Саламбо

XII АКВЕДУК

За дванадцять годин по тому від найманців лишилася всього купа поранених, убитих і вмирущих.

Гамількар, несподівано вибравшись із глибокої западини, знову спустився з гори західним схилом, поверненим до Гіппо-Заріта, а що там було більше простору, то він постарався затягти туди найманців. Нар-Гавас оточив їх кіннотою, а тим часом суфет чавив їх, тиснучи назад. Втрата заїмфа прирекла варварів на поразку. Навіть і ті, хто раніше байдуже ставився до покривала, тепер почувалися якось непевно, ніби їм підрізано крила. Гамількар, не прагнучи задля пихи будь-що лишатися на полі бою, вибрався трохи ліворуч на висоти, звідки панував над всією місцевістю.

Внизу по похилених частоколах знати було обриси кожного табору. Де перше стояли лівійці, тепер довгою смугою куріло чорне згарище. Покопирсана земля, вкрита хвилястими пагорками, скидалася на море, а намети з пошматованими полотнищами маячіли, як ті кораблі, напівзатоплені поміж підводного каміння. Панцери, рогатини, сурми, уламки дерева, шматки заліза, міді, зерно, солома, одяг — усе було порозкидане між трупів; де-не-де серед усякого мотлоху догорала вогняна стріла; місцями з-під щитів не видно було й землі; конячі туші тяглися одна за одною, як пасмо горбків. Видніли ноги, сандалі, руки, кільчасті панцери; а голови з шоломами, що їх притримували підборідники, котилися, мов кулі; на тернових кущах висіли пелехи волосся; слони з розпореними черевами харчали, лежачи в калюжах крові разом із прив’язаними до спини баштами; ноги ковзалися в чомусь липучому, всюди блищали калюжі, хоча дощу й не було.

Трупи встилали всю гору з вершини до підніжжя.

Ті, що зостались живі, не ворушились, як і мертві. Позбивавшись де в більші, де в менші купки, вони сиділи мовчки і злякано дивилися один на одного.

В кінці довгої луки блищало під вечірнім сонцем Гіппо-Зарітське озеро. Праворуч, оперезані муром, спиналися щільно поставлені один при одному білі будинки; а далі стелилося безкрає море. Зіпершись підборіддям на руку, варвари зітхали, мріючи про свою батьківщину. Хмара сірого пилу осідала на землю.

Потягнув вечірній вітерець. Всі легко зітхнули. Коли западала прохолода і трупи стали дубіти, хробачня все більше кидала їх, переповзаючи на теплий пісок. Зверху на прискалках нерухомо сиділи круки і дивилися на вмирущих.

З настанням ночі до варварів тихцем наблизились руді собаки, оті бридкі тварини, що завжди тягнуться за військом. Спершу вони лизали закипілу кров на ще теплих порубаних тілах, а далі кинулись жерти трупи, найперше шматуючи їм животи.

Неначе тіні, один по одному з’являлися втікачі. Декотрі із жінок і собі наважилися вернутись, бо їх ще трохи залишилося, надто серед лівійців, дарма що нумідійці вчинили їм страшну різанину.

Хто, замість смолоскипа, брав мотузку і запалював її кінець, хто, за браком нош, зв’язував навхрест списи; тоді клали на них трупи і відносили десь убік. Де горілиць, з відкритими ротами, простягалися вони довгими рядами при своїх списах, де лежали один на одному безладними купами; часто, щоб найти чийогось трупа, розкидали цілу копицю мертвяків, а тоді над лицями повільно водили смолоскипами. Страшна зброя геть спотворила їхні обличчя; зеленаві клапті шкіри звисали на чоло; були й пошматовані, з потрощеними до мозку кістками, посинілі від задушення або розпороті іклами слонів. І хоча всі вони загинули майже одночасно, та розкладалися неоднаково. Прибульці з півночі здулися, набрякли, збіліли, тоді як жилавіші африканці, неначе продимлені, уже починали всихати. Найманці були примітні татуйованими руками; у старих Антіохових вояків зображено шуліку; у тих, котрі служили в Єгипті,— мавпячу голову, в азіатських вождів — сокиру, гранатовий плід, молоток; у вояків із грецьких республік — силует фортеці або ім’я якогось архонта; у деяких геть усі руки були змальовані тими символічними знаками впереміш із давніми рубцями і ще свіжими ранами.

Для мертвих вояків латинської раси — самнітів, етрусків, а також кампанійців і бруттійців — розпалили четверо великих вогнищ.

Греки вістрями мечів повикопували рови. Спартанці, поскидавши з себе червоні плащі, загорнули в них мертвих; афіняни клали їх головами на схід; кантабри ховали під купою каміння; назамони згинали вдвоє, стягуючи пасами з волової шкіри; гараманти хоронили на березі, щоб їх невпинно обмивали хвилі. Латиняни побивалися, що не мають змоги зібрати в урни попіл своїх земляків; жалкували й кочовики за своїми гарячими пісками, де людські тіла обертаються на мумії; а кельти хотіли б поховати своїх одноплеменців десь у глибині затоки, на якомусь із численних її острівців, і поставити на могилі три дикі камені.

