Самоцвіт семи зірок

Розділ XIII Пробудження з трансу

— Про що ви розмовляли тут, містере Росс? — запитала вона. — Гадаю, містер Корбек розповідав про свої пригоди під час пошуків світильників. Маю надію, коли-небудь ви розкажете про це і мені, містере Корбек, але тільки коли моєму батькові стане ліпше. Я певна, що він сам хотів би розказати мені про все.

Вона швидко поглянула на кожного з нас.

— Про це ви говорили, коли я увійшла? Добре! Зачекаю, але, сподіваюся, це триватиме не надто довго. Батькове нездужання дуже на мене впливає. Недавно я відчула, що мої нерви не витримують, тому вирішила прогулятися парком. Хотіла б попросити вас, містере Росс, якщо ви не проти, побути в цей час із батьком. Тоді я буду спокійна.

Я з готовністю підвівся, радіючи тому, що бідолашна дівчина вийде на прогулянку. Вона мала жахливо втомлений і виснажений вигляд, а від її блідих щік мені заболіло серце. Я пішов у кімнату хворого і сів на своє звичне місце. Саме чергувала місіс Грант, ми вирішили, що протягом дня достатньо й однієї людини. Коли я увійшов, вона скористалась нагодою, щоб зайнятися хатніми справами.

Жалюзі були відкриті, але вікна виходили на північ і це пом’якшувало палючі промені сонця. Я довго сидів, роздумуючи над усім, що розповів мені містер Корбек, намагаючись знайти зв’язок між тими дивами і подіями, які сталися в цьому домі. Деколи на мене напливали вагання, і я сумнівався навіть у тому, що бачив на власні очі. Я постійно згадував попередження досвідченого детектива. Він вважав містера Корбека вмілим брехуном, а міс Трелоні — його спільницею! Маргарет — зловмисниця! Та я життя віддам за її честь!

Аж раптом поруч пролунав сильний владний голос. Я аж стрепенувся: хворий прокинувся і заговорив!

— Хто ви? Що ви тут робите? — запитав він.

Хоч як уявляли ми собі його пробудження, та ніхто й гадки не мав, що він одразу опанує себе. Я був такий здивований, що майже автоматично відповів:

— Моє ім’я Росс. Я вас доглядаю!

Якусь мить він здивовано мовчав, а тоді запитав:

— Доглядаєте мене? Що ви маєте на увазі? — тут його погляд впав на забинтоване зап’ястя. — Ви лікар?

Я мало не посміхнувся у відповідь.

— Ні, сер!

— Чому ж ви тут? Якщо не лікар, то хто ви?

Його тон став знову владним. Маргарет! Я повинен думати про Маргарет! — збагнув я. Це її батько, який іще нічого про мене не знає, навіть про моє існування. Звісно, його зацікавить те, чому ми приятелюємо з його донькою. Зазвичай батьки трохи ревнують у таких справах, тож я не повинен робити нічого, що могло б поставити її в незручне становище.

— Я адвокат, друг вашої дочки. Напевне, моя професія спонукала її покликати мене, коли вона вирішила, що вас убили. Згодом ми заприятелювали з нею, тож вона дозволила бути мені коло вас.

Містер Трелоні був меткий на розум. Він пильно вдивлявся в мене, поки я говорив, а його пронизливі очі, здавалося, читали мої думки. На моє полегшення, він більше нічого не сказав про цю справу, взявши мої слова на віру. Раптово він сказав:

— Вона думала, що мене вбили! Це сталося минулої ночі?

— Ні, чотири дні тому!

Він був спантеличений. Заговоривши вперше, він сів у ліжку, а тепер, здавалося, ладен з нього вискочити. Проте він узяв себе в руки, відкинувся назад на подушки і тихо заговорив:

— Розкажіть мені все! Все, що знаєте! Кожну деталь! Але зачекайте: спершу зачиніть двері! Я хочу знати, як воно все сталося, перш ніж когось побачу.

Його останні слова змусили моє серце підскочити. «Когось!» Мене він, очевидно, вважав винятком. Зважаючи на мої теперішні відчуття до його дочки, це була утішна думка. Я підійшов до дверей і м’яко повернув ключа. Коли я повернувся, він знову сидів.

