Саламбо

II В СІЦЦІ

Через два дні найманці вийшли з Карфагена. Кожному дали по золотому з умовою, що вони отаборяться в Сіцці, і, всіляко придобрюючись, сказали:

— Ви — рятівники Карфагена. Проте, залишившись у ньому й надалі, ви доведете його до зубожіння й голоду.

Карфаген не матиме чим вам заплатити. Вийдіть із міста. Республіка згодом віддячить вам за таку поступливість. Ми негайно почнемо стягувати податки; сплатимо вам усі борги і спорядимо галери, що відвезуть вас до рідного краю.

Найманці не знали, що відповісти на такі речі. Звичні до війни, ці люди нудилися в місті; тож їх не важко було переконати, і карфагенці висипали на міські мури, щоб подивитись, як виходитиме військо.

Вони пройшли вулицею Хамона та крізь Ціртську браму; валили лучники впереміш із гоплітами, воєначальники— з простим вояцтвом, лузітанці — з греками. Вояки ступали впевнено, зухвало, видзвонюючи по кам’яних плитах важкими котурнами. Панцери їхні були погнуті від пострілів катапульт, а обличчя почорнілі в тяжких битвах. З густих борід лунали хриплі вигуки; порвані кольчуги билися об руків’я мечів, а крізь подірявлені лати світило голе тіло, страшне, як бойові машини. Списи, сокири, рогатини, повстяні шапки та мідні шоломи — все одностайно похитувалося. Збилася їх на вулиці така сила, що мало не тріскали стіни; стовпище озброєних вояків розтяглося між високих семиповерхових будинків, помазаних гірською смолою. За залізними чи очеретяними огорожами стояли жінки і, покривши голови чорними запиналами, мовчки дивилися, як проходять варвари.

Тераси, фортечні вали, мури — все було вкрите одягненими в чорне юрбами карфагенців. На тому чорному тлі моряцькі туніки червоніли, неначе криваві плями; напівголі діти — їхня шкіра лисніла під мідними браслетами — махали руками серед зелені, яка повивала колони, та поміж пальмових віт. Дехто із старійшин стояв на вежах, і не знати чого між ними то тут, то там з’являлась замислена бородата постать. Вона маячіла здаля на синьому тлі неба, невиразна, мов привид, нерухома, як із каменю.

Всіх гнітила одна думка: боялися, щоб варвари, усвідомивши свою силу, не надумали, бува, залишитись. Проте вони так довірливо виходили з міста, що карфагенці посмілішали і приставали й собі до вояцьких лав. Без кін-ця-краю клялися їм, обіймаючи їх. Дехто навіть, удаючись до надмірних хитрощів та лукавства, вмовляв найманців не покидати міста. їм дарували пахощі, квіти, срібняки. їм давали амулети від хвороб, але тричі поплювавши на них, щоб накликати смерть, або зашивши в них жмутик шакалячої шерсті, щоб серця вояків стали боягузливі. Голосно зичили заступництва Мелькарта, а пошепки — його прокляття.

Далі потягся обоз та всі відсталі вояки. На верблюдах стогнали хворі; інші шкутильгали, спираючись на уламки списів. П’яниці несли бурдюки з вином, ненажери — четвертини м’ясних туш, пироги, плоди, масло, обгорнене фіговими листками, та сніг у полотняних торбах. Дехто йшов з парасолем у руках, з папугою на плечі. Вони вели за собою собак, газелей і пантер. Жінки лівійського племені, верхи на ослах, лаяли негритянок, що покинули малкійські лупанари й повіялися за вояками; деякі годували немовлят, поприв’язуваних до їхніх ший ремінними пасками. Мули, яких підганяли, штрикаючи вістрями мечів, угинали спини під вагою згорнутих наметів. З обозом тяглося багато слуг і водоносів, пожовклих від пропасниці, виснажених, обсипаних нужею, — це було шумовиння з карфагенської черні, налипле до варварів.

Коли вони вийшли з міста, за ними замкнули браму, та люди так і не сходили з мурів. Незабаром військо розпорошилося по всьому перешийку.

Воно розбилося там на нерівні групи. Здалеку списи скидалися на високі стебла трави. Нарешті все розтануло в куряві. Вояки, обертаючись до Карфагена, не бачили вже нічого, крім довгих міських мурів та чітко окреслених на тлі неба спорожнілих бійниць.

Раптом варвари почули якийсь крик. Вони подумали, що то загін вояків залишився в місті (вони й самі не знали собі ліку) і, розважаючись, грабує храм. Посміявшись на такий здогад, варвари пішли далі.

Вони раділи, що знову зібралися і всі разом, як колись, ідуть широким полем; греки співали стародавньої мамертинської пісні:

«Списом та мечем орю і жну я, сам собі господар в своїм домі! Падає до ніг мені беззбройний, паном величі і владарем великим».

Вони кричали, стрибали, веселуни розповідали всілякі небилиці; лихі часи минули. Коли прибули до Туніса, дехто помітив, що нема загону балеарських пращників. Мабуть, вони були десь недалеко; більше про них і не згадували.

Одні розташувалися по домах, інші отаборилися просто неба попід мурами, і городяни підходили до вояків погомоніти.

