Саламбо

V ТАНІТА

Вийшовши із садів, Мато і Спендій натрапили на мегарську огорожу, але невдовзі знайшли в грубих мурах пролом і прокралися на той бік.

Місцевість слалася спадисто, утворюючи щось ніби широкий вибалок. Довкола був голий простір.

— Вислухай мене, — мовив Спендій, — і, найперше, нічого не бійся… Я виконаю свою обіцянку…

Він змовк і замислився, ніби добираючи слова.

— Пригадуєш, коли сходило сонце, я на терасі Саламбо показував тобі Карфаген? Тоді ми були дужі, але ти й слухати не хотів!..

Потім почав урочисто:

— Мій владарю, є в Танітиному храмі таємниче покривало, що впало з неба, ним оповита богиня.

— Знаю, — сказав Мато. Спендій мовив далі:

— Воно священне, бо воно частка богині. Боги витають там, де є подоба їхня. Тим-то й могутній Карфаген, що має це покривало.

Тоді, нахилившись йому до вуха, сказав:

— Я привів тебе сюди, щоб його викрасти! Мато відсахнувся з жаху.

Геть! Шукай когось іншого! Я не хочу помагати в такому гидкому лиходійстві!

Але ж Таніта твій ворог, — мовив Спендій, — вона переслідує тебе, ти гинеш від її гніву. Пометися їй. Вона скориться перед тобою. Ти станеш майже безсмертний і нездоланний.

Мато схилив голову. Спендій вів далі:

— Нас розіб’ють. Військо само себе винищить. Нема надії ні на втечу, ні на допомогу, та й не простять нас! Якої б то кари богів мав ти боятися, коли в руках твоїх буде їхня сила? Невже тобі більше хочеться, переможеному, ганебно сконати десь під кущем або зазнати наруги від карфагенців і живцем згоріти на вогнищі? Владарю мій, настане той день, коли ти ввійдеш у Карфаген, оточений юрбою жерців, що цілуватимуть твої сандалі, а якщо й тоді буде тягарем тобі Танітине покривало, ти від несеш його назад до храму. Іди за мною! Заберемо його!

Страшна спокуса шарпала Мато. Йому хотілося заволодіти покривалом, не вчинивши блюзнірства. А може, є спосіб, думав собі, здобути могутність отого покривала, не викрадаючи його? Він не зважувався йти до кінця за своєю думкою і зупинявся на тій межі, звідки починалося найстрашніше.

— Ходім! — сказав Мато, і вони, поспішаючи, мовчки пішли вперед.

Дорога тепер підіймалася вгору; будинки стояли ближче один до одного. Спендій і Мато блукали в темряві вузькими вуличками. Рогожане лахміття, що запинало двері, билося об стіни. На одному майдані перед купою накошеної трави ремиґали верблюди. Далі пройшли галерею, оповиту зеленню. Загавкали собаки. Несподівано вони вийшли на відкритий простір і пізнали східний бік Акрополя. Внизу Бірси темніло довге громаддя: то був Танітин храм — скупчення статуй, садів, дворів та переддвір’їв, оточених низьким муром із насухо складених кам’яних плит. Спендій і Мато перелізли через мур.

За цією першою огорожею ріс платановий гай, що мав захищати від чуми та всілякої пошесті з повітря. Подекуди стояли ятки, де вдень торгували маззю для винищення волосся, парфумами, одягом, пиріжками, що мали форму місяця; продавалися там і фігурки богині та маленькі храми, вирізьблені з алебастрової брили.

Вони йшли сміливо, бо в ті ночі, коли місяць не показувався на небі, в храмі не справляли ніяких обрядів. Одначе Мато ступав тихіше; він зупинився перед трьома східцями з чорного дерева, що вели до другої огорожі.

— Вперед! — мовив Спендій.

Гранатові та мигдалеві дерева, кипариси і мирти, нерухомі, ніби вилиті з бронзи, чергувалися в певному порядку. Під ногами хрускотіли голубі камінці, що встеляли доріжку, а розквітлі троянди, нависаючи над нею, накривали всю алею склепінням. Вони дійшли до овального отвору, заплетеного ґратами. Мато, якого страхала ота могильна тиша, сказав:

Це отут змішують солодкі води з водами гіркими.

