Саламбо

XI В НАМЕТІ

Провідник поїхав із Саламбо вгору, за маяк, аж до катакомб, а тоді вони спустилися довгим передмістям Молуя з цілою плетеницею крутих завулків. Починало світати. Вряди-годи вони пригиналися, проїжджаючи під пальмовими брусами, що випиналися з мурів. Коні, йдучи ступою, тихо посувалися вперед; так добралися вони до Тевестської брами.

Обидві її важкі ворітниці були відхилені; верхівці проїхали, і брама зачинилась.

Якийсь час вони прямували попід фортечними валами, а піднявшись до водозборів, подалися Тенією, вузенькою смугою жовтого піску, що тягнеться аж до Радеса, відокремлюючи затоку від озера.

З боку Карфагена — ні на морі, ні на полях — не видно було й душі живої. Сіре, як грифельна плита, море стиха плюскалось, і легкий вітерець, подекуди згромаджуючи піну, цяткував його білими шматинами. Саламбо, хоч була вкутана з голови до ніг у плащ, тремтіла від ранкової прохолоди; оте похитування на сідлі та ще свіже повітря дурманили їй голову. Згодом зійшло сонце; його проміння пригрівало їй потилицю, і вона мимохіть задрімала. Коні бік у бік трюхикали собі риссю, грузнучи копитами в піску.

Проминувши гору Теплих Вод, поїхали швидше, бо там грунт був уже твердіший.

Стояла пора сівби та інших польових робіт, одначе довкола, скільки оком сягнути, було порожньо, як у пустелі. Де-не-де лежали купки розсипаного збіжжя, подекуди сипався з колосу вже поруділий ячмінь. На ясному обрії чорніли безладно переплетені смуги селищ.

Час від часу при шляху бовваніли рештки обгорілої стіни. Покрівлі халуп позавалювались, і всередині видно було череп’я глиняного посуду, пошматовану одежу, всіляке хатнє начиння та якісь інші на дрізки потрощені речі, яких уже й не впізнати. Бувало, з тих руїн витикалася часом людина в лахмітті, з землистим обличчям і палючим поглядом. Та вона мерщій кидалася втікати або враз ховалася в якусь дірку. Саламбо та її провідник не зупинялися.

Одна по одній пропливали перед очима занедбані, спустошені рівнини. На світлій землі слалися нерівні смуги вугільного пилу, що здіймався слідом за двома вершниками. Часом траплялась на їхньому шляху затишна місцина, де поміж буйної зелені дзюрчав струмок; перебираючись на другий берег, Саламбо зривала вологе листя, щоб відсвіжити собі руки. Якось, коли вони їхали олеандровим гаєм, кінь її рвучко сахнувся вбік перед трупом, що витягся впоперек шляху.

Раб ту ж мить поправив їй подушки. Це був храмовий служник, людина, на яку Шагабарім покладав усякі небезпечні справи.

Задля більшої обережності тепер він біг поруч неї між кіньми, хльоскав їх ремінним путом, кінець був намотаний на руку, а то витягав із почепленої на грудях торбини кульки, спечені з пшеничного борошна, фініки, яєчні жовтки, загорнені в лотосове листя, і мовчки пропонував їх Саламбо.

Десь опівдні перейшли їм дорогу троє варварів у звірячих шкурах. А далі мало-помалу стали траплятися й інші, що вештались купками по десять, по дванадцять, а то й по двадцять п’ять чоловік; дехто гнав кіз чи якусь криву корівчину. Вони тримали в руках киї з мідними вістрями; на геть закаляній одежі виблискували кинджали. Позирали вони з виглядом погрозливим і здивованим. Минаючи їздців, хто з них, заведеним звичаєм, посилав благословення, а хто кидав услід сороміцькі дотепи; Шагабарімів слуга відповідав кожному його ж таки рідною говіркою. Він казав їм, що з ним оце хворе хлоп’я, а їде воно до далекого храму, сподіваючись на зцілення.

Тим часом вечоріло. Почулося гавкання; вони попрямували в той бік. Незабаром вони помітили у вечірній млі кам’яну загорожу; за нею маячіла будівля. По муру біг собака; раб шпурнув у нього каменем; вони ввійшли в високу кімнату із склепистою стелею.

Посередині, гріючись біля вогнища з хмизу, від якого дим виходив отворами в стелі, сиділа навпочіпки якась жінка. Вона була наполовину закрита сивим волоссям, що спадало їй аж до колін. Не бажаючи їм відповідати, вона з дурнуватим виглядом теревенила про якусь помсту і над варварами, і над карфагенцями.

Провідник почав нишпорити по всіх усюдах. Потім знову підійшов до жінки і зажадав чогось поїсти. Але стара втупила очі в жар і знай хитала собі головою та варнякала:

— Я була рукою. Десять пальців відтято. Рот уже не їсть.