Часом здіймалось тужливе голосіння, а потім надовго западала тиша. То благали, щоб назад вернулися душі. Потім знову лунав зойк, раз у раз чергуючись із тривалим безгомінням.

Живі просили прощення у мертвих, що не змогли заведеним звичаєм віддати їм останньої шани і тим змушували їх довічно блукати, зазнаючи всіляких випадковостей та перевтілень; кликали їх, запитували, чого вони бажають; а кого й кляли всіляко, що дали себе ото так подолати.

При сяйві багать іще блідішими здавалися безкровні лиця поранених, що простягалися навзнак на уламках зброї; побачивши сльози сусіда, вони заливалися й собі слізьми, а пізнавши когось мертвого, ще ревніше плакали і, прощаючись, несамовито обіймали. Жінки тулилися до трупів, припадаючи устами до уст, чолом до чола, доводилось бити їх, щоб відійшли та дали засипати мертвого землею. Вони чорнили собі щоки, обтинали волосся, пускали собі кров і скроплювали нею рови; вони копирсали ножем собі тіло на взірець тих ран, що були на знівеченому трупі. їхній зойк проривався крізь гучний бренькіт кімвалів. Дехто зривав із себе амулети і плював на них. Вмирущі качались у кривавому болоті, від нестерпного болю кусали собі посічені кулаки; сорок три самніти — цілий священний загін юнаків — почали битися між собою, немов гладіатори.

Незабаром догоріли останні поліна, і багаття погасли; тоді вояки й жінки, стомлені голосінням, охлялі, хитаючись на ногах, попримощувались долі й поснули обіч мертвих братів: хто ще хапався за життя — сповнений тривогою, а хто — бажаючи вже не прокидатися.

Ледве на світ зазоріло, поблизу варварів замаячіли якісь вояки, що простували собі, попідіймавши на списах шоломи. Вітаючись із найманцями, вони питали їх, чи не мають вони переказати чогось на батьківщину.

А там надійшли й інші, і варвари пізнали декого із своїх недавніх товаришів.

Суфет запропонував усім бранцям служити в його війську. Дехто відважно відмовився; тоді, щоб дарма не годувати їх, проте й Великій раді не віддавати, він відпустив їх, взявши з них слово, що вони не воюватимуть більше проти Карфагена. А тим, хто, боячись катувань, скорився, роздано було ворожу зброю; і тепер вони прийшли до переможених, не так щоб їх знадити, як із пихи та цікавості.

Вони відразу почали розповідати, як прихильно ставиться до них суфет; варвари слухали, заздрячи їм, хоч і зневажали їх. Та від перших же докірливих слів боягузи спалахнули гнівом; вони здаля показували найманцям їхні ж таки мечі й панцери та, лаючись, кликали прийти по свою зброю. Варвари почали хапати каміння; перекинчики накивали п’ятами, і на вершині гори тільки майнули із-за частоколу вістря їхніх списів.

Болісний тягар пригнітив тоді варварів, важчий від тієї ганебної поразки. Вони замислились над марністю своєї відваги. Сиділи з потупленими додолу очима й скреготіли зубами.

Раптом усім сяйнула одна думка. Вони юрбою кинулись до полонених карфагенців. Сталося якось так, що суфетовим воякам не пощастило їх знайти, а сам Гаміль-кар уже покинув поле бою, отож бранці сиділи й досі в глибокому рові.

їх поклали долі на рівному місці. Довкола вишикувалась сторожа, і тоді почали пускати всередину жінок — по тридцять, по сорок одразу. Щоб більше встигнути за той час, що їм давали, жінки підтюпцем перебігали від одного до другого, розгублено металися й, охоплені жадобою помсти, тряслися від нервового збудження; нагиналися над тілами цих нещасних і, вимахуючи руками, товкли їх з усієї сили, як ті пралі, що вибивають праниками полотна; оскаженіло вигукуючи імена своїх чоловіків, вони дряпали їх нігтями, виколювали очі шпильками, висмикнутими в себе з волосся. Слідом за ними приходили чоловіки й мордували полонених; починали з ніг, відтинаючи їх по щиколотки, і доходили до самого лоба, здираючи з нього вінками шкіру, щоб покласти собі на голову.

Страшні своєю вигадливістю були поїдачі нечисті. Вони роз’ятрювали рани, обливаючи їх оцтом, присипаючи пилом і потовченим череп’ям. За ними надходили й інші вояки; лилася людська кров, а варвари веселилися, як ті виноградарі навколо димучих кадубів.

Тим часом Мато, спершись ліктями на коліна й обхопивши руками голову, так і сидів просто неба на тому самому місці, де він був, як скінчилась битва; він нічого не бачив, нічого не чув, ні про що не думав.

