Самоцвіт семи зірок

Розділ III Спостерігачі

Мене вразило те, як поглянули одна на одну ці дві молоді жінки. Мабуть, я надто вже звик спостерігати за поведінкою свідків під час судових засідань, і ця звичка просто-таки в’їлася в мою натуру. Порівнявши їх обох, я немовби дізнався щось нове і про міс Трелоні. І справді, які різні були ті дві жінки! У міс Трелоні була прегарна фігура, смаглява шкіра і правильні риси обличчя. У неї були чудові очі: великі, темні, мов оксамит, наділені таємничою глибиною, а погляд їхній був ніби чорне дзеркало, яке доктор Ді використовував у своїх чаклунських обрядах.

Я чув, як один літній джентльмен, відомий східний мандрівник, порівняв ефект її погляду зі спогляданням уночі через відчинені двері на віддалене світло великих ламп мечеті. Брови її були неначе серпики і вдало доповнювали її глибокі прекрасні очі. Коси були темні й м’які, мов шовк. Темне волосся зазвичай свідчить про переважання тваринних інстинктів і є виразом сильної натури, але в міс Трелоні відчувалася витонченість і аристократичне виховання, а її сила була радше духовна, ніж фізична.

Вся вона здавалася втіленням гармонії. Постава, фігура, коси, очі, гожі соковиті вуста, прегарна лінія обличчя, витончені пальці, зап’ястя, яке, здавалося, рухалось так, ніби мало здатність самостійно відчувати, — в цій особистості поєдналися грація і ніжність, краса і чар.

Доглядачка Кеннеді була приземкувата, повнява і кремезна, з товстими ногами і дужими руками. В ній переважала барва осіннього листя. Мідно-руді коси були густі й довгі, а золотисто-карі очі виблискували на вкритому ластовинням засмаглому обличчі. Рум’янець на її щоках був радше брунатної барви. Червоні губи та білі зуби не вносили змін у кольорову палітру, а лише підкреслювали її. У неї був кирпатий ніс, який свідчив про щедру, невтомну і добротливу натуру, а широке світле чоло було осяяне думкою і розсудливістю.

Дорогою з госпіталю доктор Вінчестер розказав їй про всі необхідні деталі, тож вона відразу ж узялася до роботи. Оглянувши ліжко і поправивши подушки, вона звернулась до лікаря, і незабаром усі ми підняли містера Трелоні й перенесли на ліжко.

Ополудні, коли повернувся сержант Доу, я заїхав до свого помешкання на Джермін-стріт і вислав деякі речі, книжки і папери, які могли бути мені потрібні упродовж наступних кількох днів, а потім узявся до виконання службових обов’язків. Цього дня суд засідав до пізньої пори, й коли я під’їхав до воріт Кенсингтон-Пеліс-роуд, вибило шосту. Мене розмістили у великій кімнаті поруч зі спальнею містера Трелоні.

Того вечора ми ще не встановили регулярності спостереження, тому на початку вечора чергування були нерівномірними. Сиділка Кеннеді, яка чергувала цілий день, відпочивала, домовившись прийти знову перед дванадцятою годиною. Доктор Вінчестер, який вечеряв удома, залишався в кімнаті, поки не погукали на вечерю, і повернувся одразу ж по її закінченні. Тим часом біля хворого перебувала місіс Грант, а також був присутній і сержант Доу, який обстежував кімнату і суміжні приміщення. О дев’ятій годині ми з міс Трелоні замінили лікаря на цьому посту.

По обіді вона кілька годин відпочивала і тепер сказала, що вирішила цілу ніч і очей не стуляти.

Я не намагався її переконати, бо знав, що її рішення непохитне, а натомість поклав собі наслідувати її приклад.

Наразі я нічого не сказав про свої наміри. Ми зайшли навшпиньки, так тихо, що схилений над ліжком лікар не почув нас і здався трохи наляканим, коли, підвівши очі, зустрівся з нами поглядом. Я відчував, що таємничість усієї цієї справи почала діяти йому на нерви, як уже подіяла на нерви декому з нас.

Він був, як я здогадувався, трохи сердитий на себе й одразу ж заговорив, ніби стараючись відігнати наші думки про його збентеження:

— Не розумію, в чому причина цього ступору. Я знову докладно, як тільки міг, його обстежив і задоволений тим, що мозок не ушкоджений, тобто зовнішнього пошкодження нема. Його життєві органи функціонують нормально, я декілька разів давав йому їжу, й вона пішла йому на користь. Його дихання сильне і рівне, а пульс повільніший, ніж уранці. Я не можу знайти слідів якихось ліків, а його стан не нагадує тих випадків гіпнотичного сну, які я бачив у клініці Шарко у Парижі. А щодо цих ран, — він м’яко приклав палець до забинтованої п’ясті, яка лежала на покривалі,— я не знаю, як їх пояснити. Їх міг завдати ткацький верстат, але це припущення недоречне. Може, їх завдала дика тварина, якщо перед тим вона нагострила кігті. Це також, на мою думку, неможливо. До речі, ви тримаєте незвичайних звірят: може, якийсь особливий вид, наприклад, сумчасту куницю?