Раб показав їй жменю золотих монет. Вона сіпнулась до них і відразу знову прибрала байдужого вигляду.

Нарешті він приклав їй до горла кинджал, що був у нього за поясом. Вона, тремтячи, встала, відсунула велику каменюку й дістала йому амфору вина та гіппозарітської вареної в меду риби.

Саламбо відвернулася від тієї гидкої їжі й лягла спати на простелених в кутку попонах.

Ще вдосвіта її збудив провідник.

Завив собака. Раб тихенько підкрався до нього і, лиш раз махнувши кинджалом, відтяв йому голову. Тоді кров’ю понатирав коням морди, щоб відживити їх. Стара кинула навздогін йому прокляття. Саламбо почула те і стисла амулет, що носила на грудях.

Вони знову рушили в путь.

Інколи вона запитувала, чи скоро вони вже приїдуть. Дорога, як по хвилях, то здіймалась, то спускалась пагорками. Тільки й чути було, що сюрчання цикад. Сонце в’ялило пожовклу траву; земля була вся порепана, і здавалося, ніби її вкрито величезними плитами. Іноді проповзала змія, пролітали орли. Раб усе біг та біг; а Саламбо мріяла, вгорнувшись у покривала, і хоч яка стояла спекота, вона не розкутувалася, боячись забруднити своє пишне вбрання.

На однаковій відстані одна від одної височіли вежі, що їх позводили карфагенці, щоб стежити за ворожими племенами. Саламбо з провідником заходили туди перепочити в затінку, а потім їхали далі.

Напередодні, задля обережності, вони накинули великого круга. Але тепер не зустрічали нікого. Землі тут були неродючі, і варвари сюди не заходили.

Знову стали помітні сліди спустошення. Місцями серед поля видніла просто неба мозаїчна підлога — єдині рештки зруйнованого палацу; безлисті оливкові дерева скидалися здаля на великі тернові кущі. Вони переїхали місто, де було спалено до тла всі будинки. Попід мурами лежали людські кістяки; траплялися також кістки дромадерів і мулів. Недогризки падла захаращували вулиці.

Спускалася ніч. Низьке небо геть усе було захмарене.

Беручись під гору, години зо дві їхали вони просто на схід і враз побачили перед себе багато вогників.

Вони горіли в глибині амфітеатру. Подекуди, рухаючись виблискували золоті бляхи. То в пунійському таборі яскріли панцери клінабарців. Потім вони побачили довкола того табору інші вогні; було їх іще більше, бо найманське військо, вже об’єднане, розташувалося на великому просторі.

Саламбо повернула була туди, але Шагабарімів слуга повів її далі понад укріпленням, що охоплювало табір варварів. Незабаром вони під’їхали до пролому, і раб зник.

По гребеню фортечного валу з луком у руці, поклавши на плече спис, походжав вартовий.

Саламбо під’їжджала все ближче; варвар став на коліно, і стріла прошила її плащ. Коли ж вона, спинившись, почала до нього гукати, вартовий спитав, чого їй треба.

— Говорити з Мато, — відповіла вона. — Я перекинчик із Карфагена.

Вартовий свиснув, і той свист передали далі й далі.

Саламбо ждала. її наполоханий кінь тупцював і форкав.

Коли надійшов Мато, позад неї вже сходив місяць. Та лице її закривала жовта вуаль із чорними квітами, і стільки на ній було всякого вбрання, що годі було її розгледіти. З високого насипу Мато придивлявся до цієї невиразної постаті, що в вечірній імлі скидалася на привид.

Нарешті вона промовила:

— Проведи мене до свого намету! Я так хочу! Якийсь далекий невловимий спомин сяйнув йому в голові. В нього закалатало серце. Його бентежив її владний тон.

— Іди за мною! — сказав він.

Перекладину спустили, і вона опинилася в таборі варварів.

Там було повно гомону і велике стовписько люду. Під почепленими на триногах казанами палали яскраві вогні; їхні багряні відблиски подекуди осявали місцину, обгорнену непроглядною темрявою. Лунав галас, поклики; довгі рівні ряди поприв’язуваних до конов’язі коней тяглися поміж круглих або чотирикутних, де шкіряних, де полотняних наметів; були тут і очеретяні курені, а то й звичайнісінькі ями в піску, як ото інколи виривають собаки. Хто з вояків тягав фашини, хто лежав долі, зіпершись на лікті, або, загорнувшись у мати, мостився до сну; коневі Саламбо часом доводилось перестрибувати через них.