Цілу ніч на обрії з боку Карфагена видно було вогні. Заграви, як від велетенських смолоскипів, відбивалися в нерухомому озері. Ніхто з вояцтва не міг зрозуміти, що за свято там святкувалося.

Другого дня варвари проходили зеленими нивами. Обабіч шляху простягалися патриціанські маєтки; серед пальмових гаїв рівчаками текла вода. Маслинові дерева вишикувалися в довгі зелені шереги. Над пагорбами плив рожевий туман; позаду височіли сині гори. Віяв теплий вітерець. По широкому кактусовому листю повзали хамелеони.

Варвари стишились.

Вони йшли окремими групами чи тяглися поодинці, далеко відставши один від одного. Проходячи повз виноградники, їли виноград. Лягали на траву і зачудовано дивилися на штучно закручені великі роги волів, на овець, укритих шкурами, щоб краще зберігалася вовна, дивились на борозни, що, перехрещуючись, утворювали ромби, на лемеші, подібні до корабельних якорів, на поливані сильфієм гранатові дерева. Щедрість землі і мудра людська винахідливість вражали їх.

Увечері, не напинаючи наметів, полягали на них просто неба; засипали під зорями і жалкували, що скінчився бенкет у Гамількаровому саду.

Другого дня опівдні стали на спочинок над якоюсь річкою серед олеандрових кущів. Вояки швиденько поскидали на землю списи, щити, пояси. Вони купалися з криком, черпали шоломами воду, декотрі пили, попадавши долілиць, разом із в’ючаками, звільненими від вантажів.

Спендій, верхи на верблюді, якого викрав із Гамількарової обори, помітив віддалік Мато, що з підвішеною на грудях рукою, простоволосий, схиливши голову, напував свого мула і дивився, як тече вода. Спендій зразу ж кинувся крізь юрбу і загукав:

— Пане! Пане!

Мато ледве подякував йому за благословення. Спендій, не зважаючи на те, ув’язався слідом за ним та все неспокійно оглядався в той бік, де виднів Карфаген.

Був він сином грецького ритора і кампанської повії. Спершу розбагатів на торгівлі жінками, потім, коли корабель його загинув і він впав у злидні, воював на боці самнійських пастухів проти римлян. Його взято було в полон, та він утік. Попавши вдруге, він працював у каменоломнях, задихався в сушильнях, кричав, коли його катували, переходив від одного хазяїна до другого і натерпівся всякого лиха. Аж якось, охоплений розпачем, він кинувся у море з триреми, де був веслярем. Гамількарові матроси підібрали його півмертвого і привезли до Карфагена, де його ув’язнили в мегарському ергастулі. А що саме мали повернути перекинчиків римлянам, він скористався з метушні і пристав до варварів.

Всю дорогу він ходив слідом за Мато; приносив йому їсти, допомагав злазити з мула, вечорами під голову йому підстеляв килим. Така запобігливість нарешті розчулила Мато, і мало-помалу вуста його розімкнулися.

Мато народився в Сіртській затоці. Батько водив його молитись до Аммонового храму. Згодом він полював на слонів по Гарамантських лісах. Потім найнявся служити до Карфагена. Коли ж брали Дрепан, його настановлено було на тетрарха. Республіка була винна йому четверо коней, двадцять три медини пшениці та платню за зиму. Він боявся богів і бажав померти на батьківщині.

Спендій розповідав йому про свої мандри, про племена і храми, які він відвідав; він знався на всякій всячині: умів зробити сандалі, рогатину, плести сіті, приручати диких тварин та варити рибу.

Час від часу він замовкав, і з горла його вихоплювався глухий крик; мул, на якому їхав Мато, прискорював ходу; інші поспішали слідом; тоді Спендій знов заводив розмову, як і перше, охоплений тривогою. Уляглась вона четвертого дня, ввечері.

Вони їхали поряд схилом горба з правого боку валки; долина, що простяглась унизу, губилася в нічному тумані. Лави вояків, проходячи попід ними, погойдувалися в пітьмі, неначе хвилі. Вряди-годи, освітлені місяцем, вони заливали пагорки; тоді десь на вістрі списа раптом затремтить зірка, на мить блисне шолом, і знову все щезне, і невпинно за лавою суне нова лава. Пробудившись, удалині мекає отара, і, здається, якась безмірна тиша спадає на землю.

Спендій, закинувши голову і примруживши очі, на повні груди вдихав свіжий вітер. Він розставляв руки, ворушив пальцями, щоб краще відчути ті пестощі, що розливалися по його тілу. Знову поривала його ожила надія на помсту. Рукою він затуляв уста, щоб втримати ридання, і, напівпритомний від п’янкого захвату, попускав повода своєму верблюдові, що ступав розмірено й широко. Мато знову поринув у смуток, ноги його звисали до землі, і трава, хльоскаючи його по котурнах, безугавно шелестіла.

Тим часом дорога тяглася без кінця-краю. За рівниною щоразу поставав пагорок; потім знову спускалися в долину, і гори, що, здавалося, замикали обрій, раз у раз із наближенням війська неначе відсувалися далі й далі. Вряди-годи із-за земних тамарисків вигулькне річка і знову щезне, обігнувши пагорок. Інколи попереду здіймалась величезна скеля, подібна до корабельного носа чи підніжжя якогось зниклого колоса.

