Саламбо

XIV МІЖГІР’Я СОКИРИ

Не встигли карфагенці й по домівках розійтися, як нахмарило; хто, піднявши голову, дивився на Молоха, відчув на чолі великі краплини: пустився дощ.

Він ішов цілу ніч, рясний і щедрий. Гуркотів грім; то був голос Молоха — він переміг Таніту, і, вже запліднена, вона розкривала з небесної височини своє широке лоно. Інколи видно було, як вона в ясному сяйві спочиває на подушках із хмар. А то раптом оповивав її морок, немовби, ще надто стомлена, вона хотіла заснути; карфагенці, віривши, що вода — виплід срібної планети, голосно стогнали, щоб полегшити їй пологи.

Дощ порощив по терасах, заливав їх, утворюючи в дворах цілі озера, водоспади по східцях, крутіші на перехрестях вулиць. Вода ринула важкою, теплою й суцільною лавиною; з рогів усіх будівель струмували піняві потоки; здавалось, із стін звисали якісь невиразні білясті заслони, і чорним полиском вихоплювались під блискавицями обмиті покрівлі храмів. Тисячею стежок збігали з Акрополя ручаї; валилися будинки; крокви, шматки тиньку, меблі — всяка всячина крутилася в потоках, що невтримно бурхотіли по плитах.

Люди виставляли амфори, дзбани, стелили мати; та в них гаснули смолоскипи, і вони стали вихоплювати з Ваалового багаття головешки; щоб погамувати спрагу, карфагенці закидали назад голови й роззявляли роти. Дехто припадав до брудної калюжі, по самі плечі занурював туди руки і так жадібно жлуктив воду, що починав блювати нею, наче буйвіл. Мало-помалу свіжішало; люди вдихали вологе повітря, оживали всім тілом і в розкоші цього сп’яніння незабаром перейнялися великими надіями. Всі злигодні хутко пішли в непам’ять. Знову оживала батьківщина.

Вони відчували щось ніби потребу вилити на інших надмір своєї люті,— не могли-бо обернути його проти самих себе. Така жертва не повинна була піти намарне; і хоча вони в ній не каялись, а проте переймалися тим несамовитим захватом, до якого призводить усяка причетність до непоправного злочину.

Буря застала варварів у недбало запнутих наметах; ще й другого дня, пойняті жахом, вони брьохались у болоті, шукаючи своїх розгублених і попсованих обладунків, зброї.

Гамількар сам пішов до Ганнона і, пославшись на свої найвищі повноваження, доручив йому провід над військами. Старий суфет на якусь мить завагався між своєю ненавистю до нього та жадобою влади. Нарешті таки погодився.

Потім Гамількар спустив на воду галеру, поставивши на ній з обох кінців по катапульті. Він зупинився в затоці навпроти плота. Тоді посадив на кораблі, що мав під своєю рукою, найдужчих вояків. Видно, він утікав; він узяв на північ і зник у тумані.

Та через три дні (коли варвари бралися до нового приступу) безладною юрбою з лівійського берега прибігли люди. Барка прибув до них. Він повсюди став забирати харч, його війська захопили весь край.

Це так розлютило варварів, наче він їх зрадив. Ті, кому найбільше уїлась облога, надто галли, не вагаючись покинули мури, щоб спробувати перекинутися до Гамількара. Спендій хотів відбудувати муроломну машину; Мато подумки проклав шлях від свого намету до Мегари й заприсягся ним пройти; ніхто з їхнього війська не рушив із місця. Та Автарітів загін подався геть, покинувши західну частину валу. Необачність була така велика, що ніхто й не подумав поставити туди інших.

Нар-Гавас, криючись у горах, стежив за ними здалеку. Якось уночі він провів морським берегом усе своє військо на зовнішній бік лагуни і ввійшов до Карфагена.

Він з’явився туди як рятівник з шістьма тисячами вояків, що несли під плащами борошно, із сорока слонами, навантаженими фуражем і сушеним м’ясом. Люди збилися довкола слонів; стали давати їм назви. Карфагенців не так тішила та підмога, як саме споглядання цих могутніх, присвячених Ваалові тварин; в цьому була запорука його ласки, свідчення того, що він нарешті прийшов їм на захист і втрутився в війну.

Нар-Гаваса привітали старійшини; потім він піднявся до палацу Саламбо.

Він не бачив її відтоді, як у Гамількаровому наметі, між п’ятьох армій, відчув у своїй руці її маленьку, холодну й тендітну руку; після заручин вона поїхала в Карфаген. Любов, від якої досі відвертали його честолюбні поривання, повернулась до нього знову. Тепер він сподівався здійснити свої права, одружитися з нею, здобути її.

Саламбо не розуміла, як цей молодик міг колись стати її володарем! Хоч вона й молила щодня Таніту про смерть Мато, а проте страхалася лівійця дедалі менше. Вона невиразно відчувала, що в його ненависті до неї було щось майже священне, і воліла бачити в Нар-Гавасі хоч би відблиск тієї несамовитості, що й досі її засліплювала, їй кортіло спізнати Нар-Гаваса краще, та його присутність гнітила її. Вона звеліла переказати, що не може його прийняти. До того ж і Гамількар заборонив своїм слугам пускати до неї нумідійського царя; відкладаючи винагороду до кінця війни, він сподівався тим самим втримати його вірність; і Нар-Гавас, побоюючись суфе-та, пішов геть.

Зате показав він свою пиху перед Радою ста. Скасувавши її розпорядження, зажадав привілеїв для своїх вояків і настановив їх на найважливіші пости; варвари аж очі повитріщали, вгледівши на вежах нумідійців.

Ще більше здивувалися карфагенці, коли прибули старою пунійською триремою чотириста їхніх вояків, полонених ще за сіцілійської війни. Річ у тім, що Гамількар потай відіслав квіритам їхніх матросів із латинських кораблів, захоплених коли ще не відпали були тірські міста; і Рим, відповідаючи йому добром на добро, повернув оце карфагенських бранців. Рим знехтував також пропозиції сардінських найманців і навіть відмовився визнавати за своїх підданців утікських громадян.

Сіракузький правитель Гієрон і собі пішов за тим прикладом. Аби зберегти свої володіння, йому потрібно було тримати рівновагу між двома народами; тому він був зацікавлений у порятунку хананеян і оголосив себе їхнім другом, пославши їм тисячу двісті биків і п’ятдесят три тисячі небелів чистої пшениці.

Були й далекосяжніші причини, що змушували їх помагати Карфагенові: вони розуміли, що якби тільки перемогли найманці, то, від вояка до кухарчука, всі повстали б, і жодна держава, жоден дім не могли б проти них устояти.

Гамількар тим часом підкоряв собі східні землі. Він відкинув галлів, і тепер варвари самі опинилися ніби в облозі.

Тоді він узявся дошкуляти їм несподіваними сутичками. Він то наближався, то знову відходив далі і тим самим мало-помалу відтягнув їх від таборів. Спендій ув’язався за ним; Мато кінець кінцем і собі подався слідом.

Та він дійшов лише до Туніса і замкнувся за його мурами. Така обачність була дуже розважлива, бо незабаром з Хамонської брами вийшов Нар-Гавас із своїм вояцтвом та слонами; його кликав Гамількар. Проте решта варварів блукала по провінціях, ганяючись за суфетом.

У Кліпеї він прийняв до свого війська три тисячі галлів. Крім того, звелів привести з Кіренаїки коней, а з Бруттіуму підвезти зброї, і тоді знову розпочав війну.

Ніколи ще так не горів його бурхливий дух. П’ять місяців водив він за собою варварів. Він мав на прикметі одне місце і силкувався затягти туди вороже військо.

Варвари спершу намагалися оточити його невеличкими загонами; та він раз у раз вислизав. Тоді вони всі з’єдналися. Варвари мали близько сорока тисяч вояків, і вже кілька разів, на превелику їхню радість, карфа-генці відходили перед ними.

Проте їм давалася взнаки Нар-Гавасова кіннота. Часто найпекучішої пори дня, коли вони, дрімаючи під тягарем своєї зброї, тяглися долиною, на обрії здіймалася довга смуга куряви: то навскач мчала кіннота, і з хмари, в якій блищали вогнисті очі, градом сипалися стріли. Нумідійці, одягнені в білі плащі, несамовито кричали, здіймаючи руки і стискаючи коліньми своїх здиблених жеребців, а потім раптом повертали їх і зникали. На невеликій віддалі вони завжди мали на дромадерах запас дротиків і знову нападали, ще страшніші, виючи, як вовки, а тоді шуліками летіли геть. Ті з варварів, що були в крайніх рядах, падали один по одному, — і так воно йшло аж до вечора, коли військо намагалося ввійти в гори.

У горах було небезпечно для слонів, одначе Гамількар рушив саме туди. Він ішов довгим пасмом, що тягнеться від Гермейського мису до верхів’я Загуана. Це був, на думку варварів, спосіб приховати слабкість свого війська. Та повсякчасна непевність, в якій він тримав їх, гнітила найманців ще більше від усякої поразки. Одначе вони не втрачали відваги і йшли за ним далі.