Вона пригадала, що вже бачила цих людей; тільки тепер бороди в них повиростали довші, обличчя потемнішали і голоси похрипли ще більше. Мато, йдучи поперед неї, відхиляв їх рукою, і тоді його червоний плащ злегенька підіймався. Дехто з вояків цілував йому руку, інші, низько зігнувшись, підходили, чи не дасть він якого наказу, — адже він був тепер справжній, єдиний вождь над усіма варварами; Спендій, Автаріт і Нар-Гавас занепали духом, і тільки він один виявив таку відвагу й заповзятливість, що всі йому підкорилися.

Саламбо, простуючи за ним, перетнула весь табір. Його намет стояв скраю, за триста кроків від Гамількарових укріплень.

Праворуч вона помітила широкий рів, де понад самий край врівень із землею вистромлялися якісь обличчя, і їй здалося, ніби то низка відтятих голів. Та вони водили очима, а з напіврозтулених уст крізь стогін вихоплювались пунійські слова.

При вході стояли два негри із смолоскипами в руках. Мато шарпнув заслону. Саламбо пішла за ним.

Намет був просторий, із стояком посередині. Освітлював його великий, подібний до лотоса, світильник, повний ущерть жовтої олії, де плавало клоччя; в сутіні поблискувало військове спорядження; коло щита стояв зіпертий на ослін голий меч; батоги з бегемотячої шкіри, кімвали, брязкальця, намиста — все те безладно копичи-лося в солом’яних кошелях; на повстяній ковдрі були розсипані крихти чорного хліба; в кутку на круглому камені лежали купки недбало понасипуваних мідяків. Крізь подертий намет несло пилюку і тхнуло слонами; чути було, як вони, брязкаючи ланцюгами, щось жують.

— Хто ти? — спитав Мато.

Не відповідаючи, вона повільно роздивлялася довкола; тоді погляд її спинився в глибині намету, де над ложем із пальмового гілля звисало щось блакитне, блискуче.

Вона кинулась туди. З уст її вихопився крик. Позад неї Мато тупнув ногою.

Хто тебе привів? Чого тобі треба?

Забрати його! — однією рукою показуючи на заїмф, а другою зриваючи з голови запинало, відповіла вона.

Він відступив, відвівши назад лікті й розтуливши рота, приголомшений жахом.

Вона відчувала, ніби самі боги підтримували її своєю силою; дивлячись в очі Мато, вона наполегливо, гордо зажадала, щоб він повернув їй заїмф.

Мато не чув; він пильно дивився на неї; навіть убрання її бентежило його так само, як її тіло. В мінливому мерехтінні її шат, як і в полиску її шкіри, було щось своєрідне, тільки їй самій притаманне. її очі променіли, неначе її діаманти; блиск її нігтів доповнював тонку гру самоцвітів, що обтяжували їй пальці; дві застібки на туніці, трохи здіймаючи груди, зближували їх, і думки його тяглися туди, до проміжку між ними, де звисав ланцюжок із смарагдовою оздобою, що світилася нижче, під фіолетовим серпанком. До вух у неї були почеплені сапфірові підвіски з порожнистими перлинами, повними запашної рідини. Час від часу крізь маленькі дірочки спадала росинка і зволожувала їй голе плече. Мато стежив за їхнім падінням.

Його поривала нестримна цікавість, і, неначе дитина, що простягає руку до невідомого плоду, він, увесь тремтячи, легенько доторкнувся пальцем до опуклості її грудей; холоднувате тіло пружно подалося.

Цей дотик, хоч і був ледь чутний, та геть збурив його душу. Він прагнув її всім диким шалом свого єства. Йому хотілося обхопити її, ввібрати в себе, випити. Він тяжко дихав, цокотів зубами.

Взявши за руки, він легенько притягнув її до себе й сів на панцер коло ліжка з пальмових гілок, застеленого лев’ячою шкурою. Вона стояла. Мато тримав її між колін, дивився на неї знизу і раз по раз промовляв:

— Яка ж ти прекрасна! Яка ж ти прекрасна!

Його погляд, уп’ятий в груди Саламбо, невимовно гнітив її; і цей сором, це болісне почуття огиди вже ставало таке нестерпуче, аж вона ледве стримувалась, щоб не закричати. Та їй на думку зринав Шагабарім, і вона корилася.

Мато й далі тримав її за маленькі руки, і, незважаючи на Шагабарімів наказ, вона раз у раз відвертала обличчя й силкувалась відсторонити його тремтячими руками. Ніздрі його широко роздималися, і він жадібно вдихав пахощі її тіла. Це був якийсь несказанний аромат, такий свіжий і воднораз п’янкий, як дим кадильниць. Від неї пахло медом, перцем, ладаном, трояндами і ще чимось ніжним.

Але яким чудом опинилась вона біля нього, в його наметі, під його владою? Видно, її хтось підбив на те. А може, вона й справді прийшла, щоб забрати заїмф? Руки його впали, і в тяжкій задумі він раптом понурив голову.

