Самоцвіт семи зірок

Розділ XIV Родима пляма

А я стояв на сходовому майданчику і чекав на запрошення містера Трелоні, почуваючись дуже незручно і самотньо. Але це тривало недовго. Щастя Маргарет було для мене найважливіше, і, усвідомлюючи це, я, здається, втратив головну частину свого «я». Ці дві горді сильні особистості, хоча і були батьком і дочкою, та почали пізнавати одне одного лише тоді, коли дочка подорослішала.

Гордість і сила кожного з них, їхня стриманість від самого початку стояли поміж ними. Отак ці два люблячі серця довго були розлучені. Але тепер усе налагодилося, і я радів, що врешті-решт Маргарет щаслива. Поки я роздумував над цією справою, двері відчинились і містер Трелоні запросив мене увійти.

— Заходьте, містере Росс! — сказав він сердечно, але з певною офіційністю, якої я так боявся. Я зайшов у кімнату, він знову зачинив двері та простягнув мені руку, яку я потиснув. Але він не відпускав її, а підвів мене до дочки. Маргарет переводила погляд із мене на нього, а потім опустила очі. Коли я наблизився до неї, містер Трелоні відпустив мою долоню і, дивлячись дочці у вічі, сказав:

— Якщо все так, як мені здається, то між нами не повинно бути жодних таємниць. Малкольм Росс знає про мої справи так багато, що я вважаю, він повинен або залишити їх у тому стані, в якому вони є зараз, і мовчки піти, або дізнатися більше. Маргарет, чи не хочеш ти дозволити містеру Россу глянути на твоє зап’ястя?

Вона кинула на нього швидкий благальний погляд, а потім підняла праву руку так, що браслет у вигляді розгорнутих крил, який прикривав зап’ястя, зсунувся вниз. Мене пронизав жах. На її зап’ясті була тонка нерівна червона лінія, де наче загусли червоні краплі крові!

Отак вона застигла — втілення спокійної гордості.

І справді вигляд вона мала гордовитий! Крізь усю її лагідність, крізь гідність, крізь полум’я, яке, здавалося, просвічує з глибин її очей просто мені в душу, прозирала гордість. Ця гордість була народжена чистотою і вірою; це була гордість справжньої цариці старих часів, коли бути царицею означало бути першою, і вищою, і сміливішою в усьому.

Так ми стояли декілька секунд, аж урочистий голос її батька, здавалося, кинув мені виклик:

— Що ви скажете тепер?

Я мовчки взяв руку Маргарет, відсунув золотого браслета, нахилився і поцілував її зап’ястя. Коли, не відпускаючи руки, я поглянув їй в обличчя, то побачив на ньому невимовну радість і втіху.

— Ви отримали мою відповідь, сер! — сказав я містерові Трелоні.

А він поклав свою долоню на наші руки, поцілував дочку і відказав:

— Добре!

Нашу розмову обірвав стукіт у двері. Увійшов містер Корбек. Побачивши нас, він відступив, але містер Трелоні підвів його до нас. Він аж сяяв од молодечого ентузіазму.

— Отже, ви знайшли світильники! — майже закричав він. — Мої припущення таки підтвердилися. Ходімо до бібліотеки, й ви мені все розкажете! А поки він розказуватиме, Россе, — сказав він, звертаючись до мене, — чи не могли б взяти ключі з банкового сейфа, щоб я міг поглянути на світильники?

Потім вони пішли утрьох до бібліотеки, а я подався до Чансері-лейн.

Повернувшись із ключем, я захопив їх за розмовою, де до них приєднався доктор Вінчестер, який прибув невдовзі після мого від’їзду. Дізнавшись від Маргарет про його постійну увагу і доброту, містер Трелоні попросив лікаря залишитись і вислухати всю історію. «Може, вам цікаво буде, — зауважив він, — дізнатись про кінець історії!»

Ми рано повечеряли, а потім містер Трелоні сказав:

— А тепер, гадаю, нам слід розійтися і раніше укластися спати. Завтра ми зможемо багато чого обговорити, а сьогодні я хочу подумати.