Нарешті одного вечора між Срібною та Олов’яною горами, серед високих скель, перед входом до міжгір’я, вони наздогнали загін велітів; перед ними, напевне, була вся армія, бо чулося тупотіння і звуки сурем; карфагенці зараз же кинулись бігти крізь ущелину. Вона спускалася в долину сокирчастої форми і була оточена високими урвищами. Навздогін за велітами побігли туди й варвари; в глибині міжгір’я, поміж биків, що бігли вскач, безладним стовпищем утікала решта карфагенців. Помітили вдалині чоловіка в червоному плащі,— то був суфет; варвари загаласували, їх поривала ще більша несамовитість і втіха. Дехто, може, з лінощів, а може, з обачності, спинився перед входом до міжгір’я. Але з лісу вилетіла кіннота і списами та шаблями відігнала їх до решти війська; незабаром усі варвари опинилися на дні долини.

Все це величезне стовпище люду, якийсь час поколихавшись, притихло; вони не знаходили виходу.

Ті, що були ближче до входу, кинулись назад. Та вузької щілини, якою вони ввійшли, не стало. Задні, гукаючи, тиснули на передніх; вони вперлися в гору і здаля лаяли товаришів, що не могли потрапити на шлях.

Річ у тім, що карфагенці, які причаїлися вгорі за скелями, тільки-но варвари спустилися в міжгір’я, відразу взялися підважувати балками величезні брили й котили їх у прохід; а що схил був дуже крутий, то уламки скелі, пориваючи за собою й менше каміння, геть завалили вузьку щілину.

З другого кінця долини тягся довгий, подекуди перехрещений розколинами, прохід, ведучи до яру, що підіймався на плоскогір’я, де розташувалась пунійська армія. В цьому проході на прямовисну стіну заздалегідь поспускали драбини, і веліти, захищені покрученими розколинами, встигли схопитися за щаблі й повилазити на гору перше, ніж їх наздогнали. Дехто зсунувся аж на дно яру; довелося витягати їх мотуззям, бо внизу був сипучий пісок і такий крутий схил, що й навкарачках не видряпатись. Мало не слідом за ними надбігли варвари. Та зненацька, неначе з неба впавши, перед ними спустилися щільно припасовані до проходу високі, аж на сто ліктів, грати.

Отже, задум свій суфет здійснив успішно. Ніхто з найманців не знав гір, і ті, що йшли на чолі колони, повели за собою й інших. Звужене донизу, нависле бескеття легко завалилося; а тоді, коли всі варвари бігли далі, Гамількарове військо вдалині зчинило крик, вдаючи, ніби його спіткало якесь лихо. Суфет і справді міг утратити своїх велітів, з яких зосталася лише половина. Та він ладен був пожертвувати в двадцятеро більше, аби тільки досягти свого.

До самого ранку щільними колонами з кінця в кінець штовхалися рівниною найманці. Вони навмання обмацували скелі, шукаючи проходу.

Нарешті розвиднілось; вони побачили довкола себе високу, білу, стрімчасту стіну. І ніякого порятунку, ніякої надії! Обидва природні виходи були закриті ґратами й уламками скель.

Всі мовчки перезирнулись. їм підламувалися ноги, по спині пройшов мороз, обважніли повіки.

Потім вони посхоплювались і кинулися до скель. Але найнижчі уламки, затиснуті вагою інших, стояли непорушно. Варвари силкувалися схопитись за них, щоб якось видряпатись нагору; величезні опуклі брили були неприступні. Бралися розбивати скелі обабіч проходу — поламалося знаряддя. Нарешті розклали багаття з наметового кілля — вогонь не міг спалити гори.

Тоді знову підступили до ґрат; у них були натикані довгі цвяхи, грубезні, мов тички, гострі, неначе дикобразові колючки, і густіші, ніж щетина на щітці. Та варварів палила така лють, що вони кинулись на грати. Переднім цвяхи вп’ялися аж до хребта, ті, що лізли за ними, метнулися через них; і всі повалилися, лишивши на тому страшному суччі шматки тіла й закривавлене волосся.

Помалу оговтавшись, вони оглянули свої харчові запаси. У найманців, що порозгублювали свою поклажу, їжі залишилось ледве на два дні; а в декого не було нічогісінько, бо вони чекали на валку, що її обіцяли надіслати їм південні села.

Проте по долині блукали бики, яких пустили туди карфагенці, щоб заманити варварів. Вони повбивали їх списами і з’їли, а коли шлунки були повні, думки їх прояснилися.

Другого дня вони вирізали всіх мулів, десь близько сорока, очистили від шерсті їхні шкури, зварили тельбухи, розтовкли кістки і вже не впадали в розпуку; туніські загони, напевно, вже повідомлені, ось-ось підійдуть на підмогу.

Та на п’ятий день увечері відчули ще більші муки голоду; вони стали гризти ремінці на мечах, вузенькі губкові смужки, що облямовували зсередини шоломи.

Ці сорок тисяч чоловік збилися на схожій на іподром площині, оточеній з усіх боків урвистими скелями. Дехто залишався перед ґратами або коло підніжжя гори, решта розбрелися по долині. Дужчі трималися окремо, уникаючи зустрічі один з одним, слабодухі тяглися до хоробрих, що не могли, проте, їх порятувати.

Щоб запобігти пошесті, відразу поховали трупи велітів; від могилок не лишилося й сліду.

Охлялі варвари попростягалися на землі. Подекуди між ними походжали ветерани; вони на всі заставки гучно кляли карфагенців, Гамількара і Мато, хоч він і не був винен, що з ними сталося таке лихо; та їм здавалося, що й страждання було б легше, якби його хтось поділив із ними. Згодом вони почали стогнати; дехто нишком плакав, як маленькі діти.

Вони ходили до начальників, благали полегшити їхні муки. Ті нічого не відповідали або з люті, вхопивши каменя, шпурляли їм в обличчя.

Декотрі, виривши в землі яму, ретельно ховали свої вбогі запаси харчів — якусь жменю фініків, трохи борошна — і вночі їли крадькома, сховавши під плащем голову. Хто мав меча, тримав його напоготові, витягши з піхов. Найнедовірливіші стояли, зіпершись спиною об гору.

Вояки звинувачували начальників і погрожували їм. Проте Автаріт не боявся виходити між них. З непохитною впертістю варвара він двадцять разів на день підходив до нагромаджених у проході скель, щоразу сподіваючись, що, може, вони зрушилися; похитуючи своїми вкритими шкурою широкими плечиськами, він нагадував товаришам отого ведмедя, що виліз навесні з лігва подивитися, чи розтанув сніг.

Спендій, оточений греками, ховався в розколині скелі; він так боявся вояків, що сам пустив чутку про свою смерть.

Всі страшенно схудли, шкіра на них узялася синюватими плямами. Увечері дев’ятого дня померло три іберійці.

їхні налякані товариші покинули те місце. З мертвих постягали одежу; їхні голі білі тіла так і лежали на піску проти сонця.

Тоді біля них почали стиха шастати гараманти. Були то люди, звиклі до життя в пустелі, і вони не шанували ніякого бога. Нарешті старший із їхньої ватаги подав знак, і, посхилявшись над трупами, вони ножами повирізували з них смуги м’яса, а тоді поприсідали навпочіпки й узялися їсти. Інші дивилися на них віддалік і кричали з жаху; проте в глибині душі багато хто заздрив їхній сміливості.

Серед ночі декотрі з них підійшли до гарамантів і, приховуючи своє бажання, попросили маленького кусника, тільки так, аби, мовляв, покуштувати. Сміливіші пішли й собі за ними; їх дедалі більшало; а незабаром там уже збилася ціла юрба. Та майже всі, ледве торкнувшись губами до цього холодного м’яса, опускали руки; а дехто навпаки їв ласуючи.

Вони один одному піддавали охоти. Хто спочатку втримувався, тепер ішов поглянути на гарамантів і вже не вертався. М’ясо смажили на жарі, настромлюючи його на вістря мечів; замість солі присипали пилом і сперечалися за смачніший шматок. Коли ж нічого не залишилося від трьох трупів, нишпорили очима по всій рівнині, шукаючи, ким би його ще поживитися.

Та хіба ж не було в них карфагенців, отих двадцяти захоплених в останній сутичці бранців, що на них досі ніхто не звертав уваги? Вони миттю зникли; до того ж це була помста. І тоді,— треба ж було якось жити, та вони вже й смаку добрали в тій їжі, а то б із голоду померли, — порізали вони водоносів, конюхів, усіх найманських служників. Щодня їх убивали. Декотрі, добре поївши, набралися сили і вже не журилися.