Траплялися по дорозі на однаковій віддалі один від одного невеличкі чотирикутні храми, що правили за притулок прочанам, які простували до Сікки. Храми були замкнені, немов гробниці. Лівійці грюкотіли в двері, щоб їм відчинили. Ніхто не відгукувався.

Засіви траплялися дедалі рідше. Тепер залягали піщані смуги, порослі терновими кущами. Поміж камінням паслася отара. Жінка, оперезана синім вовняним набедреником, доглядала овець. Лементуючи, вона кинулась геть, як тільки помітила за скелями вояцькі списи.

Варвари сунули вибалком, подібним до величезного коридору, уздовж якого тяглися пасма червоних горбів, аж раптом у ніс їм ударило відразливим духом, і вони побачили високо на ріжковому дереві щось дивовижне: з-поміж листя виглядала лев’яча голова.

Вояки метнулись до дерева. Там був лев, розп’ятий на хресті, мов злочинець. Його величезна морда впала на груди, а передні лапи, до половини прикриті гривою, широко розпростерлися, мов крила птаха. Ребра випиналися під натягненою шкурою; на задні лапи, прибиті цвяхами одна поверх другої, осунувся тулуб. Чорна кров стікала по шерсті й, ніби сталактит, гуснула на хвості, що рівно звисав уздовж хреста. Воїни втішалися, збившись довкола. Вони взивали його консулом і римським громадянином, жбурляли камінцями йому в очі, щоб зігнати з них мушву.

Кроків за сто побачили ще двох, а далі несподівано з’явилася ціла низка хрестів із левами. Деякі сконали так давно, що на хрестах залишилися тільки рештки їхніх кістяків; інші, геть пошарпані, висіли, страшно повикривлявши пащі. Серед них були велетенські туші: дерев’яні хрести гнулися під тягарем, і вони погойдувалися на вітрі, а над їхніми головами кружляли цілі зграї птахів. Так мстилися карфагенські селяни, коли їм вдавалося впіймати хижого звіра. Отим видовищем вони сподівалися налякати інших. Варвари вже не сміялись, тепер вони не могли отямитися від подиву. «І що воно за народ, — думали вони, — який на втіху собі розпинає левів!»

Найманців, надто вихідців із північних країв, починав обіймати неспокій, тривога; багато було виснажених та хворих; вони кривавили собі руки колючками алое; великі москіти дзижчали їм у вуха; у війську починалася дизентерія. їх турбувало, що й досі не видно було Сікки. Боялися, щоб не збитися з дороги та не попасти в пустелю, країну пісків і жаху. Були й такі, що не хотіли йти далі. Дехто повернув до Карфагена.

Кінець кінцем, сьомого дня, по довгих переходах підніжжям гори, раптом завернули дорогою праворуч; перед очима постала довга смуга мурів, зведених на білих скелях, що зливалися з ними. Несподівано відкрилося ціле місто; на його мурах в багряному вечірньому світлі замаяли голубі, жовті та сині запинала. То Танітині жриці повибігали зустрічати вояків. Вишикувавшись уздовж фортечних валів, вони били в бубни, грали на лірах, гримотіли брязкачами, і промені сонця, яке заходило за Нумідійські гори, блищали на струнах арф, що їх перебирали голі жіночі руки. Час від часу музика зненацька вмовкала, і тоді розтинався крик, дикий, пронизливий, протяглий, подібний до гавкання; жінки кричали так, вдаряючи язиком в кутики рота. Інші, поспиравшись на лікті й поклавши голову на руки, нерухомі, мов ті сфінкси, стежили великими чорними очима за військом, що підіймалося схилом гори.

Проте священне місто Сікка не могло вмістити такої сили людей; самий тільки храм зі своїми будівлями займав половину міста. Тож варвари вільно розташувалися на рівнині, ті, що корилися дисципліні,— окремими загонами, інші гуртувалися за національністю або як кому заманулося.

Греки розіп’яли свої шкіряні намети рівнобіжними рядами; іберійці поставили колом свої полотняні шатра; галли зладили собі дощані курені, лівійці склали хижки з кам’яних брил, а негри нігтями повигрібали собі лігва в піску. Багато вояків, не знайшовши собі місця, сновигали серед вантажів, а вночі полягали просто неба, повкривавшись своїми подертими плащами.

Навкруги стелилася рівнина, облямована горами; де-не-де хилилась пальма на піщаному пагорбі. Темними плямами над урвищем манячіли ялини та дуби. Інколи довгою заслоною звисав із неба грозовий дощ, тим часом як поле було залите блакиттю й сяйвом; потім теплий вітер гнав стовпи куряви; струмок спадав каскадами з узвишшя Сікки, де під золотим дахом височів на мідних колонах храм Венери Карфагенської, володарки того краю. Дух її ніби сповнював усе довкола. Гірськими кряжами, зміною тепла і холоду, грою світла являла вона незмірність своєї сили і одвічну красу своєї усмішки. Верхів’я гір були схожі на роги місяця; інші нагадували налиті молоком жіночі груди, і варвари, хоч які були стомлені, відчували, як їх змагає безмірно солодка млість.

