Саламбо

XIII МОЛОХ

Варвари не потребували фортечних валів з боку Африки — вона належала їм. Отже, щоб легше добратися до мурів, вони зруйнували укріплення, що тяглись понад ровом. А тоді, прагнучи міцно схопити в лещата Карфаген, Мато вишикував військо великими півколами. Спереду поставили гоплітів, за ними — пращників і кінноту; позаду розташували обоз — вантажі, вози, коней, а за тією навалою, кроків за триста від веж, їжачились бойові машини.

При всій розмаїтості своїх назв — а протягом сторіч міняли їх багато разів, — усі ці машини зводились, кінець кінцем, до двох видів: одні стріляли, як пращі, другі — як луки.

Перші, катапульти, складалися з чотирикутної рами з двома сторчовими брусами і одної поперечини. Спереду грубий вал із линвою здержував великого дишля з кошем на кінці, куди клали ядра, а нижній кінець проходив крізь туго скручені мотузи; тільки-но линва відпускала дишля, один кінець його злітав догори і, вдаряючись у поперечину, спинявся, з великою силою шпурнувши ядро.

Другий вид машин являв собою складніший механізм: на невисокому стовпці прилаштована була поперечина, саме посередині, де під прямим кутом кінчався жолобок; по кінцях поперечини здіймалися два ковпачки, набиті кінським волосом; з них виступали дві рейки, на яких була тятива, одним кінцем напнута до низу жолобка на бронзову пластинку; за допомогою пружини пластинка відскакувала й, ковзаючи жолобком, виштовхувала стрілу.

Катапульти називалися також онаграми, як і дикі осли, що ногами шпурляють каміння, а балісти — скорпіонами, бо на пластинці в них був гак, що під ударом кулака падав і спускав пружину.

Спорудження цих машин потребувало складних розрахунків; на них треба було вибирати найтвердіше дерево, зубчасті колеса робили тільки з бронзи, натягували їх підоймами, блоками, корбами або валами, скеровували стрільбу у потрібному напрямі за допомогою міцних стрижнів, пересували на котках, а найгроміздкіші з них перевозили частинами і складали перед очима у ворога.

Спендій поставив три великі катапульти проти трьох головних рогів муру, перед кожною брамою — по тарану, навпроти кожної вежі — по балісті, а позад них іще рухались туди й назад метальні машини, прилаштовані на колеса. Та треба було убезпечити їх проти вогню обложених карфагенців і, насамперед, засипати рів, що відмежовував їх від мурів.

Підтягли сплетені з жовтого очерету й дубових дуг довгі прикриття, подібні до велетенських щитів, які посувалися на трьох колесах; маленькі курені, вкриті свіжими шкурами й обкладені водоростями, захищали обслугу; балісти й катапульти позаслонювано мотузяними запонами, що їх задля вогнетривкості намочили в оцті. Жіноцтво й дітвора ходили на берег збирати каміння, згрібали руками землю й приносили воякам.

Карфагенці готувались і собі.

Гамількар відразу заспокоїв городян, оголосивши, що води у водозборах є на сто двадцять три дні. Такі запевнення, сама його присутність, а надто повернення заімфа відродило у карфагенцях надії. їм відлягло від серця; хто й не був хананеянин родом, також перейнявся завзяттям інших.

Озброїли рабів, повипорожнювали зброярні; кожному громадянинові призначено певне місце й певні обов’язки. Всіх тисячу двісті перекинчиків, що зосталися живі, суфет настановив начальниками; теслярів, зброярів, ковалів, золотарів приставлено до бойових машин. Кілька машин, всупереч умовам миру з римлянами, карфагенці таки зберегли і тепер полагодили; вони гаразд на тому розумілись.

З двох боків — північного й східного, що їх захищало море й затока, — місто було неприступне. А на мури, обернені до варварів, понатягувано було стовбури дерев, млинові жорна, чани з сіркою, кадуби, повні олії, змуровано печі. На баштові дахи понавалювано каміння; будівлі, що стояли впритул до валів, позасипувано піском, щоб поширити і зміцнити укріплення.

Варвари лютували, дивлячись на ті готування. їх поривало зараз же кинутись у бій. Та вони так перевантажили свої катапульти, що поламалися дишлі, і напад було відкладено.

Нарешті на тридцятий день місяця шабара, коли саме сходило сонце, почувся грюкіт у Хамонську браму.

Сімдесят п’ять вояків, узявшись за линву, відтягували велетенську деревину, що горизонтально висіла на ланцюгах, почеплених до стовпів, і мала на кінці бронзову баранячу голову. Зовні її обгорнули воловими шкурами, подекуди обхопили залізними шинами; колода була втричі грубша за людський тулуб, а завдовжки — на сто двадцять ліктів; численні голі руки підтягували її до себе, а тоді штовхали вперед, одностайно похитуючись разом із колодою то туди, то сюди.

Решта таранів, установлених проти інших брам, також розпочали свою нищівну роботу. В порожнистих циліндрах мигтіли люди, що здіймалися з площадки на площадку. Зарипіли блоки й ковпаки, спустилися мотузяні запони, посипалися заразом і каміння, й стріли. Всі пращники кинулися вперед. Декотрі наближалися до укріплень, ховаючи під щитами горщики із смолою, а тоді щосили шпурляли їх на ворога. Град куль, стріл та вогню перелітав через перші ряди і, креслячи дугу, падав поза мурами. Та раптом на стінах з’явилися довгі щогло-підіймальні крани, і з них спустилися величезні кліщі, які мали на кінці дві захватні дуги, зубчасті зсередини. Вони вп’ялися в тарани. Варвари, й собі вхопившись за колоду, тягли її назад. Карфагенці силкувалися підняти її догори, і це змагання тривало до самого вечора.

Коли ж другого дня найманці знову взялися до штурму, всі мури зверху були вкриті паками бавовника, укривалами, подушками, бійниці позатикувані матами, а на валах поміж кранами стриміла ціла низка вил і сікачів, прилаштованих до київ. Одразу почалась люта оборона.

Стовбури дерев, прив’язані мотуззям, раз по раз падали й падали, б’ючи по таранах; гаки, що їх кидали метальні машини, зривали з куренів покрівлю; а з плоскодахих веж ринули цілі потоки каміння.

Нарешті тарани проламали Хамонську й Тагастську брами. Та карфагенці накидали зсередини стільки всякої всячини, що годі було їх відчинити. Так непорушно вони й стояли.

Тоді підсунули до мурів свердла, щоб, пробивши дірки довкола кам’яних брил, повивалювати їх. Тепер краще налагодили роботу машин; їхню обслугу поділили на невеличкі групи; з ранку до вечора невпинно працювали машини, ритмічно й точно, як ткацький верстат.

Спендій керував машинами, не знаючи втоми. Власними руками натягував він тятиву баліст. Щоб натягнути обидві линви з рівною напругою, їх скручували і по черзі вдаряли то з правого, то з лівого боку, доки не забринять вони однаковим звуком. Вилазив Спендій і на рами машин; легенько стукав у них носком і прислухався, як музикант, що настроює ліру. А коли дишель катапульти злітав догори, коли пружина, звільнюючись, стрясала стовп і каміння вилітало, як пасмо променів, а дротики ринули цілим потоком, він тягся вперед усім тілом і простягав руки, ніби хотів полинути слідом за ними.

Вояки, захоплені спритністю Спендія, виконували всі його накази. Весело пораючись біля машин, вони давали їхнім частинам свої, жартівливі назви. Так, наприклад, кліщі для хапання таранів прозивали вовками, а очеретяні прикриття — виноградними альтанками; себе звали ягнятами, казали, що йдуть оце збирати виноград; закладаючи ядра, зверталися до онагрів: «Ану-бо, хвицни їх замашненько!» А до скорпіонів: «Вжаль їх у самісіньке серце!» І ці дотепи, завжди ті самі, підіймали їхній ДУХ.

Одначе машини ніяк не могли зруйнувати укріплень. Це були подвійні мури, вщерть наповнені землею; ядра обвалювали самий лише гребінь стіни. Та обложені щоразу тут же його лагодили. Тоді Мато наказав спорудити дерев’яні вежі такі самі заввишки, як і вежі фортечних мурів. Щоб якнайшвидше засипати рів, накидали в нього дерну, колод, каміння, навіть закотили цілі вози; ще не всюди заповнили його, а незліченні юрби варварів уже ринули туди, де було завалено, і вдарили в мури, неначе розбурхане море.