Та незабаром це джерело вичерпалось. Тоді стали поглядати на поранених та хворих. Якщо вони не можуть уже одужати, то краще визволити їх від страждання; і тільки-но почне хтось заточуватись, як відразу всі кричали, що він уже пропащий і повинен піти на порятунок іншим. Щоб наблизити когось до смерті, вдавалися до всяких хитрощів: викрадали в нього останній кусник жахливої пайки, ніби ненароком спіткнувшись, топталися по ньому; вмирущі, вдаючи з себе дужих, силкувалися простягати руки, підводитися, сміятись. Зомлілі приходили до тями, почувши дотик пощербленого леза, що ним ладнались відтяти їм якусь частину тіла; вбивали ще з жорстокості, без потреби, аби вгамувати лють.

Чотирнадцятого дня на військо наліг важкий, теплий туман, що звичайно буває в цих місцях наприкінці зими. Така зміна погоди звела зі світу багатьох варварів, і трупи їхні в теплому вогкому повітрі, стисненому гірськими стінами, почали страшенно швидко розкладатися. Під мрякою вони тліли, і вся долина невдовзі обернулася на великий гнійник. Над ним коливалася пелена білястих випарів. Від них щипало в носі, вони просякали в шкіру, туманили зір; і варварам увижалося, ніби той випар постає від подиху полеглих товаришів, ніби то відлітають їхні душі. їх душила безмірна огида. їм уже не хотілося такої поживи, вони воліли померти.

За два дні знову стало на годині, і їх почав мучити голод. Часом їм здавалося, що в них кліщами виривають нутрощі. Тоді вони качалися, корчились, запихали собі в рот жменями землю, кусали руки і вибухали несамовитим реготом.

Ще лютіше мордувала їх спрага, бо в них не було ні краплини води, — вже з дев’ятого дня бурдюки їхні були порожнісінькі. Щоб якось погамувати спрагу, вони прикладали до язика металеві кільця поясів, головки держаків із слонової кості, леза мечів. Колишні провідники караванів стягували собі мотузками животи. Дехто смоктав камінці. Інші пили сечу, охолодивши її в мідному шоломі.

А вони все ще сподівалися на туніське військо! Те, що його так довго нема, тільки впевнювало їх, що ось-ось воно має надійти. Та й Мато, як людина відважна, не кине їх напризволяще. «Завтра прийдуть», — втішали вони себе, і так щодня.

Спочатку ще молилися, складали обітниці, вдавалися до всіляких заклинань. Але тепер почували саму тільки ненависть до своїх богів і, прагнучи помститися над ними, намагалися більше не вірити в них.

Люди буйної вдачі загинули перші; африканці були витриваліші за галлів. Зарксас лежав поміж балеарців, простягтись горілиць із захованими під чуприною руками, непорушний, байдужий до всього. Спендій знайшов якесь широколисте, соковите зілля; щоб відстрашити інших, він заявив, ніби воно отруйне, та й нишком почав ним живитися.

Всі так охляли, що не могли камінням збивати собі круків, які літали біля них. Бувало, ягнятник візьметься завзято шматувати труп, і котрийсь із варварів поповзом тягнеться до нього, тримаючи в зубах дротик. Зіп’явшись на руку й добре націлившись, він кидав його. Стривожений шумом птах із білястим пір’ям на голові переставав клювати, тоді спокійно озирався, як той баклан на скелі серед моря, й знов застромляв у труп свого огидного жовтого дзьоба; а людина розпачливо падала долілиць у порох. Кільком щасливцям поталанило знайти хамелеонів, гадюк. Та найбільше живила їх любов до життя. До нього, єдиного, тяглися їхні душі,— вони чіплялися за нього з тим неймовірним зусиллям волі, завдяки якому тривало їхнє існування.

Найстійкіші трималися один одного, посідавши колом серед рівнини, між мертвяками; загорнувшись у плащі, вони вдавалися в мовчазну тугу.

Ті, що народилися в місті, згадували гомінливі вулиці, таверни, театри, лазні й голярні, де можна почути стільки цікавого. Іншим увижалися села на заході сонця, коли хвилюють жовті хліба і великі воли з міцним ярмом на шиї поволі виходять на узгірок. Кочовики мріяли про водойми, мисливці — про ліси, старі вояки — про битви, і в цьому дрімотному заціпенінні думки їхні плуталися з швидкоплинними й чіткими снами. Зненацька починалися в них галюцинації; вони шукали в прямовисній горі дверей, щоб ними вислизнути, і намагались пропхатися крізь гору. Інші, уявляючи, що в бурю пливуть десь морем, віддавали накази, нібито керуючи кораблем, а то з жаху сахалися назад, запримітивши в хмарах карфагенські війська. Декотрі вважали себе на бенкеті й співали пісень.

Багато варварів у якійсь дивній маячні повторювали одне й те саме слово або не вгаваючи робили один якийсь рух. А тоді підіймали голову, придивлялися один до одного і, помітивши, як страшно вони змарніли на лиці, починали душитися від ридання. Декотрі вже не страждали; щоб згаяти час, вони розповідали про всілякі небезпеки, яких щасливо уникали.

На всіх чигала близька й неминуча смерть. Скільки разів уже намарне силкувалися вони пробити собі вихід! Попросити б іще пощади в переможців, — та яким способом? Вони ж навіть не знали, де перебуває Гамількар.

Вітер віяв з ущелини. Він безупинним потоком ніс через грати пісок. І плащі, і волосся варварів укривалися ним, так ніби сама земля піднялася на них, бажаючи їх поховати. Все завмерло; одвічна гора щоранку здавалася їм іще вищою.

Інколи в блакитній глибині неба, на вільному роздоллі, швидко пролітали зграї птахів. Варвари заплющували очі, щоб їх не бачити.

Спочатку чулося їм гудіння в вухах, у них темніли нігті, холонуло в грудях, вони лягали на бік і мовчки конали.

На дев’ятнадцятий день умерло дві тисячі азіатів, півтори тисячі вояків із Архіпелагу, вісім тисяч лівійців, наймолодші з найманців і цілі племена, — загалом двадцять тисяч вояків, половина війська.

Автаріт, у якого залишилося всього п’ятдесят галлів, хотів уже накласти на себе руки, щоб не страждати далі, коли раптом йому видалося, що на горі просто перед себе побачив якогось чоловіка.

Знизу він здавався не більшим за карлика. Та Автаріт помітив на лівій руці його щит, що формою скидався на трилисник, і крикнув:

— Карфагенець!

І в долині, біля ґрат, і під скелями всі відразу попідводились. Вояк ходив над урвищем; варвари дивилися на нього знизу.

Спендій підняв бичачу голову; тоді з двох поясів зробив вінка, начепив його на роги і настромив голову на жердину на знак миролюбних намірів. Карфагенець зник. Вони чекали.

Нарешті ввечері, неначе камінь, що відвалився від скелі, раптом упала згори перев’язь із червоної шкіри, вся гаптована, з трьома діамантовими зірками; посередині був відбиток знаку Великої ради: кінь під пальмою. То була Гамількарова відповідь — він надсилав варварам перепустку.

Їм уже не було чого боятися; чи туди чи сюди — все одно край мукам. їх охопила безмірна радість, вони обіймалися, плакали. Спендій, Автаріт, Зарксас, чотири італійці, один негр і два спартанці зголосилися на парламентерів. Усі відразу ж на те й пристали. Та ніхто не знав, як їм дістатися до карфагенців.

Аж раптом щось загуркотіло з боку скель; одна з верхніх брил зрушилася з місця й покотилась додолу. З боку варварів і справді тих скель не можна було розвалити, бо складено їх із нахилом до найманців, та ще затиснено у вузькій щілині, а по той бік, навпаки, досить було сильно штовхнути, щоб вони посунулись донизу. Карфагенці поскидали їх, і, коли розвиднілось, брили спускалися в долину, ніби якісь зруйновані велетенські сходи.

Варвари не мали сили видертись ними наверх. їм спустили драбини; всі кинулися до них. Ядрами з катапульти їх відкинули назад. Випустили тільки десятьох.

Вони йшли поміж клінабарців, спираючись на крижі коням, щоб не впасти.

Тепер, коли почуття радості вляглося, вони занепокоїлись. Гамількар напевно поставить важкі умови. Та Спендій заспокоював їх:

— Говоритиму я!

І став вихвалятися, що знає, як треба говорити, щоб урятувати військо.

За кожним кущем вони зустрічали сторожу. Вартові падали ниць перед тією перев’яззю, що Спендій почепив через плече.

Коли вони прибули в пунійський табір, їх обступила юрба й навколо почулося перешіптування та сміх. В одному з наметів відслонився вхід.

Гамількар сидів у глибині намету на ослоні біля низького стола, де блищав оголений меч. Довкола нього стояли воєначальники.

Побачивши прибулих, він відсахнувся назад, а тоді схилився, щоб на них роздивитись.

У них були надмірно розширені зіниці, круг очей чорніли такі великі кола, аж сягали вух; між запалих, поораних зморшками щік стирчали посинілі носи; обвисла шкіра ховалася під шаром грифельно-сірого пороху; їхні губи прилипали до жовтих зубів; від них відгонило смородом, неначе з розритої могили; вони скидалися на живих мертвяків.