Спендій продав свого дромадера і купив собі за ті гроші невільника. Він спав цілими днями, простягнувшись біля намета, де жив Мато. Часто-густо він кидався вві сні, — йому ввижалося, ніби над ним свистить канчук; тоді, усміхаючись, обмацував шрами на ногах, де так довго носив кайдани; а потім засинав знову.

Мато терпів його товариство, і, коли він кудись ішов, Спендій із довгим мечем при боці супроводив його, немовби той ліктор; іноді лівієць недбало спирався йому на плече: Спендій був невисокий.

Якось увечері, проходячи разом вулицями табору, побачили вони людей у білих плащах; між ними був Нар-Гавас, нумідійський вождь. Мато здригнувся.

— Дай меча, — вигукнув він, — я його вб’ю!

— Не зараз! — відповів Спендій, зупиняючи його.

Нар-Гавас підходив до них. На знак приязні він поцілував собі великі пальці на обох руках; свій гнів він пояснив випитим на бенкеті вином; потім довго ганьбив карфагенців, однак не сказав, що привело його до варварів.

Кого намислив він зрадити — їх чи Республіку? — запитував себе Спендій, а що він сподівався повернути собі на користь будь-яку незлагоду, то наперед вдячний був Нар-Гавасові за майбутню зраду, у якій його підозрював.

Нумідійський вождь тримався найманців. Здавалося, ніби він прагне прихильності Мато. Посилав йому ситих кіз, золотого піску та страусового пір’я. Лівієць, здивований тією ласкою, вагався, чи відповідати йому тим самим, чи обуритись на те. Але Спендій заспокоював його, і Мато слухав невільникової ради, — йому й досі бракувало рішучості, він не міг подолати заніміння, неначе людина, що випила колись напій, від якого мусить умерти.

Якось уранці, коли вони вибрались утрьох полювати на левів, Нар-Гавас заховав під плащем кинджал. Спендій ходив за ним назирці; так вони й повернулися, — нумідієць жодного разу не витяг свого кинджала.

Вдруге Нар-Гавас завів їх дуже далеко, аж до кордонів свого царства. Вони опинились у вузькій ущелині; Нар-Гавас, усміхаючись, заявив, що не знає, як звідти вийти. Спендій знайшов дорогу.

Та найчастіше Мато, замислений, немов той авгур, виходив до схід сонця тинятися по полях. Він простягався на піску і непорушно лежав аж до вечора.

Він питав ради у всіх волхвів, що були при війську: в тих, котрі спостерігають плазування гадюк, в тих, що читають по зорях, в тих, що дмухають на попіл із спалених трупів. Ковтав калган, гірський кріп і гадючу отруту, що морозить серце; негритянки, наспівуючи в місячному сяйві варварські замовляння, кололи йому чоло золотими стилетами. Він чіпляв на себе намисто й амулети, просив заступництва то Ваала-Хамона, то Молоха, і сімох кабірів, і Таніду, й грецьку Венеру. А то викарбував одне ім’я на мідній табличці і закопав у пісок на порозі свого намету. Спендій чув, як він стогне й розмовляє сам із собою.

Якось уночі Спендій зайшов до нього.

Мато, голий, ніби труп, лежав долілиць на лев’ячій шкурі, затуливши обличчя руками; висячий світильник освітлював зброю, почеплену в узголів’ї на жердині намету.

— Ти страждаєш? — спитав невільник. — Чого тобі бракує? Скажи мені. — І він став термосити його за плече, кличучи: — Володарю мій! Володарю!

Тоді Мато звів на нього великі затуманені очі.

— Слухай, — промовив він тихо, приклавши до вуст пальця, — це кара богів! Гамількарова дочка не дає мені спокою. Я боюсь її, Спендію. — Він горнувся йому до грудей, мов дитина, що злякалася привиду. — Говори до мене. Мені пороблено. Я хочу збутися чарів. До чого тільки я не вдавався! Але ти, може, ти знаєш могутніших богів чи якесь відворотне закляття?

— Проти чого? — запитав Спендій.

Той, б’ючи себе кулаками по голові, відповів:

— Щоб здихатись її.

Тоді, час від часу надовго вмовкаючи і ніби звертаючись сам до себе, почав говорити:

— Видно, вона мене за щось пообіцяла богам як спокутну жертву. Вона тримає мене на незримому ланцюгу: іду я — вона слідом за мною, зупинюся — і вона стає! Мене палить її погляд, вчувається її голос. Вона оточує мене, проникає в мене. Мені здається, що вона стала моєю душею. А проте між нами — неначе невидимі хвилі безмежного океану! Вона далека і недосяжна! Сяйво її вроди оповиває її ясною хмарою; і мені часом здається, що я не бачив її ніколи… ніби вона й не існує, ніби все те мені приснилось!

Так у темряві тужив Мато. Варвари спали. Спендій, дивлячись на нього, пригадував хлопців, що, тримаючи в руках золоті вази, упадали біля нього з благанням, коли він, бувало, водив по вулицях міста юрбу своїх куртизанок; його взяв жаль, і він мовив:

Кріпись, пане мій! Покладайся на свою волю і не проси допомоги в богів, — вони не зглянуться на людське волання! Ось ти плачеш, як той слабодух! Та невже ти так занепав, щоб якась жінка змогла завдати тобі отакої муки!