Вони поприносили мотузяні й дерев’яні драбини та самбуки, що складалися з двох щогл, із яких по блоках спускалися бамбукові жердини з рухомим мостом унизу. Самбуки низками рівних щогл спиралися на мур, і по них вервечкою тяглися найманці, тримаючи в руках зброю. На мурах не видно було жодного карфагенця; варвари вибрались уже на дві третини фортечного валу. Аж тут зненацька повідтулялися бійниці, як із драконових пащ, вивергаючи вогонь і дим. Розсипався пісок, проходив крізь щілини панцерів; нафта приставала до одежі, розтоплене олово відскакувало від шоломів, пропалювало дірки в тілі; дощ іскор забризкував обличчя; спорожнілі очні западини, здавалося, плакали сльозами, великими, неначе мигдалини. В людей, геть жовтих від олії, спалахувало волосся. Вони кидалися бігти, полум’я перекидалося на інших. Гасили на них вогонь, здаля кидаючи їм на обличчя змочені в крові плащі. Дехто, ще не поранений, стояв скам’янілий, роззявивши рота й розставивши руки.

Приступ починався знову й знову кілька днів поспіль — найманці сподівалися перемогти, покладаючись на свої сили й відвагу.

Бувало, котрийсь із них вилазив на плечі іншому й забивав між каменями кілка, а тоді, ставши на нього, як на щабель, забивав другого, третього, беручись муром усе вище й вище; захищені пругом бійниць, що виступали з мурів, вони видиралися догори, але щоразу, досягши певної висоти, зривалися й падали. Глибокий рів ущерть був захаращений тілами; під ногами живих впереміш лежали поранені, вмирущі й мертві. Серед вивернених нутрощів, розбризканих мозків і кривавих калюж чорними плямами видніли обгорілі тулуби; а руки й ноги, до половини випинаючись із цих куп, стирчали, неначе тички на погорілому винограднику.

Самих драбин було замало, тому користалися й толенонами — пристроями, що складалися з довгої балки, яка була прикріплена навпоперек до другої і мала на кінці чотирикутний кіш на тридцять озброєних піхотинців.

Мато й собі поривався сісти до першого спорядженого коша. Спендій зупинив його.

Люди нагнулися над корбою; довжелезна балка стала здійматися, витяглася горизонтально, тоді звелася трохи не сторчма і, надто обтяжена на кінці, зігнулася, наче велетенська очеретина. Вояки, сховавшись у коші до підборіддя, поприсідали; видніло тільки пір’я шоломів. Нарешті, піднявши їх на п’ятдесят ліктів у повітря, балка хитнулася кілька разів праворуч, ліворуч і зігнулася ще більше; а тоді раптом, як велетенська рука, що затисла в жмені цілу когорту пігмеїв, спустилася й поставила на край муру кіш, повний людей. Вони кинулися в юрбу ворогів і вже не вернулись.

Негайно налагодили всі інші толенони. Та, щоб здобути місто, треба було мати їх у сто разів більше. Тож використовували їх у якомога дошкульніший спосіб: у кіш сідали ефіопські лучники, і тільки було закріплено линву, вони, повиснувши в повітрі, пускали отруєні стріли. П’ятдесят толенонів, здійнявшись отак над бійницями довкола Карфагена, насідали на нього, неначе якісь страхітливі шуліки; а негри з реготом дивилися, як у страшних корчах на валу конає сторожа.

Гамількар посилав туди гоплітів; він велів поїти їх щоранку соком трав, що помагали проти отруєння.

Якось темного вечора він посадив добірних своїх вояків на вантажні судна, а то й просто на дошки, і, звернувши з порту праворуч, зійшов на берег із ними у Тенії. Вони підійшли аж до перших рядів варварів, напали на них із флангу і вчинили страшну різанину.

Ночами із смолоскипами в руках карфагенці спускалися по мотузках із мурів, підпалювали бойові споруди найманців і вибиралися знову на фортечні вали.

Мато лютував. Від кожної перешкоди тільки закипав гнівом. Він пускався на щось химерне й страшне. Подумки кликав Саламбо на побачення й чекав на неї. Вона не приходила; він сприйняв те, як нову зраду, і зненавидів її. Побачивши її труп, він би, мабуть, кинув облогу. Він подвоїв передову варту, повстромлював попід мурами вила, повикопував у землі пастки і наказав лівійцям приволокти цілий ліс, щоб той Карфаген, як лисячу нору, спалити дотла.

Спендій уперто стояв за облогу. Він намагався змайструвати страшні, небачені досі машини.

Інші варвари, що отаборилися далі на перешийку, дивувалися з такої загайної облоги і почали ремствувати; їх пустили вперед.

Вони кинулись до брам і стали гатити в них ножами й дротиками. А що їхні не прикриті одежею тіла вражати було легше, то карфагенці повбивали їх велику силу; та найманці тільки раділи з того, зазіхаючи на більший пай здобичі. Це призводило до сварок, між ними починалися бійки. До того ж околиці були спустошені, і вояки кидалися один на одного, видираючи шматок хліба. Найманці почали занепадати духом. Цілими загонами розбігалися хто куди. Та тут була така тьма-тьменна люду, що того й не помічали.

Найкмітливіші вояки стали підкопуватись; та сипуча земля завалювалась. Тоді заходжувалися копати в інших місцях; і щоразу Гамількар, притуливши вухо до бронзового щита, викривав напрям підкопу. Він і собі заходився підкопуватись під шлях, де мали пройти дерев’яні вежі; коли їх хотіли пересунути, вони завалювалися в ями.

Кінець кінцем варвари впевнилися, що міста не здобути, доки не вивершать на висоту мурів довгого насипу, який би дав змогу битися, стоячи на одному рівні з ворогом, а щоб можна було пересувати по ньому бойові машини, вирішили забрукувати його верх. Тоді Карфагенові певно не встояти.

Карфаген починав страждати від спраги. За той самий черпак води, що на початку облоги коштував дві кезити, вже правили срібного шекеля; вичерпувалися й запаси м’яса та збіжжя; люди жахалися голоду; дехто натякав уже й на зайвих їдців, від чого всім ставало моторошно.

Від Хамонового майдану аж до Мелькартового храму вулиці були захаращені трупами. А що діялось це наприкінці літа, то воякам дошкуляли великі чорні мухи. Старі переносили поранених, а побожні люди й далі справляли похоронні обряди комусь із рідні чи друзів, що десь на війні наклали головою. Воскові статуї, з волоссям на голові й одягнені, лежали впоперек дверей. Вони танули від тепла свічок, що горіли біля них. Фарба стікала їм на плечі, а по обличчях живих, що протяжно наспівували жалібних пісень, струмували сльози. В цей же час вулицями метушилися юрби; проходили військові загони; начальники вигукували накази, і чути було, як раз у раз бухають у мур тарани.

Стояла така задуха, що трупи геть роздувало, аж не можна було їх упхати в труну. їх палили посеред подвір’їв. Але там було тісно, і полум’я перекидалось на стіни, раптом довгі язики полум’я шугали з будинків, неначе кров із артерій. Так над Карфагеном запанував Молох; він обхопив мури, котився вулицями, пожирав навіть трупи.

На перехрестях стояли люди, одягнені на знак розпачу в плащі з підібраного ганчір’я. Вони ганьбили і старійшин, і Гамількара, провіщали народові цілковиту загибель, закликали геть усе нищити, ні на що не зважаючи. Найнебезпечніші були ті, хто наївся блекоти, в нападі шаленства вони вважали себе за якихось хижих звірів, кидалися на перехожих, щоб їх роздерти. Довкола збивалися юрби; вони забували, що треба захищати Карфаген. Аби тільки знайти собі прибічників, суфет мусив уже вдаватися до підкупів.

Боячися, щоб із міста не вислизнув дух богів, їхні статуї обмотували ланцюгами. На патеків накидали чорні запинала, а вівтарі накривали волосяницями. Намагаючись розбудити почуття гордощів і ревнощів у Ваалів, на вухо їм нашіптували: «Невже даси перемогти себе?

Невже вони сильніші за тебе? Яви свою силу! Поможи нам! Хай інші народи не кажуть: «Куди ж це дивляться їхні боги?»

Постійна тривога гнітила жрецькі колегії. Надто боялися Раббетнині жерці, бо повернення заїмфа не зарадило лихові. Вони замкнулися за третьою огорожею, неприступною, як фортеця. Тільки один із них насмілювався виходити — верховний жрець Шагабарім.

Він приходив до Саламбо. Але сидів мовчки, втупивши в неї погляд, або ж говорив без угаву, докоряючи їй ще дошкульніше, ніж раніше.

Впадаючи в незрозумілу суперечливість, він тепер не міг простити молодій дівчині, що вона здалась на його намови. Шагабарім здогадувався про все, і настирлива думка про те, що сталося, роз’ятрювала його безсилі ревнощі. Він обвинувачував її в тому, що вона — причина цієї війни. Мато, гадав жрець, облягає Карфаген, щоб відібрати заїмф; він обсипав його прокльонами, глузував із цього варвара, який зазіхає на святиню. Одначе жрець мав на думці говорити з нею про інше.