Серед намету, на маті, де збирались були сідати воєначальники, парував таріль з вареним гарбузом. Варвари вп’яли в нього погляди, тремтячи всім тілом, і сльози наверталися їм на очі. Одначе вони стримувались.

Гамількар відвернувся, до когось говорячи. Тоді всі вони впали на землю і лежма накинулися на гарбуз. їхні обличчя були геть заляпані жиром; гучне плямкання зливалося з радісним риданням. Певно, скоріше з подиву, аніж із жалю, дали їм спорожнити таріль. Коли вони повставали, Гамількар знаком наказав, щоб людина з перев’яззю говорила. Переляканий Спендій почав щось белькотати.

Гамількар, слухаючи його, крутив на пальці великого золотого персня, що ним відтиснув був на перев’язі карфагенський знак. Він упустив його на землю; Спендій вмить підняв перстень; перед господарем у ньому озвалися його рабські звички. Решта посланців аж здригнулися від такого плазування.

Та грек заговорив голосніше і взявся перелічувати всі Ганнонові злочини, бо знав, що він ворог Гамількарів; намагався розжалобити його, докладно розповідаючи про всі знегоди варварів та нагадуючи їхню вірність; він говорив довго, квапливо, облудно, навіть гостро; він так розходився, захоплений своїм завзяттям, що наприкінці вже й сам не знав, що говорить.

Гамількар відповів, що приймає їхні перепросини. Нарешті вони укладуть мир, і тепер уже остаточний! Але він зажадав видачі на його власний вибір десяти найманців без зброї і без тунік.

Вони не сподівалися на таке милосердя; Спендій вигукнув:

— Хочеш — бери й двадцять, господарю!

Ні, мені вистачить десятьох, — лагідно відказав Гамількар.

Їх випустили з намету, щоб вони змогли обміркувати вимогу. Коли посланці зосталися самі, Автаріт почав сперечатися, не погоджуючись віддавати на поталу своїх товаришів, а Зарксас накинувся на Спендія:

Чом ти не вбив його? Меч лежав коло тебе!

— Його! — огризнувся Спендій і кілька разів повторив: — Його! Його! — наче це було щось неможливе, а Гамількар був безсмертний.

Вони були такі знеможені, що простяглися горілиць на землі, не знаючи, що діяти.

Спендій умовляв їх поступитися. Кінець кінцем вони згодились і вернулися до намету.

Тоді суфет поклав свою руку в руку кожному з десятьох варварів, стискаючи їх великі пальці; потім він витер руку своїм одягом, бо їхня липка шкіра була така шорстка й водночас м’яка та засмальцьована, аж від дотику свербіла долоня, а з огиди брав дрож. Нарешті він сказав:

— Отже, всі ви ватажки над варварами і за них присягаєте?

— Так! — відповіли вони.

Щиросердо, без ніякого примусу, з наміром сповнити свої обіцянки?

Вони запевнили, що вернуться до війська, щоб виконати його вимогу.

— Гаразд, — сказав суфет, — згідно з угодою, укладе ною між мною, Баркою, та вами, посланцями від найманців, я обираю вас, і ви зостанетесь тут!

Спендій, зомлівши, впав на мату. Варвари, неначе сахаючись його, збилися докупи; не чути було жодного слова, жодної скарги.

Найманці, що виглядали своїх посланців, так і не дочекавшися, вирішили, що вони їх зрадили. Певна річ, вони перекинулись до суфета.

Почекали ще два дні; а тоді, на третій день вранці, наважилися. За допомогою мотуззя, списів, стріл та подертих полотнищ, сплетених на зразок драбини, вони повидряпувалися на скелю, і, покинувши найслабших, — десь близько трьох тисяч вояків, — подалися шукати туніської армії, щоб приєднатися до неї.

Вгорі над ущелиною стелилася площина, поросла кущами; варвари об’їли їх до бруньки. Потім натрапили на поле, де росли боби; все те вмить зникло, немовби там хмарою пройшла сарана. Години за три вони прийшли на друге плоскогір’я, оперезане зеленими горбами.

Поміж хвилястим пасмом отих пагорків, на певній відстані один від одного, мерехтіли сріблястим блиском якісь снопи; під ними — як те невиразно помітили засліплені сонцем варвари — маячіло, немов підпори, чорне громаддя. Снопи спиналися, ніби виростаючи. То були списи на баштах грізно озброєних слонів.

Окрім рогатин на їхніх нагрудних пасах, шпичаків на іклах, мідних пластинок, що вкривали боки, та кинджалів, прилаштованих до наколінників, на хоботах їхніх були ще ремінні кільця, з яких стирчали великі ножі; вийшовши всі разом з глибини долини, вони насувалися з обох боків рівнобіжними лавами.

Невимовний жах морозом пройняв варварів. Вони на віть не пробували тікати. їх уже оточили.

Слони вганялися в це людське скопище, нагрудні рогатини шматували людей, шпичаки на іклах перевертали їх, мов лемеші плугів; вони тяли, краяли, рубали озброєними хоботами; башти, повні запальних стріл, скидалися на рухомі вулкани; тільки й видно було, що величезну купу, серед якої людські тіла рябіли білими плямами, мідна зброя — сірими бляхами, а кров — червоними струмками; страшні тварини, пробиваючись крізь оте місиво, смугували його чорними борознами. Найлютішого слона поганяв якийсь нумідієць у вінку з пір’я. Він кидав дротики навдивовижу швидко і за кожним присвистував протягло й пронизливо; під час різанини величезні, слухняні, мов пси, тварини скоса поглядали в його бік.

Коло, що займали слони, мало-помалу вужчало; знесилені варвари не опиралися; незабаром тварини були посередині луки. їм ставало вже тісно; збиваючись докупи, вони схоплювалися на диби й стикалися іклами. Раптом Нар-Гавас угамував їх, і, повернувши назад, слони риссю пустилися до пагорків.

Тим часом дві найманські синтагми, що втекли праворуч і принишкли в невеличкій западині, покидали зброю, обернулися до пунійських наметів і, впавши навколішки, підняли руки, благаючи помилування.

їм пов’язали руки й ноги; тоді поклали рядами на землю і повернули слонів.

Груди тріщали, неначе розламувані скрині. Кожен слон щокроку чавив двох людей; велетенські ноги грузли в тілах, а стегна рухались так, що здавалося, ніби слони кульгають. Вони простували далі й далі, доки не дійшли до кінця.

Долина завмерла знову. Запала ніч. Гамількар утішався видовищем своєї помсти; аж раптом здригнувся.

Він побачив, та й усі побачили, — кроків за шістсот ліворуч, на верхівці пагорка стояв ще загін варварів. Справді, чотириста найстійкіших найманців — етрусків, лівійців та спартанців — вибралися на узвишшя ще до нападу й стояли там, вагаючись. Коли ж побачили, як знищено їхніх товаришів, вони ухвалили продертися крізь карфагенські лави і вже спускалися щільними колонами, становлячи нездоланну, жахливу силу.

До них відразу послали гінця. Суфетові потрібні вояки; він ладен прийняти їх без будь-яких умов — так, мовляв, зачарували вони його своєю відвагою. Вони можуть навіть, додав карфагенський посланець, підійти ближче, де на призначеному місці знайдуть собі харч.

Варвари побігли туди і їли цілу ніч. Тоді карфагенці почали ремствувати, докоряючи суфетові за його прихильність до найманців.

Чи то дав він волю їхній невгамовній лютості, чи, може, то було якесь витончене лукавство? Другого дня він сам пішов до варварів, без меча й без шолома, з почтом клінабарців і сказав їм, що йому доводиться харчувати й так велику силу людей і тому він не має на думці залишати всіх їх у себе. А що йому таки потрібна певна кількість вояків і він не знає кращого способу вибрати їх з-поміж решти, то вони мусять битися один з одним до смерті; переможців він прийме до своєї варти. Така, мовляв, смерть — гідна іншої,— і, відсторонивши своїх вояків (пунійські знамена затуляли найманцям обрій), показав вишикувані в рівний ряд сто дев’яносто два Нар-Гавасо-ві слони, що вимахували великими мечами на хоботах; кожен був подібний до велетня, що тримає над головою сокиру.

Варвари мовчки перезирнулися. Зблідли вони, жахнувшись не смерті, а страшного приневолення, що йому оце мають скоритись.

Спільне життя зростило палку дружбу між цими людьми. Для більшості з них табір замінив батьківщину. Не маючи сім’ї, вони переносили на своїх товаришів потребу когось голубити і спали вдвох під одним плащем просто зоряного неба. Навіть більше, у цих нескінченних поневіряннях на чужих землях, серед убивств і всіляких пригод між них поставали незвичайні любовні взаємини — сороміцькі, а проте міцні, як між подружжям, коли дужчий захищав у бою слабшого, допомагав йому перебиратися через провалля, витирав піт на лобі, як він лежав у пропасниці, крав йому харч; а той, здебільшого якесь хлопча, підібране край шляху, що згодом стало найманцем, платив за таку відданість щедрим ніжним піклуванням та подружньою догідливістю.