Нарешті те буйне ревище таки досягло до його слуху, і він підвів голову.

Перед ним, звисаючи з жердини, метлялося по землі якесь пошарпане шмаття, що ледве вкривало кошики, килими, лев’ячу шкуру; він упізнав свій намет і так утупився в землю, ніби, запавшись у неї, саме туди зникла Га-мількарова дочка.

Пошматоване полотнище маяло на вітрі. Довгі клапті часом розвівалися перед самим його лицем, і він помітив на них якусь червону пляму, подібну до відбитка чиєїсь руки. Це була Нар-Гавасова рука, знак їхньої спілки. Мато підвівся. Взявши димучу головешку, він зневажливо кинув її на рештки свого намету. Тоді носком котурна штовхнув у вогонь усе, що валялось довкола, щоб не зоставалося нічого.

Враз, не знати звідки, з’явився Спендій.

Колишній раб прив’язав собі до стегна два уламки списа і шкутильгав, болісно скрививши лице та жалісливо стогнучи.

— Відв’яжи ті патики, — сказав Мато, — я знаю, що ти хоробрий вояк!

Його так пригнітила несправедливість богів, що йому вже бракувало сили обурюватися проти людей.

Спендій подав знак іти за ним і повів його до гроту серед скель, де заховалися Зарксас та Автаріт.

Вони, хоч який був жорстокий один і хоробрий другий, повтікали, як і Спендій. Та й хто ж міг сподіватися, казали вони, що зрадить Нар-Гавас, що згорить лівійський табір, що буде втрачено заїмф, що так несподівано нападе Гамількар і хитрим маневром знову зажене їх на саме дно міжгір’я, просто під удари карфагенців? Спендій, щоб приховати своє боягузтво, і далі казав, ніби ногу йому таки зламано.

Кінець кінцем три ватажки і шалішим почали міркувати, що їм робити далі.

Гамількар заступив їм шлях до Карфагена; вони опинилися між його військом та Нар-Гавасовими володіннями; отже, найманців було притиснуто до моря і спільними силами знищено.

Отож неможливе 6уде уникнути війни, і вони повинні воювати до останку. Тільки ж як переконати всіх отих занепалих духом людей, які не позагоювали ще своїх ран, що їм потрібні безконечні битви?

— Це я беру на себе! — мовив Спендій.

За дві години по тому, примчавши з боку Гіппо-Заріта, на гору бігцем видерся якийсь чоловік. Він розмахував табличками і так голосно гукав, що варвари враз оточили його.

Ті таблички прислали грецькі вояки із Сардинії. Вони радили своїм африканським товаришам пильнувати Гіскона і всіх інших бранців. Якийсь Гіппонакс, самоський купець, прибувши з Карфагена, сказав їм, ніби там змовляються влаштувати бранцям втечу. Тим-то вони й закликали варварів до завбачливості, бо Республіка, мовляв, ще могутня.

Спочатку Спендієві ніяк не щастило здійснити свої задуми, на які він покладав такі великі надії. Перед лицем нової небезпеки варвари, замість того щоб запалитися гнівом, пройнялися ще більшим страхом; вони пригадували недавні Гамількарові застереження і чекали чогось несподіваного й жахливого. Ніч минула в тяжкій тривозі; декотрі на той випадок, якби прийшов суфет, навіть поскидали зброю, щоб тим умилостивити його.

Але назавтра, під час третьої денної варти, примчав другий гонець, ще дужче захекавшись і геть чорний від пилюки. Грек вирвав у нього з рук сувій папірусу, вкритий фінікійським письмом. У ньому найманців просили не занепадати духом, мовляв, до них уже йдуть із великою підмогою туніські сміливці.

Спершу Спендій прочитав тричі листа; а тоді, сівши на плечі двом каппадокійцям, що підтримували його, звелів носити себе з місця на місце по всьому табору і перечитував того листа. Сім годин без угаву задурював він голови своїми теревенями.

Він нагадав найманцям обіцянки Великої ради, африканцям — жорстокість управителів і всім варварам — несправедливість Карфагена. Суфетова лагідність, мовляв, — принада, щоб тільки захопити їх. Тих, що здадуться, продадуть у рабство, а переможених катуватимуть до смерті. Тікати нема куди. Жоден народ не захоче прихистити їх. А борючись далі, вони заразом визволяться, забагатіють і помстяться за кривду! Та вже й чекати на те недовго, бо туніський люд і вся Лівія спішать до них на підмогу.

І він розгортав папірус:

— Дивіться-но! Читайте! Ось їхні обіцянки! Не бре шу ж я вам!

Біля табору блукали собаки з чорними від закипілої крові мордами. Пекуче сонце палило непокриті голови. Від абияк позакопуваних трупів віяло нудотним смородом. У деяких стирчали з землі животи. Спендій присягався мерцями, що всі слова його — чиста правда. А тоді погрожував Гамількарові, махаючи в його бік кулаками.