Та Саламбо не відчувала вже ніякого страху перед ним. Тривога, що гнітила її колись, розвіялась. Тепер на душі був якийсь дивний спокій. Очі, сяючи ясним пломенем, уже не блукали, як перше.

Десь на цей час пітон заслабнув знову; а Саламбо, здавалося, навпаки — видужувала, і стара Таанах раділа з того, гадаючи, що це недуга її господині перекидається на змію.

Одного ранку Таанах знайшла пітона за ліжком із волових шкур; він лежав, скрутившись кільцем, холодніший за мармур, а голови й не видно було під хробачнею. На крик служниці ввійшла Саламбо. Вона почала перекидати змію носком сандалі, і рабиня геть сторопіла від такої нечутливості.

Та вже й постів не так запопадливо додержувала Гамількарова дочка. День у день сиділа вона на верхній терасі, зіпершись ліктями на поручень, і дивилася просто себе. Край міста нерівними зазубнями окреслювались на тлі неба гребені мурів, а зверху на всю їх довжину, утворюючи ніби облямівку з колосся, стриміли списи сторожі. Поміж вежами вона бачила, як удалині метушаться варвари; а в ті дні, коли припинявся бій, навіть могла розгледіти, що вони роблять. Вони лагодили зброю, змащували олією волосся або мили в морі закривавлені руки; намети були затулені; в’ючаки підбирали корм; а там далі — коси колісниць, поставлених півколом, скидалися на срібну шаблю, покинуту під горою. На думку їй спали Шагабарімові слова. Вона чекала на свого нареченого — Нар-Гаваса. Кортіло їй побачити й Мато, хоч який він був їй осоружний. З-поміж усіх карфагенців, певно, тільки вона могла б говорити з ним без страху.

До неї в покій часто приходив батько. Важко дихаючи, сідав на подушки і пильно дивився на неї майже з ніжністю, немовби, тяжко стомлений, знаходив у тому відпочинок. Він кілька разів розпитував про подорож до найманського табору. Навіть питав, чи хтось її на це, бува, не намовив; і Саламбо заперечливо хитала головою — вона горда була, що врятувала заїмф.

Та суфет у розмовах раз у раз повертався до Мато, вдаючи, нібито потребує військових відомостей. Він не міг утямки собі взяти, що вона там робила, так довго бувши в його наметі. Саламбо нічого не сказала про Гіс-кона; навіть самі слова прокльону, вважала вона, мають лиху силу, і вона може обернутися проти того, кому їх переказати; нічого не сказала вона й про свій замір убити Мато, боячись докорів, що не здійснила його. Вона сказала, що шалішим здавався дуже розлютованим, страшенно кричав, а потім заснув. Більше Саламбо нічого не розповідала, може, соромлячись, а може, через надмірну невинність, не надаючи великої ваги поцілункам вояка. Зрештою, все те жило в її затуманеній голові, як спомин про якийсь гнітючий сон; вона й збагнути не могла, як саме, якими словами все те переказати.

Якось увечері, коли вони сиділи отак одне проти одного, вбігла заклопотана Таанах. Якийсь дід із дитиною стоїть там, у дворі, він хоче бачити суфета.

Гамількар зблід і жваво сказав:

— Хай прийде сюди!

Увійшов Іддібал, але не впав йому до ніг. Він тримав за руку якогось хлопчину, закутаного плащем із козячої вовни, й зразу ж підняв відлогу, що затуляла хлопцеве обличчя:

— Ось він, владарю мій! Візьми його! Суфет і невільник відійшли в куток.

Хлопчина стояв посеред кімнати і скоріш уважно, аніж здивовано, оглядав стелю, меблі, перлові намиста, розкидані на пурпурових тканинах, і величну молоду жінку, що схилилась до нього.

Було йому років десять, і на зріст він був не вищий від римського меча. Його кучеряве волосся спадало на опуклий лоб. Очі, здавалося, прагнули простору. Ніздрі його тонкого носа широко роздималися. Вся його постать випромінювала те незбагненне сяйво, яке позначає обранців, призначених долею на великі діла. Він скинув занадто важкого плаща й, лишившись у самій рисячій шкурі, що огортала його стегна, рішуче стояв на підлозі маленькими, білими від пороху ногами. Він, безперечно, здогадувався, що вирішується щось важливе, бо стояв нерухомо, тримаючи руку за спиною, схиливши голову й застромивши в рот пальця.

Нарешті Гамількар знаком підізвав Саламбо і пошепки сказав їй:

— Ти залишиш його в себе, чуєш? Треба, щоб ніхто, навіть ніхто з домашніх, і не здогадувався про його існування!

Потім, уже за дверима, він спитав ще раз Іддібала, чи певен він, що їх ніхто не помітив.

— Ніхто, — відповів раб, — вулиці вже спорожніли. Війна захопила геть усі провінції, і він потерпав за сина свого господаря. Тоді, не знаючи, де його заховати, подався човном уздовж берегів; три дні блукав Іддібал по затоці, приглядаючись до укріплень. Нарешті цього вечора, бачачи, що біля Хамона нібито порожньо, він хутенько переплив прохід і зійшов на берег поблизу зброярні. Вхід до порту був вільний.

Та незабаром варвари поставили навпроти порту величезний пліт, щоб карфагенці не могли звідти виходити. Вони зводили дерев’яні вежі, водночас вивершуючи вали.

Сполучення з зовнішнім світом було перервано, й почався нестерпний голод.

Перебили всіх собак, мулів, ослів, а потім — і тих п’ятнадцять слонів, що їх привів суфет. Леви в Молоховому храмі стали такі люті, що храмові служники боялися підходити до них. Спершу годували їх пораненими варварами, а потім почали кидати їм ще теплі трупи; вони не схотіли їх їсти і всі поздихали. Присмерком уздовж старих огорож тинялися люди й вискубували поміж каміннями траву та квіти, а потім варили їх у вині, бо вино коштувало дешевше за воду. Декотрі підповзали аж до ворожих аванпостів і, підлізши під намет, викрадали якусь поживу. Варвари, вражені з того, часто, не чіпаючи їх, давали їм вернутися назад. Нарешті настав день, коли старійшини змовились тайкома порізати навіть Ешмунових коней. То були священні тварини, яким жерці вплітали в гриву золоті стрічки і які знаменували собою рух сонця, символ вогню в найвищому образі. їхнє м’ясо, поділене на рівні частини, заховали за вівтар. А тоді щовечора, нібито помолитися, старійшини сходилися до храму та нишком ласували собі кониною, а вертаючись додому, під тунікою виносили шматок ще й своїм дітям. У відлюдних кварталах, що були далі від мурів, ті з городян, котрі не так тяжко бідували, позамикалися в своїх будинках, боячись нападу інших.

Каміння, накидане катапультами, та уламки будівель, що їх порозвалювали для кращої оборони, геть захаращували вулиці. Найспокійнішої пори несподівано пробігали галасуючи юрби народу; а з височини Акрополя полум’я пожеж скидалося на розкидане по терасах пурпурове лахміття, що його шарпав вітер.

По місту не вгаваючи гатили три великі катапульти. Вони спричинювали страшні спустошення; чиюсь голову зашпурнуло аж на фронтон сиситського дому; на вулиці Кініздо мармуровою брилою розчавило якусь породіллю, а її дитину разом із ліжком відкинуло на Цінасінське перехрестя, де було знайдено й ковдру.

Та найбільше давалися взнаки кулі пращників. Вони падали на дахи, в сади й подвір’я тоді, коли люди сиділи перед своєю нужденною їжею і важко зітхали. На цих страшних каменюках були повидряпувані написи, що відбивалися на тілі; на трупах можна було прочитати образливі написи: «свиня», «шакал», «гадина», а часом і жартівливі: «Лови!» або «Так мені й треба!»

Частину валу, що тягся від рогу порту до водозборів, було вже зруйновано. Таким чином, малкійська людність опинилася поміж старим муром Бірси ззаду і варварами спереду. Та карфагенці, мавши досить клопоту з мурами, які треба було поширити і підмурувати якомога вище, не дбали про малкіиців; їх покинули напризволяще; всі вони загинули; дарма що їх ненавиділи, та тепер усі відчули страшенний гнів проти Гамількара.

Другого дня він повідкопував заховане в ямах збіжжя; управителі роздали його народові; три дні всі їли досхочу.

Та від того палила ще нестерпніша спрага; і весь час бачили вони перед собою, як довгим струменем падала з акведука прозора вода. Під сонячним промінням здіймалися знизу легенькі випари, на них стояла веселка, а маленький потічок, звиваючись по рівнині, впадав у затоку.

