Самоцвіт семи зірок

Розділ X Долина Мага

Я поклав книжку на столик і відсунув завісу вбік. Таким чином я міг читати і водночас бачити ліжко, сиділку і двері. Не такі й гарні були умови, та я налаштувався на читання. З першого погляду було зрозуміло, що книжка потребує особливої уваги. Вона була написана данською мовою і видана в Амстердамі у 1650 році. Хтось зробив дослівний переклад, підписуючи англійські слова під голландськими, тому через граматичні відмінності між двома мовами навіть читання перекладу було тяжкою справою. Потрібно було перебігати вперед і назад між словами, та ще й почерк був нерозбірливий. Однак незабаром я виявив, що вже вловлюю голландські конструкції у звичній англійській мові, а коли я призвичаївся до почерку, моє завдання стало простішим.

Спершу обстановка у кімнаті й побоювання, що міс Трелоні може несподівано повернутись і заскочити мене з книжкою, трохи мене хвилювали. Бо перш ніж доктор Вінчестер пішов додому, ми домовились, що вона не повинна брати участь у майбутньому дослідженні. Ми вирішили, що перед обличчям таємниці жіночий розум може пережити шок, і крім того, як дочка містера Трелоні вона може опинитися у складній ситуації, якщо братиме участь у порушенні його наказів чи навіть просто знатиме про це. Але коли я пригадав, що вона виконуватиме обов’язки сиділки з другої години, мій страх зник. У мене ще було майже три години.

Доглядальниця Кеннеді сиділа у своєму кріслі поруч із ліжком. На сходовому майданчику цокав годинник, чутно було далекий міський гамір, який то дужчав, то стишувався. Але в кімнаті переважала тиша. Світло, що падало на сторінки моєї книги, посилювало напівтемряву в кімнаті, з кожним прочитаним рядком це відчуття наростало, тож коли я знову починав читати, світло немов засліплювало мене.

Книга була написана Ніколасом ван Гайном з Гоорну. В передмові він розповідав, як, приваблений роботою «Пірамідографія» Джона Грівза з Мертон Коледжу, сам вирішив відвідати Єгипет, де настільки зацікавився його дивами, що присвятив декілька років подорожам незвичайними місцями і дослідженням храмів та поховань. Він познайомився з багатьма варіантами історії збудування пірамід, розказаних арабським істориком Ібн Абд Алокіном, декотрі з яких він записав. Їх я пропустив і перейшов до відмічених сторінок. Та щойно я почав читати, мене охопило якесь дивне відчуття. Кілька разів я зиркнув на доглядальницю, бо мені здавалося, ніби хтось був поруч зі мною, та вона сиділа на своєму місці, така ж непорушна і насторожена, як і завжди, а я знову повертався до книжки.

Там ішлося про те, як після кількаденного переходу через гори на схід від Асвану дослідник дістався якоїсь долини. Тут я подам його власні слова: «Надвечір ми підійшли до проходу у вузьку глибоку долину, яка розкинулась на схід і на захід. Я хотів пройти її, бо сонце, яке стояло тоді майже над обрієм, освітило широкий прохід поміж скелями. Але фелахи відмовились йти туди, заявляючи, що ніч може захопити нас до того, як ми вийдемо з тієї долини. Спершу вони не називали причини свого страху, та після наполягань сказали, що це місце — Долина Мага, куди ніхто не може заходити вночі. Коли їх попросили розповісти про Мага, вони відмовилися, кажучи, що він не має імені й вони нічого не знають.

Однак наступного ранку, коли сонце зійшло й освітило долину, їхні страхи розвіялися. Тоді вони розповіли мені, що у давні часи, „мільйони мільйонів років тому“, там був похований великий маг. Вони не знали його імені, наполягаючи до останнього, що імені не було і що кожен, хто назве його, буде потроху марніти і по смерті від нього не залишиться нічого, що могло б воскреснути в потойбічному світі. Проходячи через долину, вони збилися докупи, поспішаючи поперед мене. Ніхто не насмілився відстати. Вони пояснили це тим, що у Мага довгі руки й останнім іти небезпечно. Це мене мало втішало, бо в такій ситуації я був змушений зайняти це почесне місце.