Мато стежив, як він, аби тільки приховати свій страх, удає із себе страшенно лютого і мало-помалу й справді запалюється гнівом. Віддаючи себе на ласку богів, він кидав прокльони на голови карфагенців. Мордування, якого завдано бранцям, — то, мовляв, дитяча забавка. Навіщо панькатись із ними та тягати за собою оте нікчемне стерво!

— Ні! — вигукував він. — Цьому треба покласти край! Ми добре знаємо, що вони мають на думці! Таж один із них може погубити нас усіх! Ані найменшого жалю до них! Найкращого воїна видно буде по прудкості ніг та силі кулака!

І вони знову підступили до полонених. Багато з них іще харчали; їх добили, всуваючи їм у рот кінець меча або колючи дротиками.

Нарешті згадали й про Гіскона. Його ніде не було; варвари стурбувалися. Вони хотіли впевнитись у його смерті, власноручно вбити його. Три самнітські пастухи знайшли його кроків за п’ятнадцять від того місця, де недавно стояв намет Мато. Вони впізнали його по довгій бороді й покликали інших.

Він лежав горілиць, приклавши до стегон руки й стуливши коліна, і скидався на мерця, обрядженого на поховання. Тільки здіймалися й опадали його худі ребра, а на білому обличчі жеврів упертий, нестерпний погляд* його широко розплющених очей.

Спочатку варвари дивилися на нього вельми зчудовано. Відколи він жив у рові, його майже не згадували. Збентежені давніми споминами, вони топталися віддалік, не насмілюючись підняти на нього руку.

Але задні бурчали й підштовхували один одного, поки крізь натовп не пропхався гарамант; він розмахнувся серпом, і всі збагнули, що він намислив; лиця їх запаленіли і, пойняті соромом, вони загули:

— Так, так!

Чоловік із серпом підійшов до Гіскона. Він схопив його за голову й, притиснувши її собі до коліна, почав відтинати; вона впала; бризнули дві широкі цівки крові й вибили в поросі ямку. Підбіг Зарксас і, схопивши голову, легше від леопарда метнувся в напрямі карфагенського табору.

Вибігши на дві третини схилу, він витяг із-за пазухи Гісконову голову, схопив її за бороду, швидко розкрутив у повітрі і так метнув, що вона, окресливши довгу параболу, зникла аж за пунійським валом.

Невдовзі над частоколом підняли два складені навхрест списи — знак, що просять видачі вбитих.

Тоді чотири покликачі, обрані за свої широкі груди, вийшли з великими мідними трубами і проголосили, гукаючи в них, що відтепер поміж карфагенцями і варварами не може бути ні довір’я, ні жалю, ані страху божого, що вони наперед відмовляються від будь-яких переговорів і відпровадять їхніх посланців із відтятими руками.

Зараз же після того Спендіїв загін послали до Гіппо-Заріта по харчі; дістали їх від тірського міста того ж таки вечора. Вояки жадібно допалися до їжі. Підкріпившись, вони похапцем зібрали рештки свого майна та поламану зброю; жінки збилися посередині; і, не турбуючись пораненими, що плакали позад них, квапливою ходою подалися вздовж річки, як зацькована вовча зграя.

Вони йшли на Гіппо-Заріт, щоб захопити його, бо їм потрібне було місто.

Гамількар, бачивши здалеку, як від нього тікають варвари, відчував гордість, а проте і впадав у відчай. От якби була підмога, та напасти на них із свіжими силами! Ще б один такий день — і війні кінець! А зволікати — вони вернуться сильніші, бо до них приєднаються тірські міста; його милосердя до переможених нічого не дало. І він вирішив бути надалі безжалісним.

Того ж вечора відіслав він до Великої ради дромадера, нав’юченого браслетами, що познімав із убитих, і, страшно погрожуючи, наказав прислати йому нове військо.

В Карфагені вже давно вважали, що Гамількар загинув; тож звістка про його перемогу всіх приголомшила, майже налякала. Повернення заїмфа, що про нього повідомлялося якось невиразно, довершувало це чудо. Отже, боги і сила Карфагена, здавалося, належали тепер йому.

Ніхто з його ворогів не насмілювався вже ремствувати на нього або звинувачувати його. Завдяки палкій підтримці одних та боягузтву інших військо з п’яти тисяч вояків було зібрано раніше призначеного терміну.

Воно хутко дісталося до Утіки, щоб підтримати суфета з тилу, тим часом як три тисячі добірних вояків вирушили кораблями, щоб, висівши в Гіппо-Заріті, відкинути назад варварів.

Командування взяв на себе Ганнон; одначе до війська, що йшло на Утіку, він приставив свого помічника Магдасана, а сам, не мавши сили труситися на ношах, став на чолі загону, що плив кораблями. Недуга, роз’ївши йому губи й ніздрі, перекинулась на щоку і проточила там таку велику діру, що за десять кроків було видно горлянку; свідомий своєї бридоти, він, як жінка, накидав собі на голову запинало.