Хіба я дитина? — відказав Мато. — Чи ти гадаєш, ніби мене можуть іще розчулити жіночі обличчя та їхні співи? У нас у Дрепані їх посилали чистити стайні. Я брав жінок під час наскоків, коли ще валилися стелі й тремтіли катапульти!.. Але ця, Спендію…..

Невільник перебив його:

Якби ж вона не Гамількарова дочка…

Ні! — вигукнув Мато. — Всі людські дочки — не рівня їй! Чи бачив ти її великі очі під широкими дугами брів, немовби ті сонця під тріумфальними арками? Згадай, — коли вона з’явилася, всі смолоскипи потьмарились. Між самоцвітами намиста ще яскравіше сяяли її голі перса; слідом за нею розливалися пахощі, як у храмі, і від усього єства її линуло щось солодше за вино та страшніше за смерть. А вона йшла та йшла, а потім зупинилась.

Мато вмовк; з розтуленими вустами й похиленою головою він утупився в землю.

— Я хочу її! Вона потрібна мені! Я вмираю за нею! На саму тільки думку пригорнути її втрачаю тяму і водночас ненавиджу її, Спендію! Мені хочеться побити її! Що діяти? Я ладен уже й продати себе, щоб стати її рабом. Але ж ти, ти був її невільником. Ти міг бачити її. Розкажи ж про неї! Певно, щоночі вона виходить на терасу палацу. Ох! Мабуть, каміння тремтить під її сандалями і зорі схиляються, щоб глянути на неї!

Шаленіючи, він знову впав і захрипів, ніби поранений бик.

Потім заспівав:

«Він гнався в лісі за почварою з жіночим лицем, з хвостом, що звивався між сухим листям, ніби срібний струмок».

Розтягуючи слова, Мато удавав голос Саламбо, а простягнені його руки так торкали повітря, як ті легкі дві руки перебирали на лірі струни.

На всі Спендієві потішання Мато говорив одне й те саме. Ночі минали за тим квилінням та вмовлянням.

Мато пробував утопити своє горе в вині. Проте після пиятики ставав іще сумніший. Він сподівався розважитись, граючи в кості, та тільки одну по одній втратив усі золоті бляшки зі свого намиста. Якось він дав завести себе до прислужниць богині, а спускаючись пагорком назад, ридав, немов ідучи із похорону.

Спендій, навпаки, ставав відважніший і веселіший. Його бачили в повитих зеленню винарнях, як він говорив з вояками. Він лагодив старі панцери. Жонглював мечем. Ходив у поле шукати хворим цілющого зілля. Був жартівливий, спритний, до краю винахідливий та балакучий; варвари звикли до його послуг, і він завоював їхню любов.

Вони очікували карфагенського посланця, що мав їм привезти на мулах коші, повні золота, і, знову починаючи ті самі рахунки, виводили пальцями на піску цифри. Кожен снував мрії про майбутнє, коли він матиме наложниць, рабів, землю; декотрі збиралися закопати свої скарби або забрати їх з собою в небезпечну морську подорож. Та в тому неробстві вдача їхня ставала неспокійна, виникали постійні суперечки між вершниками та піхотою, між варварами та греками; цілий день у таборі лунав пронизливий жіночий вереск.

Щодня прибували юрби майже голих людей, які, захищаючись від сонця, накривали собі травою голови; то були боржники багатих карфагенців; їх змушували обробляти багатіям землю, і вони втікали, шукаючи волі. Плавом пливли лівійці, селяни, яких довели до зубожіння податки, прибивалися вигнанці, злочинці. А там прийшло юрмище купців, які торгували вином та олією; розлючені, що їм не сплачено боргів, вони й собі повстали проти Республіки. Спендій виголошував промови проти Карфагена. Незабаром стали вичерпуватися запаси харчів. Гомоніли, щоб рушати всім військом на Карфаген і покликати на допомогу римлян.

Одного разу надвечір до табору долинули якісь глухі звуки, і вдалині серед хвилястої рівнини замаячіло щось червоне.

Були то великі пурпурові ноші, оздоблені з чотирьох кутків пучками страусового пір’я. Кришталеві ланцюги з разками перлів билися об запнуті заслони. За ношами ступали верблюди, теленькаючи великими дзвониками, почепленими їм на груди; верблюдів оточували вершники, від плечей до п’ят у лускуватих золотих латах.

Вони спинилися кроків за триста від табору, повитягали з чохлів, що везли ззаду за сідлами, круглі щити, широкі мечі та балтійські шоломи. Кілька вершників залишилося біля верблюдів, решта попрямували до табору. Нарешті з’явилися емблеми Республіки — голубі дерев’яні жердини з конячою головою або сосновою шишкою на вершку; варвари повставали й почали плескати в долоні; жінки кинулись до легіонерів, цілували їм ноги.

Наближалися ноші, що їх несли двадцять негрів, швидко ступаючи розміреним дрібним кроком; вони повертали то в один, то в другий бік, куди випадало, бо їм заважало мотуззя наметів, худоба, що блукала повсюди, тагани, де варилося м’ясо. Час від часу товста, обтяжена перснями рука відхиляла заслону і хрипкий голос вигукував лайки; тоді носії зупинялися й, обравши іншу дорогу, посувалися далі крізь табір.