В найвужчій частині долини з південного боку нависала велика скеля з гладенькою поверхнею. На ній були вирізьблені кабалістичні знаки, багато фігур людей і тварин, риб, плазунів і птахів, а ще сонце і зірки. Деякі знаки були у вигляді рук і ніг, пальців, очей, вух і губ. Таємничі символи, які здивують ангела-реєстратора в Судний день.

Скеля вказувала точно на північ. У ній було щось таке дивне і таке відмінне від інших різьблених каменів, які я бачив до того, що я оголосив зупинку і цілий день розглядав ту скелю крізь підзорну трубу. Єгиптяни з моєї групи були жахливо налякані й усілякими спробами намагались змусити мене продовжити шлях. Я був там до вечора, але мені не вдалося віднайти входу в якусь гробницю.

До того часу люди ледь не збунтувалися, і я був змушений покинути долину. Але подумки я вирішив відкрити поховання і дослідити його. З цією метою я подався в гори і зустрівся з арабським шейхом, який бажав прислужитися мені. Араби не були зв’язані забобонними страхами, як єгиптяни; шейх Абу Сам і його послідовники хотіли взяти участь у дослідженнях.

Коли я повернувся з бедуїнами в долину, то спробував вилізти на скелю, але мені це не вдалося, бо вона була гладенька. Камінь був відшліфований людьми. Були там і східці колись, та на камені лишилися тільки сліди від них.

Драбини в мене не було, тож я виліз на скелю. Звідти мене спустили на мотузках, я знайшов-таки вхід, але він був затулений масивною кам’яною плитою. Вона була врізана в скелю на висоті понад сто футів і була припасована з такою неймовірною щільністю, що я навіть ножа не міг застромити в шпарину. Але я доклав чимало зусиль і після багатьох важких ударів мені вдалось відкрити шлях у гробницю. Кам’яні двері впали у прохід, і я переступив через них, заходячи досередини.

Гробниця була створена в стилі найкращих єгипетських поховань, із камерою і шахтою, яка вела вниз до коридору і закінчувалась кімнатою для мумії. В ній була таблиця з малюнками, та їх не вдалося прочитати.

Стіни камери й хідника теж були вкриті дивними письменами. В гробниці стояла величезна кам’яна труна. Арабський шейх і двоє його супутників спробували зняти віко із саркофага. Вони страшенно дивувалися: оце поталанило, казали вони, таке нечасто трапляється. Вони так безцеремонно поводилися з домовиною, що могли б розтрощити її, якби вона не була такою міцною. Це тривожило мене, бо саркофаг був виготовлений із рідкісного каменю, і я шкодував, що не можу його забрати.

В саркофазі була мумія жінки, оповита великою кількістю полотняних бинтів. Одна рука лежала вздовж грудей і не була обгорнута полотном — у мумій, які я бачив, руки і ноги були оповиті бинтами, а поверх тіла лежали дерев’яні кінцівки, розфарбовані так, щоб нагадувати руки і ноги.

Але на цю руку було дивно дивитись, бо вона була матово-біла з відтінком слонової кістки, яка довго пролежала просто неба. Шкіра й нігті були цілі та неушкоджені, ніби тіло поховали лише минулої ночі. Я торкнувся руки — вона була гнучка, майже як жива, хоча і заклякла, наче руки факірів, яких я бачив в Індії. Ще одним дивом було те, що на цій стародавній руці було сім пальців — усі тонкі, довгі й надзвичайно гарні. Доторкнувшись до неї, я аж затремтів — вона пролежала тисячоліття й усе ще нагадувала живе тіло.

Під рукою лежав величезний рубін, що барвою скидався на кров, осяяну сонцем. Але дивом був не розмір і не колір, а те, що сяяли в глибині того каменя сім зірок, і в кожної з них було сім променів. Цей камінь просто-таки приголомшив мене, я стояв і дивився на нього, мов на голову Медузи Горгони, яка всіх обертала на камінь своїм поглядом. Мене охопило нестерпне бажання піти геть, те саме відчували й араби, тож, забравши самоцвіт і ще декілька коштовностей, ми мерщій подалися надвір.