Гіппо-Заріт не зважав на його вимоги, як, зрештою, не зважав і на вимоги варварів; проте щоранку жителі його спускали найманцям коші з харчами та перепрошували їх, з високих веж гукали про вимоги Республіки, заклинали відійти від міста. Те саме передавали вони знаками і карфагенцям, що стояли на морі.

Ганнон, не зважуючись на штурм, задовольнявся облогою самого порту. Та все-таки він переконав гіппо-заріт-ських суддів упустити до міста три сотні його вояків. А тоді рушив до Виноградного мису і накинув великого круга, щоб оточити варварів, хоча це був захід марний, навіть небезпечний. Із заздрощів він не квапився допомогти суфетові; він затримував його вивідувачів, перешкоджав його планам і гальмував йому всю справу. Кінець кінцем Гамількар написав до Великої ради, щоб відкликали Ганнона, і той вернувся в Карфаген, розлючений підлістю старійшин і суфетовим безумством. Отже, карфагенці, мавши такі великі надії, опинилися ще в скрутнішому становищі; та вони вже намагалися й не говорити про те, і навіть не думати.

Мало було тих невдач, а тут іще довідалися, що сардінські найманці розіп’яли свого ватажка, захопили фортеці й повирізували людей ханаанського племені. А римляни, як на те, погрожували Республіці негайно рушити війною, якщо вона не сплатить тисячі двохсот талантів і не віддасть усієї Сардінії. Вони, уклавши спілку з варварами, надіслали їм плоскодонними суднами борошна та сушеного м’яса. Карфагенці погналися були за суднами і взяли в полон п’ятсот чоловік; а за три дні по тому кораблі, що йшли з Бізацени, везучи Карфагенові харчові припаси, затонули під час бурі. Видно, самі боги стали проти Карфагена.

Під той-таки час гіппо-зарітські городяни, вдаючи тривогу, заманили на міські мури триста Ганнонових вояків, а тоді, зненацька напавши на них ззаду, схопили за ноги й поскидали додолу. Лише кілька зосталося живими, та й ті, втікаючи від погоні, потопилися десь у морі.

Страждала від вояцтва і Утіка, бо Магдасан чинив так само, як Ганнон, і за його наказом оточив місто, не зважаючи на Гамількарові прохання. Цих вояків напоїли вином із мандрагорою, а коли вони позасинали, всіх вирізали. На ту пору надійшли варвари; Магдасан утік; найманцям відчинили браму, і відтоді обидва тірські міста почали виявляти сталу прихильність до своїх нових друзів і запеклу ненависть до колишніх спільників.

Така непокора пунійській владі подала приклад іншим. Знов ожили надії на визволення. Племена, досі нерішучі, тепер уже не вагалися. Все заворушилося. Суфет довідався про це, та вже не сподівався ніякої допомоги. Насувалась неминуча згуба.

І він негайно відпустив Нар-Гаваса, що мусив охороняти кордони своїх володінь. А сам вирішив повернутися до Карфагена, щоб там набрати вояків і знову почати війну.

Варвари, що стояли в Гіппо-Заріті, побачили, як його військо спускалося з гори.

Куди ж би могли йти карфагенці? Жене їх, безперечно, голод; знавіснівши від страждань, вони, хоч які були виснажені, а йшли оце розпочати бій. Але чомусь повернули праворуч: вони втікали. їх можна тепер наздогнати і геть усіх знищити. Варвари кинулись навздогін за ними.

Карфагенців спинила ріка. В цьому місці вона була широка, а західний вітер не дув. Хто пустився плавма, хто — переплив на щиті. А там рушили знову. Запала ніч. Вони зникли з очей.

Варвари не спинялися; вони пішли далі, шукаючи вужчого місця. Поприбігали тунісці; вони заманили сюди й утічан. їх ставало чимраз більше й більше; і карфагенці, припадаючи вухом до землі, чули десь у темряві тупотіння. Час від часу, аби притримати їх, Барка велів сипати в той бік стрілами; багатьох було вбито. Коли розвиднілось, варвари вже були в Аріанських горах, на завороті дороги.

Мато, йдучи поперед війська, помітив на обрії якусь зелень; вона вкривала вершину пагорка. Далі місцина пішла спадисто, і раптом замаячіли обеліски, бані, будинки. То був Карфаген! Мато зіперся на дерево, щоб не впасти, так шалено билося серце.

І тут у нього в голові промайнуло все, що сталося з ним відтоді, як він проходив через ці гори востаннє. То було щось неймовірно дивне, п’янке. Тоді на саму думку, що він побачить Саламбо, його охопила радість. Йому пригадалося й те, за що повинен був її ненавидіти, та він одразу прогнав усе те з голови. Тремтячи, він жадібно дивився туди, по той бік Ешмуна, де над пальмами височіла тераса палацу. Його усміхнене обличчя променіло невимовним захватом, немовби його осяяло якесь яскраве світло. Він розкривав обійми, посилав рукою поцілунки й шепотів: «Прийди! Прийди!» Важке зітхання вихопилось із його грудей, і дві сльози, як довгасті перлини, впали йому на бороду.