Все це я бачив, — відказав колишній раб, — у Сірії, в місті Мафугу.

Піднявшись по шести срібних східцях, вони пробралися за третю огорожу. Там стояв посередині величезний кедр. Нижні віти його були геть усі завішані стрічками та намистом, що їх поначіплював побожний люд.

Вони ступили ще кілька кроків, і перед ними постав фасад Танітиного храму.

Два довгі портики, архітрави яких опиралися на низькі пілястри, тяглись обабіч чотирикутної вежі з плескатою покрівлею, оздобленою серпом місяця. По кутках портиків та вгорі з чотирьох рогів вежі куріли у вазах пахощі. Витесані з каменю плоди гранатів і колоквінтів обтяжували капітелі. Плетиво ліній, ромби, разки перлів чергувалися по стінах, а загорожа із срібного філіграну охоплювала широким півколом бронзові східці, що спускалися від дверей.

При вході, поміж золотим та смарагдовим стовпом, зводився кам’яний конус; проходячи повз нього, Мато поцілував себе у праву руку.

Притвор храму був дуже високий; в склепінні зяяло безліч отворів; піднявши голову, можна було бачити зорі. Довкола, попід стінами, стояли комишеві кошики, ущерть натоптані бородами й чубами — дарунками юнаків, що досягли повноліття, — а посеред круглого притвору виступала з кам’яного лона, оздобленого вирізьбленими персами, жіноча постать. Опасиста й бородата, з опущеними повіками, жінка ніби посміхалася, схрестивши руки на великому животі, що його до блиску відполірували поцілунками юрми молільників.

Потім вони опинилися знову на вільному повітрі в поперечному коридорі, де стояв невеликий жертовник, приставлений до дверей із слонової кості. Заходити туди було невільно: самі тільки жерці могли відчиняти ті двері, бо те місце в храмі було не для молільників, а являло особливу оселю богині.

— Наші заміри нездійсненні! — сказав Мато. — Цього ти не зважив. Вертаймось!

Спендій оглядав стіни. Він хотів здобути покривало, сподіваючись не на його силу (Спендій вірив тільки в оракула), а на те, що карфагенці, втративши його, занепадуть духом. Щоб знайти якийсь вихід, вони обійшли храм іззаду.

Поміж фісташкових дерев видніли різні на вигляд будиночки. Подекуди бовваніли кам’яні фалоси; великі олені блукали спокійно, вряди-годи наступаючи ратицями на опалі соснові шишки.

Спендій і Мато пішли назад поміж довгих рівнобіжних галерей. Обабіч були повідчинювані навстіж невеличкі келії. На їхніх кедрових колонах зверху донизу висіли тамбурини й кімвали. Перед келіями, простягтись на матах, спали жінки. Від їхніх лиснючих тіл, натертих мастями, віяло пахощами прянощів та згаслих кадильниць. Вони були так рясно потатуйовані, так густо нарум’янені й насурмлені, стільки мали на собі намиста й перснів, аж, не бачивши, як здіймаються їхні груди, можна було подумати, що то на землі лежать справжні ідоли. Лотоси росли довкола фонтана, де плавала риба, така сама, як у Саламбо; низом, по храмових мурах, вився виноград із скляними лозами та смарагдовими гронами, і промені від коштовного каміння, пробиваючись поміж розмальованими колонами, грали на сонних обличчях жінок.

Мато задихався в гарячому повітрі, яким пашіли кедрові стіни. Всі ті символи запліднення, ті пахощі, той блиск, той дух приголомшували його. Крізь містичне засліплення думки його линули до Саламбо. Вона зливалася з самою богинею, і від того кохання його, як пишний лотос на глибокій воді, розцвітало ще буйніше.

Спендій підраховував, скільки б він заробив колись грошей, торгуючи цими жінками, і, поглядаючи метким оком, мимохідь прикидав, скільки важать золоті намиста.

Звідси також не можна було проникнути до храму. Вони вернулися до притвору. Тим часом як Спендій роздивлявся, всюди нишпорив, Мато, впавши ниць перед дверима, молився Таніті. Він благав, щоб вона не допустила того блюзнірства. Намагався змилосердити її ласкавим словом, ніби розгнівану людину.

Спендій помітив вузенький отвір над дверима.

