гуркіт моря, невиразно здіймався довкола бенкету і, здавалося, колисав його своєю мелодією; дехто згадав бенкет найманців; всі поринали в мрії про щастя. Сонце починало заходити, а на другому краю неба вже випливав серп місяця.
Раптом Саламбо, немовби хтось покликав її, повернула голову; люди, що дивилися на неї, поглянули й собі в той бік.
На вершині Акрополя відчинилися двері в’язниці, видовбаної у скелі в підніжжі храму; на порозі тієї чорної діри стояв чоловік.
Він вийшов, зігнувшись удвоє, з виглядом дикого звіра, випущеного раптом на волю.
Світло засліплювало йому очі, якусь хвилину він стояв непорушно. Всі пізнали його й затамували дух.
Тіло цієї жертви було для них щось незвичайне, повите майже священним сяйвом. Щоб роздивитися на нього, вони аж п’ялися вперед, надто жінки. їх палила жадоба дивитися на того, хто повбивав їхніх синів і чоловіків; з глибини душі мимоволі поставала якась ганебна цікавість — жадання пізнати його геть усього, бажання, змішане з докорами сумління, що оберталося на ще більшу ненависть.
Нарешті він ступив уперед; остовпілий з несподіванки натовп уже отямився. Всі підняли руки, і його не стало видно.
З Акрополя тяглося шістдесят сходинок. Він спустився ними, наче скотився, підхоплений потоком, з вершини гори; тричі він перестрибував через кілька сходинок, а внизу став як укопаний.
Плечі в нього були закривавлені; груди дихали поривчасто, важко; він так силкувався порвати свої пута, що руки, зв’язані навхрест на голій спині, роздувалися, неначе зміїні кільця.
З місця, де він опинився, перед ним розходилося кілька вулиць. Уздовж кожної були рівнобіжно натягнені три бронзові ланцюги, прикріплені до пупів богам-патекам; натовп відтиснено до будинків, а всередині походжали слуги старійшин, розмахуючи нагаями.
Один із них шмагонув Мато щосили. Він рушив вулицею.
Тягнучись руками поверх ланцюгів до Мато, юрба ревла, що йому відгородили надто широкий шлях; він прямував, а його штурхали пальцями, кололи, дряпали; коли він доходив до кінця однієї вулиці, перед ним відкривалася інша; кілька разів він кидався вбік, щоб когось укусити, — всі хутко відскакували, ланцюги спиняли його, а юрба вибухала реготом.
Якась дитина розірвала йому вухо, котрась із дівчат веретеном, захованим у рукаві, проштрикнула йому щоку; у нього вискубували жмути волосся, видирали шматки м’яса; дехто шмарував йому лице губкою, настромленою на патик і загидженою нечистотами. З правого боку горла в нього зацебеніла кров; юрба навісніла. Для них цей останній варвар був уособленням всіх варварів, усього їхнього війська; вони мстилися на ньому за свої злигодні, за жах свій, за свою ганьбу. Виливаючи на нього свою злобу, народ запалювався ще більшою люттю; під тиском юрби ланцюги так понатягувалися, аж мало не розривалися; люди вже й не чули, як їх відганяли назад, били слуги; декотрі дерлися по виступах будинків; з усіх отворів у мурах висувалися голови; ті, що неспроможні були зігнати своєї люті, орудуючи руками, оскаженіло ревли.
Вони лаяли його страшною, гидкою лайкою, глузливо підбадьорювали, кляли; і наче їм не досить було тяжких його страждань, вони провіщали йому ще страшніші тортури довічні.
Це багатоусте, безглузде виття, що не втихало й на мить, сповнювало Карфаген. Часто весь натовп протягом кількох хвилин повторював той самий гук — хрипкий, надсадний, несамовитий. Від нього згори до самого низу тремтіли мури, і Мато здавалося, що обидва боки вулиці насуваються на нього, неначе дві величезні руки, підіймають його і душать у повітрі.
Тоді згадалося йому, як колись він уже зазнав чогось подібного. Та сама юрба на терасах, ті самі погляди, та сама лють; але тоді він ішов вільний, всі розступалися, — його захищала богиня. І ці спомини, дедалі виразніші, завдавали йому болісної туги. Перед очима його пливли якісь тіні; місто кружляло навколо нього, з рани на стегні юшила кров, він відчував, що вмирає; коліна йому підломилися, і він поволі опустився на плити.