Гамількар не втрачав надії. Він покладався на якийсь щасливий випадок, на щось вирішальне, надзвичайне.

Його власні раби позривали з Мелькартового храму срібні листи; з порту було витягнено коловоротами четверо довгих суден, їх підвели до Маппальського узбережжя, в мурі, що стояв од моря, проламали діру й вирядили судна до Галлії, щоб там за будь-яку ціну набрати найманців. Гамількар доходив до відчаю, не маючи змоги зав’язати зносини із нумідійським царем і знаючи, що він стоїть позад варварів, готовий на них ударити. Тільки ж Нар-Гавас із своїми мізерними силами не міг зважитись на те сам-один. І суфет наказав підвищити фортечний вал ще на двадцять п’ядей, зібрати до Акрополя весь матеріал із військових складів і ще раз полагодити бойові машини.

Мотуззя для накручування катапульт звичайно сплітали із жил бугаячої шиї або з оленячих жижок. Та в Карфагені не було вже ні оленів, ані бугаїв. Тим-то Гамількар попросив старійшин, щоб їхні жінки віддали свої коси. Всі на ту жертву погодились, але того волосся не вистачало. В будинках сиситів було тисяча двісті рабинь дозрілого віку, що їх, як наложниць, мали продавати до Греції та Італії; волосся в них, пружне від безнастанних намащувань, було чудове для військових машин. Але згодом дались би взнаки відчутні збитки. Тому вирішили шукати найпишнішого волосся поміж плебейських жінок. Нітрохи не турбуючись про долю батьківщини, вони зчиняли розпачливий галас, тільки-но служники старійшин простягали до них руку з ножицями.

Варварів палила ще більша лють. Здалеку видно було, як вони здирали із мертвих жир, щоб мастити ним свої бойові машини; інші виривали в мертвяків нігті і зшивали їх, роблячи з того панцери. Вони додумалися заряджати катапульти горщиками, повними гадюк, що їх понавозили негри: череп’яний посуд розбивався на кам’яних плитах, гаддя розповзалося і аж кишіло в місті, неначе воно лізло й лізло з мурів. Згодом, невдоволені із своїх вигадок, варвари заходилися вдосконалювати їх. Вони стали кидати всяку нечисть, людські випорожнення, шматки падла, трупів. Прокинулась чума. У карфагенців випадали зуби, ясна робилися білі, як у верблюдів по надто довгій дорозі.

Машини розставили по насипу, хоча він і не скрізь сягав височини валу. Навпроти двадцяти трьох фортечних веж зводились двадцять три дерев’яні вежі. Знову підняли толенони, а між ними, трохи віддалік, з’явилася жахлива муроломна башта Деметрія Поліоркета, яку Спендій, кінець кінцем, таки спорудив. Пірамідальна, як Александріиськии маяк, вона була сто тридцять ліктів заввишки, двадцять три завширшки, мала дев’ять поверг-хів, що звужувались до верхівки, вся захищена мідною лускою, з численними дверима, за якими було повно вояків; на горішній площадці зводилась катапульта з двома балістами, що стояли обабіч.

Тоді Гамількар наказав поставити хрести для тих, хто завів би мову про здачу; до війська взяли навіть жінок. Усі ночували на вулицях і тривожно на щось чекали.

Аж ось уранці, незадовго до схід сонця (сталося те на сьомий день місяця нізана), карфагенці почули страшенний крик, що його здійняли воднораз усі варвари; загриміли олов’яні сурми, заревли, мов бугаї, великі пафлагонійські роги. Всі схопилися й побігли до укріплень. Під ними наїжачився цілий ліс мечів та списів. Ліс той кинувся на мури; стали чіпляти на них драбини, і в отворах бійниць з’явилися голови варварів.

Стовбури дерев, що їх підтримували довгі ряди вояків, гатили в брами; де бракувало насипу, найманці, щоб зруйнувати мур, підходили щільно зімкнутими когортами; перший ряд присідав навпочіпки, другий — згинав коліна, решта рядів підводилась дедалі вище й вище аж до останнього, що стояв зовсім випроставшись; в інших місцях, щоб вибратись догори, найвищі йшли спереду, нижчі — ззаду, і всі лівою рукою спирали собі щити на шолом, так щільно стискаючи їх краями, що здавалось, ніби то збилась сила черепах. Кам’яні кулі ковзали по цій похилій площині.

Карфагенці кидали млинові жорна, колоди, кадуби, бочки, ліжка, все, що мало вагу й могло вбити. Дехто чатував у бійницях із рибальськими сітями — підходив варвар, заплутувався в вічках і бився, мов риба. Обложені, бувало, й самі руйнували на стінах зазубні; частини мурів завалювалися, здіймаючи страшенну куряву; катапульти стріляли одні в одних; каміння стикалося й розбивалось на тисячу скалок, що падали на бійців рясним дощем.

Незабаром дві юрби становили вже товстий ланцюг людських тіл; він западав у проміжки зруйнованого валу, трохи розтягуючись на кінцях, невпинно звивався, не посуваючись уперед. Вояки, простягтись на землі, неначе борці, давили один одного; жінки висувалися з бійниць, лементували. їх стягували за покривала, білі боки їхні, раптом оголившись, світились під руками негрів, що встромляли в них кинджали. Трупи, затиснуті в натовпі, не падали; підтримувані з усіх боків плечима, вони кілька хвилин стояли рівно, витріщивши нерухомі очі. Ті, в кого скроні були пробиті дротиками навиліт, хитали головами, як ведмеді. Роти, розкриті, щоб крикнути, так і лишалися роззявлені; відтяті руки відлітали геть. Там кипіла така страшна січа, про яку потім довго розповідали ті, що вийшли з неї живі.

А стріли тим часом так і сипали з дерев’яних і кам’яних веж. Толенони швидко рухали своїми довгими поперечинами, а що варвари зруйнували біля катакомб старе кладовище предків, то гатили тепер по карфагенцях могильними плитами. Бувало, від надмірного тягаря перевантажених кошів обривалася линва, і ціла купа людей, піднявши догори руки, падала з висоти.

До полудня ветерани-гопліти силкувалися взяти приступом Тенію, щоб пробитися в порт і знищити кораблі. Гамількар наказав запалити на даху Хамонового храму зволожену солому; дим сліпив їм очі, і вони, взявши праворуч, пристали до жахливої ватаги, яка сунула на Малку. Синтагми, що складалися з добірних дужих вояків, проламали три брами. Та високі перегорожі з дощок, утиканих цвяхами, зупинили їх; четверта брама піддалася легко; вони бігом кинулися в неї і скотилися в рів, де були сховані пастки. На південно-східному розі Автаріт із своїм загоном повалив мур, щілини якого були закладені цеглою. Місцевість за ним ішла догори; вони спритно видряпалися на пагорб. Проте вгорі наткнулися на другий мур, складений із каміння та горизонтально вмурованих колод, що чергувалися, неначе квадрати шахівниці. Був то галльський спосіб, і суфет перейняв його, коли виникла в тому потреба; галлам видалось, ніби вони опинилися перед якимось рідним містом. Вони йшли на приступ знехотя, і їх невдовзі було відкинуто.

Від Хамонової вулиці до Овочевого ринку весь шлях був тепер у руках варварів, і самніти списами добивали вмирущих; декотрі, впершись ногою в мур, дивилися вниз, де під ними диміли руїни, або на бій, що починався віддалік.

Пращники, порозставлювані ззаду, безперестану стріляли. Але від довгого вжитку пружини в акарнанійських пращах поламалися, і чимало вояків взялося шпурляти каміння руками, як пастухи; декотрі швиргали олов’яні кулі пужалном. Зарксас, із чорним волоссям, що спадало йому аж на плечі, кидався підтюпцем навсібіч, пориваючи за собою балеарців. З обох боків висіло в нього по торбині; до них він раз у раз встромляв ліву руку, а правиця його вертілася, мов колесо у возі.

Спочатку Мато не йшов сам у бій, щоб краще керувати воднораз усіма варварами. Він з’являвся серед найманців, що стояли вздовж затоки, серед нумідійців біля лагуни, на березі озера поміж негрів; із глибини рівнини він гнав товпища вояків, що без кінця-краю надходили до фортечних валів. Мало-помалу він таки наблизився туди; від духу крові, від самого видовища різанини, оглушливого ревіння сурем кінець кінцем стрепенулося його серце. Він увійшов до свого намету і, скинувши панцер, схопив лев’ячу шкуру, зручнішу в бою. Морда хижака прикривала йому голову, облямовуючи лице іклами; передні лапи схрещувались на грудях, а задні спускалися пазурями нижче колін.