Може, я б лишився тут, але раптом усвідомив, що перебуваю у відлюдному місці з незнайомими людьми, у гробниці, де в разі чого ніхто не знайшов би мене. Я поклав собі, що повернуся сюди, але не в такому драпіжному товаристві: гробницю треба було ретельно оглянути, бо там було чимало чудернацьких речей, у тому числі й скринька незвичної форми з якогось невідомого каменю, в якій теж могли бути коштовності.

Була там іще одна, простіша домовина, виготовлена з дуже твердого бурого залізняку, але віко було зацементоване смолою чи гіпсом. Мої супутники-араби так наполягали на тому, щоб її відкрити, що я погодився. Але їхні надії не виправдалися: всередині стояли чотири глеки. Один із них мав форму людської голови, другий — собаки, третій — шакала і четвертий — яструба. Мені вже до цього було відомо, що такі глеки використовувалися для зберігання нутрощів і інших органів муміфікованого небіжчика, але відкривши їх — а це було легко, бо вони були скріплені тонким, хоч і неушкодженим шаром воску, — ми виявили, що в них була лише олія.

Бедуїни застромили в них руки, та скарбів там не було. Жадібні погляди арабів попередили мене про небезпеку, і я постарався викликати в них забобонні страхи, які подіяли на цих людей. Ватажок бедуїнів спустився з камери і подав знак, щоб нас підіймали, а я, не гаючись, пішов за ним. Інші з’явилися не відразу: боюсь, вони на власний розсуд наново обшукали гробницю. Аж ось вони вийшли. Один із них, який підіймався перший, на вершині скелі послизнувся і полетів униз. Він одразу ж убився. Другий дістався безпечно. Далі підіймався шейх, а я йшов останнім. Перед тим я поставив на місце камінну плиту, яка затуляла вхід у гробницю. Мені хотілося зберегти її для пізнішого дослідження, якщо я знову повернуся.

Опинившись на свіжому повітрі, я полегшено зітхнув. Я радів навіть тому, що бідолашний араб, який упав зі скелі, лежав на сонці, а не в тій понурій печері. Я вже збирався піти хоч якось поховати його, але шейх послав двох своїх людей, щоб вони про це потурбувалися, а ми вирушили в дорогу.

Того ж вечора, коли ми стали на нічліг, повернувся лише один араб. Він сказав, що його товариша загриз пустельний лев — це сталося після того, як вони поховали небіжчика і завалили його могилу камінням, щоб тіло не викопала звірота.

Згодом я зауважив, як він показує щось коло багаття своїм друзям. Я підійшов ближче і побачив, що це рука мумії: бедуїн сказав, що знайшов її в того, хто впав зі скелі. Так, це була та рука, бо в неї було сім пальців. Той чоловік, напевне, відірвав її від мертвого тіла і збирався використати як амулет чи талісман. Якщо вона й мала якусь чарівну силу, то йому не судилося вже скористатися нею. На тому амулеті лежала печать зловісного мучеництва, бо зап’ястя мертвої руки було геть у крові.

Тої ночі я боявся, щоб на мене не напали, бо якщо так високо цінувалася нещасна мертва рука, то чого ж був тоді вартий рідкісний самоцвіт, який вона охороняла! І хоч про це знав лише шейх, та я підозрював, що він може напасти на мене сонного. Врешті я вирішив, що за першої ж можливості покину цю банду і повернуся додому, спершу до берегів Нілу, тоді вниз за течією до Александрії з іншими провідниками, які не знатимуть, що за речі я везу з собою.

Врешті мене почав огортати сон, і я відчув, що боротися з ним марно. Я дістав Самоцвіт Семи Зірок і стиснув його в долоні. Він сяяв у зоряному світлі й полум’ї багаття, і я не міг не помітити, що на зворотному боці були вирізьблені знаки, які я бачив у гробниці. Отак я й заснув із тим самоцвітом у руці.