Аж нарешті пурпурова заслона піднялась; на широкій подушці спочивала голова людини з байдужим одутлим обличчям; брови зводились, ніби дві арки з чорного дерева, з’єднані докупи; в кучерявому волоссі сяяли золоті блискітки; лице було дуже бліде, неначе припорошене мармуровим пилом. Все тіло ховалося під купою баранячих шкур.

В чоловікові, що лежав на ношах, вояки впізнали суфета Ганнона, через повільність якого програно битву біля Егатських островів; що ж до перемоги над лівійцями під Гекатомпілем, то там він, як гадали варвари, поводився з переможеними милосердно тільки через зажерливість, бо продав на свою користь усіх полонених, хоч і заявив перед Великою радою, ніби вони загинули.

Наглянувши за якийсь час місце, звідки вигідно було промовляти до війська, Ганнон подав знак, — ноші зупинилися, і суфет, підтримуваний двома невільниками, хитаючись, ступив на землю.

Він був узутий у капці з чорної повсті, оздоблені срібними півмісяцями. Ноги були, як у мумії, пообмотувані навхрест пов’язками, і між ними проглядало тіло. Живіт випинався під червоною курткою, що прикривала стегна. Складки шиї лежали на грудях, як підгорля у бика; квітчаста туніка аж тріщала під пахвами. Він мав на собі ще черезплічник, пояс та широкий чорний плащ з вильотами. Пишний одяг, велике намисто з голубих камінців, золоті пряжки та важкі сережки тільки робили його ще гидкішим. Він скидався на якогось великого ідола, неоковирно витесаного з кам’яної брили; білуваті лишаї, якими взялося все його тіло, надавали йому вигляду трупа. Тільки ніс, гачкуватий, як дзьоб у шуліки, широко роздимався, вдихаючи повітря, та маленькі очі із злиплими віями палали хижим, металевим блиском. Він тримав у руці лопаточку з алое, щоб нею чухати собі тіло.

Нарешті два покликачі засурмили в срібні роги; юрба принишкла, і Ганнон став говорити.

Він почав із прославляння богів та Республіки; варвари повинні радіти, що служили їй. Але треба бути розважливішими, настали тяжкі часи: «Якщо господар має всього три маслини, то хіба не справедливо буде, коли він залишить собі дві?»

Так старий суфет приправляв свою мову прислів’ями та притчами, весь час киваючи головою, щоб йому притакували.

Він промовляв пунійською мовою, а ті, що його обступили (найспритніші, кваплячись, і зброю покинули), були компанійці, галли та греки, — тож ніхто з того натовпу не міг уторопати, що він говорить. Ганнон, помітивши те, спинився і, важко переступаючи з ноги на ногу, міркував, що робити.

Йому спало на думку скликати воєначальників; тоді покликачі оголосили його наказ по-грецькому — цією мовою від Ксантіппових часів оголошувано накази в карфагенському війську.

Охоронці нагаями розігнали юрбу найманців, і незабаром прибули начальники фаланг, що шикувалися на зразок спартанських, та ватажки варварських когорт, кожен зі знаками свого звання і при зброї свого племені. Запала ніч; над рівниною стояв гамір; подекуди запалали вогні; вояки підходили один до одного, розпитуючи, що сталося, чому суфет не видає грошей.

Він розводився перед воєначальниками про незвичайно сутужне становище Республіки. Скарбниця, мовляв, спорожніла. Край геть занепав, платячи данину римлянам.

— Ми вже не знаємо, що діяти! Великого жалю гідна Республіка!

Час від часу він чухав собі тіло лопаточкою з алое або уривав мову, щоб ковтнути із срібного келиха, якого подавав йому невільник, напою з попелу від спаленої ласиці та спаржі, вареної в оцті, тоді витирав губи пурпуровою серветкою і говорив далі:

— Що колись коштувало срібний сикл, нині коштує три золоті шекелі, а поля, занедбані за війни, не дають нічого. Промисли пурпуру майже зовсім занепали; навіть торгівля перлами, і та не дає зиску; у нас ледве вистачає пахощів на служіння богам. Що ж до запасів харчів, то й казати нічого, — чисте лихо! За браком галер ми не маємо прянощів, а добувати сильфій дуже тяжко через повстання на кіренському кордоні. До Сіцілії, звідки діставали ми стільки рабів, нині не маємо доступу! Ще вчора за лазника та чотирьох кухарчуків я заплатив більше, ніж колись за двох слонів!

Він розгорнув довгий сувій папірусу і, не пропускаючи жодної цифри, вичитав усі витрати, що їх зробив уряд; стільки й стільки — на лагодження храмів, на брукування вулиць, на будування кораблів, стільки й стільки — на добування коралів, стільки й стільки — на поширення сиситських громад, а стільки коштували споруди на копальнях у Кантабрії.

Але воєначальники не краще за вояків розуміли по-пунійському, дарма що найманці віталися один з одним цією мовою. Заведеним звичаєм до варварського війська посилали кількох карфагенських урядовців, що були там за товмачів, але після війни вони порозбігалися, боячись помсти, і Ганнон не здогадався взяти їх із собою; як на те ще й голос його був гугнявий, а вже на вітрі то й зовсім губився.