— Вставай! — мовив він до Мато і звелів йому підійти впритул до стіни. Тоді, ставши однією ногою йому на руку, а другою на голову, дотягнувся до вузького душника і зник у ньому. Невдовзі Мато почув, що на плечі йому впала вузлувата мотузка, якою Спендій був обмотався, перше ніж спуститися в цистерну. Пнучись по ній обома руками, він незабаром опинився біля Спендія, у великій залі, повній темряви. Такий замах здавався чимось надзвичайним. Святиня тому й охоронялася не досить пильно, що його вважали за щось неможливе. Страх певніше за будь-які мури захищав святиню. Мато на кожному кроці чекав смерті.

Одначе в тій темряві блимало світло; вони підійшли ближче. То був світильник із скойки, що миготів на підніжжі статуї в кабірському головному уборі. Діамантові диски вкривали її голубі шати, а ланцюги, що йшли під кам’яні плити, приковували за п’яти до підлоги. Мато мало не крикнув.

— А, ось вона! Ось вона! — прошепотів. Спендій узяв світильника, щоб присвітити.

— Який же ти безбожник! — промурмотів Мато. А проте пішов за ним.

В сусідній залі, до якої вони вступили, не було нічого, крім чорного малювання, що зображувало іншу жінку, її ноги займали стіну до самого верху; тулуб тягся на всю стелю. З пупа звисало на шнурку величезне яйце; вона перекидалась аж на протилежну стіну донизу головою, сягаючи гострими пальцями кам’яної підлоги.

Щоб пройти далі, вони відхилили заслону, та потягнув вітер і згасив світильник.

Тоді вони пішли навпомацки, блукаючи в складному плетиві закапелків. Аж несподівано відчули під ногами щось на диво м’яке. Потріскуючи, розсипалися іскри; вони ступали ніби крізь вогонь. Спендій помацав підлогу й догадався, що вона вся вистелена рисячими шкурами. Потім їм здалося, ніби мокрий, грубий мотуз, холодний і липкий, ковзнув у них поміж ногами. Крізь отвори в стінах пробивалося тоненьке бліде проміння, і вони йшли на це непевне світло. Раптом вони помітили велику чорну змію; вона шугнула вперед і зникла.

— Тікаймо! — скрикнув Мато. — Це вона! Я чую її, вона йде сюди.

— Та ні! — відповів Спендій. — Храм порожній. Нараз сліпуче світло змусило їх опустити додолу очі.

Вони побачили довкола силу-силенну всіляких тварин; виморені, задихані, з випущеними пазурами, клубочились ті почвари, пнучись одна на одну в незбагненному сплетінні, що завдавало жаху. Змії мали ноги, бики були з крилами, риба з людськими головами пожирала плоди, в пащах крокодилів розцвітали квіти, а слони, попідіймавши хоботи, гордовито ширяли в небесній блакиті, немов орли. В страшному напруженні рухались їхні кінцівки, — одним бракувало їх, інші мали надміру багато. Висолоплюючи язики, вони ніби спускали дух. Було тут скупчено всі форми життя, так наче його зародки вийшли з одного лона, що носило їх у собі і несподівано розірвалося за цими стінами.

Дванадцять куль з голубого кришталю були розташовані колом по всій залі; підтримували їх схожі на тигрів почвари. Очі в них були вирячені, як у слимаків, і, вигинаючи дебелі крупи, вони тяглися головами туди, де на колісниці з слонової кості сяяла наймогутніша Раббетна, всеплодюща, остання із створених уявою істот.

Луска, пір’я, квіти й пташки сягали її пояса. Замість сережок з її вух звисали срібні кімвали, що торкалися щік. Великі очі дивилися пильно, а посеред чола горів іскристий камінь у формі сороміцького символу, що освітлював усю залу, відбиваючись над дверима у дзеркалах із червоної міді.

Мато ступив крок; під ногою в нього зрушилась кам’яна плита, і раптом усі кулі закрутилися, почвари заревли, полинула музика, мелодійна й грімка, як гармонія планет. Бентежна Танітина душа розливалася бурхливим потоком. Здавалося, богиня підведеться й розкриє обійми, велика, на весь храм. Аж раптом страхіття постуляли пащі, і кришталеві кулі перестали крутитись.

Ще якусь хвилину тремтіли в повітрі скорботні звуки і нарешті згасли.