Тоді Саламбо, щоб його розчулити, мовила жалісливим голосом:

Що я тобі зробила, що ти хочеш моєї смерті?

Твоєї смерті? Вона говорила далі:

— Я побачила тебе одного вечора при світлі моїх підпалених садів, серед димливих келихів і моїх зарізаних рабів; ти палав таким лютим гнівом і так поривався до мене, що я мусила від тебе втікати! Жах пойняв тоді увесь Карфаген. Повсюди тільки й говорили про зруйновані міста, про спалені села, про вигублених людей. Це ти їх повбивав, ти їх вимордував. Я ненавиджу тебе! Саме твоє ім’я точить мене, як докір сумління. Ти осоружніший за чуму, за війну з римлянами. Це через твою скажену лють тремтять усі провінції, поля вкрилися трупами! Я йшла слідами пожеж, що ти лишив за собою, неначе ступала за Молохом!

Мато схопився на ноги. Невимовна гордість спалахнула в його серці. Він почував себе звеличеним, ніби став рівня богові.

У Саламбо роздималися ніздрі, зціпивши зуби, вона вела далі:

— Наче мало було тобі того блюзнірства, ти ще при йшов до мене, коли я спала, весь оповитий заїмфом! Я не втямила твоєї мови, та гаразд розуміла, що ти хочеш за тягти мене в щось страшне, на дно безодні.

Мато, заламуючи руки, вигукнув:

— Ні! Ні! Я приходив, щоб віддати його тобі, повернути тобі! Мені здавалося, що богиня подарувала своє одіяння для тебе, що воно належить тобі. У її храмі чи в твоїй оселі — чи не однаково? Хіба ж сама ти — не всемогутня, не чиста, не промениста, не прекрасна, як і Таніта!

І, втупивши в неї погляд, повний безмірного обожнення, він додав:

— Якщо ти й справді не сама Таніта.

«Я — Таніта!» — промовила сама до себе Саламбо. Вони замовкли. Далеко гуркотів грім. Лякаючись грози, мекали вівці.

— О підійди! — знову озвався він. — Підійди, не бій ся нічого! Колись я був звичайнісінький собі вояк, нічим не примітний серед найманської ватаги, такий уже плохенький, що тягав на своїм хребті дрова за інших. Що мені до того Карфагена! Товпища його нікчемного люду геть зовсім непомітні в поросі з-під твоїх сандаль, і всі його скарби, землі, кораблі й острови не так ваблять мене, як свіжість твоїх уст і округлість твоїх пліч. Та я хотів розбити його мури, щоб дістатися до тебе, щоб тебе здобути! Ждучи тієї години, я мстився! Тепер я чавлю людей, як скойки, кидаюся на фаланги, голими руками відбиваю списи, вхопившись за їхні ніздрі, спиняю огирів, мене й катапульта не візьме! О, знала б ти, як у розпалі бою облягають мене думи про тебе! Іноді несподівано зрине в пам’яті якийсь твій порух, якась згортка твоєї одежі, і спомини оплутують мене, мов сіті. Тоді ввижаються мені твої очі в полум’ї вогненних стріл, у позолоті щитів. Мені вчувається твій Голос у Гримотінні кімвалів! Обертаюсь — тебе нема! І знову кидаюсь у пекельну січу!

Він здійняв руки, оплетені жилами, як віття плющем. Піт котився в нього по грудях між могутніх м’язів; він так важко дихав, аж Здіймалися боки, оперезані бронзовим поясом, оздобленим довгими ремінними китицями, що спадали до колін, міцніших за мармур. Саламбо, звикши до євнухів, була заворожена силою цієї людини. То карала її богиня або впливав Молох, що кружляв довкола неї поміж п’ятьох армій. її знемагала втома; в якомусь остовпінні прислухалася вона до перегукування сторожі.

Пориви теплого вітру коливали полум’я світильника. Часом широко спалахували блискавиці, і потім морок здавався ще густіший, — їй видно було тільки зіниці Мато, що блищали, наче дві жарини, в нічній темряві. Тоді, відчувши себе в лабетах сліпої долі, вона збагнула, що ось настала та, безповоротна хвилина; силуючи себе, вона підійшла до заїмфа і простягла до нього руки.

— Що ти робиш?

Вона спокійно відповіла:

— Я вертаюся до Карфагена.

Він, схрестивши руки, ступив до неї, такий страшний на виду, що вона раптом стала на місці, неначе вкопана.