Хтось метнувся до перистилю Мелькартового храму, витяг з триніжка розпечену в жарі залізну штабу, просунув її попід перший ланцюг і приклав її до рани. Видно було, як від тіла пішов дим. Виття юрби заглушило його крик; він схопився на ноги.
За шість кроків він упав знов, а там — і втретє, вчетверте; підіймало його щоразу якесь нове катування. На нього прискали з цівок гарячу олію; кидали під ноги скляні скалки; а він усе йшов. На розі вулиці Сатеб він сперся спиною на стіну під дашком якоїсь крамнички і далі не рушив.
Раби старійшин заходилися шмагати його нагаями з бегемотячої шкіри так люто й довго, аж торочки на їхніх туніках змокріли від поту. Мато ніби й не чув того. Раптом з останніх сил смикнувся він з місця й побіг навмання, голосно цокочучи зубами, наче від страшного холоду. Він перебіг вулицю Будес, вулицю Сепо, перетнув Овочевий ринок й опинився на Хамоновому майдані.
Тепер він був під владою жерців; надійшли раби й відтиснули юрбу; круг Мато стало більше простору; він роздивлявся довкола, й очі його зустрілися з очима Саламбо.
Тільки-но він ступив був ще перший крок, вона підвелась і мало-помалу, коли він наближався, мимоволі підходила до краю тераси; незабаром геть усе круг неї щезло — вона бачили тільки Мато. Тиша пойняла її душу, і перед нею відкрилася безодня, в яку запав цілий світ під тиском єдиної думки, єдиного спогаду, єдиного погляду. Постать, що йшла до неї, притягала її.
У ній, крім очей, вже нічого не нагадувало людину; це була якась суцільна червона маса; вздовж стегон звисали порвані пута, яких не можна було відрізнити від сухожиль на руках із здертою шкірою; рот був широко розтулений; із орбіт шугало два пломені, неначе підіймаючись до волосся; і бідолаха все йшов та йшов.
Він дійшов до самого підніжжя тераси. Саламбо схилилася над поруччям; ці жахливі очі були втуплені в неї, і враз вона збагнула все те, що вистраждав він задля неї. Він конав уже, а їй увижалося, ніби він у себе в наметі, навколішках, обіймає її стан і шепоче ніжні слова. Вона палала жаданням відчути знову його обійми, почути його слова; вона не хотіла, щоб він помер! В цю мить Мато рвучко сіпонувся; у Саламбо трохи не вихопився зойк. Мато упав навзнак і вже не ворухнувся.
Жерці віднесли майже зомлілу Саламбо на трон і заметушилися круг неї. Вони її вітали; адже ж усе це була її заслуга. Юрба плескала в долоні, тупотіла ногами, вигукуючи її ім’я.
Якийсь чоловік метнувся до трупа. Хоч він не мав бороди, та на плечах у нього був плащ Молохових жерців, а за поясом незвичайний ніж, яким ріжуть священне м’ясо; на кінці його колодки була золота лопатка. Одним ударом Шагабарім розтяв груди Мато, видер серце, поклав його на лопатку і, звівши руку, віддав його в дар Сонцеві.
Сонце сідало за хвилями. Проміння його довгими стрілами падало на червоне серце. В міру того, як завмирало його калатання, світило дедалі поринало в море; серце стрепенулося востаннє, і сонце зникло.
Тоді від затоки до лагуни, від перешийка до маяка, по всіх вулицях, на всіх будинках і храмах розлігся єдиний крик; на хвильку він завмирав; а тоді розтинався знову; від нього двигтіли будинки; Карфаген неначе звивався в корчах несказанно великих радощів і безмежних надій.
Нар-Гавас, сп’янілий від гордості, лівою рукою обійняв стан Саламбо на знак того, що він її володар, а правою схопив золотий келих і випив за геній Карфагена.
Саламбо, як і чоловік її, підвелася з чашею в руці, щоб і собі випити. Та раптом упала, закинувши голову на спинку трону, бліда, заціпеніла, з розтуленими вустами; її розпущене волосся звисало додолу.
Так померла дочка Гамількарова за те, що торкнулася Танітиного покривала.