— А де ж покривало? — мовив Спендій.

Його ніде не було видно. Де ж воно могло бути? Як його знайти? А що, коли жерці його заховали? Мато відчував, як у нього рвалося серце, віра його ніби похитнулась.

— Сюди! — шепнув Спендій.

Його вело натхнення. Він потягнув Мато за Танітину колісницю, де щілина, з лікоть завширшки, прорізувала стіну від стелі до підлоги.

Вони забралися до маленької круглої зали, такої високої, що вона здавалася порожнявою в колоні. Посередині лежав великий чорний камінь, напівкруглий, неначе тамбурин; на ньому палав вогонь; позаду стримів ебеновий конус із головою та двома руками.

Далі за ним видніло щось ніби хмара з мерехтливими зорями; в глибині її завоїв маячіли постаті: Ешмун із кабірами, кілька таких самих почвар, як вони вже бачили, священні тварини вавілонян та ще інші, яких вони не знали. Все те слалось, як плащ, униз від лиця ідола, тяглося по стінах догори, чіплялося за них краями, водночас синє, як ніч, жовте, як ранкова зоря, пурпурове, як сонце, мінливе, прозоре, блискуче й легке. То було богинине покривало, священний заїмф, що його ніхто не смів бачити.

Вони обидва зблідли.

— Бери його! — промовив нарешті Мато.

Спендій не вагався; впершись ногою в ідола, він смикнув покривало, і воно спустилося додолу. Мато торкнувся до нього рукою, тоді, просунувши голову крізь отвір, оповився ним і розставив руки, щоб краще його роздивитись.

— Ходім! — сказав Спендій.

Мато, втупивши очі в підлогу, стояв і важко дихав. Раптом вигукнув:

— А що, якби я пішов до неї? Не страшна мені тепер її краса. Що вона може мені зробити? Адже я тепер біль ший, ніж людина! Я пройду крізь вогонь, по морю йтиму! Мене пориває могутня сила! Саламбо! Саламбо! Я твій володар!

Голос його гримів. Спендієві здавалося, що Мато став вищий і ніби якийсь інший.

Враз почулися кроки — хтось наближався. Відчинилися двері, і з’явився чоловік. То був жрець у високому ковпаку, з витріщеними очима. Він не встиг і пальцем поворухнути, як Спендій накинувся на нього, обхопив його обіруч і вгородив у живіт обидва кинджали. Голова гупнула на кам’яні плити.

Нерухомі, як і той труп, вони якусь хвильку стояли, прислухаючись. Тільки шум вітру долинав крізь прочинені двері.

Ті двері вели до вузького проходу. Спендій рушив туди, Мато пішов слідом за ним, і незабаром вони опинилися в третій загорожі між боковими портиками, де були житла жерців.

Поза келіями мав би знайтись коротший шлях. Вони квапились.

Спендій сів навпочіпки біля фонтана й помив закривавлені руки. Жінки спали. Вилискував смарагдовий виноград. Вони подалися далі.

Хтось попід деревами біг за ними, і Мато, що ніс покривало, відчув, як за нього кілька разів тихенько смикнули. То був великий павіан — один із тих, що жили на волі за мурами храму. Він, ніби збагнувши цю крадіжку, чіплявся за покривало. Проте вони не зважувались ударити його, боячись іще гучнішого реву. Павіан швидко принишк і, звісивши довгі руки, похитуючись усім тулубом, поплентався поруч із ними. Згодом, біля огорожі, він одним стрибком шаснув на пальму.

Вибравшись за останню огорожу, вони попростували до Гамількарового палацу: Спендій розумів, що втримувати Мато — марні зусилля.

Вони пішли Кожум’яцькою вулицею, проминули Мутумбальський майдан, Овочевий ринок і Сінасінське перехрестя. На розі одної вулиці від них відсахнувся якийсь чоловік, злякавшись блиску, що розсіював темряву.

— Сховай заїмф! — мовив Спендій.

По дорозі траплялися ще люди, але не звертали на них уваги.

Нарешті вони впізнали мегарські будівлі.

Маяк, поставлений далі за Мегарою на вершині прибережної скелі, освітлював небо великою червоною загравою, і тінь від палацу з нагромадженими терасами падала на сади, ніби страхітлива піраміда. Вони пролізли крізь ююбовий живопліт, обтинаючи кинджалами гілки.