— Ти повертаєшся до Карфагена! — прохрипів він і, заскреготівши зубами, сказав удруге: — Ти повертаєш ся до Карфагена! Он як! Ти прийшла забрати заїмф, щоб мене подолати, а тоді втекти. Ні, ні! Ти належиш мені! І ніхто тебе звідсіль не вирве! О, я не забув зухвалого погляду твоїх великих спокійних очей, не забув, як ти пригнічувала мене своєю гордою вродою! Тепер черга моя! Ти моя полонянка, моя невільниця, моя служниця! Волай до свого батька, якщо тобі завгодно, клич його військо, старійшин, багатіїв і весь свій осоружний народ! Я проводир над трьомастами тисячами вояків! Я наберу їх іще в Лузітанії, в Галлії, в глибині пустелі і зруйную твоє місто, пущу з димом усі його храми; триреми Плаватимуть по хвилях крові! Я не залишу ні одного будинку, ні одного каменя, ні одної пальми! А забракне мені людей, приведу з гір ведмедів, левів прижену. І не здумай тікати, я тебе вб’ю!

Сполотнілий, із заціпленими кулаками, він увесь тремтів, ніби натягнена на арфі струна, що ось-ось лусне. Раптом сльози сперли йому дух, ноги підломилися.

— О прости мене! Я негідник, паскудніший за скорпіона, за твань і пил. Коли ти щойно говорила, подих твій овівав моє обличчя, і я такої від того зазнавав насолоди, як умирущий, що п’є воду, ницьма припавши до джерела. Топчи мене, — тільки б чути мені ноги твої! Клени мене, — тільки б чути мені голос твій! Не йди звідціль! Пожалій! Я люблю тебе! Я тебе кохаю!

Він упав навколішки перед нею, обіруч обхопив її стан і, закинувши голову, безтямно гладив її тіло; золоті кружала, звисаючи з вух, блищали на його бронзовій шиї. На очах, неначе срібні кульки, виступали великі сльозини; він ніжно зітхав і невиразно шепотів якісь слова, ти-хіші за легіт і солодші за цілунок.

По всьому її тілу пішла млість, і Саламбо стала западати в непритомність. Щось, неначе заразом у ній самій постаючи і богами призначене, спонукало її віддатися цій солодкій знемозі; вона ніби здіймалася на якихось хмарах, а потім, знесилившись, упала на ложе, заслане лев’ячою шкурою. Мато схопив її ноги; золотий ланцюжок урвався, і кінці його цвьохнули по тканині, неначе то звивалися дві гадюки. Заїмф упав і накрив його; раптом Саламбо побачила обличчя Мато, що схилилося до її грудей.

— Молоху, ти палиш мене!

І цілунки вояка, палючіші за вогонь, вкривали усе її тіло; неначе ураган підхопив її, заполонила сонячна міць.

Він цілував їй пальці, долоні, руки до самих пліч, ноги, кожен закруток і кожне пасмо її довгих кіс.

— Візьми його! — казав Мато. — Навіщо він мені? Разом із ним забери й мене! Я покину військо, я всього зречусь! По той бік Гадеса, за двадцять днів морського шляху, є острів, весь укритий золотим піском і зеленню; там живе безліч птахів. По горах там ростуть квіти, що хитаються, немов ті вічні кадильниці, повні димучих пахощів. З лимонних дерев, ще вищих за кедри, молочного кольору змії своїми діамантовими пащами скидають на траву плоди; а повітря таке ніжне, що смерть невладна там. О, я відшукаю цей острів, от побачиш. Ми будемо жити в кришталевих гротах, вирубаних у підніжжі пагорків. Там ще ніхто не живе; я царюватиму в тім краю. Він стирав пил із її котурнів, просив узяти в рот шматочок граната, підкладав їй під голову якусь одежину, щоб намостити подушку. Йому хотілося якось їй прислужити, виявити свою покору, і навіть заїмфом, наче то був звичайний килим, він накрив їй ноги.

— А є ще в тебе, — спитав він, — оті газелині ріжечки, на які ти чіпляла свої намиста? Дай їх мені. Вони мені подобаються.

Він так говорив і раз у раз заходився таким радісним сміхом, ніби війна давно вже скінчилася, а найманці, Гамількар і всі перепони раптом розвіялись. Поміж двох хмар плив місяць. Його видно було крізь отвір у наметі.

— О, скільки ночей споглядав я його! Ця срібна зоря здавалась мені запиналом, що ховає твоє обличчя. Ти дивилась на мене крізь нього. Спомин про тебе так мішався з її промінням, що я вже не міг вас розрізнити!

І, припавши головою до її грудей, він ревно заплакав.

«Ось він, — думала вона, — той страшний чоловік, що нагонить страх на весь Карфаген!»

Він заснув. Тоді, нишком звільнившись із його обіймів, вона спустила долі ногу й помітила, що ланцюжок на ній розірваний.