Він залишив на собі широкий пояс, за яким блищала двосічна сокира, і, вхопивши обіруч великого меча, щодуху кинувся в пролом у мурі. Ніби той наймит, що підчухрує гілки на вербах і задля кращого заробітку силкується начухрати їх якомога більше, ішов він, косячи довкола карфагенців. Тих, що намагалися схопити його збоку, звалював, ударивши держаком; хто нападав спереду, того протикав наскрізь; а тих, що втікали від нього, він, наздогнавши, розсікав навпіл. Двоє людей заразом скочили йому на спину, він одним стрибком опинився біля брами і розчавив їх. Його меч то злітав догори, то падав, аж раптом він розбився об ріг муру. Тоді він схопив свою важку сокиру і давай крушити карфагенців, як ту отару. Вони мало-помалу задкували від нього, аж поки він не опинився сам-один проти другої огорожі біля підніжжя Акрополя. Речі, що їх нашпурляли зверху, геть захаращували сходинки й височіли над муром. Стоячи серед руїн, Мато озирнувся, щоб гукнути своїх товаришів.

Він помітив, що пір’я їхніх шоломів геть розпорошене серед натовпу; воно починало опускатися — ось-ось його товариші загинуть; він кинувся до них; широке коло червоного пір’я зменшувалось, незабаром вони пробилися до Мато й оточили його. Але з бічних вулиць насувалась величезна юрба. Тоді вояки підхопили його з боків, підняли й віднесли ген аж по той бік муру, до високого насипу.

Мато вигукнув наказ; усі щити опустилися на шоломи; він скочив поверх них, щоб за щось учепитись і знову вдертися в Карфаген; махаючи своєю страшною сокирою, він бігав по щитах, схожих на морські хвилі, неначе морський бог, що стрясає над водами своїм тризубцем.

Саме в той час понад краєм муру походжав якийсь чоловік у білому вбранні, незворушний, байдужий до смерті, що лютувала навколо нього. Інколи він прикривав правою долонею очі і когось виглядав. Повз нього внизу пройшов Мато. І раптом очі його спалахнули, бліде лице перекривилося, і, здійнявши свої висхлі руки, він став услід йому вигукувати образливі слова.

Мато їх не чув, та серце йому пройняв такий жорстокий і лютий погляд, аж з грудей вихопилось гарчання. Він шпурнув у нього довгу сокиру. Вояки кинулись до Шагабаріма; Мато вже не бачив його і повалився, знесилений, навзнак.

Щораз ближче чулося якесь страшне рипіння, і в лад йому вихоплювались ритмічні приспіви хрипких голосів.

То сунула величезна муроломна вежа, обліплена з усіх боків юрмою вояків. Вони тягли її, обіруч вхопившись за линви і підпихаючи плечима, бо схил, що здіймався з рівнини до насипу, хоч який положистий, а все ж був малоприступний для такої страшенно важкої споруди. Машина мала вісім окутих залізом коліс і з самого ранку отак повільно посувалася вперед, неначе якась гора повзла на іншу гору. Потім з її низу висунувся велетенський таран; із трьох звернених до міста боків опустилися двері, і всередині показалися подібні до залізних колон вояки в панцерах. Видно було, як вони здіймаються нагору і спускаються вниз двома сходами крізь усі поверхи. Декотрі чекали, коли гаки дверей зачепляться за мур, щоб кинутись уперед; посередині верхньої площадки накручувалась тятива баліст і спускався великий дишель катапульти.

Під той час Гамількар стояв на даху Мелькартового храму. Він розсудив, що вежа має стати перед ним, навпроти найневразливішої частини мурів, де саме через те не було ніякого захисту. Давно вже його раби носили бурдюки на жолобчасту фортечну доріжку і там, поставивши з глини дві гатки, спорудили щось ніби невеличкий водозбір. Вода поволі просякала на насип, але, дивна річ, Гамількар, здавалося, зовсім не турбувався.

Та коли вежа була вже за яких тридцять кроків, він наказав покласти поміж будинками, від цистерн до валу, над вулицями дошки; вояки, ставши цепом, передавали з рук у руки шоломи й амфори, що їх на валу спорожнювали. Дивлячись, як марнують воду, карфагенці обурювались. Таран пробивав стіну. Раптом з-поміж розсунутих брил ринула вода. Височезне бронзове громаддя на дев’ять поверхів, тримаючи в собі понад три тисячі вояків, стало поволі хитатися, неначе корабель. То вода, просякнувши крізь насип, розмила шлях, і колеса загрузли; в першому поверсі з-за шкіряної заслони показалася голова Спендія; він щодуху трубив у ріг із слонової кості. Велетенська споруда, ніби спинаючись в корчах, проповзла ще кроків із десять; але грунт ставав дедалі драглистіший, колеса вгрузли по самі осі, і вежа, страшенно перехилившись набік, захрясла. Катапульта зсунулась на край площадки; потягнена донизу своїм важким дишлем, вона впала, трощачи під собою нижні поверхи. Вояки, що стояли у дверях, зривалися в провалля або хапалися за кінці довгих поперечин, та ще більше нахиляли вежу, що, розпадаючись на уламки, тріщала всіма своїми суглобами.

Раптом варвари кинулись їх рятувати. Всі збилися докупи. Карфагенці спустилися з валу і, напавши на них ззаду, заходилися вільно крушити їх. Аж тут приспіли обладнані косами колісниці. Вони мчали, охоплюючи те стовпище; карфагенці знову вибралися на мури; запала ніч; мало-помалу варвари відійшли назад.

Тільки й видно було, як по всій рівнині, від блакитної затоки до білої лагуни, комашилося щось чорне; а ще далі озеро, куди стікала кров, слалося, наче якась велика пурпурова калюжа.

Насип тепер був такий завалений трупами, що можна було подумати, ніби його складено з людських тіл. Посередині бовваніла муроломна вежа, повна всілякої зброї; час від часу великі її уламки відпадали, неначе брили піраміди, що розвалюється. На мурах помітні були широкі патьоки, що їх полишило розтоплене олово. То тут то там догорали повалені дерев’яні вежі; а будинки в темряві скидалися на східці зруйнованого амфітеатру. Здіймалися важкі клуби диму, несучи за собою іскри, що гасли в чорному небі.

Тим часом карфагенці, що конали від спраги, метнулися до водозборів. Виламали двері. На дні зосталася сама тільки багниста калюжа.

Що його робити? До того ж варварів — тьма-тьменна, і, перепочивши, вони знову підуть на приступ.

Скупчившись на рогах вулиць, люди цілу ніч радились. Ті казали, що треба вирядити геть жінок, хворих і старих; інші пропонували покинути місто й осісти десь подалі, в колонії. Та бракувало на те кораблів; вже й сонце зійшло, а вони так і не дійшли якоїсь ради.

Того дня не билися, бо всіх знемагала втома. Поснулі були схожі на трупи.

Отож карфагенці, обмірковуючи причини своїх поразок, раптом згадали, що вони не послали до Фінікії щорічних дарів Мелькартові Тірійському; їх тоді охопив безмірний жах. Боги, розгнівані на Республіку, мстити-муться на них і далі.

Богів вважали за лихих володарів, яких можна власкавити молитвами або ж підкупити дарунками. А проти Молоха-пожирача всі вони були безсилі. Йому належало не тільки людське життя, а й тіло; тим-то задля порятунку свого карфагенці, уже заведеним звичаєм, віддавали у жертву йому якусь частину тіла, що мала вгамувати його гнів. Часто вовняним ґнотом припікали дітям на лобі чи на потилиці шкіру; а що цей спосіб задовольняти Ваала давав чималий прибуток і жерцям, то вони й не проминали нагоди порадити його як найпростіший і найлегший.

Та тепер ішлося вже про саму Республіку. А будь-яку вигоду доводилося купувати коштом певної втрати, в кожній угоді треба було виходити з потреб слабшого і вимог дужчого; не було такої надто тяжкої муки, якої не можна витерпіти задля бога, бо він кохався в найлютіших тортурах, і тепер була тільки його воля — помилувати їх чи кинути на згубу. Тож мали задовольнити його як-найщедріше. Бували випадки, коли саме так уникали божої кари. Та ще сподівалися, що жертовний вогонь очистить Карфаген. І ті міркування заздалегідь розпалювали жорстокість юрби. До того ж вибір мав упасти виключно на когось із вельможних родин.