Всюди збереглися сліди найманського бенкету. Паркани були поламані, вода в канавах повисихала, двері в ергастулі стояли відчинені навстіж. Нікого не видно було ні коло кухонь, ні коло льохів. Вони дивувалися з тієї тиші, яка тільки вряди-годи порушувалася хрипким зітханням слонів, що топталися в путах, і тріскотінням вогню на маяку, де палало гілля алое.

Мато знову й знову казав:

— Де вона? Я хочу її побачити. Веди мене!

— Це безглуздя, — відповідав Спендій. — Вона зчинить крик, позбігаються раби, і ти загинеш, — не врятує тебе твоя сила!

Так дійшли до сходів із галерами. Мато глянув догори, і йому здалося, що аж ген там, на самому верху, мерехтить вогник, променистий і лагідний. Спендій хотів був його втримати, але Мато метнувся на сходи.

Коли він знову опинився у тих місцях, де побачив її вперше, дні, що минули відтоді, одразу зблідли, розтанули. Здавалося, вона щойно співала, проходячи поміж столами. Тоді раптом зникла, і з того часу він усе підіймається по цих сходах. Небо в нього над головою було в огні. Море заповнювало обрій. З кожним кроком безмежний простір довкола нього ширшав, а він усе йшов нагору з тією дивовижною легкістю, яку, буває, відчуваєш уві сні.

Шелестіння покривала, що черкалося об кам’яні плити, нагадувало йому про нову його могутність; від надміру сподівань він сам не знав, що робити; така непевність бентежила його.

Час від часу він припадав лицем до квадратних вікон у зачинених покоях і йому здавалося, ніби в деяких бачить поснулих людей.

Останній найменший поверх зводився над терасами, мов наперсток. Мато повільно обійшов його.

Молочне світло пробивалося крізь талькові пластинки, що затуляли невеличкі отвори в стінах; симетрично розташовані, вони скидалися в темряві на разки коштовних перлів. Мато впізнав червоні двері з чорним хрестом. Серце в нього закалатало дужче. Хотілося втекти. Він штовхнув двері, вони відчинились.

Засвічена лампа, що формою нагадувала галеру, висіла в глибині кімнати, і три жмутки проміння, падаючи із срібного кіля, тремтіли на високих панелях, укритих червоним малюванням по чорних смугах. Стеля складалася з позолочених балок, оздоблених аметистами й топазами, вправленими в просвердлені сучки. Від однієї до другої поздовжньої стіни простягалося низеньке ліжко з білих пасів. А коло нього з подібних до скойок дугастих ніш, видовбаних у стінах, звисала додолу якась жіноча одежа.

Овальний басейн був обведений оніксовою приступкою. Біля басейну, обіч алебастрового дзбана, стояли гарненькі пантофельки із зміїної шкіри. Звідси йшли сліди вогких ніг. Чути було вишукані пахощі.

Мато стояв на плитах, інкрустованих золотом, перламутром та склом; хоч яка гладенька була відполірована підлога, йому здавалося, що його ноги вгрузають у неї, ніби він ступає по піску.

За срібною лампою він помітив великого блакитного чотирикутника, який висів на чотирьох шнурках, що спускалися зі стелі, і підступив туди, низько нахилившись і розкривши рота.

Віяла з фламінгових крил, настромлених на гілки чорних коралів, валялися поміж пурпуровими подушками, черепаховими гребінцями, кедровими скриньками, лопаточками зі слонової кості. На антилоп’ячих рогах начеплені були персні та браслети; в отворах стіни на очеретяній решітці охолоджувався на вітрі глиняний посуд. Мато спотикався, бо підлога була нерівна, так ніби тут одне за одним ішло кілька приміщень. В глибині кімнати лежав оточений срібною балюстрадою квітчастий килим.

Нарешті Мато дійшов до висячого ліжка, біля якого стояв дзиґлик із чорного дерева, на якого стають, лягаючи в постіль.

Світло сягало тільки краєчка ліжка, і тінь, як велика заслона, ховала все, залишаючи освітленим лише ріжок червоного матраца та ще кінчик маленької голої ноги. Мато нишком підніс лампу.