Доктор Вінчестер пішов першим, за ним містер Корбек, а я лишився. Коли всі пішли, містер Трелоні сказав:

— Думаю, було б добре, якби й ви ночували сьогодні вдома. Я хочу залишитися з дочкою наодинці, щоб поговорити з нею. Можливо, вже завтра я зможу розказати все і вам, але зараз було б краще, якби нас нічого не відривало і ми були в будинку самі.

Я повністю розумів і поділяв його почуття, але події останніх днів іще були свіжі в мені, і з деяким ваганням я запитав:

— А ви будете в безпеці?

На мій подив, мене урвала Маргарет:

— Небезпеки немає, Малкольме. З батьком буду я!

Не кажучи більше нічого, я підвівся і попрямував до дверей. Містер Трелоні сердечно сказав:

— Приходьте на сніданок — після цього нам із вами буде про що поговорити.

Він тихо вийшов із кімнати, залишаючи нас наодинці. Я поцілував руки Маргарет, які вона мені простягнула, а потім притягнув її до себе, і наші губи вперше зустрілись.

Тієї ночі я мало спав — не давали заснути почуття щастя і тривоги. Але якщо мене й охопив неспокій, то водночас я був щасливий, як ніколи в своєму житті. Ніч пролетіла так швидко, що світанок немов наскочив на мене, а не підкрався, як зазвичай.

О дев’ятій я вже був у Кенсингтоні. Вся тривога розвіялась як дим, тільки-но я зустрів Маргарет і побачив, що блідість її обличчя поступилася місцем звичному рум’янцю. Вона повідомила мені, що її батьку спалося добре і що скоро він до нас приєднається.

— Я переконана, — прошепотіла вона, — що мій добрий і передбачливий батько ще не встав, аби саме я перша зустріла тебе і ми поговорили наодинці!

Після сніданку містер Трелоні повів нас у кабінет, кажучи по дорозі:

— Я попросив Маргарет порозмовляти з нами також.

Коли ми сіли, він серйозно мовив:

— Минулого вечора я сказав вам, що у нас є про що поговорити. Наважусь припустити, ви думали, що це стосується вас і Маргарет. Чи не так?

— Саме так я і думав.

— Добре, юначе, все правильно. Ми з Маргарет розмовляли, й мені відомі її бажання, — він простягнув мені руку, я потиснув її, поцілував Маргарет, яка підсунула свій стілець ближче до мого, щоб ми могли триматись за руки під час розмови.

Він продовжив із деяким ваганням — переживанням це було складно назвати, — ваганням, яке було для мене новим.

— Ви знаєте всю цю історію про мумію й, напевне, здогадуєтеся про мої теорії. Так чи так, а детально пояснити я зможу їх тільки згодом, якщо постане така потреба. Ось про що я б хотів із вами порадитися: ми з Маргарет не погоджуємось в одному питанні. Я збираюсь провести експеримент, який стане завершенням моєї двадцятирічної праці. Завдяки цьому ми зможемо дізнатись про речі, які були приховані упродовж цілих тисячоліть. Я не хочу, щоб моя дочка брала в ньому участь, адже не можу заплющувати очі на той факт, що він може нести небезпеку — велику небезпеку невідомого походження. Що ж до мене, я готовий піти на будь-який ризик, адже це може принести користь науці, історії і філософії. Але я не бажаю піддавати такому ризику свою дочку. Її життя надто дороге, щоб ставитися до неї так легковажно, особливо тепер, коли вона стоїть на порозі свого щастя. Я не хочу, щоб вона загинула, як її мати…

Він замовк і затулив обличчя руками. Маргарет одразу ж опинилась поруч із ним, почала обнімати і втішати його. А потім сказала:

— Батьку! Мама не вимагала залишитися з нею навіть тоді, коли ти хотів вирушити в ту подорож у Єгипет, повну невідомих небезпек, хоча країна була охоплена війною. Ти розказав мені, що вона благословила тебе на пошуки, хоча й усвідомлювала, яка тобі загрожує небезпека, і боялася, й ось тобі доказ! — вона простягнула до нього своє зап’ястя з родимою плямою. — А тепер дочка своєї матері робить так, як на її місці зробила б мати!