Мене розбудило проміння ранкового сонця. Я звівся і роззирнувся довкола. Вогонь погас. У таборі не було нікого, тільки шейх лежав неподалік від мене. Він був мертвий. Його лице було майже чорне, а розплющені очі з жахом вдивлялися в небо, ніби побачили там страшне видіння. Його задушили, бо, оглянувши тіло, я знайшов сліди від пальців на шиї. Я полічив їх — слідів було сім, усі паралельні, крім сліду від великого пальця. Я затремтів, коли пригадав руку мумії з сімома пальцями.

Навіть там, у пустелі, здавалося, була магія!

Коли я нахилився над ним, самоцвіт випав у мене з долоні й ударив його по лобі. Диво дивнеє, в рота у нього бурхнула кров, яка геть залляла камінь. Я перевернув мерця і побачив, що в руці він стискає кривого ножа. Либонь, він збирався мене вбити, коли на нього впала кара людини чи Бога. Я знайшов свій рубін і, не гаючись, покинув це місце. Я йшов і йшов, аж натрапив на якийсь арабський табір в оазі. Люди прихистили мене, і з їхньою допомогою я дістався міста.

Не знаю, що сталося з рукою мумії чи з тими, в кого вона була. Яка боротьба, підозри, нещастя чи жадоба супроводжували її, мені не відомо, але якась причина мала бути, бо ті, в кого була рука, зникли разом із нею. Напевне, вона служить оберегом для якогось пустельного племені.

Тільки-но з’явилась можливість, я одразу ж дослідив Зоряний рубін, бо хотів розібрати, що на ньому написано. Символи, значення яких я так і не збагнув, були такі…»

Двічі, поки я читав цю захопливу історію, мені здалося, ніби сторінками книги пропливає тінь чиєїсь руки. Першого разу я подумав був, що це падає тінь від абажура, але, озирнувшись удруге, побачив руку мумії, яка лежала на столику в протилежному кінці кімнати. Не дивно, що я пов’язав її з цією розповіддю, — поруч зі мною була та рука, про яку писав мандрівник ван Гайн. Я поглянув на ліжко і заспокоївся: доглядальниця сиділа там, як і раніше. Я дивився на книжку, і так багато дивних думок опосіло мене, що запаморочилася голова. Аж усе в мені похололо: на книжку лягла чиясь рука!

— Що вас хвилює? — запитав ніжний мелодійний голос. — Чому ви так вдивляєтесь у книжку? Я вже подумала була, що вас знову охопив транс!

Я аж підскочив. То була міс Трелоні.

— Я читав, — сказав я, оговтавшись, — книжку з бібліотеки, — з цими словами я згорнув її і взяв під пахву. — Я занесу її назад, бо ваш батько, напевне, бажає, щоб усе було на своїх місцях.

Я говорив ухильно, бо не хотів, щоб вона знала, що я читаю, тому вирішив краще не викликати її цікавості, залишаючи книжку тут. Я пішов, але не в бібліотеку — поклав книжку в своїй кімнаті, щоб мати її під рукою вдень, коли висплюсь. Коли я повернувся, сиділка Кеннеді збиралась іти спати, тому ми з міс Трелоні розпочали спостереження. Мені зовсім не хотілось читати, коли вона була зі мною. Ми сиділи поруч і пошепки розмовляли, а час минав, аж я із подивом помітив, що крізь штори пробивається сонячне світло. Те, про що ми говорили, не мало жодного стосунку до хворого, жодного слова не було сказано про Єгипет, мумії чи мертвих, печери чи ватажків бедуїнів. Тепер, коли зійшло сонце, я міг добре роздивитись, що рука Маргарет мала не сім пальців, а п’ять — її рука лежала в моїй долоні.

Вранці з’явився доктор Вінчестер, який, оглянувши пацієнта, прийшов привітатися зі мною, коли я снідав у їдальні. Тут нагодився й містер Корбек, і ми відновили нашу розмову на тому місці, де зупинились учора ввечері. Я сказав містеру Корбеку, що прочитав той розділ про мумію й що доктору Вінчестеру теж було б слід його прочитати. Лікар сказав, що взяв би книжку з собою, бо вранці повинен поїхати в Іпсвіч, і прочитав би її в поїзді. Я піднявся в свою кімнату, щоб принести її, але не міг ніде знайти. Я добре пам’ятав, що залишав її на маленькому столику біля ліжка. Це було дуже дивно: книга не така річ, яку б узяв хтось зі слуг. Я мусив спуститись униз і пояснити, що не можу її знайти.