Вони мінялися намистом і сережками, що колись, визволившись з якоїсь небезпеки, дарували один одному, сп’янілі від радощів. Кожен волів померти, ніхто не хотів убивати. Юнак казав сивобородому воякові:

— Ні, ні, ти дужчий! Ти помстишся за нас. Убий мене.

А старий відповідав:

— Мені менше лишилося жити! Вдар мене в серце і більш не думай про те!

Брати, взявшись за руки, дивилися один на одного; коханець прощався навіки з коханцем, плачучи в нього на плечі.

Вони поскидали панцери, щоб лезо меча швидше впиналося в тіло. Тоді стало видно великі шрами, які вони дістали, боронячи Карфаген; здавалося, то були написи на колонах.

Вишикувались вони в чотири рівні лави, як гладіатори, і почали нерішуче битися. Декотрі позав’язували собі очі, і їхні мечі невпевнено тицяли в повітрі, неначе ціпки сліпців. Карфагенці почали реготати, називаючи їх боягузами. Варвари пожвавішали і незабаром усі втяглися в бійку, запальну, жахливу.

Бувало, двоє геть закривавлених людей спинялися, падали в обійми один одному і вмирали, цілуючись. Ніхто не відступав. Кидалися на простягнені мечі. Лють їхня була така нестямна, що карфагенці, стоячи віддалік, страхалися варварів.

Нарешті вони спинилися. З грудей їм вихоплювалося гучне хрипіння, довге закривавлене волосся звисало на плечі, наче вони повилазили оце з якоїсь пурпурової купелі; крізь ті мокрі пасма блищали їхні очі. Дехто швидко крутився на місці, як поранена в голову пантера. Інші стояли непорушно, роздивляючись на трупи, що лежали коло ніг; тоді раптом починали роздирати собі нігтями щоки і, вхопивши обіруч меча, встромляли його собі в живіт.

Лишилося ще шістдесят чоловік. Вони попросили пити, їм гукнули кинути мечі; вони покидали зброю, і тоді їм принесли води.

Коли вони пили, повстромлявши голови в чаші, шістдесят карфагенців напали на них і повбивали кинджалами в спину.

Гамількар зробив те, аби догодити жорстоким інстинктам свого вояцтва і тією підступністю більше прихилити його до себе.

Отже, війні настав край, у кожному разі, так гадав Гамількар; Мато вже не опиратиметься; суфета палила нетерплячка, і він наказав негайно рушати.

Розвідники, вернувшись, сказали йому, що бачили валку, яка прямувала до Олов’яної гори. Гамількара те не стурбувало. Коли найманців знищено, кочовики вже не становлять загрози. Залишалося здобути Туніс. Він рушив туди, роблячи довгі переходи.

Суфет послав Нар-Гаваса в Карфаген сповістити про перемогу, і нумідійський цар, гордий за свої успіхи, став перед Саламбо.

Вона прийняла його в своїх садах, під крислатим сикомором, сидячи між подушок із жовтої шкіри; при ній була Таанах. Білий серпанок оповивав Саламбо, затуляв навіть рота й чоло, залишаючи відкритими самі очі; проте з-під нього уста її яскріли так само виразно, як і самоцвіти на її пальцях; весь час, поки вони розмовляли, вона тримала руки під серпанком, ні разу не ворухнувшись.

Нар-Гавас сповістив її про перемогу над варварами. Вона благословила його, подякувавши за ті послуги, що він зробив її батькові. Тоді він став докладно розповідати про похід.

Довкола них на пальмах ніжно воркотали голуби, а в траві пурхали інші птахи: галеоли з намистом на шиї, тартеські перепели, пунійські цесарки. Віддавна занехаяний сад загущавів буйною зеленню; по гіллі касій п’ялися вгору колоквінти, трояндові поля заросли ластівнем, всіляке зілля, посплітавшись між собою, утворювало цілі шатра; скісне сонячне проміння, як у лісі, стелило по землі густу тінь від того листя. Приручені тварини, знову здичавілі, зачувши найменший шурхіт, кидалися геть. Часом видно було газель, що волочила застрягле поміж чорних ратичок павине пір’я. Далекий гомін міста губився в гуркоті хвиль. Синіло глибоке небо; на морі не видно було жодного вітрила.

Нар-Гавас закінчив розповідь; Саламбо мовчки дивилася на нього. Він був у квітчастій лляній одежі, облямованій знизу золотими торочками; дві срібні стріли держали його заплетене над вухами волосся; правицею спирався він на ратище, оздоблене золотими кільцями й жмутками волосу.

Вона дивилась на нього, а в голові роїлася безліч невиразних думок. Цей юнак з ніжним голосом та жіночим* станом чарував їй очі своєю грацією і здавався старшою сестрою, посланою Ваалами на її захист. Тоді їй спав на думку Мато; вона не змогла стриматись і спитала, що з ним сталося.

Нар-Гавас відповів, що карфагенці йдуть на Туніс, щоб захопити його. Що далі говорив він про певність їхньої

перемоги та про безсилля Мато, то більше її тішила якась невимовна надія. Губи її тремтіли, важко здіймалися груди. Коли він нарешті пообіцяв убити його, вона вигукнула:

— Авжеж, убий його, так треба!

Нумідієць відказав, що він палко жадає смерті Мато, бо коли скінчиться війна, стане її чоловіком.

Саламбо здригнулася й схилила голову.

Та Нар-Гавас уже провадив далі, порівнював бажання свої з квітами, що прагнуть дощу, з мандрівцем, який заблудив і чекає світанку. Він сказав, що вона прекрасніша за ясну зорю, ніжніша за вранішній легіт, ласкавіша за лице гостинного хазяїна. Він звелить навезти їй із Країни чорних людей всілякої дивини, незнаної в Карфагені, і посипле золотим піском підлогу в їхній оселі.

Западав вечір. Пахтіло м’ятою. Вони довго дивилися мовчки одне на одного, й очі Саламбо під довгим серпанком були схожі на дві зорі в прогалині між хмарами. Ще не зайшло сонце, коли він пішов.

Коли він поїхав з Карфагена, старійшини, важко пригнічені, полегшено зітхнули. Народ вітав його ще з більшим захопленням, ніж перше. Якщо Гамількар і нумідійський цар переможуть найманців самі, вони будуть нездоланні. Тим-то вони, щоб якось ослабити Барку, ухвалили залучити до визволення Республіки свого улюбленця — старого Ганнона.

І він зараз же вирушив у західні провінції, щоб помститися в тих місцях, де колись бачили його ганьбу. Але населення й варвари чи повмирали, чи то поховалися, чи, може, повтікали. Тоді гнів його окошився на самій місцевості. Він палив руїни руїн, не лишав жодного дерева, жодної билинки; мордовано кожну впійману дитину, кожного каліку, жінок він віддавав воякам на ґвалтування перед тим, як зарізати; найвродливіших кидали в його ноші,— його важка недуга розпалювала в ньому жагу, і він вдовольняв її з шаленством розпачу.

Часто на гребені горбів раптом зникали якісь чорні намети, немовби їх зносило вітром, і тоді великі кола з блискучими краями, що в них розпізнавали колеса возів, починали з жалісним скрипінням крутитися, спускаючись у долину. То скрізь по нетрях тинялися отак племена, котрі, покинувши облогу Карфагена, сподівалися якоїсь нагоди або перемоги найманців, щоб нарешті повернутися назад. Та, видно, зі страху чи, може, гнані голодом, усі вони подалися назад на свою батьківщину, і вже їх не бачили.

Гамількар не заздрив Ганноновим успіхам. Та йому хотілося якнайшвидше покінчити з війною, і він звелів Ганнонові рушити на Туніс; і Ганнон, люблячи свій край, на призначений день був під міськими мурами.

Захищали місто тамтешні мешканці, дванадцять тисяч найманців, та ще всі поїдачі нечисті; їх, як і Мато, вабив на обрії Карфаген, і прості вояки, і шалішим здаля поглядали на його високі мури, мріючи про ті несказанні втіхи, що ховалися за ними. Об’єднані спільною ненавистю, вони швидко приготувалися до оборони. Зібрали всі бурдюки і виготовили з них шоломи; повирубувавши в садах усі пальми, поробили з них списи, повикопували водоймища, на харчі ловили в озері великих білих риб, що живилися трупами й нечистотами. Напівзруйновані міські мури, про які Карфаген не хотів дбати через своє суперництво, були такі нікчемні, що їх можна було повалити, штовхнувши плечем. Мато позатуляв діри в них камінням із будинків. Це була остання сутичка; він ні на що не сподівався, проте казав собі, що доля мінлива.

Карфагенці, наблизившись, помітили на валу якогось чоловіка, що до пояса вистромлявся над бійницями. Стріли, які дзижчали з усіх боків, видно, лякали його не більше, ніж зграя ластівок. Жодна стріла якимось чудом його не зачепила.

Гамількар став табором з півдня; Нар-Гавас зайняв праворуч від нього Радеську рівнину, Ганнон — берег озера; три воєначальники повинні були зберігати таке розташування, щоб усім воднораз напасти на фортечний вал.