Греки, попідперізувані залізними поясами, наставляли вуха, силкуючись розібрати його слова, а горяни, вкриті хутрами, як ведмеді, дивилися з недовірою на Ганнона або позіхали, поспиравшись на свої цвяховані міддю булави. Галли, скалячи зуби, неуважно стріпували мичками високо зв’язаного на маківці волосся, а жителі пустель слухали, стоячи нерухомо, закутані до п’ят у сіру шерстяну одежу; варвари надходили гурт за гуртом і ставали позаду; Ганнонові охоронці, на яких налягала юрба, хиталися на своїх конях; негри тримали палаючі соснові гілки, і опасистий карфагенець промовляв далі, стоячи на порослому травою горбку.

Одначе варварам уривався терпець, вони починали ремствувати, кожен гукав до Ганнона. Він вимахував своєю лопаточкою; ті, що зацитькували інших, самі кричали ще голосніше і тільки збільшували гамір.

Раптом непоказний на вигляд чоловік підскочив до Ганнона, вихопив у покликача ріжок і засурмив. Потім Спендій (адже то був не хто інший) оголосив, що має сказати щось важливе. На таку заяву, похапцем проказану п’ятьма мовами — грецькою, латинською, галльською, лівійською та балеарською, — воєначальники, всміхаючись і дивуючись, відповіли:

— Кажи! Кажи!

Спендій завагався, він весь тремтів; нарешті, звертаючись до лівійців, яких було найбільше, мовив:

— Всі ви чули, як страшно погрожувала ця людина. Ганнон не обурився, — виходить, він не тямив по-лівійському; і Спендій, пробуючи далі, повторив ту саму фразу іншими варварськими говірками.

Вояки здивовано глянули один на одного, а потім усі, ніби змовившись і, певне, гадаючи, що зрозуміли, про що йдеться, закивали на знак згоди головами.

Тоді Спендій почав палким голосом:

— Спершу він казав, що всі боги інших народів — тільки маячня проти карфагенських. Він узивав вас боягузами, злодіями, брехунами, собаками та сучими синами. Якби не ви, Республіці (так він сказав) не довелось би платити данину римлянам; це, мовляв, через вашу навалу не стало в них парфумів та запашного зілля, рабів та сильфію, бо це ви змовились із кочовиками на кіренському кордоні. Але винуватці будуть покарані! Тут він зачитав, яку призначено їм кару, — одних поженуть брукувати вулиці, споряджати кораблі, служити сиситам, інших — пошлють до кантабрійських копалень рити землю.

Спендій повторив те саме галлам, грекам, кампанійцям, балеарцям. Почувши кілька назв, які запали їм у вухо, найманці впевнились, що Спендій і справді переповідає суфетову промову. Дехто крикнув був: «Ти брешеш!» Одначе ті голоси загубилися серед загального крику. Спендій підкинув:

— Хіба ви не помітили, що він залишив ген за табором частину кінноти? На його знак вона налетить і всіх вас порубає.

Варвари обернулися в той бік, а що юрба саме розступилася, то посередині з’явився якийсь чоловік; він посувався повільно, як привид, зігнутий, худий, зовсім голий, з довгим, аж до пояса, волоссям, настовбурченим від сухого листя, пилюки та колючок. Стегна й коліна в нього були обмазані глиною, змішаною з соломою, та обмотані ганчір’ям. Поморщена землиста шкіра висіла на його захирілому тілі, неначе на сухому гіллі лахміття; руки в нього безперестану тремтіли, і він дибав, спираючись на палицю з маслинового дерева.

Він підійшов до негрів, що тримали смолоскипи. Дурнувата посмішка відкрила його бліді ясна; великі перелякані очі придивлялися до юрби варварів, що його обступили.

Раптом він крикнув з жаху, метнувся між них і сховався за їхніми спинами.

Ось вони! Ось вони! — белькотав він, показуючи на суфетових охоронців, що стояли непорушно в блискучих латах. їхні коні, засліплені в темряві сяйвом миготливих смолоскипів, хропіли й ставали дибки; а той живий привид тіпався весь і лементував:

Вони їх повбивали!

На ці слова, які він викрикнув по-балеарському, підійшли земляки і впізнали його. Не відповідаючи їм, він повторював:

— Так, повбивали, всіх повбивали! Почавили всіх! Як виноград! Вродливих юнаків, пращників! Моїх і ваших товаришів!

Йому піднесли вина, і він почав плакати, а потім узявся розповідати.

Спендій ледве стримував свою радість, витлумачуючи грекам та лівійцям ті страшні речі, що їх оце розповідав Зарксас. Він аж не вірив його словам, так воно вчасно припало. Балеарці блідли, слухаючи, як загинули їхні товариші.

То був загін із трьохсот пращників, що напередодні зійшли з корабля і вранці прокинулися дуже пізно. Коли вони прибули на Хамонів майдан, варвари вже вийшли з міста, і загін залишився беззахисний, бо їхні глиняні ядра були повантажені на верблюдів разом із іншим спорядженням. їм дали вступити в Сатебову вулицю і дійти аж до дубової брами, окутої мідними плитами; тоді все місто єдиною лавою вдарило на них.