— Продовжуйте! — наказав він.

Я розповів йому про все, що сталося, відколи я прийшов у цей дім. Певна річ, я промовчав про свої почуття до Маргарет і говорив лише про те, що він повинен був знати. Щодо Корбека я сказав, що він знайшов якісь світильники, а тоді розповів про їх зникнення, а потім про те, як вони були знайдені у будинку.

Містер Трелоні незворушно слухав мене. Часом очі його спалахували, а міцні пальці неушкодженої руки стискали простирадло, стягуючи його довгими складками. Це було особливо помітно, коли я розповів йому про повернення Корбека і про те, як світильники знайшлися в будуарі. Таємничі події, які найбільше нас бентежили, здавалося, не дуже його цікавили — він ніби усе вже знав. Найбільше його схвилювала розповідь про постріли Доу. Швидко поглянувши на пошкоджену шафку, він пробурмотів: «Телепень!» Коли я розповідав про тривогу дочки за нього, її безмежну турботу і відданість, ніжну любов, яку вона виказувала, він був дуже зворушений. З прихованим подивом він прошепотів:

— Маргарет! Маргарет!

Коли я скінчив свою розповідь, він помовчав, а тоді обернувся і звелів:

— А тепер розкажіть мені все про себе!

Я відчув, що червонію. Містер Трелоні не зводив із мене очей: тепер вони були холодні й допитливі, але так само проникали глибоко в душу. На його обличчі був лиш натяк на посмішку, яка хоч і бентежила мене, та водночас була і полегшенням. Я поглянув йому просто в очі й заговорив:

— Мене звати, як я вже казав, Росс, Малкольм Росс. За професією я адвокат, мене призначили королівським адвокатом в останній рік правління королеви. Моя робота йде доволі успішно.

Його слова принесли мені полегшення:

— Так, я знаю. Я завжди чув про вас гарні відгуки! Де і коли зустрілися ви з Маргарет?

— Спершу на балу на Белгрейв-сквер десять днів тому. Потім на пікніку леді Страчконнел біля річки. Ми проплили від Віндзора до Кукхема. Мар… міс Трелоні була зі мною в одному човні. Я трохи займаюся веслярством і маю власний човен у Віндзорі. Ми багато про що розмовляли…

— Звісно! — іронічно промовив він, але більше нічого не сказав.

Я вирішив, що мені слід показати і власну силу. Мої друзі, а часом навіть опоненти стверджують, що я — сильний чоловік. В обставинах, в яких я зараз опинився, замовчування правди говорило б про слабкість. Я опинився в складному становищі, проте ніколи не забував, що мої слова можуть вплинути на щастя Маргарет, адже вона любить батька. Я продовжував:

— Місце, час і оточення були настільки приємними, що наша розмова наодинці спонукала до довіри і дозволила мені зазирнути в її внутрішній світ.

Обличчя батька спохмурніло після моїх слів, але він промовчав. Тепер я вирішив дотримуватися певного напрямку в розмові. Ситуація могла обернутися серйозними наслідками і для мене.

— Я не міг не помітити, що вона відчувала себе трохи самотньою. Гадаю, я зрозумів це відчуття, бо і сам є єдиною дитиною. Я заохотив її говорити відверто і був радий, що мені це вдалося. Між нами почало виникати розуміння… — Тут на обличчі батька з’явився вираз, який змусив мене швидко додати: — Сер, як ви розумієте, вона не говорила нічого недостойного. Вона лиш розказала з властивою їй імпульсивністю про своє бажання бути ближчою до батька, якого вона любить і розуміє, про прагнення довіритися йому й увійти в коло його.інтересів. О, повірте, сер, це було прекрасно! Либонь, вона поділилася цим зі мною, тому що я був їй майже незнайомий і між нами не було жодних перешкод для довіри.

Тут я замовк. Було важко продовжувати, і я боявся в пориві нашкодити Маргарет. Її батько сам полегшив мені завдання:

— А ви?