Старійшини зійшлися на раду. Тяглась вона довго. Прийшов і Ганнон. Сидіти він уже не міг і лежав на ношах коло дверей, напівзаслонений торочками довгої завіси; а коли Молохів жрець запитав усіх, чи погоджуються вони віддати в жертву своїх дітей, у сутінку пролунав його голос, немовби то в глибині печери загарчав якийсь демон. Він, мовляв, шкодує, що, не маючи дітей, не може пожертвувати родинною кров’ю; а докінчивши, глянув на Гамількара, що сидів проти нього в другому кінці зали. Суфет так збентежився під тим поглядом, що опустив додолу очі. На знак згоди всі по черзі кивнули головами. За обрядом суфет повинен був на жерцеве запитання відповісти: «Хай буде так»! Тоді старійшини постановили принести жертву, вдаючись до звичайних у такі хвилини двозначних слів, бо є речі, що їх важче сказати, аніж зробити.

Ухвала старійшин відразу стала відома всьому Карфагенові. Зчинився лемент. Всюди чути було жіночі зойки. Чоловіки заспокоювали дружин або докоряли їм і лаяли.

Та через три години поширилася ще незвичайніша новина: суфет знайшов під прибережним урвищем джерела. Всі кинулись туди. В ямах, викопаних у піску, видніла вода; дехто, простягшись ницьма, пив її.

Гамількар і сам до ладу не знав, чи те сталося волею богів, чи він якось невиразно пригадав таємницю, що її звірив йому колись батько, але, покинувши раду старійшин, він спустився на берег і заходився з рабами своїми розкопувати пісок.

Він роздав одяг, взуття, вино. Він роздав усі рештки збіжжя, які в нього ще залишалися. Він навіть впустив юрбу до свого палацу і повідчиняв їй кухні, комори і всі кімнати, крім покою Саламбо. Він сповістив, що до них мають незабаром надійти шість тисяч галльських найманців і що македонський цар посилає військо.

Та вже другого дня джерела почали вичерпуватись, а на третій увечері й зовсім води не стало. Тоді знову повсюди загомоніли про ухвалу старійшин, і Молохові жерці взялися до свого діла.

Люди, одягнені в чорне, заходили в оселі. Чимало було таких батьків, що загодя йшли з дому ніби в якійсь справі чи, мовляв, купити ласощів; тим часом з’являлися.

Молохові служителі й забирали дітей. Дехто, геть отупівши, й сам віддавав. Відводили їх до Танітиного храму, де жерці мали доглядати й годувати дітвору аж до врочистого дня.

Зненацька прийшли вони й до Гамількара, якого застали в саду.

— Барко! Ми прийшли по щось, сам знаєш… по твого сина!

Вони додали, що минулого місяця люди бачили, як зоряної ночі хлопчика вів через Маппали якийсь дід.

Спочатку Гамількарові перехопило дух. Та, хутко збагнувши, що сперечатися було б марно, він покірливо вклонився й завів їх до торгового дому. Рабам, що підбігли, він кивнув стерегти виходи.

Сам не свій увійшов він до кімнати Саламбо. Одною рукою схопив Ганнібала, другою відірвав шнура від якоїсь одежини, зв’язав йому ноги й руки, а кінцем заткнув рота і заховав малого під ложем із волових шкур, спустивши до землі широку заслону.

Він ходив туди-сюди по кімнаті, здіймав руки, крутився, кусав собі губи. Тоді, втупивши перед себе непорушні очі, став задихатися, ніби прийшов йому край.

Нарешті він ляснув тричі в долоні. Прибіг Гідденем.

— Слухай! — сказав йому суфет. — Вибери з-поміж рабів хлопчика, років восьми-дев’яти, з чорним волоссям і опуклим чолом! І — сюди його! Мерщій!

Невдовзі Гідденем вернувся, ведучи малого хлопчину.

Це було якесь бідолашне хлоп’я, худе й заразом одутле; і шкіра на ньому, і смердюче рам’я, що звисало з його стегон, — здавалися однаково сірими. Воно втягувало в плечі голову й протирало оченята, обліплені мушвою.

Як же можна повірити, що то Ганнібал! Та вже не було часу шукати когось іншого. Гамількар дивився на Гідденема; йому хотілося задушити його.

— Іди геть! — крикнув він. Начальник над рабами втік.

Отже, лихо, якого він так довго боявся, таки спіткало його; і він докладав незмірних зусиль, добираючи способу, як би йому запобігти.

Аж ось за дверима почувся Абдалонімів голос. Суфета вже кликали. Молоховим служникам уривався терпець.

Гамількар, немов до нього торкнулися розпеченим залізом, трохи не скрикнув. Він почав знову, як божевільний, метатися по кімнаті. Потім опустився біля поруччя і, спершись ліктями в коліна, стиснув кулаками чоло.

У порфіровому басейні залишалося трохи чистої води, щоб Саламбо мала де обмитися. Суфет, перемагаючи огиду і всю свою пиху, зіпхнув туди хлопчика й заходився, немов работоргівець, мити його й терти щіткою та червоною глиною. Потім дістав із скринь, що стояли попід стінами, дві пілки пурпурової тканини, одну приклав йому до грудей, другу до спини і зчепив їх через плечі двома діамантовими застібками. Він покропив йому голову пахощами, на шию повісив бурштинове намисто, взув у сандалі на підборах, оздоблених перлами, — у сандалі своєї дочки! Він аж тремтів з ганьби та гніву; Саламбо, що похапцем допомагала йому, була така сама бліда, як і він. А дитина всміхалася, засліплена блиском тих розкошів, і, коли Гамількар повів її, вона, вже зовсім оговтавшись, навіть почала підстрибувати та плескати в долоні.

Він міцно тримав хлопчину за руку, наче боявся його загубити; а малий, тільки пхикаючи від болю, дріботів поруч нього.

Біля ергастула, під пальмою, почувся голос, жалібний і благальний. Хтось волав:

— О господарю! Господарю!

Гамількар обернувся й побачив збоку якогось гидкого на вигляд чоловіка, одного з тих бідолах, що животіли в його домі.

Чого тобі треба? — спитав суфет. Раб, увесь тремтячи, пробелькотав:

Я його батько!

Гамількар ішов далі, а той і собі за ним, згорблений, ноги в колінах зігнуті, голова витягнута вперед. Невимовна скорбота викривляла лице, дух йому забивало стримуване ридання; йому хотілося воднораз і розпитати Гамількара, й крикнути йому: «Змилосердься!»

Нарешті він таки насмілився легенько торкнутися до його ліктя пальцем.

— Невже ж ти його?..

Йому не стало духу докінчити, і Гамількар спинився, вражений цією мукою.

Йому б ніколи й на думку не спало — така безмежна безодня розділяла їх, — що між ними може бути щось спільне. Це видалось йому навіть якоюсь образою, ніби зазіханням на права, належні тільки йому самому. Він відповів поглядом, холоднішим і важчим за катову сокиру; зомлілий раб повалився в порох, йому до ніг. Гамількар переступив через нього.

Троє людей, одягнених у чорне, чекали на суфета в великій залі, стоячи біля кам’яного кружала. Він ту ж мить почав рвати на собі одіж і качатися по підлозі, пронизливо вигукуючи:

— О нещасний маленький Ганнібале! О сину мій! Моя розрадо! Моя надіє! Життя моє! Вбийте ж і мене заразом! Беріть мене! Горе! Горе!

Він роздирав нігтями собі лице, рвав на собі волосся й голосив, як тужільниця на похороні.

— Ведіть же його! Я надто страждаю! Ідіть! Вбийте й мене, як його!

Молохові служителі дивувалися, що в великого Гамількара таке вразливе серце. Вони були майже зворушені.

Почувся тупіт босих ніг і чиєсь уривчасте хрипіння, немовби там, задихаючись, бігла якась дика звірина; і на порозі третьої галереї між одвірків із слонової кості показався блідий, страшний чоловік; простягаючи руки, він волав:

— Дитино моя!

Гамількар одним стрибком кинувся до раба і, затуливши йому долонями рота, закричав іще голосніше:

— Цей старий виховав його! Він називає його своєю дитиною! Він збожеволіє! Годі! Годі!

І, штовхаючи плечима трьох жерців з їхньою жертвою, він вивів їх, а тоді ногою щільно прибив за собою двері.

Кілька хвилин Гамількар прислухався, все ще потерпаючи, щоб вони, часом, не вернулись. Тоді майнула йому думка, а чи не здихатися цього раба задля більшої певності, що він не заговорить; та це повністю не усунуло б небезпеки, бо якби його смерть роздратувала богів, то могла б, чого доброго, обернутися проти його власного сина. Тоді, змінивши думку, він звелів, щоб Таанах занесла йому найкращих наїдків із його кухонь: четвертину козла, бобів та законсервованих гранатів. Раб, що давно вже й ріски в роті не мав, жадібно накинувся на їжу, сльози його падали в тарелі.

Гамількар вернувся нарешті до Саламбо, розв’язав на Ганнібалові шнурки. Хлопчик спересердя вкусив йому до крові руку. Він лагідно його відіпхнув.