Тоді обернулася до мене:

— Малкольме, ти знаєш, що я тебе люблю! Але любов — це довіра, і ти повинен довіряти мені й у небезпеці, і в радості. Ми з тобою повинні стояти поруч із батьком перед цією невідомою небезпекою. Разом ми її подолаємо, або разом програємо і разом помремо. Таке моє побажання, моє перше побажання до мого майбутнього чоловіка!

Вона була схожа на королеву, яка опускалась до благань. Моя любов до неї зростала. Я став поруч із нею, взяв її руку і сказав:

— Містере Трелоні! В цьому ми з Маргарет згодні!

Він узяв нас за руки і міцно їх стиснув, а потім мовив:

— Так зробила б її мати!

Містер Корбек і доктор Вінчестер прибули в точно призначений час і приєдналися до нас у бібліотеці. Незважаючи на моє надзвичайне щастя, я відчував, що наша зустріч буде дуже серйозною, адже не міг забути про ті дивні події, які сталися в домі.

Ми поставили наші крісла довкола містера Трелоні, який зайняв місце у великому кріслі поруч із вікном. Маргарет сиділа о праву руч від нього, а я поряд із нею; містер Корбек розмістився ліворуч, а доктор Вінчестер — навпроти. Після короткого мовчання містер Трелоні сказав містеру Корбеку:

— Ви розповіли доктору Вінчестеру про все, що сталося досі?

— Так, — відказав він.

— А я поділився з Маргарет, отже тепер ми всі знаємо про все! — мовив містер Трелоні. Потім обернувся до лікаря й запитав: — Чи правильно я вважаю, що ви, знаючи все, що відомо нам, хочете взяти участь у нашому експерименті?

Відповідь лікаря була пряма і безкомпромісна:

— Безперечно! Дізнавшись про цю справу, я пообіцяв довести її до кінця, а тепер не проґавлю її нізащо в світі. Я науковець і дослідник, можу розпоряджатися собою як заманеться — і своїм життям також!

Містер Трелоні урочисто вклонився і, звертаючись до містера Корбека, сказав:

— Ми давні друзі з вами, тож немає потреби ставити вам такі запитання. Що ж до Маргарет і Малкольма Росса, то вони вже висловили мені свої побажання і не сумніваються в них.

Він замовк на декілька секунд, наче впорядковуючи думки чи слова, а потім знову заговорив, пояснюючи суть експерименту.

— Експеримент, який ми маємо намір провести, повинен визначити, чи існує якась сила або реальність у давній магії, чи ні. В тому, що така сила існує, я твердо переконаний. Біблія — не міф, а в ній ми читали, що за наказом людини сонце зупинялося, й що осел — не людина — заговорив. Якщо відьма з Ендору могла викликати для Саула душу Самуїла, хіба ж не могло бути інших відьом? Справді, в Книзі Самуїла Ендорська відьма була лише однією з багатьох, а те, що вона допомогла Саулу, було лише випадковістю. Він тільки шукав серед багатьох, яких вигнав з Ізраїлю, «всіх тих, хто мав духів-охоронців і чаклунів». Єгипетська цариця Тера, яка правила близько двох тисяч років до Саула, мала охоронця, який був чаклуном. Погляньте, жерці намагалися стерти її ім’я й наклали закляття на двері її гробниці, щоб ніхто не зміг дізнатись, як її зовуть. І їм це вдалося, бо навіть Мането, історик єгипетських фараонів, котрий писав у десятому столітті до Христа і мав доступ до храмових записів, не міг знайти її імені.

До речі, чи спало комусь із вас на думку, хто був її охоронцем?

Тут доктор Вінчестер сплеснув у долоні й вигукнув:

— Кіт! Мумія кота! Я так і знав!

Містер Трелоні всміхнувся.

— Правильно! Все вказує на те, що охоронцем-чаклуном цариці був кіт, якого муміфікували і поклали до неї в саркофаг. Він і подряпав мене своїми кігтями.

— Отже, мого бідолашного Сильвіо виправдано! Я така рада! — вигукнула Маргарет.