— Сер, міс Трелоні надзвичайно мила і красива! Її симпатія — це радість! Я ще не старий. До цього часу я не відчував нічого схожого, можу сказати це вам, хоч ви її батько! — я мимохіть опустив очі. Коли я їх підняв, містер Трелоні уважно в мене вдивлявся. Вся його доброта, здається, засвітилась в усмішці, коли він простягнув мені руку і сказав:

— Малкольме Росс, я завжди чув по вас як про безстрашного і шляхетного джентльмена. Я радий, що у моєї дочки є такий друг! Продовжуйте!

Моє серце стрепенулося. Перша сходинка до завоювання її батька була подолана.

— З роками ми набуваємо досвіду, який дозволяє нам розумно використовувати наш вік! У мене великий досвід. Я боровся за нього, працював для нього все моє життя і відчуваю, що використовував його мудро. Я насмілився попросити міс Трелоні вважати мене за свого друга і дозволити допомогти їй при нагоді. Вона пообіцяла. Я не здогадувався, що можливість прислужитися їй з'явиться так швидко, але саме в ту ніч із вами сталось нещастя. І вона послала по мене! — я замовк. Він знай дивився на мене. — Коли був знайдений ваш лист з інструкціями, я запропонував свою допомогу. Як ви розумієте, вона її прийняла.

— І як минули для вас ці дні?

Питання вразило мене. В ньому було щось від голосу Маргарет, воно нагадувало її характер і змушувало мене почуватися чоловіком. Я заговорив більш упевнено:

— Попри всю тривогу і біль, які я відчував за цю дівчину, яку любив дедалі більше, ці дні були найщасливішими в моєму житті!

Він так довго мовчав, що серце моє здригнулося і я вже подумав був, чи не дозволив собі забагато. Нарешті він сказав:

— Напевне, говорити так багато від імені іншої людини непросто. Її бідолашна мати була б рада почути вас! — Потім тінь ковзнула по його обличчю, і він поспішно запитав: — Ви справді певні цього?

— Я знаю своє серце, сер, чи принаймні думаю, що знаю!

— Ні-ні! — заперечив він. — Ви говорили про її прив’язаність до мене… і все ж таки… вона жила тут, у моєму домі, цілий рік… І після цього вона розповідала вам про свою самотність. Мені тяжко про це говорити, але це правда, — протягом усього цього року я не помітив приязні з її боку… — голос його затремтів, він замовк і задумався.

— Тоді, сер, — сказав я, — мені випала честь за декілька днів побачити більше, ніж вам за все її життя!

Мої слова вивели його із задуми, й він сказав, як мені здалося, із задоволенням і одночасно з подивом:

— Я про це і не здогадувався. Мені здавалося, що їй до мене байдуже… Яка це радість для мене знати, що дочка моєї дружини також мене любить! — він несвідомо відхилився на подушки, заглибившись у спогади про минуле.

Як він, мабуть, любив її матір! Хвиля симпатії і доброзичливості охопила мене. Я починав розуміти пристрасті цих двох великих, мовчазних і замкнутих натур, які так успішно приховували палке бажання любові іншого! Мене не здивувало, коли він пробурмотів:

— Маргарет, дитя моє! Ніжна, уважна і сильна, правдива і смілива! Як її люба мати!

І моє серце наповнилося радістю, що я говорив так відверто.

Незабаром містер Трелоні сказав:

— Чотири дні! Шістнадцяте! Значить, сьогодні двадцяте липня?

Я ствердно кивнув.

— Отже, я пролежав у трансі чотири дні. Це вже не вперше. Якось я провів у трансі три дні й навіть не підозрював про це, поки мені не сказали про різницю в часі. Якось я розкажу вам про це.

Я затремтів від радості, що він, батько Маргарет, настільки мені довіряє… До реальності мене повернув його діловий голос:

— Напевне, мені варто встати. Коли Маргарет повернеться, передайте їй особисто, що зі мною все гаразд. Так вона уникне потрясіння! І скажіть Корбеку, що я побачуся з ним, тільки-но зможу. Я хочу подивитись на ці світильники і все про них почути!

Я був у захваті від його ставлення до мене — в ньому були помітні родинні почуття. Я поспішив виконати його побажання, та насилу я підійшов до дверей, як він зупинив мене:

— Містере Росс!