Вояки пригадали, що й справді до них долинув був якийсь зойк. Спендій, що біг попереду колони, не чув нічого.

Потім трупи пращників поклали на руки богам-патекам, що стояли перед Хамоновим храмом. На вбитих звалювали всі злочини найманців: ненажерливість, крадіжки, безбожництво, непослух, вигублення риб у саду Саламбо. Тіла їхні ганебно понівечено; жерці палили їм волосся, щоб страждали їхні душі; потім трупи порубано на шматки й розвішано по різницях; дехто навіть впинався в те м’ясо зубами, а ввечері, щоб покінчити з ними, на перехрестях вулиць понакидали трупів і запалили вогнища.

Це й було те полум’я, що відбивалося вдалині на озері. Тому що від огнищ полум’я перекинулось на кілька будівель, решту трупів разом з умирущими повикидали за мури міста. Зарксас до ранку ховався в очеретах над озером. Потім, вибравшись звідтіля, блукав полями, розшукуючи військо по слідах, що залишились на пилюці. Вранці ховався в печерах, а ввечері йшов далі, весь у кривавих ранах, голодний, хворий, живлячись корінням і падлом. Нарешті він якось помітив на обрії списи і пішов слідом за ними; в голові йому паморочилося від жаху та страждання.

Обурення вояків, що стримувались, доки він розповідав, ударило, мов грім; вони поривалися розшматувати охоронців разом із суфетом. Дехто протестував, кажучи, що треба вислухати суфета та хоча б узнати, чи заплатять їм. Тоді всі почали кричати:

— Наші гроші!

Ганнон відповів, що гроші привіз.

Всі кинулись до аванпостів, і суфетова поклажа, підхоплена юрбою варварів, миттю опинилася в таборі. Не чекаючи на рабів, вони самі похапцем порозкривали коші; знайшли там одяг фіолетового кольору, губки, ножики для нігтів, щітки, парфуми, сурм’яні палички підмальовувати очі,— все те належало Ганноновим легіонерам, людям багатим, призвичаєним до отих витребеньків. Далі знайшли на одному верблюді велику бронзову ванну, яку взяв із собою суфет, щоб купатися в дорозі, бо, дбаючи про своє здоров’я, він вдавався до всіляких способів; навіть возив при собі в клітках гекатомпільських ласиць, яких палили живцем, щоб з їхнього попелу приготувати йому цілющого питва. А що хвороба викликала у нього великий апетит, то він мав, крім того, багато їжі та вина, розсіл, м’ясо і рибу на меду, в маленьких коммагенських горщиках гусячий смалець, прикритий снігом та солом’яною січкою. Було тієї поживи доволі; розв’язуючи коші, все більше та більше її знаходили, і щоразу розлягався сміх, як хвилі, що набігають одна на одну.

Що ж до грошей на платню найманцям, то було їх лише два плетені коші, та й ті неповні; в одному були навіть оті шкіряні кружальця, які Республіка вживала, щоб заощадити металеві гроші; коли ж варвари вельми здивувалися з того, Ганнон пояснив їм, що рахунки дуже складні і старійшини, не встигши розібратися в них, тим часом послали оце.

Тоді все полетіло шкереберть: мули, слуги, ноші, провіант, поклажа. Вояки хапали з мішків монети і шпурляли ними в Ганнона. На превелику силу видряпався він на осла і, вчепившись йому в гриву, потрюхикав геть, лементуючи, плачучи, трясучись, б’ючись ослові в хребет, накликаючи на військо прокляття всіх богів. Велике діамантове намисто підскакувало йому аж до вух. Він придержував зубами свого довжелезного плаща, що волікся за ним, а варвари кричали йому навздогін:

— Тікай, боягузе! Кабанюга! Гузно Молохове! Забирайся геть із своїм золотом і своїми болячками! Швидше! Швидше!

Слідом за ним безладною юрбою скакали охоронці.

Та розлютовані варвари не вгамувалися. Вони згадали, що багато їхніх вояків, посланих до Карфагена, не повернулось; певно, їх замордовано. Така сваволя карфагенців до краю збурила варварів, і вони метнулися виривати кілля наметів, згортали плащі, гнуздали коней; кожен хапав шолом, меч, і за мить усі були готові до виступу. Кому бракувало зброї, кинулися до гаю вирізувати киї.

Починало світати. Мешканці Сікки, попрокидавшись, метушилися по вулицях. «Вони йдуть на Карфаген!» — говорили, і незабаром ця чутка поширилась по всій країні.

На кожній стежці, з кожного байраку вигулькували людські постаті. Пастухи спускалися бігом із гір.

Коли варвари вийшли з Сікки, Спендій на пунійському жеребці, разом із невільником, що верхи простував за ним, ведучи з собою третього коня, об’їхав рівнину.

Залишився там тільки один намет. Спендій ввійшов у нього.

— Уставай, владарю мій! Підводься! Ми вирушаємо!

— Куди? — запитав Мато.

— На Карфаген! — вигукнув Спендій.

Мато скочив на коня, якого невільник тримав при виході.