— Чого ти став? — гукнув Спендій. — Мерщій рушаймо! А то, дивись, суфет вислизне з рук! Але, бачу, в тебе тремтять коліна і ти чомусь утупився в мене, ніби п’яний!

Спендія аж тіпало з нетерплячки, він напосідав на Мато і мружив очі, немовби врешті побачив перед собою давно вимріяну мету.

— О, ми таки доп’ялись до них! Так, так! Вони у мене в руці!

Він мав такий упевнений і переможний вигляд, що навіть Мато, геть приголомшений, і собі запалився. Спендієві слова, почуті в хвилину найбільшого розпачу, обертали страждання його на жадобу помсти, показували ту жертву, яку належало кинути на поталу його люті. Він скочив на одного з обозних верблюдів, зірвав із нього вуздечку і довгим повіддям заходився шмагати відсталих вояків; їдучи позаду війська, він кидався то в один бік, то в другий, неначе той пес, що підганяє отару.

Коли залунав його громовий голос, шеренги ущільнились; навіть кульгаві, і ті пішли жвавіше. На середині перешийка відстань між ворожими військами значно зменшилась. Перші ряди варварів ішли в куряві, що її здіймали карфагенці. Одна армія наздоганяла другу. Ось-ось вони зіткнуться. Та брами Малкійська, Тагастська і велика Хамонська розчинилися навстіж. Чотирикутник карфагенської армії поділився; три колони пхалися в брами, вирували в них під склепінням. Незабаром того місива набилося стільки, що й, зовсім захряснувши, воно вже не просувалося далі; вгорі чіплялися один за одного списи, а стріли варварів уже цокали об мури.

На порозі Хамонської брами з’явився Гамількар. Обернувшись до вояків, що тиснулися довкола, він крикнув, щоб вони розступилися; тоді зістрибнув із коня, штрикнув його в крижі мечем і погнав просто на варварів.

То був годований кульками з тіста орінгський жеребець, що ставав на коліна, коли на нього мав сідати господар. Чому ж він прогнав його? Може, то була добровільна жертва?

Великий кінь навскач летів серед списів, валив людей і, заплутуючись ногами серед їхніх тіл, падав, а тоді знову несамовитим стрибком схоплювався на ноги; і поки варвари розступалися, силкувалися схопити його чи, геть ошелешені, просто дивилися на нього, — карфагенці вишикувались і ввійшли до міста. Величезна брама з гуркотом зачинилася за ними.

Надбігали варвари, навалювались на неї. Брама стояла непохитно; і військо, раз у раз налягаючи, ще кілька хвилин із краю в край гойдалося, ніби на ньому пробігали хвилі, що поволі стали втихомирюватись, аж поки й зовсім не вляглися.

Карфагенці розставили вояків на акведуку; вони взялися шпурляти на варварів каміння, кулі, колоди. Тоді Спендій переконав найманців, що така наполегливість марна. І вони стали табором край міста, рішуче заповзявшись облягти Карфаген.

Тим часом чутки про війну пішли вже й поза межі пунійських володінь. Від Геркулесових стовпів аж по той бік Кірени мріяли про неї пастухи, доглядаючи свою худобу; гомоніли про те ночами під зоряним небом і караванники. І знайшлися ж, мовляв, люди, що зважились напасти на цей могутній Карфаген, на цього владаря морів, ясного, мов сонце, і страшнішого, ніж сам бог! Говорили навіть, ніби він уже впав; і всі тому вірили, бо всі того бажали: і поневолені племена, і села, що з них стягувано данину, і союзні провінції, і ватаги незалежних кочовиків — усі, хто ненавидів Карфаген за його тиранію, або хто заздрив його могутності, чи зазіхав на його незчисленні скарби. Наивідважніші поспішали приєднатися до варварів. Решта після Макарської поразки трималися осторонь. Але згодом, повіривши в перемогу, стали й вони мало-помалу підіймати голови і підступати ближче до найманців. Мешканці східних земель зачаїлися в кліпейських дюнах, по той бік затоки, і, тільки-но з’явилися варвари, вони рушили їм назустріч.

То не були лівійці з околиць Карфагена, що давно вже склали третє військо, а кочовики з Баркського плоскогір’я і розбійники з мисів Фіска та Дерне, з Фаццани та Мармаріки. Вони перейшли через пустелю, тамуючи спрагу солонуватою водою з криниць, викладених верблюдячими кістками; зуаеки, оздоблені страусовим пір’ям, приїхали квадригами; гараманти, позапинавши лиця чорними покривалами, їхали на крупах своїх розмальованих кобил; інші сиділи на ослах, на онаграх, на зебрах, на буйволах; а дехто тягнув за собою разом із родиною та божками навіть і дах своєї халупчини, формою схожий на човен. Були там амонійці, у яких шкіра позморщувалась від води з гарячих джерел; були й атаранти, що проклинають сонце; троглодити, які сміючись ховають своїх небіжчиків під гіллям дерев; гидкі авзійці, поїдачі сарани; вошоїди-ахірмахіди і вимазані кіновар’ю гізанти, що поїдають мавп.