Саламбо спала, одну руку підклавши під щоку, а другу простягти. Кучеряве волосся так пишно розсипалося довкола неї, що здавалося, ніби вона лежить серед чорного пір’я, а широка біла туніка, м’яко облягаючи все тіло, окреслювала гнучкий її стан. З-під заплющених повік ледь-ледь видніли очі. Крізь прямовисну запону падало на неї синювате світло; дихання, здіймаючи груди, віддавалося на шнури, і вся вона ніби гойдалася в повітрі. Десь дзижчав великий комар.

Мато, застигши, тримав у руці срібну галеру-лампу; аж раптом серпанкова запона, що захищала від москітів, спалахнула і зникла. Саламбо прокинулась.

Вогонь сам по собі погас. Вона мовчала.

Від лампи на стіні коливалися великі світляні хвилі.

Що це? — мовила вона. Мато відповів:

Це богинине покривало!

— Богинине покривало? — скрикнула Саламбо. І, зі першись на лікті, вся тремтячи, трохи підвелась на ліжку.

Він провадив далі:

— Я здобув його для тебе з глибини святилища! По глянь.

Заїмф сяяв увесь золотим промінням.

— Пам’ятаєш? — казав Мато. — Ночами ти приходила в мої сни, та я не міг збагнути німого наказу твоїх очей.

Вона спустила ноги на дзиґлик із чорного дерева.

— Якби був зрозумів, то прибіг би; покинув би війсь ко і не виходив би з Карфагена. Аби догодити то. бі, я зійшов би Гадруметовою печерою в царство тіней… Прости мені! Зі мною таке було, ніби гори лежали на моїх днях, та щось мене тягло. Я шукав способу добра тися до тебе. Коли б не воля богів, ніколи я на таке не зважився б. Ходім! Ти повинна піти за мною!.. А не хо чеш, то я зостануся тут. Мені однаково. Нехай душа моя потоне в твоєму диханні. Хай уста мої знемагають, цілуючи твої руки!

— Дай мені глянути! — сказала вона. — Ближче! Ближче!

Ранішня зоря вставала, барвою вина розливаючись по талькових пластинках у стінах. Саламбо, мліючи, схилилася на подушки.

— Я люблю тебе! — крикнув Мато. Вона пролебеділа:

— Дай мені покривало!

І вони наблизились одне до одного.

Вона, в білій симарі, що волочилася долі, ступала йому назустріч, не зводячи очей із покривала. Мато дивився на неї, засліплений ясною вродою її обличчя, і, простягаючи заїмф, намагався вхопити її в обійми. Вона розставила руки. Тоді раптом спинилась, і вони обоє стояли, дивлячись одне на одного широко розплющеними очима.

Жах пойняв її, хоч вона й не розуміла, чого він хоче, її тонкі брови піднялись, уста розтулилися; вона вся тремтіла. Нарешті вдарила в одну із мідних чаш, що висіли по кутках червоної постелі, і крикнула:

— Рятуйте! Рятуйте! Відсахнись, святокрадче! Огид ний! Проклятий! Сюди, Таанах, Крум, Ева! Міціпса! Шаул!

В стіні, з-поміж глиняного посуду, вигулькнуло перелякане обличчя Спендія; він гукнув:

— Тікай! Сюди біжать!

Галас і тупотіння ближчали, задвигтіли східці, і до кімнати хвилею ринула юрба — жінки, слуги, раби з киями, дрючками, ножами, кинджалами. Вони ніби скам’яніли з обурення, побачивши тут чоловіка. Служниці заголосили, наче на похороні, чорні євнухи зблідли.

Мато стояв за балюстрадою. Оповитий заїмфом, він скидався на зоряного бога, що височів у небесній блакиті. Раби підступали, щоб кинутись на нього. Саламбо зупинила їх.

— Не торкайтесь до нього! На ньому богинине покривало!

Вона відійшла була в куток, але тепер, ступивши крок до Мато, простягнула голу руку і крикнула:

— Хай прокляття впаде на тебе, що пограбував Таніту! Гнів, кара, загибель, горе! Щоб тебе пошматував Гурзіл, бог війни! Щоб тебе задушив Матісман, бог мерців! Щоб тебе спопелив той, інший, чиє ім’я не годиться називати!