Гамількар хотів спершу показати найманцям, що каратиме їх, як рабів. Він наказав розіп’яти десятьох посланців один біля одного, на пагорку проти міста.

Побачивши це видовище, обложені покинули вал.

Мато вирішив, що коли б йому пощастило прослизнути поміж мурами й Нар-Гавасовими наметами перше, ніж нумідійці встигнуть ударити, він зміг би напасти на карфагенську піхоту й затиснути її між своїм загоном та військом, що було в місті. Він із бувалими вояками кинувся вперед.

Нар-Гавас помітив його. Він подався берегом озера до Ганнона і сказав, щоб той послав своїх вояків на допомогу Гамількарові. Чи вважав він, що Барка надто слабкий і не зможе встояти проти найманців? Чи то підступність була, чи недоумство? Ніхто ніколи про те не дізнався.

Ганнон, бажаючи принизити свого суперника, не вагався. Він гукнув, щоб сурмили в сурми, і все його військо повалило на варварів. Найманці повернулися й побігли на карфагенців; вони перекидали їх, чавили ногами і, відкинувши геть, добралися до Ганнонового намету, де він сидів тоді серед тридцятьох карфагенців, найвельможніших з-поміж старійшин.

Видно, його приголомшила відвага найманців; він почав гукати своїх воєначальників. Варвари тяглися з кулаками йому до горла, обсипали його лайкою. Юрба тислася до нього, і ті, що схопили його, насилу втримували його на ногах. А він тим часом шепотів кожному на вухо:

— Я тобі дам усього, чого ти захочеш! Я багатий! Вря туй мене!

Його потягли. Хоч який був тяжкий, а ногами землі й не торкався. Старійшин поволокли також. Його пойняв іще більший жах.

— Ви мене перемогли! Я ваш бранець! Я відкуплюсь! Вислухайте мене, друзі!

Його несли на плечах, тиснучи з боків, а він знай казав:

— Що ви будете робити? Чого ви хочете? Я ж не відбиваюсь, самі бачите!

Коло брами стирчав величезний хрест. Варвари ревли:

— Сюди! Сюди!

Та він волав ще голосніше; в ім’я їхніх богів благав привести його до шалішима, бо, мовляв, має сказати йому щось таке, від чого залежить їхній порятунок.

Вони спинилися; дехто казав, що розумно було б покликати Мато. Пішли шукати його.

Ганнон упав на траву; він раптом побачив довкола ще інші хрести, немовби то заздалегідь примножено тортури, якими хотіли його закатувати; він силкувався переконати себе, ніби це йому ввижається, що хрест один, а тоді став запевняти себе, що його й зовсім нема. Нарешті суфета підвели.

— Кажи! — промовив Мато.

Ганнон запропонував віддати до рук йому Гамількара, потім, мовляв, вони ввійдуть у Карфаген і будуть там удвох царювати.

Мато пішов від нього, давши воякам знак швидше з ним кінчати. То було, на його думку, хитрування, аби вигадати час.

Варвар помилявся; Ганнон був у притузі, коли не зважають ні на що, та ще й так люто ненавидів Гамількара, що, мавши найменшу надію врятуватися, віддав би його на поталу разом з усім військом.

Під тридцятьма хрестами лежали знеможені старійшини; попід пахви їм уже просунули мотузки. Тоді старий суфет, зрозумівши, що має померти, заплакав.

Варвари здерли з нього рештки одягу, і стало видно всю його страшну потворність. Болячки вкривали цей безформний лантух; сало на ногах закривало нігті, звисало із пальців зеленавими клаптями; сльози, стікаючи між струп’ям щік, надавали обличчю якогось неймовірно сумного вигляду і, здавалося, котилися ширшими струмочками, ніж звичайно на людському лиці. Його царська пов’язка трохи розпустилася і волочилась у поросі разом із білим волоссям.

Варвари побачили, що ніякими мотузками витягти його догори не можна буде, і за пунійським звичаєм прибили суфета цвяхами, коли хрест лежав іще на землі. Муки розбудили в ньому почуття гордості. Він почав обсипати варварів лайкою. Він шаленів, звивався, наче морське чудисько, яке ріжуть на березі, віщував, що за нього впаде на них люта помста і всі вони сконають у ще жахливіших муках.

Так воно й сталося. По той бік міста, звідки вихоплювались язики полум’я й клуби диму, конали найманські посланці.

Декотрі, що спочатку знепритомніли, тепер під свіжим повітрям отямились; вони висіли, опустивши голови на груди й трохи осунувшись, дарма що руки їм поприбивали над головою; з п’ят і з рук у них великими краплями стікала кров, повільно, як падають з гілля достиглі плоди; і Карфаген, і затока, і гори, й полонини, — все перед ними крутилося, неначе якесь велетенське колесо; іноді, знявши з землі хмару куряви, їх обгортав вихор; палила їх страшенна спрага, в роті важко ворушився язик, і вони відчували, як тече по них крижаний піт і як відлітає душа.

І все-таки десь у безкраїй далині їм ще ввижались якісь вулиці, здавалося, йдуть вояки, похитуються мечі; і гуркіт бою долинав до них невиразно, як шум хвиль до моряків, що помирають на щоглах розбитого судна.

Італійці, дужчі за інших, іще кричали; лакедемоняни мовчки заплющували очі; Зарксас, колись такий могутній, схилився, мов зламана очеретина; ефіоп, поруч нього, відкинув голову назад, через поперечину хреста; непорушний Автаріт поводив очима; його довга чуприна, затиснена в розколині деревини, стирчала над лобом, і хрипіння, що вихоплювалося з його грудей, було подібне до гнівного гарчання. Щодо Спендія, то він пройнявся якоюсь дивною відвагою; певний свого близького вже довічного визволення, він зневажливо ставився до життя і спокійно чекав смерті.

Конаючи, вони інколи здригалися, відчувши на губах дотик пір’я. Від великих крил, що тремтіли довкола, на них падали тіні, і в повітрі лунало каркання; Спендіїв хрест був найвищий, тому саме на нього спустився перший шуліка. Тоді Спендій повернув голову до Автаріта і сказав повільно, з якимось незбагненним усміхом:

Чи пам’ятаєш ти левів на Сіккському шляху?

То були наші брати! — відповів галл і сконав. Саме на той час Гамількар проломив мур і дійшов до фортеці. Раптом під навальним вітром дим розвіявся, відкривши обрій, на якому видніли карфагенські мури; йому ввижались навіть люди, що дивилися з тераси Ешмунового храму; тоді він перевів погляд ліворуч і побачив на березі озера тридцять височезних хрестів.

Щоб надати їм страшнішого вигляду, варвари спорудили їх, посточувавши стовпи від своїх наметів; і тридцять трупів старійшин стриміли високо в небі. На грудях у них маячіло щось, наче білі метелики; то було пір’я на стрілах, що їх пускали в них знизу.

Вгорі на найвищому хресті блищала широка золота стрічка; вона висіла на плечі, бо руки з цього боку не було; Гамількар насилу пізнав Ганнона. Його крихкі кістки розсипалися, коли в них влучали залізні наконечники стріл, частини тіла повідпадали, і на хресті лишилися якісь безформні оцупки, подібні до шматків туші, що висять на дверях крамниці, де продають дичину.

Суфет нічого про це не знав; місто, височіючи перед ним, заступало все, що діялось по той бік, а воєначальники, яких він один за одним посилав до двох ватажків, не верталися. Лише згодом надбігли втікачі й розповіли про поразку; карфагенське військо спинилося. Лиха звістка, що впала саме в розпалі перемоги, тяжко їх пригнітила. Вони вже не слухались Гамількарових наказів.

Мато скористався з того, щоб далі нищити нумідійців.

Зруйнувавши Ганнонів табір, він пішов на них. Назустріч вийшли слони. Але найманці повихоплювали із стін головешки й рушили рівниною, вимахуючи вогнями; налякані величезні тварини кинулися бігти в затоку і, зчепившися між собою, вбивали одна одну, тонули під тягарем своїх панцерів. Нар-Гавас пустив у бій кінноту; тоді найманці попадали ницьма на землю, а коли коні були за три кроки, стрибнули під них і ножами порозпнахували їм черева. Коли наспів Барка, половина нумідійців уже загинула.

Знеможені найманці неспроможні були встояти проти його війська. Вони, пильнуючи ладу, відійшли до гори Теплих Вод. Обачний суфет не погнався за ними. Він рушив до Макарського гирла.

Туніс належав йому; та від нього тільки й зосталося, що купи повитих димом руїн. Повибиване з мурів каміння валялося аж посеред рівнини; в далечині, понад берегом затоки, гнані вітром слонячі туші наштовхувались одна на одну, неначе архіпелаг чорних пливучих скель.

Нар-Гавас, устрявши в цю війну, спустошив свої ліси, зібрав і молодих і старих слонів, і самців і самиць, і тепер військову міць його краю було підірвано остаточно. Народ, бачивши здаля, як гинули слони, впадав у відчай; люди лементували по вулицях, кличучи на ім’я тварин, неначе своїх померлих друзів:

— О Непереможний! О Звитяжцю! Громобою! Ластівко!