Батько погладив її по голові й провадив далі:

— Цариця володіла надзвичайним даром передбачення — вона прозирала крізь цілі тисячоліття, тож приготувала для себе вихід у інший світ. Всі свої надії вона пов’язувала з північчю: спершу її увагу привернули сім зірок Ковша — згідно з ієрогліфічними записами на стінах гробниці, під час її народження впав великий метеорит, з серцевини якого вийняли Самоцвіт Семи Зірок, й вона вважала його талісманом свого життя. Здавалось, він настільки керував її долею, що всі її думки і турботи сконцентрувалися навколо нього. Чарівна скринька, так майстерно виготовлена з сімох частин, як ми дізнаємося з того ж джерела, також походить із метеорита. Сімка була для неї магічним числом, та це й не дивно для людини, яка мала сім пальців на одній руці і сім пальців на одній нозі. Крім того, як ми знаємо з обеліску в її гробниці, вона народилась у сьомому місяці року — місяці, коли починається розлив Нілу і правлячою богинею якого була Хатор, володарка її власного дому, дому Антефів по Фіванській лінії,— богиня, яка в різних втіленнях символізує красу, втіху й відродження. Крім того, в цьому сьомому місяці, який за пізнішим єгипетським астрономічним календарем починається 28 жовтня і триває до 27 листопада — на сьомий день Великий Ківш підіймається якраз над обрієм.

Отже, в житті цієї жінки дивовижним чином згрупувалися такі різноманітні явища. Число сім, Полярна зоря і сузір’я з семи зірок, богиня місяця Хатор, яка була її особливою покровителькою, богинею роду Антефів з Фіванської династії. Якщо коли-небудь існували причини для магії, себто для символічної сили, яку використовували містичним чином, то це було саме там і тоді.

Пам’ятайте також, що ця жінка володіла всіма науковими знаннями свого часу. Її передбачливий батько потурбувався про це, знаючи, що, використовуючи власну мудрість, вона зрештою переможе інтриги жерців.

Не забувайте, що в Стародавньому Єгипті наука астрономії була на дуже високому рівні, а за нею розквітла й астрологія. І можливо, ми виявимо, що астрологія має наукове підґрунтя.

Та є одне питання, на яке я хотів би звернути зараз вашу увагу. Зважте на те, що єгиптяни були знайомі з такими науками, які нам не відомі. Наприклад, акустика, яку знали будівничі храмів Карнаку, Луксору і пірамід, — для Белла, Кельвіна, Едісона і Марконі вона є таємницею. Знову ж таки, ці стародавні творці чудес, напевне, вміли використовувати інші сили, а серед них і сили світла, про що ми тепер і мріяти не можемо. Але про цю справу я розповім пізніше. Ця чарівна скринька цариці може містити сили, про які ми не маємо найменшого уявлення. Відкрити ми її не можемо, вона замкнена зсередини. Ця скринька надзвичайно тверда, схоже, вона зі шляхетного каменю, а не з мармуру. Як її виготовили з такою досконалістю? Як був підібраний камінь, що напівпрозорі місця на його поверхні відповідають положенню сімох зірок у сузір’ї? Чому вона світиться зсередини, коли на неї падає зоряне світло? Чому скринька ніяк не реагує на звичайне світло? Повторюю, скринька приховує великі наукові таємниці. Сподіваюся, ми не наробимо таких грубих помилок, які могли б ушкодити механізм скриньки. Тому відкиньмо знання нашого часу і використаймо спосіб, який був поданий як чудо майже п’ять тисяч років тому.

З другого боку, в цій скриньці можуть бути таємниці, які змінять світ. Ми знаємо із записів єгиптян, що вони досліджували властивості трав і мінералів з магічними цілями — як і для білої, так і для чорної магії. Відомо, що давні чарівники могли накликати на людину сон. Я майже не сумніваюся в тому, що це гіпноз, та вміли вони виготовляти й ліки, які значно перевершили все, що відомо нам. З нашою фармацевтикою ми до певної міри вміємо лише викликати сни. Але ці стародавні практики, здається, могли на власне бажання іще й керувати формою чи кольором сновидінь, могли опрацьовувати кожен предмет чи думку практично в будь-який спосіб. У скриньці, яку ви бачили, може зберігатися цілий арсенал снодійних засобів. Може, сили, що дрімають у ній, вже справляли свій вплив на нас.