Мені не сподобалось його звернення «містер». Знаючи про мою дружбу з його дочкою, він вже називав мене Малкольмом, а це очевидне повернення до формальності не лише завдало болю, а й налякало мене. Напевне, це стосувалось Маргарет. Подумки я назвав її «Маргарет», а не «міс Трелоні», коли виникла небезпека її втратити. Тепер я розумію, що був рішуче настроєний боротись за неї. Я обернувся. Містер Трелоні, проникливий знавець людей, здавалось, прочитав мою думку, його суворе обличчя пом’якшало, й він сказав:

— Присядьте на хвилину, краще обговорити все зараз, ніж відкладати на потім. Ми з вами чоловіки; те, що стосується моєї дочки, — новина для мене і дуже несподівана, тому я хочу дізнатись про це детальніше. Майте на увазі, я не заперечую, але як батько я маю обов’язки щодо неї. Я… — він не знав, як почати, — я припускаю, що ви маєте намір згодом попросити її руки?

Моя відповідь була негайна:

— Саме так! Твердий і непорушний намір. Я хотів зустрітися з вами — звісно, трохи згодом, — і запитати, чи можу я поговорити з нею на цю тему. Події зблизили нас набагато швидше, ніж я насмілювався сподіватися, але мій намір непохитний і міцнішає з кожною годиною, яка минула відтоді.

Після паузи містер Трелоні сказав:

— Маю надію, Малкольме Росс, — повернення до більш дружнього звернення підбадьорило мене, — ви поки що не виголошували жодних заяв моїй дочці?

— Не на словах, сер.

Прихована суть моєї фрази вразила мене навіть не своїм гумором, а тим, яку серйозну і добру посмішку вона викликала на обличчі батька. В його коментарі прозвучав добродушний сарказм:

— Не на словах! Це небезпечно! Адже в словах вона могла засумніватись чи навіть не повірити їм!

Я відчув, як усе моє обличчя почервоніло, й сказав:

— Обов’язок делікатності у її беззахисній позиції, повага до її батька — тоді я ще не знав вас особисто, сер, — обмежували мене. Але навіть якби не було цих перешкод, я все одно не наважився відкрити їй свої почуття в момент такого горя і тривоги. Містере Трелоні, клянуся словом честі, зараз ми з вашою дочкою лише друзі й нічого більше!

Він сердечно потиснув мої руки. Тоді великодушно додав:

— Я задоволений, Малкольме Росс. Певна річ, до того часу, поки я її не побачу і не дам вам свого дозволу, ви не робитимете жодних заяв моїй дочці… на словах! — додав він із поблажливою посмішкою. Але його обличчя знову посуворішало, коли він продовжив: — Час не чекає, і я повинен обдумати термінові й незвичні справи. Інакше мені не слід було починати обговорювати влаштування життєвого шляху моєї дочки і її щастя з зовсім новим другом, — в голосі його прозвучала гідність і гордість, які справили на мене велике враження.

— Я поважатиму ваші побажання, сер! — сказав я, відчиняючи двері. Я чув, як він замкнув їх за мною на ключ.

Коли я сказав містеру Корбеку, що містер Трелоні повністю одужав, він затанцював на радощах. Тоді раптом зупинився і попросив мене не робити поспішних висновків про всі події, коли я надалі говоритиму про світильники чи про перше сходження у гробницю. Я погодився. Я знав, хоча й не зовсім розумів чому, що містер Трелоні був особливою людиною. Виявляючи стриманість, неможливо помилитися. Стриманість — це та риса, яку завжди поважає сильна людина.

Домівчани по-різному зустріли звістку про одужання містера Трелоні. Місіс Грант розплакалася від надміру емоцій і запитала, чи не може вона зробити щось особисто в підготовці будинку для «хазяїна», як вона його завжди називала. Обличчя сиділки витягнулось: її позбавили цікавого хворого. Але це тривало недовго, і вона зраділа, що біда минулася.

Я покликав сержанта Доу в кабінет, щоб оголосити йому новину наодинці. Навіть він здивувався, коли я розповів йому, як прокинувся містер Трелоні. А я був здивований, коли почув його перші слова:

— І як він пояснив перший напад? Бо коли стався другий, він був непритомний.