Коли доктор Вінчестер пішов, ми з містером Корбеком детально обговорили історію про самоцвіт. Я сказав, що урвав читання на тому місці, де змальовували самоцвіт і знаки на ньому. Він усміхнувся і мовив:

— Якщо справа тільки в цьому, то вам не варто розчаровуватись. Ні в часи ван Гайна, ні близько два сторіччя потому ніхто не міг зрозуміти значення цього напису. Це сталося лише тоді, коли до справи взялися Янг і Шампольйон, пізніше Бірч, Лепсіус, Росселіні, Саволіні, Марієтта Бей, Волліс Бадж, Фліндерс Петрі та інші вчені тих часів, які досягнули значних результатів і відкрили справжнє значення ієрогліфів. Пізніше я поясню вам, що означають ті написи, якщо містер Трелоні не зробить цього сам. Гадаю, вам буде краще дізнатися, що сталося після розповіді ван Гайна, бо на цьому історія його закінчується.

Найважливіше у цій книжці те, що вона спонукає до дій, як це сталося з містером Трелоні та мною. Містер Трелоні — фахівець зі східних мов, але не знає мов північних. Щодо мене, то я маю хист до мов; за час навчання у Лейдені я вивчив голландську настільки, що міг легко користуватись бібліотекою. За тої пори містер Трелоні й замовив через книготорговий каталог цю книгу з перекладом, а я читав таку ж у Лейдені мовою оригіналу. Нас обох здивував опис гробниці, яку вирубали високо в скелі. Упродовж останніх століть знання про єгипетські старожитності й рукописи неймовірно зросло, тому нас обох здивувало також те, що про таке поховання не було досліджень, а на скелі не написали, хто там лежить. Та назва долини привертала увагу. Містер Трелоні шукав підтримки інших єгиптологів у своїй роботі, тож ми зустрілися, обговорили цю історію і вирішили відшукати таємничу долину. Під час приготувань до поїздки я поїхав до Голландії, щоб знайти підтвердження історії ван Гайна.

Я прибув прямісінько в Гоорн і терпляче взявся до пошуків будинку мандрівника і його нащадків, якщо такі були. Немає потреби розповідати вам деталі моїх пошуків і знахідок. Гоорн — це місце, яке мало змінилось від часу ван Гайна, хіба що воно втратило ту позицію, яку займало серед торгових міст. Вигляд у нього такий самий, як і тоді: в такому сонному містечку століття чи два не мають значення. Я знайшов будинок і виявив, що ніхто з нащадків не залишився в живих. Я розшукував записи, але марно.

Тоді я почав розпитувати, що сталося зі скарбами, і велику частку їх знайшов у музеях Лейдена, Утрехта й Амстердама, а деякі — у приватних колекціях багатіїв. Врешті-решт у крамниці старого ювеліра в Гоорні я знайшов те, що він вважав своїм найбільшим скарбом, — великий рубін у формі скарабея, з сімома зірками, весь укритий ієрогліфами. Старий не знав ієрогліфічної писемності, а філологічні відкриття останніх років іще не дійшли до його сонного світу. Він знав про ван Гайна лише те, що такий чоловік справді був і протягом двох століть його шанували в місті як великого мандрівника. Камінь він цінував тільки з точки зору його рідкісності і вважав, що карбування його псує. І хоча спершу він зовсім не хотів розлучатися з такою унікальною коштовністю, та гроші переконали його. Гаманець мій був повний, адже я робив покупки для містера Трелоні, а він, як відомо, дуже заможний чоловік.

Незабаром я повертався до Лондона з Зоряним рубіном у гаманці, й душа моя раділа. Адже тепер у нас було підтвердження чудесної історії ван Гайна. Самоцвіт поклали на зберігання у великий сейф містера Трелоні, а ми вирушили в подорож.

Містер Трелоні не хотів полишати свою молоду дружину, яку він палко кохав, але вона любила його і знала, що означають для нього ці пошуки, тож, затаївши усі свої тривоги й турботи, благословила його в дорогу.