Першого дня за ними побивалися більше, ніж за полеглими громадянами. Але другого дня на горі Теплих Вод замаячіли намети варварів. Тоді всіх охопила така розпука, що багато городян, надто жінки, сторчма кидалися з височини Акрополя.

Ніхто не знав задумів Гамількара. Жив він у наметі відлюдно, маючи при собі лише якогось хлопчину, і ніхто разом із ним не їв, навіть Нар-Гавас. Зрештою, суфет виявляв до нього велику увагу після Ганнонової поразки, та нумідіиськии цар так жадав стати його зятем, що аж боявся вірити в його щирість.

Ця Гамількарова бездіяльність приховувала його спритні військові задуми. Вдаючись до всіляких хитрощів, він привернув на свій бік сільську старшину; найманців проганяли, цькували, нищили, наче звірів. Тільки-но входили вони в ліс, як зараз же навкруги спалахували дерева; пили з джерела воду — виявлялося, що вона отруєна; ховалися в печери спати — їх замуровували. Тубільці, що досі захищали найманців, тягнучи за них руку, тепер і собі ганялися за ними; варвари часто помічали на них карфагенську зброю.

У багатьох обличчя взялося червоним струп’ям; дехто гадав, що то прикинулась Ганнонова недуга, коли вони торкалися до нього; інші пояснювали це тим, що з’їли риб Саламбо; проте, й гадки не мавши в тому каятись, варвари важились на ще страшніше блюзнірство, щоб якнайдужче поганьбити пунійських богів. їм хотілося геть понищити їх.

Отак вони поневірялися ще три місяці вздовж східного берега, потім — за горою Селум, аж до пісків пустелі. Вони шукали пристановища, вже абиякого. Тільки Утіка і Гіппо-Заріт їх не зрадили; та Гамількар обложив ці міста. Тоді вони манівцями подалися на північ, навіть не знаючи туди шляху. Від тяжкої притуги їм аж потьмарився розум.

Вони вже нічого не почували, крім страшенної люті, що зростала все більше й більше; аж одного дня опинилися вони в Кобуському міжгір’ї, знову перед Карфагеном!

Тоді почалися часті сутички. Тепер фортуна поділилася нарівно; але супротивники були такі виснажені, що воліли б не цих сутичок, а великого бою, аби тільки був він останній.

Мато хотів уже сам піти до суфета з тією пропозицією. Один із лівійців перебрав жертву на себе. Дивлячись йому вслід, всі були певні, що він не вернеться.

Він вернувся того самого вечора.

Гамількар прийняв їхній виклик. Мали вони зустрітися другого дня, коли зійде сонце, на Радеській рівнині.

Найманці поцікавились, чи не казав він іще чогось, і лівієць додав:

— Коли я зостався стояти перед ним, він спитав мене, чого я чекаю; я відповів: «Щоб мене вбили!» Тоді він сказав: «Ні! Іди собі! Тебе вб’ють завтра разом з іншими».

Така великодушність здивувала варварів, а декого налякала, і Мато пошкодував, що посланця не вбили.

У нього лишилося ще три тисячі африканців, тисяча двісті греків, півтори тисячі кампанійців, двісті іберійців, чотириста етрусків, п’ятсот самнітів, сорок галлів і ватага нафурів, кочовиків-розбійників, надибаних у Країні фініків, — усіх разом сім тисяч двісті дев’ятнадцять вояків, але не було ні одної цілої синтагми. Вони позатикали діри на своїх панцерах кістками тварин і замість бронзових котурнів узули ганчір’яні сандалі. Мідні й залізні бляхи обтяжували їхній одяг; з усіх боків лахміттям висіли на них кільчасті панцери, а шрами поміж волоссям на руках і на обличчях смугували їм шкіру, немов червоні нитки.

Гнів за своїх забитих товаришів прокидався в їхніх душах і додавав їм сили. Вони невиразно почували себе слугами якогось бога, що витає в серцях усіх пригноблених, жерцями всесвітньої помсти. Вони шаленіли з невимовно тяжкої кривди, їм заподіяної, надто боляче було їм бачити Карфаген, що бовванів на обрії. Варвари заприсяглися битись пліч-о-пліч до смерті.

Вони забили в’ючаків і попоїли досхочу, щоб якнайбільше набратися сили; потім лягли спати. Декотрі молилися, обернувшись хто до якого сузір’я.

Карфагенці вийшли на рівнину раніше за них. Вони понамащували олією щити, щоб легше ковзали по них стріли. Піхотинці, в яких було довге волосся, з обачності підстригли його над чолом; а Гамількар звелів о п’ятій годині поперекидати всі казани з їжею, бо він знав, що не слід іти в бій з надто важким шлунком. В нього було чотирнадцять тисяч вояків, майже вдвічі більше, ніж варварів. А проте він ніколи ще так не тривожився; якби його подолали — Республіці прийшов би край, а сам він загинув би на хресті; якби ж, навпаки, переміг він, то, перейшовши Піренеї, обидві Галлії і Альпи, дістався б до Італії, і рід Барка панував би довіку. Двадцять разів на ніч він уставав, щоб самому доглянути всього до найменших дрібниць. А карфагенці були в розпачі, живучи під тягарем нескінченного страху.

Нар-Гавас уже не покладався на вірність своїх нумідійців. Та й варвари могли подолати їх. Незвична млявість охопила його; він раз у раз пив воду великими чашами.

Аж несподівано якийсь чоловік відслонив полотнище в його намет і поклав на долівку вінець із кам’яної солі, оздоблений священними малюнками з сірки й перламутрових ромбиків; заведеним звичаєм карфагенянки, бувало, надсилали нареченому шлюбний вінець; це був знак любові, немовби запросини.

Але Гамількарова дочка не відчувала ніжності до Нар-Гаваса.

її нестерпно гнітив спомин про Мато; їй здавалося, що смерть цієї людини визволила б її від отих думок, — так вигоюють гадючий укус, розчавивши на рані гадюку. Нумідійський цар був їй покірний і нетерпляче чекав на весілля, а що справити його мали після перемоги, то Саламбо й послала цей дарунок, щоб підняти Нар-Гавасові дух. І враз розвіялась його тривога; він тільки й марив тепер про щастя мати таку вродливу жінку.

Той самий образ являвся й Мато; але він одігнав його і свою притлумлену любов переніс на товаришів по зброї. Він любив їх щиро, мов частку самого себе, частку власного гніву, й почував, як підіймається його дух, як дужчають руки; він ясно уявляв собі все, що треба робити. А коли часом і вихоплювалось у нього зітхання, то було це, коли згадував про Спендія.

Він вишикував варварів у шість однакових лав. Всередині поставив етрусків, прикутих до бронзового ланцюга, ззаду стрільців, а з боків прикрив їх нафурами, що сиділи на короткошерстих верблюдах, укритих страусовим пір’ям.

На подібний лад суфет вишикував і карфагенців. За піхотою, обіч велітів поставив він клінабарців, а за ними нумідійців; коли починало світати, обидві вишикувані армії стояли лице в лице. Здаля вояки грізно поглядали одні на одних. Спочатку вагалися; нарешті обидві армії заворушились.

Щоб не стомлюватись, варвари посувалися спроквола, гупаючи ногами по землі. Середина пуніиського війська випнулась, утворюючи вигнуту лінію. Тоді раптом почувся страшенний хряск, немовби зіткнулося два кораблі. Перша лава варварів хутко розімкнулась, і стрільці, сховавшись за нею, взялися метати кулі, стріли, дротики. Тим часом крива лінія карфагенського війська мало-помалу випросталась, а потім почала западати всередину; тоді обидві частини велітів зблизились, як ніжки циркуля. Варвари, вихопившись уперед проти фаланги, попалися в ті лещата; вони йшли на певну загибель. Мато спинив їх; поки два карфагенські фланги посувалися вперед, він вихопив із середини три ряди вояків, які негайно стали на флангах, і його військо подовшало втроє.

Але варвари, що стояли з обох боків, були найслабші, надто з лівого крила, — їхні сагайдаки вже спорожніли; і загін велітів, нарешті підійшовши до них, широко врубався в їхні лави.

Мато відвів їх назад. З правого флангу стояли в нього кампанійці, озброєні сокирами, він кинув їх на ліве крило карфагенців; потім середина рушила на ворога, а з другого краю вояки, що були в безпеці, не підпускали велітів.

Тоді Гамількар поділив свою кінноту на загони, розставив між них гоплітів і пустив їх на найманців.

Вся ота клинувата громада з вершниками спереду ширші боки свої наїжачувала списами. Варвари неспроможні були встояти проти такої сили; тільки грецька піхота мала бронзову зброю; у всіх інших були насаджені на тички ножі, взяті по селах коси, сковані з колісних шин мечі; занадто м’яка залізна зброя згиналася, і поки варвари випростовували її ногами, карфагенці спокійнісінько рубали їх з усіх боків.