Усе те, вишикувавшись на морському узбережжі в довгий рівний ряд, понеслося вперед, неначе пісок, завихрений вітром. Але на середині перешийка товпище спинилось, бо найманці, що стояли перед ними біля мурів, не хотіли рушити з місця.

Незабаром із боку Аріани надійшли жителі західних земель — нумідійці: Нар-Гавас правив лише масілійцями, а крім того, звичай дозволяв їм зрікатися переможеного царя; отож вони й згуртувалися на березі Заїна, і тільки-но Гамількар почав відступати, як вони тут же перейшли річку. Перші прибігли мисливці з Малетут-Ваала і з Гарафоса; одягнені в лев’ячі шкури, вони щосили підганяли ратищами сухоребрих, гривастих коненят; за ними поспішали гетули в панцерах із зміїної шкіри; потім — фарусійці в високих коронах з воску й камеді; а позаду — кони, макарці, тілабари, кожен із двома дротиками та щитом з бегемотячої шкіри. Всі вони спинилися поблизу катакомб, біля самісінької лагуни.

Коли ж лівійці подалися вперед, на їхнє місце, неначе хмара, що стелиться землею, посунули юрмища негрів. Вони прийшли з Гарушу Білого, з Гарушу Чорного, з Авгільської пустелі, навіть з великої Агазімбової країни, що за чотири місяці шляху на південь від гарамантів, а то ще й з дальших світів! І хоч які мали вони оздоби з червоного дерева, та на чорному тілі в них стільки було бруду, що вони скидалися на шовковичні ягоди, які довго валялися десь у пилюці. На них були ликові штани, туніка, сплетена з сухої трави, а на голові — морда дикого звіра; виючи, ніби вовки, вони трясли залізними прутами, на яких висіли кільця, і розмахували коров’ячими хвостами, поприв’язуваними до дрюччя, неначе прапори.

За нумідійцями, маврузійцями й гетулами товпилися жовті люди, що жили за Тагіром, розпорошені по кедрових лісах. За плечима в них метлялися сагайдаки з котячої шкури, і вони вели на прив’язі величезних, завбільшки як осли, собак, що ніколи не гавкали.

Нарешті — неначебто Африку не досить іще вичерпано і, щоб більше накопичити гніву, треба було до самісінького дна вишкребти всі племена, — позаду, благувато хихикаючи, маячіли якісь звіроподібні людці; були то поточені гидкими хворобами бідолахи, потворні пігмеї, мулати невиразної статі, альбіноси, що кліпали проти сонця червоними очима; всі вони белькотіли щось незрозуміле і, встромивши в рот собі пальця, подавали знак, що хочуть їсти.

Мішанина зброї була не менша за оте розмаїття племен та одягу. Понаносили вони з собою всього, чим тільки можна було заподіяти смерть, від дерев’яних кинджалів, кам’яних сокир і тризубців із слонової кості до довгих, позублених, як пилка, шабель із мідним тонким і гнучким лезом. В руках у них були ножі на кілька лез, розгалужених, як антилоп’ячі роги, а то криві, серпасті, поприв’язувані до мотузок і залізні трикутники, киї, довгі шила. Бамботські ефіопи мали в чупринах маленькі отруєні стріли. Декотрі тягли з собою каміння в мішках, а ті, що прийшли голіруч, клацали зубами.

Увесь той набрід без упину вирував, хвилювався. Дромадери, немов кораблі, геть обшмаровані смолою, валили жінок, що носили при стегнах дітей. Із кошиків випадали харчі; люди підошвами розтоптували грудки солі, пакунки камеді, гнилі фініки, горіхи гуру; в декого на грудях, обсипаних нужею, на шнурочку висів діамант, за яким ганялися сатрапи, один із тих майже казкових самоцвітів, що за нього можна купити ціле царство. Люди ці здебільшого й самі не знали, чого вони прагнуть. Сюди їх поривало якесь захоплення, цікавість. Кочовики, що зроду-віку не бачили міста, лякалися самої тіні від його мурів.

Стільки вже збилось там люду, що тепер за ним і самого перешийка не було видно; ця довга смужка землі, на якій намети скидалися на халупи серед повені, тяглась до перших рядів другого табору варварів, що сяяли залізною зброєю, симетрично вишикувавшись обабіч акведука.