У знатних родинах дівчат призвичаєно шанувати ті пута, як щось трохи не священне, і Саламбо вся спаленіла, обмотуючи ноги тим порваним золотим ланцюжком.

Карфаген, Мегара, її дім, її покій, поля, якими вона проїздила — все вихрилося в її думках, набувши хай і безладних, але чітких образів. Одначе безодня, що розступилась перед нею, відсунула все те в безмежну далечінь.

Гроза перейшла; коли-не-коли ще падали поодинокі краплини, і під ними бриніло мокре полотнище намету.

Мато, наче п’яний, спав, простягтись на боці, звісивши з ліжка руку; перлова пов’язка трохи збилася, оголивши чоло. Усмішка відкривала йому зуби. Вони аж вилискували над чорною бородою, а крізь нещільно склеплені повіки з очей сяяла радість, мовчазна, майже образлива.

Саламбо непорушно дивилась на нього, схиливши голову і схрестивши руки.

В узголів’ї на кипарисовому столі лежав кинджал; дивлячись на його блискуче лезо, вона запалилася жадобою крові. Здалеку, з пітьми, линули жалібні голоси і, наче хор духів, волали до неї. Вона підійшла до столу і схопила кинджал. Діткнутий її вбранням, Мато, сонно мружачи очі, потягся вустами до її рук, і кинджал упав.

Раптом зчинився галас. Позад намету сяйнув страшний вогонь. Мато шарпнув полотнину; перед ними, охопивши лівійський табір, гуготіло буйне полум’я.

Палали очеретяні курені, звиваючись, тріскотіли в клубах диму й розліталися, як стріли, трубчасті стебла; на тлі багряного обрію безладно метушилися чорні тіні. Чулися зойки тих, що не встигли вискочити з куренів; слони, бики й коні металися серед юрби, чавили людей, топтали вихоплені з вогню речі, харчові припаси. Ґвалтовно сурмили сурми. Хтось гукав: «Мато! Мато!» До намету поривалися вояки:

— Виходь! Гамількар підпалив Автарітів табір! Мато вибіг. Саламбо зосталася сама.

Тоді вона стала роздивлятись на заїмф. Пильно оглянувши, чудувалася, що, дивлячись на нього, вже не відчуває того щастя, про яке марила колись. От і здійснилась її мрія, а вона стоїть сумна.

Аж раптом при землі піднялось полотнище, і до намету просунулось щось химерне. Спершу Саламбо помітила двоє очей та довгу білу бороду, що спадала аж на землю; тіло, заплутуючись у якомусь рудому дранті, повзло по землі; за кожним рухом уперед руки впиналися в бороду і знов падали. Так повзучи, та людина наблизилась до її ніг, і тоді Саламбо пізнала старого Гіскона.

Щоб полонені карфагенці не змогли повтікати, варвари мідними киями поперебивали їм ноги, і вони, збившись купою в рові, конали там серед нечистот. Найживучіші з них, зачувши брязкіт казанків, стогнучи, п’ялися на край рову. Так Гіскон побачив Саламбо. Помітивши сандастрові кульки, що торохтіли при її котурнах, він упізнав карфагенянку; передчуваючи якусь важливу таємницю, Гіскон за допомогою своїх товаришів вибрався з рову; а тоді, то пальцями дряпаючись, то спинаючись на лікті, підповз кроків за двадцять до намету, де мешкав Мато. Звідти лунали два голоси. Він став прислухатися і все почув.

Це ти! — мало не з жахом нарешті мовила Саламбо. Ледь зводячись на кулаках, Гіскон відповів:

Так, це я! А там, певно, мене вже й поховали? Вона схилила голову. Він провадив далі:

— О, чому ж Ваали не пошлють мені цієї милості! — І, підтягтись так близько, аж торкався до неї, сказав: — Вони б визволили мене від клопоту клясти тебе.

Саламбо аж поточилась назад, так жахнула її ця загиджена істота, бридка, як той хробак, і страшна, мовби почвара.

— Мені незабаром скінчиться сто років, — казав він. — Я бачив Агафокла, Регула, бачив, як римські орли толочили пашню на пунійських нивах! Я бачив увесь жах битв і море, по якому плавали уламки наших кораблів. Вар вари, що я їх водив у бої, тепер закували мені руки й ноги в ланцюги, як тому рабу-душогубові. Круг мене один по одному помирають мої товариші; по ночах я проки даюся, задихаючись від смороду їхніх трупів, а вдень відганяю від них птахів, що злітаються клювати їм очі. Та й на мить не втрачав я віри в Карфаген! Хай навіть облягли б його війська всього світу, хай полум’я від його пожеж здійнялось би над хмари, — я й тоді вірив би в його довічність! А тепер — усьому вже край, все пішло на пропад! Боги взяли ненависть на Карфаген, відступилися від нього! Прокляття на тебе, що своєю ганьбою наблизила годину його загибелі!