Але етруски, сковані одним ланцюгом, стояли на місці; вбиті не могли впасти, вони заважали іншим рухатись уперед; і ця широка бронзова смуга то витягувалась, то стискалася, гнучка, як змія, непохитна, як мур. Варвари спинялися за нею, щоб перешикуватися, перевести дух, — а тоді знову кидалися вперед з уламками зброї в руках.

У багатьох не було вже ніякої зброї, і вони голіруч стрибали на карфагенців, мов собаки, кусаючи їм обличчя. Галли з гордощів поскидали з себе плащі і здаля світили своїми великими білими тілами; щоб нагнати ворогам страху, вони ще більше розпанахували свої рани. Серед пунійських синтагм уже не чути було голосу покликача, що вигукував накази; тепер подавали знаки знаменами, які раз у раз здіймалися над пеленою куряви, і кожен ішов, підхоплений з усіх боків величезним юрмищем.

Гамількар наказав нумідійцям іти вперед. Та назустріч їм кинулись нафури.

Одягнені в широкі чорні плащі, із жмутками волосся на маківці, із щитами з шкіри носорога, вони орудували мечами без держаків, поприв’язуваними до кінців мотузок; їхні верблюди, вкриті настовбурченим пір’ям, кричали протяжно й хрипко. Мечі несхибно влучали в ціль, а тоді рвучко відскакували разом із відтятою частиною тіла. Розлючені тварини чвалом ринули крізь синтагми Декотрі, з перебитими ногами, стрибали, як поранені стргуси.

Пунійська піхота вся валом повалила на варварів і розірвала їхні лави. Металися відірвані один від одного невеличкі загони. Блискуча зброя карфагенців охоплювала їх, мов золотий вінок; всередині його купами вирувала юрба, і сонце, б’ючи туди промінням, сяяло на вістрях мечів білими тремтливими цятками. На рівнині лежали ряди вбитих клінабарців; найманці здирали з них обладунки, зброю, чіпляли на себе і знову кидалися в бій. Карфагенці, введені в оману тими обладунками, часто приєднувалися до варварів. Розгубившись, вони стояли непорушно або тікали назад, і переможні вигуки, долітаючи здаля, здавалося, гнали їх, наче буря уламки корабля. Гамількар був у розпачі; все гинуло через геній Мато і непереможну хоробрість найманців.

Аж раптом здалеку долинуло гримотіння тамбуринів. То сунула юрба дідів, хворих, підлітків і навіть жінок; вони не могли більше терпіти гнітючої тривоги і вирушили з Карфагена; щоб почуватися під захистом якоїсь грізної сили, вони взяли в Гамількара єдиного на цілу Республіку слона з відтятим хоботом.

Тоді карфагенцям здалося, ніби сама батьківщина, покинувши свої мури, прийшла наказати їм, щоб померли за неї. Ще більша лють узяла їх, і нумідійці, пориваючи за собою все військо, ринули на ворога.

Варвари збилися на пагорку серед рівнини. Вони не мали ніякої надії на перемогу, ба навіть на життя; та це вже зосталися найкращі з найманського війська, найхоробріші й найдужчі.

Прибулі з Карфагена люди почали через голови нумідійців шпурляти в них рожни, шпигувальні голки, молоти; і ті, перед ким тремтіли з жаху консули, помирали тепер під ціпками, що їх кидали жінки; пунійська чернь нищила найманців.

Вони відступили на вершок пагорка; їхнє коло з кожною новою втратою дедалі меншало; двічі вони спускалися з горба, та їх зараз же відкидали назад. Карфагенці, оточивши їх безладною юрбою, простягали до них руки; просували між ногами своїх товаришів списи і навмання штурхали ними перед себе. Ноги їхні ковзалися в крові; схил був занадто стрімкий, і трупи котилися донизу. Слон, що силкувався вибратись на горбок, грузнув у них до черева; здавалося, топтати їх була йому велика втіха; і його вкорочений, широкий на кінці хобот раз у раз підіймався, неначе велетенська п’явка.

Потім усі спинилися. Карфагенці, скрегочучи зубами, дивилися на вершок пагорка, де стояли варвари.

Нарешті вони рвучко ринули вперед, і знов закипів бій. Часто найманці, гукаючи, ніби хочуть здатися, підпускали їх, а тоді, моторошно регочучи, раптом самі себе вбивали. Щоразу, як падали мертві, живі ставали на них, щоб захищатися. Утворилася ніби піраміда, що росла дедалі більша.

Незабаром зосталося їх всього п’ятдесят, потім — двадцять, далі — три і, нарешті, лише двоє: самніт, озброєний сокирою, і Мато, що досі ще мав свого меча.

Самніт, зігнувши коліна, рубав на всі боки сокирою і попереджав Мато, коли хтось йому загрожував:

— Пане мій, сюди! туди! пригнись!

Мато погубив свої наплічники, шолом, панцер і зостався геть зовсім голий; він був блідіший за мерця, волосся настовбурчене, в куточках уст піна; а меч його так швидко крутився, що утворював круг нього ніби ореол. Раптом камінь розбив йому меча біля самого руків’я; самніта вбили, і вал карфагенців густішав, насувався. Тоді Мато звів до неба порожні руки, заплющив очі і, розкинувши руки, як людина, що стрибає зі скелі в море, кинувся на списи.

Вони відхилилися перед ним. Кілька разів кидався він на карфагенців. Та вони відступали, відхиляючи зброю.

Раптом він торкнувся ногою меча. Хотів був схопити його, та відчув, що йому спутано зап’ястя й коліна, і впав.

Це Нар-Гавас, що вже кілька хвилин ішов услід за ним із тенетами на дикого звіра, використав слушну нагоду, коли той нагнувся, і накинув на нього сітку.

Тоді посадили Мато на слона, зв’язавши йому навхрест руки й ноги, і всі, окрім поранених, обступивши його, рушили галасливим юрмищем до Карфагена.

Звістка про перемогу якимось чудом дійшла туди о третій годині ночі; водяний годинник у Хамоновому храмі показував п’яту годину, коли всі прибули в Малку; тоді Мато розплющив очі. Будинки були так яскраво освітлені, що здавалося, ніби місто охоплене полум’ям.

Якийсь страшенний невиразний галас долітав до нього, а він, лежачи горілиць, дивився на зорі.

Потім зачинилися двері, і його сповила темрява.

А назавтра, о тій же самій годині сконала остання людина з тих, що зосталися в міжгір’ї Сокири.

Того дня, коли пішли від них товариші, зуаеки, що верталися до себе, розкидали завалений скелями прохід і якийсь час годували покинутих у міжгір’ї.

Варвари все ще сподівалися, що прийде Мато, і не хотіли кидати гори через слабодухість та кволість, через упертість, властиву хворим людям, які відмовляються міняти місце; нарешті, коли стало сутужно на харчі, зуаеки пішли геть. Було відомо, що в міжгір’ї лишилося не більше, як тисяча триста чоловік, і, щоб знищити їх, не варто було посилати туди війська.

За три роки війни розвелося багато диких звірів, особливо левів. Нар-Гавас улаштував на них облаву, а тоді, прив’язавши кіз на певній віддалі одна від одної аж до міжгір’я Сокири, погнав туди левів, — там вони всі й жили, коли посланець старійшин прибув туди дізнатися, що лишилося від варварів.

Вздовж усієї долини лежали леви й трупи; мертвяки мішалися з одягом і зброєю. Мало не кожному бракувало обличчя або руки; деякі начебто й не змінились; інші, геть позасушувані, лежали з шоломами на голих черепах; ноги, на яких не було вже тіла, стриміли з кнемід; на кістяках збереглися плащі; побілілі під сонцем кістки вирізнялися на піску блискучими плямами.

Леви відпочивали, припавши до землі грудьми, випроставши передні лапи і мружачи очі проти сонячного світла, що відбивалося від білих скель і тому було ще яскравіше. Інші сиділи на задніх лапах з утупленим просто перед себе поглядом або спали, згорнувшись у клубок, напівзаховані своїми буйними гривами; здавалося, що, понаїдавшись, вони нудьгують. Вони були такі самі непорушні, як гори, як мертвяки. Спускалась ніч; на заході простягалися по небу широкі багряні смуги.

Із однієї з тих куп, безладно розкиданих по долині, зіп’ялося щось невиразніше за мару. Тоді один із левів рушив туди, кидаючи на червоне небо чорну тінь від своєї страхітливої постаті; підійшовши до людини, він повалив її одним ударом лапи.

Потім простягся черевом на своїй жертві й заходився іклами витягати нутрощі.

Далі широко роззявив пащу і на кілька хвилин зайшовся протяжним ревом, що, відбившись луною в горах, завмер нарешті в пустелі.

Раптом згори покотилися дрібні камінці. Почулося тупотіння швидких ніг, і з боку заґратованого входу з’явилися гострі писки і шпичасті вуха; блиснули руді зіниці. То були шакали, що прийшли доїсти рештки.

Карфагенець, який, схилившись, дивився з висоти урвища, пішов назад.