Тут знову втрутився доктор Вінчестер:

— Але якщо вони впливали на вас, то що ж їх вивільняє? Крім того, ви з містером Корбеком уже були в трансі аж три дні, а скриньку ж, як я зрозумів з історії містера Корбека, не повернули в гробницю, як це було з мумією. Напевне, в обох цих випадках пробудився якийсь інтелект.

— Якийсь активний інтелект справді прокинувся, — відказав містер Трелоні.— І він володіє надзвичайною силою. Вірю, що в обох цих випадках була використана сила гіпнозу.

— То де ж міститься ця сила? — голос доктора Вінчестера тремтів од хвилювання.

— В мумії цариці Тери! — відказав містер Трелоні.— Мабуть, нам варто зачекати, поки я трохи проясню ситуацію. Я вважаю, що створення скриньки було пов’язане з особливою подією, як і всі приготування гробниці і речей, які там зберігалися. Цариця Тера убезпечила себе від людей, від заздрощів і ненависті жерців, які, знаючи про її справжні наміри, спробували б їм завадити. На її думку, вона приготувала усе до свого воскресіння — з символічних малюнків я зрозумів, що вона сподівалася воскреснути фізично. Саме це й розпалило ненависть жерців і давало їм достатній привід для того, щоб знищити теперішнє і майбутнє існування тієї, котра зневажила їхні теорії і зазіхнула на їхніх богів. Все, що потрібно їй для відродження — було в гробниці. У великому саркофазі була мумія її охоронця, кота, якого я, зважаючи на його величезний розмір, вважаю різновидом тигрового кота. В гробниці стояли глеки, в яких зазвичай зберігались окремо забальзамовані внутрішні органи, та в цьому випадку їх не було.

Тому я вважаю, що тут у бальзамування була внесена зміна: нутрощі й не виймали з тіла. Якщо це припущення правильне, то нам слід зробити висновок, що мозок цариці або взагалі не виймався, як це прийнято, або якщо його і виймали, то помістили назад.

Врешті в саркофазі була й чарівна скринька, на якій спочивали її ноги. Зауважте також, яка увага приділялась збереженню її сили контролювати стихії. Згідно з її вірою, рука керувала повітрям, а дивовижний самоцвіт з блискучими зірками контролював вогонь. Символи на її ступнях давали їй владу над землею і водою. Про Зоряний рубін я розповім вам пізніше; а поки ми розмовляємо про саркофаг, зверніть увагу на те, як вона зберігала свою таємницю. Ніхто не міг відкрити її чарівну скриньку без світильників, адже тепер ми знаємо, що звичайне світло не подіяло б. Величезне віко саркофага не було закріплене, тому що цариця Тера хотіла керувати повітрям. Але вона сховала світильники, пов’язані зі шкатулкою, в такому місці, де їх знайшов би тільки той, хто керувався вказівками, які вона приготувала лише для очей розумних. І навіть у цьому випадку вона захистилася від випадкової знахідки, приготувавши смертельний удар для необережного шукача. З цією метою вона використала традиційний спосіб мстивого охоронця скарбів пірамід, вигаданого її визначним попередником з Четвертої династії, який керував Єгиптом.

Мабуть, ви вже помітили певні відхилення від звичних правил в архітектурі її гробниці. Наприклад, шахта камери мумії, що зазвичай завалена камінням, була відкрита. Чому так? Мені здається, цариця Тера приготувала собі шлях до виходу з гробниці, коли після свого відродження вона повинна була перетворитися на нову жінку, з іншою особистістю, менш звиклою до труднощів, які вона витерпіла під час свого першого втілення. Наскільки ми можемо судити про її намір, всі речі, необхідні для появи на світ, були продумані до дрібниць.

Якими були її заміри, коли вона лягала в могилу, нам не відомо, і ми ніколи не дізнаємося про це, хіба що вона воскресне і заговорить.