Про напад я й не думав.

— Знаєте, мені не спало на думку запитати його! — відказав я.

Детектив, здається, й не здивувався з такої відповіді. Професійний інстинкт у цій людині був настільки сильний, що, здавалося, панував над усіма іншими почуттями.

— Ось чому розкривають таку невелику кількість справ, — сказав він, — якщо їх не розслідують наші люди. Ваш детектив-аматор ніколи не доведе діло до кінця. Що ж до звичайних людей, то коли все стихає і напруження зникає, вони кидають справу. Це схоже на морську хворобу, — додав він по паузі.— Ступивши на берег, ви одразу біжите в буфет перекусити! Ну, містере Росс, я радий, що справа закрита. Припускаю, містер Трелоні тепер сам розбереться зі своїми проблемами. Проте, можливо, він узагалі нічого не робитиме. Оскільки він, мабуть, очікував певних подій, але не звернувся по підтримку до поліції, я вважаю, що він хотів уникнути будь-якої можливості покарання. Припускаю, нам офіційно повідомлять про те, що це був нещасливий випадок чи лунатизм, чи щось подібне, й цим усе скінчиться. Що ж до мене, то скажу вам чесно, сер, це стане моїм порятунком. Я й справді вірю, що через ці всі події я потроху почав божеволіти. Забагато таємниць тут, а мене задовольняють або факти, або їх причини. Тепер я зможу вмити руки і повернутись до кримінальної роботи. Звісно, сер, мене б утішила звістка про те, що ви проллєте трохи світла на цю справу. Буду вдячний, якщо ви зможете мені коли-небудь розповісти, як людину витягли з ліжка, коли її вкусив кіт, і в чиїх руках був ніж у другому випадку. Адже панич Сильвіо сам цього б не зробив. Бачите, я досі про це думаю! Мушу тримати себе в руках, а то ці думки почнуть відвертати мою увагу, коли буду зайнятий іншими справами!

Коли Маргарет повернулася з прогулянки, я зустрів її в холі. Вона досі була бліда і засмучена, а я чомусь гадав, що після прогулянки вона буде веселою. Тільки-но вона мене побачила, її очі засяяли й вона уважно поглянула на мене:

— Ви маєте для мене хороші новини? Батькові краще?

— Так! Як ви здогадалися?

— Я побачила це на вашому обличчі. Я мушу піти до нього… — сказала вона, та я затримав її.

— Він сказав, що одягнеться й відразу ж погукає вас!

— Погукає мене?! — здивовано повторила вона. — Значить, він прокинувся? Я й не здогадувалась про це! О Малкольме!

Вона присіла на найближчий стілець і розплакалася. Я теж був зворушений. Вона побачила моє хвилювання, зрозуміла його і простягнула мені руку. Я міцно стиснув її й поцілував. Такі хвилини для закоханих є справжніми подарунками Бога! Досі в мене була тільки надія на її взаємність, а тепер, коли вона дозволила потиснути їй руку, коли її очі засяяли від кохання, я побачив, що її серце прихиляється до мене.

Слова були тут зайві. Ніхто не зобов’язував мене мовчати, але слова були б убогі й не змогли б висловити наших почуттів. Узявшись за руки, наче маленькі діти, ми піднялися східцями і зупинилися на сходовому майданчику, чекаючи на запрошення містера Трелоні.

Я розказав їй пошепки на вушко, — це було набагато приємніше, ніж говорити вголос і на відстані,— про те, як прокинувся її батько, що він казав і все, що сталося поміж нами, оминаючи те, що ми розмовляли про неї.

Незабаром у кімнаті задзвонив дзвінок. Маргарет підійшла до дверей батькової кімнати й тихо постукала.

— Увійдіть! — сказав сильний голос.

— Це я, тату! — голос її тремтів від любові і надії.

В кімнаті почулись швидкі кроки, двері поспіхом відчинилися, Маргарет кинулась уперед і впала в батькові обійми.

— Тату! Любий батьку!

— Моє дитя! Маргарет! Моя люба, люба дитино!

— О батьку, батьку! Нарешті! Нарешті!

Вони увійшли до кімнати, й двері зачинилися.