Вона розтулила вуста.

Я ж був тут! — кричав він. — Я чув, як ти захлиналася в знемозі, віддаючись любощам, немов та блудниця; як він потім говорив тобі про свою жагу, і ти дозволяла йому цілувати твої руки! Та коли вже так палив тебе той ганебний шал, то бодай би віддавалась йому, як ота дика звірина, що парується потай, а не виставляла ганьби своєї перед очі батькові!

Батькові? — перепитала вона.

То ти не знала, що фортечні вали — за яких шістдесят ліктів один від одного і що твій Мато, повен надмірного зухвальства, розіп’яв свій намет навпроти самого Гамількара? Он він, твій батько, позаду тебе; коли б то мені сила видряпатись на ту стежку до насипу, я гукнув би йому: «Піди-но глянь на свою дочку в обіймах варвара! Щоб дужче прилюбитись йому, вона й покривало богинине нап’яла; віддаючи своє тіло, вона разом із славним іменем твоїм зраджує і велич богів, і помету за вітчизну, ба навіть порятунок Карфагена!»

За кожним рухом його беззубого рота вся довга борода тряслася. Він трохи не їв очима Саламбо і, задихаючись від пороху, гукав:

— О богозневажнице! Прокляття на тебе, прокляття, прокляття!

Саламбо відслонила полотнище і, тримаючи його в руці, мовчки дивилася в той бік, де був Гамількар.

Ото — ген там, правда?

А тобі що до того? Не дивись туди! Відвернися! Зараз же — лице додолу! Те місце священне, твій вид осквернив би його. Забирайся!

Вона оповила круг себе заїмф, ухопила свої покривала, шаль і плаща.

— Я біжу туди! — гукнула і зараз же, вислизнувши з намету, зникла.

Спершу вона йшла в темряві, нікого не зустрічаючи, бо всі подалися на пожежу. Гамір дужчав, від великого полум’я позаду неї стояла заграва. Зупинив її довгий земляний вал.

Вона оглянулась на обидва боки, шукаючи якоїсь драбини, мотузки чи каменя, будь-чого, аби видертись на вал. Вона так боялася Гіскона, що їй здавалось, ніби він, галасуючи, женеться за нею.

Світало. Вона наглянула стежку, що вела наверх. Узявши в зуби поділ убрання, що плутався між ногами, трьома скоками махнула на самий верх валу.

Внизу пролунав із темряви той самий голос, який вона вже чула під сходами з носами галер; вона пригнулась і помітила Шагабарімового слугу з парою коней.

Цілісіньку ніч тинявся він отут, між двома валами; занепокоєний пожежею, вернувся назад, силкуючись розгледіти, що ж діється в таборі Мато; знав, що звідси найближче до його намету, тому й принишк тут, пам’ятаючи накази жерця.

Провідник став на коня. Саламбо спустилася по насипу аж до нього; і вони помчали довкола пунійського табору, шукаючи, як би туди пробратися.

Мато вернувся до свого намету. Світильник, увесь повитий димом, тільки-тільки блимав, і йому видалося, що Саламбо спить. Він легенько обмацав лев’ячу шкуру на пальмовому ліжку. Потім покликав. Вона не озивалась. Тоді він, щоб упустити світла, шарпнувши, розпанахав полотнище намету. Заїмфа і слід запав.

А тим часом земля стугоніла від тупоту ніг. Галас, іржання коней, брязкіт зброї розлягалися в повітрі, на сполох гриміли сурми. Здавалося, вихор шаленів довкола Мато. Охоплений лютим гнівом, метнувся він по зброю і вискочив із намету.

З гори бігли довгі ряди варварів, а на них, важко й рівно похитуючись, насувалася пунійська фаланга. Туман, пошматований сонячним промінням, розпадався на окремі хмаринки, що, хвилюючись і поволі здіймаючись, дедалі більше відкривали знамена, шоломи і вістря списів. Все рухалося так швидко, аж здавалося, ніби то латки землі, ще повитої туманом, пересуваються з місця на місце; і ще можна було подумати, неначе то ринули перехресні потоки, а поміж них непорушно стояла якась наїжачена маса. Мато уже розпізнавав начальників, просте вояцтво, покликачів, навіть слуг, що ззаду їхали верхи на ослах. Аж несподівано замість того, щоб триматися своєї позиції та заслоняти піхоту, Нар-Гавас узяв круто праворуч, наче хотів кинути свій загін під ноги Гамількаровій фаланзі.

Його кіннота випередила слонів, що вже ступали повільніше; і коні з попущеним повіддям, витягши голови, мчали таким шаленим летом, що, здавалося, черевом черкали землю. Раптом Нар-Гавас рішуче попрямував до вартового. Він кинув додолу меча, списа й дротики і зник поміж карфагенців.