Щоб утихомирити брата, Саламбо почала страхати його Ламією, кіренською людожеркою.

— А де вона? — спитав він її.

Йому сказали, що зараз прийдуть розбійники і заберуть його в тюрму. Він відповів:

— Хай прийдуть, я їх повбиваю!

Гамількар відкрив йому страшну правду. Та він тільки розгнівався на нього, запевняючи, що, бувши володарем Карфагена, батько міг би знищити весь народ.

Нарешті, стомившись від збудження й гніву, Ганнібал заснув неспокійним сном. Він говорив крізь сон, притулившись до пурпурової подушки. Голова його відкинулась трохи назад, а маленька рука, витягтись уперед, так і застигла, випростана у владному жесті.

Коли згустилася нічна темрява, Гамількар легенько взяв його і без світла спустився східцями галер. Проходячи повз комори, він захопив кошик винограду і глечик чистої води; хлопчина прокинувся перед статуєю Алета, в печері, де переховувалося коштовне каміння, і, на руках свого батька, він так само, як і той хлопець, став усміхатися, розглядаючи мерехтливе сяйво самоцвітів.

Гамількар був певен, що тепер ніхто не зможе відібрати в нього сина. Це неприступне місце сполучалося з берегом підземним ходом, про який знав тільки він сам; озираючись довкола, він з полегкістю зітхнув. Тоді посадив хлопчину на лаву коло золотих щитів.

На цей раз ніхто його не помітив. Тепер уже не було потреби стримуватись; і він дав волю своїм почуттям. Неначе та мати, що знайшла свого загубленого первістка, кинувся він до сина; пригортав його до грудей, заразом і сміявся, й плакав, називав його найпестливішими іменами, вкриваючи всього поцілунками; маленький Ганнібал, наляканий тими палкими пестощами, тепер зовсім принишк.

Гамількар вертався нечутною ходою, обмацуючи стіни; він добрався до великого покою, куди крізь отвори в бані пробивалося місячне сяйво. Посеред кімнати, простягтись на мармурових плитах, спав досита нагодований раб; Гамількар глянув на нього і відчув якийсь невиразний жаль до цього бідолахи. Кінцем котурна він підсунув йому під голову килим. Тоді, звівши очі, пильно подивився на Таніту, тоненький серп якої блищав у небі; він почував себе дужчим за Ваалів, і серце його сповнилося зневаги до них.

Уже готувалися приносити жертви.

У Молоховому храмі виламали частину стіни, щоб дістати мідного ідола, не торкнувшись до вівтарного попелу. Згодом, тільки-но зійшло сонце, храмові служники потягли ідола на Хамонів майдан.

Ідол задкував на валах поковзом; плечі його підносились над мурами; ледь забачивши його здалеку, карфагенці щодуху кидалися врозтіч, бо Ваала можна споглядати безкарно тільки тоді, коли він гнівається.

По вулицях ширились пахощі. Повідчиняли разом усі храми; повиношувані з них скінії клали на колісниці або ноші, що їх несли жерці. Великі китиці — пір’я маяли на кожному розі скінії, а з шпичастих дашків, що вивершувалися кришталевими, золотими, срібними чи мідними кулями, вихоплювалось проміння.

То були ханаанські Ваали, двійники Ваала верховного, що верталися до свого первопочатку, щоб схилитися перед його силою і прахом розвіятись перед його сяйвом.

У Мелькартовому шатрі, захищене тонкою пурпуровою тканиною, тремтіло нафтове полум’я; в гіацинтовому шатрі Хамона зводився з-поміж коштовного каміння фалос із слонової кості; за блакитними, як ефір, Ешмуновими заслонами, скрутившись клубком, спав пітон; а боги-патеки на руках своїх жерців були подібні до сповитих великих дітей, що п’ятами торкалися землі.

За ними йшли всі нижчі різновиди божества: Ваал-Самен, бог небесних просторів; Ваал-Пеор, бог священних гір; Ваал-Зебуб, бог розпусти, і боги сусідніх країн та споріднених племен: Ярбал лівійський, Адрамелек халдейський, Кіюн сірійський; Дерсето, з лицем незайманої дівчини, плазував на плавцях, а Таммузів труп везли на марах, серед смолоскипів і жмутів волосся. Щоб підкорити Сонцю володарів небесного простору і не дати їм своїми впливами послаблювати його силу, жерці розмахували різнобарвними металевими зірками, понастромлюваними на довгі тички. Були там усі світила, від чорного Небо, Меркурієвого духу, до бридкого Рагаба, який уособлював сузір’я Крокодила. Абадири — камені, що впали з місяця, — крутилися в пращах із срібних ниток; Церерині жерці несли в кошиках маленькі хліби — зображення жіночої статі; інші жерці йшли зі своїми фетишами, з амулетами; знову з’явилися забуті божки; взяті були навіть із кораблів їхні містичні знаки; здавалося, ніби Карфаген прагне всі свої думки зосередити тільки на смерті й руйнуванні.

Перед кожною скінією хтось один ніс на голові велику чашу, де курилися пахощі. Подекуди вився хмарками дим, і крізь його клуби видніли тканини, підвіски й гаптування священних балдахінів. Посувалися вони повільно, бо були занадто важкі. Часом осі колісниць чіплялися за щось на вулиці. І побожні люди, користаючись із нагоди, торкалися тоді до Ваалів своєю одежею, що її шанували потім, як святиню.

Мідний ідол усе посувався до Хамонового майдану. Багатії, несучи скіпетри із смарагдовими головками, вирушили з глибини Мегари; старійшини, з вінцями на головах, гуртувалися в Кініздо, а державні скарбники, управителі провінцій, купці, вояцтво, моряки, численна юрба похоронних служителів, усі з відзнаками своїх посад чи своїм ремісницьким знаряддям прямували до скіній, що спускалися з Акрополя, оточені жрецькими колегіями.

З пошани до Молоха вони поначіплювали на себе най-пишніші оздоби. На чорному вбранні сяяли діаманти; та надто великі персні спадали тепер із схудлих пальців, — і не було нічого сумнішого за це мовчазне зборище людей, у яких сережки билися об бліді щоки, а золоті тіари стискали чоло, зморщене в страшному розпачі.

Нарешті Ваал прибув на середину майдану. Жерці його поставили ґратчасту огорожу, щоб відсунути юрбу, і обступили ідола.

Хамонові жерці, в шатах із рудуватої шерсті, вишикувались перед своїм храмом, під колонами портика; Ешмунові жерці, в лляних плащах, у намисті з кукуфячих голів і в гостроверхих тіарах, розташувалися на східцях Акрополя; Мелькартові жерці, у фіолетових туніках, поставали з західного боку; жерці абадирів, оповиті фрігійською тканиною, зайняли східний бік; а з південного боку, разом із геть потатуиованими чаклунами, що викликають померлих, з юродивими в полатаному дранті, розставили служителів патеків та іїдонів, які, встромивши в рот кістку мертвяка, провіщають майбутнє. Церерині жерці, в блакитному вбранні, поважно спинившись на вулиці Сатеб, стиха наспівували фесмофорій мегарською говіркою.

Час від часу надходили ряди зовсім голих людей, що розставленими руками тримали одне одного за плечі. З глибини грудей вихоплювалось у них якесь глухе, замогильне квиління; їхні втуплені в колоса очі блищали в куряві, а вони похитували тулубами рівномірно й одностайно, неначе всіх заразом хтось посмикував. Нарешті вони впали в таке шаленство, що храмові служники, щоб відновити лад, киями змушували їх лягти ницьма на землю, лицем до мідних ґрат.

Тоді з глибини майдану вийшов чоловік у білій одежі. Він повільно пройшов крізь натовп — і всі пізнали Танітиного священнослужителя, головного жерця Шагабаріма. Зчинився гамір, бо цього дня у карфагенців над усім брав перевагу первопочаток чоловічої статі, і про богиню зовсім забули, аж ніхто й не помітив, що тут нема її жерців. Та юрба сторопіла ще більше, коли побачила, що він відчиняє одні з дверей у ґратах, призначені для тих, що йдуть приносити жертви. Молохові жерці вбачали в тому образу їхньому богові; злісно замахавши руками, вони намагалися відіпхнути його. Відгодовані жертовним м’ясом, одягнені, як царі, в пурпур, із трирядними вінцями на голові, вони зневажали цього блідого євнуха, знесиленого умертвінням плоті, і гнівний регіт тряс у них на грудях чорні довгі бороди, що розсипалися, мов сонячне сяйво.