Карфагенці ще не отямились від страху перед тією навалою, коли раптом помітили, що просто на них сунуть чи то якісь потвори, чи то цілі будівлі зі своїми шпилями, кроквами, линвами, колінами, карнизами й щитами; то були облогові машини, що їх надіслали тірські міста: шістдесят каробаліст, вісімдесят онагрів, тридцять скорпіонів, п’ятдесят толенонів, дванадцять таранів і три величезні катапульти, що кидали каменюки вагою по п’ятнадцять талантів. Юрми люду штовхали кожну машину, обліпивши її знизу; щокроку вони одностайно похитувались; машини наблизились до самих мурів.

Потрібно було ще кілька днів, щоб усе підготувати до облоги. Найманці, вже навчені своїми поразками, не зважувались на непевний бій. Обидва ворожі стани не квапились, добре усвідомлюючи, що це буде жахлива битва, яка призведе або до перемоги, або до цілковитого знищення.

Карфаген був спроможний довго чинити опір. Грубезні його мури з цілою низкою кутів, що виступали то всередину, то назовні, були дуже зручні для відбивання нападу.

З боку ж катакомб мур подекуди завалився, і темними ночами крізь ті обвали було видно світло в малкіиських хатинах. Де-не-де воно миготіло й понад фортечним валом. Там жили з новими своїми чоловіками жінки найманців, яких попроганяв Мато. Вони знову побачили варварів, і в них завмирали серця. Здалеку жінки махали їм покривалами, поночі приходили до мурів поговорити крізь щілини з вояками, а якось уранці Велика рада дізналася, що всі вони повтікали; хто вислизнув поміж камінням, а хто, відважніший бувши, спустився по мотузці.

Аж тепер Спендій вирішив здійснити свій задум. Досі, воюючи далеко від Карфагена, він не мав змоги того зробити; відколи ж вони повернулися туди, йому все здавалося, нібито городяни здогадуються, що він собі намислив. Та незабаром вони таки зняли частину сторожі з акведука; бракувало людей захищати мури.

Колишній раб кілька днів управлявся, стріляючи з лука у фламінго на озері. А тоді, якось увечері, коли світив місяць, попросив Мато розпалити опівночі велике багаття з соломи і звеліти своїм людям, щоб одночасно зчинили галас. Потім, узявши з собою Зарксаса, рушив понад затокою в напрямі Туніса.

Дійшовши до останніх арок, вони повернули просто на акведук; місцина там була відкрита, і вони до підніжжя стовпів добралися плазом.

Сторожа спокійно походжала по помосту.

Високо здійнялося полум’я; заграли сурми; вартові подумали, що це почався напад, і кинулися до Карфагена.

Залишився тільки один. Його постать чорніла на тлі неба. Позад нього світив місяць, і його велетенська тінь, падаючи далеко на рівнину, схожа була на якийсь рухомий обеліск.

Вони зачекали, поки вартовий порівнявся з ними. Тоді Зарксас ухопив пращу. Чи з обережності, чи то вже таким кровожерним бувши, Спендій спинив його:

— Ні, куля свистітиме. Я сам!

І він щосили натягнув тятиву, оперши нижній кінець лука в великий палець лівої ноги; націлився — й стріла полетіла.

Вартовий не впав із помосту. Він зник.

— Якби він був поранений, ми почули б, — сказав Спендій; він почав хутко видиратися з яруса на ярус, так само як уперше, за допомогою мотузки й гака. Вибравшись на горішній поміст, де лежав труп, він спустив кінець мотузки додолу. Балеарець прив’язав до нього кайло й довбешку, а сам пішов геть.

Сурми втихли. Все довкола принишкло. Спендій підважив одну плиту і, залізши в воду, знову опустив її.

Рахуючи кроки, він дійшов до того місця, де помітив був навскісну щілину; цілі три години, аж до самого ранку, він невпинно, завзято працював, важко вдихаючи повітря крізь щілини між горішніми плитами, весь охоплений жахом, гадаючи, що аж тут йому кінець. Нарешті почувся хряск; величезна каменюка скотилась нижніми склепіннями додолу — і враз водоспад, ціла ріка линула з неба на рівнину. Водогін, перетятий посередині, виливався. Це була смерть Карфагенові й перемога для варварів.

Посхоплювавшись, за одну мить карфагенці повибігали на мури, на покрівлі будинків і храмів. Варвари метушилися, галасували. Несамовито танцювали довкола величезного водоспаду і в шаленому захваті кидалися намочити в ньому голову.

Наверху акведука видніла людина в порваній брунатній туніці. Взявшись у боки, вона схилилась над самим краєм і дивилася вниз, немовби дивуючись із того, що сама ж таки й накоїла.

Тоді вона випросталась. Згорда обвела поглядом обрій, ніби кажучи: «Віднині усе це належить мені!» Вибухнули схвальні вигуки варварів; карфагенці, зрозумівши нарешті свою загибель, заголосили з розпачу. А Спендій бігав з кінця в кінець по горішньому помосту і, як той візничий звитяжної колісниці на олімпійських іграх, не тямлячись із гордощів, підіймав руки.