Нумідійський цар увійшов до Гамількарового намету і показав на своїх вояків, що стояли здаля.

— Барко! Я привів їх до тебе. Вони твої.

Тоді на знак рабської покори упав перед ним долілиць і, щоб довести свою вірність, нагадав, як він тримався у цій війні від самого її початку.

Найперше, він перешкодив найманцям обложити Карфаген і повбивати полонених; далі, він доклав зусиль, щоб найманці не скористалися з перемоги над Ганно-ном після поразки під Утікою. Що ж до тірських міст, то вони, мовляв, лежать на кордоні його володінь. Нарешті, він не брав участі в битві над Макаром і навіть навмисне не з’являвся там, щоб тільки ухилитися від обов’язку битися проти суфета.

Справді ж Нар-Гавас прагнув поширити свої володіння, захопивши деякі пунійські провінції, а тому, приглядаючись, чия бере, то раптом з’являвся з підмогою до найманців, то зненацька кидав їх. А тепер, бачачи, що кінець кінцем перемогти має таки Гамількар, він і перекинувся до нього. Може, до цієї зради спричинилася ще й злість на Мато чи за те, що він командував військом, чи то за його давню любов до Саламбо.

Суфет слухав його, не перебиваючи. Не слід нехтувати допомогою людини, що приходить до війська, перед яким завинила і де повсякчас боятиметься кари. Гамількар умить збагнув, яка корисна може бути для його широких задумів спілка з Нар-Гавасом. За допомогою ну-мідійців він зможе приборкати лівійців, а тоді, нацькувавши Захід на Іберію, завоювати і її. Тим-то, не питаючи Нар-Гаваса, чому той не перейшов на його бік раніше, і нічого з його брехні не викриваючи, поцілував нумідійця, тричі притискаючись грудьми до грудей.

Аби всьому покласти край, тільки з розпачу підпалив він лівійський табір. Нар-Гавасове військо прийшло до нього як порятунок, посланий богами; і, приховуючи свою радість, він сказав:

— Хай Ваали будуть ласкаві до тебе! Не знаю, чим віддячить тобі Республіка, але Гамількар не буває не вдячний.

Гамір дужчав. Входили воєначальники. Гамількар чіпляв на себе зброю, не уриваючи мови.

— А тепер вертайся до свого війська! Кіннотою від кинем їхню піхоту між твоїми й моїми слонами! Сміло! Знищ їх!

Нар-Гавас уже кинувся бігти, аж тут з’явилася Саламбо.

Вона хутко зіскочила з коня. Тоді розкрила поли свого широкого плаща і, розставивши руки, розгорнула заїмф.

Із шкіряного намету, підіткнутого по кутках, видно було довкола схил западини, геть увесь усипаний вояками; а що намет стояв посередині, то Саламбо бачили звідусіль. Зчинився нескінченний гомін, поклики завзяття й надії. Вояцтво, що йшло в бій, зупинилося, вмирущі, спинаючись на лікті, поверталися благословити її. Тепер навіть усі варвари дізнались, що вона відібрала заїмф. Вони здалека бачили її, чи, може, вона тільки ввижалася їм. І водночас із привітальними вигуками карфагенців залунав інший крик, лютий і мстивий. П’ять армій, одна над одною розташовані по схилу глибокої улоговини, тупотіли й ревли довкола Саламбо.

Гамількарові несила було говорити, і він лиш, хитаючи головою, дякував їй. Поглядаючи то на заїмф, то на дочку, він раптом помітив, що ланцюжок на її ногах розірваний. Він здригнувся, пройнятий страшною підозрою.

Та зараз же, прибравши спокійного вигляду, не обертаючи голови, скоса глянув на Нар-Гаваса.

Нумідійський цар скромно стояв собі збоку; на лобі в нього й досі були сліди пилу, що налип там, коли він упав ниць перед Гамількаром. Нарешті суфет підійшов до нього і поважно мовив:

— Щоб віддячити за послуги, які ти мені зробив, я тобі, Нар-Гавасе, даю дочку мою.

І далі додав:

— Будь мені за сина і захисти батька! Нар-Гавас аж стрепенувся з подиву і, кинувшись до нього, почав цілувати йому руки.

Саламбо, спокійна, як статуя, ніби нічого не розуміла. Вона трошки зашарілась і опустила повіки; її довгі вигнуті вії кидали на щоки тінь.

Гамількар побажав негайно справити нерозривні заручини. Саламбо подали списа, і вона піднесла його Нар-Гавасові; тоді ременем із волової шкіри зв’язали їм великі пальці на руках; потім посипали голови зерном, що, падаючи довкола них, підскакувало і, наче град, стукотіло по землі.