Шагабарім, не відповідаючи їм, ішов далі; повільно ступаючи, він перейшов увесь обгороджений простір, наблизився аж до ніг колоса і з розп’ятими руками торкнувся до обох його боків, що було врочистим знаком богоп-шани. Занадто довго мучила його Таніта; з відчаю чи, може, не знаходячи собі бога, який цілком відповідав би його уявленням, він вирішив, нарешті, поклонятися Молохові.

Юрба жахнулась його віровідступництва і, ремствуючи, загула. Усі відчули як урвалась остання нитка, що в’язала їхні душі з милосердним божеством.

Та через своє каліцтво Шагабарім не міг служити Ваалові. Люди в червоних мантіях вивели його з огорожі; опинившись за нею, він по черзі обійшов усі жрецькі колегії; потім жрець, що відтепер зостався без бога, зник у юрбі. Люди розступалися перед ним.

Тим часом між ногами колоса запалало вогнище із алое, кедра і лавра. Полум’я охоплювало кінці довгих ідолових крил. Масті, що ними понамащували його, наче піт, стікали йому по мідному тілу. На круглій плиті, на яку він опирався ногами, нерухомим колом стояли огорнені чорними покривалами діти; і надміру довгі Молохові руки спускалися своїми долонями аж до них, ніби хотіли вхопити цей живий вінок і занести його в небо.

Багатії, жіноцтво, старійшини — вся ота юрба купчилась позаду жерців, на терасах будинків. Великі барвисті зорі вже не крутилися; скінії стояли на землі; смуги диму від кадильниць здіймалися прямовисно, подібні до височезних дерев, що п’ялися в небо синюватим гіллям.

Дехто зомлів; інші скам’яніли в екстазі. Невимовна тривога гнітила серця.

Один по одному стихали останні вигуки, — карфагенський люд задихався, пойнятий жадобою страху.

Нарешті верховний Молохів жрець, просунувши ліву руку під покривало до дітей, повискубував у них над чолом по пасму волосся і кинув його в вогонь. Тоді люди в червоних мантіях заспівали священний гімн:

— Слава тобі, Сонце! Царю двох сфер, створителю, що сам себе народжуєш, Отче й Мати, Отче й Сину, Боже й Богине, Богине й Боже!..

І голоси їхні загубилися в громі музичних інструментів, що гримнули всі воднораз, щоб заглушити одчайдушне лементування жертв. Восьмиструнні шемініти, десятиструнні кінори, дванадцятиструнні небали бренькали, скрипіли, гриміли; величезні міхи з натиканими в них трубами хрипко вищали; під хапливий стукіт глухо торохтіли тамбурини, і серед дикого ревіння сурем тріскотіли, немов сарана крильми, сальсаліми.

Храмові служники довгими гаками повідчиняли сім комірок, розташованих одна над одною в Молоховому тулубі. У найвищу поклали борошна, в другу — двох голубів, у третю — мавпу, в четверту — барана, в п’яту — вівцю, а що для шостої бракувало бика, то вкинули туди видублену шкуру, взяту із вівтаря. Сьома залишалася порожньою.

Перш ніж подавати Молохові жертви, треба було випробувати, як орудують його руки. Тоненькі ланцюжки йшли від пальців до пліч і звисали ззаду; коли тягнули їх донизу, розтулені долоні підіймалися до рівня ліктів, а тоді, поволі зближуючись, притискалися до черева. їх кілька разів підряд отак підняли легенько, то смикаючи, то попускаючи ланцюжки. Музика стихла. Гуготіло полум’я.

Молохові жерці походжали по великій плиті, приглядаючись до натовпу.

Потрібно було, щоб хтось приніс добровільну жертву і тим заохотив інших. Та ніхто досі не вихоплювався, і сім проходів від огорожі до колоса були порожні. Тоді, щоб якось розворушити народ, жерці, вихопивши із-за поясів шила, стали колоти собі обличчя. До загорожі впустили приречених, що лежали горілиць на землі. Потім кинули їм зв’язку страшного залізного приладдя, і кожен обрав собі катування. Вони втикали в груди швайки, розтинали собі щоки, одягали на голови тернові вінки. А далі вхопилися за руки і, оточивши дітей, розташувалися другим великим колом, яке то стягувалося, то знову поширювалось. Вони підступали аж до поруччя, а тоді кидалися назад і так, раз у раз метаючись, отим паморочливим рухом серед крові й галасу поривали за собою очманілу юрбу.

Потроху люди посувалися проходом до самого вогнища; кидали в полум’я перли, золоті вази, келихи, смолоскипи — всі свої скарби; пожертви були дедалі пишніші й щедріші. Аж раптом, хитаючись на ногах, якийсь блідий, аж гидкий із жаху, чоловік штовхнув наперед дитину; в руках колоса майнуло щось чорне й маленьке; воно зникло в темному отворі. Жерці схилилися понад край великої плити — і знову розітнувся спів, що прославляв радість смерті і воскресіння у вічності.

Діти здіймалися повільно, а що дим, валуючи, клубочився вгорі, то здалеку здавалося, ніби вони зникають у хмарі. Жодне з них і не ворухнулось; їм позв’язували руки й ноги, а через оті чорні покривала ні вони нічого не бачили, ні їх не можна було розпізнати.

Гамількар, як і Молохові жерці, у червоному плащі, стояв біля Ваала, проти великого пальця його правої ноги. Коли підвели чотирнадцяту дитину, всі помітили, як він подався назад із жаху. Та хутко набравши тієї самої постави, схрестив руки і потупився долі. По другий бік ідола стояв непорушно, як і він, верховний жрець. Опустивши голову, обтяжену ассірійською митрою, він приглядався до золотої пластинки, що висіла у нього на грудях, уся вкрита віщими камінцями, на яких веселкою грало полум’я. Він стояв блідий, сам не свій. Гамількар понурив голову; вони обидва були так близько від вогню, що подоли їхніх плащів, здіймаючись, мало не торкалися полум’я.

Мідні руки почали рухатись швидше. Вони вже не спинялися. Щоразу, коли на них клали дитину, Молохові

жерці простягали над нею руки, щоб перекласти на неї злочини народу, і голосно вигукували:

— Це не люди, це бики!

А юрба довкола і собі ревла.

Бики! Бики! Побожні люди кричали:

їж, володарю!

А Прозерпінині жерці, підкоряючись із страху вимогам Карфагена, бубоніли елевсінське заклинання:

— Подай дощу! Вроди!

Жертви, опинившись край отвору, миттю зникали, неначе краплина води на розпеченій плиті, і щоразу серед великого багряного полум’я вихоплювались клуби білого диму.

Але бог був ненаситний. Він жадав усе нових жертв. Щоб наситити його, на руки йому навалювали цілі копиці, а тоді стягували жертви грубим ланцюгом, щоб не розсипалися. Ревні служителі Ваала бралися були рахувати число жертв, щоб знати, чи відповідає воно числу днів у сонячному році; та їх навалювано такі купи, що в шаленому русі отих страхітливих рук їх несила було порахувати. Тривало те довго, безконечно, до самого вечора. Потім внутрішні стінки комірок жаріли вже тьмяніше. Тоді було помітно, як згорають тіла. Декому здавалося навіть, що він розпізнає волосся, якусь частину, а то й цілу дитячу постать.

Западав вечір, над Ваалом скупчилися хмари. Багаття, яке вже не палало, становило піраміду з жару, що здіймалася аж до колін Молохові. Увесь червоний, неначе закривавлений велетень, він, із закинутою назад головою, здавалося, хитався, обважнілий від сп’яніння.

Що квапливіше орудували жерці, то буйніше навісніла юрба; все менше ставало жертв; хто кричав, щоб їх помилувано, хто — домагався ще. Здавалося, що мури, обтя-жені натовпом, валяться під рев, повний жаху та містичної сласності. Потім проходами ще тиснулися побожні шанувальники ідола, тягнучи за собою дітей; діти чіплялися за їхню одежу, а ті били їх, силкуючись відірвати і передати червоним людям. Вкрай знеможені музиканти часом переставали грати, і тоді чути було, як голосять матері, як, стікаючи на жар, шкварчить сало. Понапивавшись блекоти, дехто рачкував навкруги колоса й ричав, неначе тигр; ідоли віщували; приречені співали своїми розсіченими губами; натовп уже поламав грати — всім хотілося справляти жертву; батьки, у яких діти давно повмирали, кидали в огонь їхнє зображення, іграшки, їхні збережені останки. Дехто, мавши з собою ножа, кидався на інших; зчинялася різанина. Храмові служники позмітали на бронзові віялки попіл, що осів по краях плити, і розвіяли його в повітрі, щоб жертовна сила, розсіявшись над містом, сягнула зоряних просторів.

Це ревище і це яскраве світло привабили варварів під самісінькі мури; видряпуючись, щоб краще бачити, на уламки муроломної вежі, вони дивилися, ціпеніючи з жаху.