Мато зойкнув, ніби проткнутий мечем. А вона знай гукала:

— Геть! Геть!

Юрба слуг розступилась, і Мато, понуривши голову, повільно пройшов поміж ними. Коло дверей він зупинився, бо покривало зачепилось торочками за золоту зірку, якими були оздоблені плити підлоги. Він рвучко шарпнув плечем покривало і зійшов східцями донизу.

Спендій, стрибаючи з тераси на терасу, перескакуючи загорожі й рови, вибрався з садів. Він прибіг до підніжжя маяка. В цьому місці ніхто не охороняв мурів, — така неприступна була скеля. Ступивши на край урвища, він ліг на спину, спустив ноги і ковзнув униз; тоді доплив до мису Мерців, накинув доброго круга понад солоною лагуною і ввечері вернувся в табір до варварів.

Зійшло сонце; ніби той зацькований лев, що йде все далі й далі, спускався вулицями Мато, поглядаючи довкола грізним оком.

До нього долинув невиразний гомін. Зчинився він у палаці, тоді розлігся вдалині, з боку Акрополя. Пішла поголоска, нібито в Молоховому храмі пограбовано державні скарби; інші говорили, що вбито жерця; дехто був певен, що до міста вдерлися варвари.

Мато, не знаючи, як вибратись за мури, побіг навпростець. Його помітили; зчинився крик. Всі догадалися, що сталось; спершу юрба жахнулась, а далі її охопила шалена лють.

Юрмища люду ринули з маппальських вулиць, з акропольського узвишшя, від катакомб, з берегів озера. Патриції виходили з палаців, купці — з крамниць; жінки кидали дітей; усі хапали мечі, сокири, киї. Та стояло їм на перешкоді те, що втримувало й Саламбо. Як відібрати покривало? Таж тільки глянути на нього — і то гріх! Воно було часткою божества, і самий дотик до нього приносив смерть.

В храмових перистилях жерці у відчаї ламали руки. Легіонери верхи ганяли навмання. Люди вилазили на будинки, виходили на тераси, п’ялися на плечі колосам. на корабельні щогли. А Мато тим часом усе йшов, і з кожним його кроком у юрмі накопичувався гнів, та водночас наростав і страх. Де він проходив, всюди порожніли вулиці, людський потік розбризкувався по обидва боки аж на верх мурів. Довкола він тільки й бачив витріщені очі, що, здавалося, ладні були поглинути його.

вишкірені зуби, простягнені кулаки, а прокльони Саламбо множилися в устах юрби.

Враз просвистіла довга стріла, за нею — друга, загупотіло каміння, та все те, погано націлене (люди боялися черкнути заїмф), пролітало над його головою. Той заїмф став йому ніби щитом, він затулявся ним з усіх боків, і натовп не міг нічого вдіяти. Він ішов дедалі швидше, простуючи безлюдними вулицями. Та вони були перегороджені мотуззям, захаращені возами, заставлені пастками, і через те він мусив раз по раз вертатися назад. Нарешті добрався до Хамонового майдану, де було замордовано балеарців; Мато спинився, зблід, немовби побачив смерть. Аж тепер йому край! Юрба плескала в долоні.

Він добіг до великої замкненої брами. Вона була дуже висока, з дубової серцевини, в залізних цвяхах, окута бронзою. Мато кинувся на браму; з великої радості люди затупотіли ногами, дивлячись на його безсилу лють. Тоді він скинув сандалю, поплював і став гатити по непорушних дошках. Все місто заревло. Вже й про заїмф забули, пориваючись роздерти жертву. Мато поглянув на юрбу великими затьмареними очима. В скроні йому бухкала кров, аж голова паморочилась; млявість охопила все тіло, як буває в п’яної людини. Нараз він помітив довгого ланцюга, що ним піднімали засуви. Одним стрибком дістав його, вперся ногами, напружив руки, і нарешті велика двійчата брама відчинилась.

Вийшовши за ворота, Мато зняв із себе покривало і підняв його якомога вище над головою. Тканина, розвіваючись на морському вітрі, виблискувала проти сонця, яскріла барвами, ряхтіла коштовним камінням, сяяла постатями богів. Так несучи те покривало, Мато перетнув усю рівнину, дійшов до вояцьких наметів, а люд дивився з мурів, як відходить від Карфагена щастя.