Міс Трелоні сумно усміхнулася й відповіла:

— О ні! Батько любить лише мертвих і муміфікованих звірят, живі йому не до вподоби.

Ці слова були сказані з відтінком гіркоти чи ревнощів — я не міг точно визначити.

— Навіть мій Сильвіо, наймиліший і найвихованіший кіт на світі, тримався тут, сказати б, на чесному слові, й у цій кімнаті йому бувати заборонено.

Коли вона говорила, почулося шкрябання у двері. Обличчя міс Трелоні раптово посвітліло. Вона підскочила і кинулась до дверей, кажучи на ходу:

— Ось де він! Це мій Сильвіо. Він стає на задні лапки і смикає за клямку, як хоче увійти.

Вона відчинила двері й заговорила до кота, мов до дитини:

— Хочеш до матусі? Ходи сюди, але залишайся на руках!

Вона взяла кота на руки і підійшла до нас. То було прегарне звірятко: сірий шиншиловий перс із довгою шовковистою шерстю, з пихатими, хоча і м’якими манерами, з величезними лапами. Поки вона його пестила, він раптом вивернувся, наче в’юн, і вислизнув з її рук. Перебіг через кімнату, став навпроти низького столика, де стояла котяча мумія, і почав нявкати й сичати на неї. Міс Трелоні негайно кинулася до нього і взяла на руки. Сильвіо викручувався, та не кусав і не дряпав свою господиню, бо, напевне, таки любив її. Опинившись на руках, він затих, а вона пошепки повчала його:

— Ох ти ж і нечемний, Сильвіо! Ти порушив слово, яке за тебе дала мама. А тепер попрощайся з джентльменами і йди в мамину кімнату! — кажучи це, вона простягнула мені котячу лапу для потиску.

— Його лапа, — сказав я, — схожа на маленьку боксерську рукавицю з кігтями.

Вона усміхнулася.

— Так і повинно бути. Хіба ви не помітили, що у мого Сильвіо сім подушечок, дивіться! — вона відкрила його лапу, і справді, там було сім кігтів. Я легенько погладив його лапу, кігті вистромились, і один із них випадково — злості вже не було, і кіт муркав — уколов мого пальця.

— Та в нього кігті, мов бритви! — сказав я.

Доктор Вінчестер нахилився, розглядаючи котячі пазурі, й вигукнув:

— Ого!

Потім підійшов до столу, видер аркуш із записника і повернувся. Він поклав папір на долоні, коротко вибачився перед міс Трелоні, поставив котячу лапу на нього і притиснув другою рукою. Пихатому коту не сподобалась така фамільярність, і він спробував забрати лапу. Саме цього лікар і хотів, бо кіт випустив кігті й зробив кілька прорізів у папері. Міс Трелоні віднесла свого улюбленця геть. Повернувшись за кілька хвилин, вона сказала:

— Найдивніше — це та мумія! Коли Сильвіо вперше увійшов до кімнати — адже я взяла його ще кошеням, щоб показати батькові,— він зробив те ж саме! Він вистрибнув на стіл і спробував подряпати чи вкусити мумію. Це розлютило батька, й він звелів нагнати бідолашного Сильвіо.

Поки її не було, доктор Вінчестер зняв пов’язку з руки містера Трелоні. Рана була досить чиста, окремі порізи виступали яскраво-червоними лініями. Лікар склав чернетку впоперек отворів від котячих кігтів і приклав їх до рани. Зробивши це, він поманив нас до себе. Порізи в папері співпадали з ранами на зап’ясті! Пояснення були зайвими, й він сказав:

— Було б краще, якби панич Сильвіо не порушив заборони!

На якусь мить ми всі замовкли.

Раптом міс Трелоні сказала:

— Але ж Сильвіо не було тут минулої ночі!

— Ви певні? І можете при потребі це довести?

Вона завагалася, перш ніж відповісти:

— Я певна цього, але боюсь, що довести це буде непросто. Сильвіо спить у моїй кімнаті в кошику. Я вклала його спати вчора ввечері: пам’ятаю, як накривала його покривалом. Уранці я сама дістала його з кошика. Тут я його не бачила, проте, звичайно, це не має великого значення, адже я потерпала за батька і була занадто зайнята ним, щоб помітити Сильвіо.

Лікар засмучено похитав головою.

— Хоч як там було, а зараз нічого не доведеш. Кожен кіт облизує собі лапи, тож слідів крові уже не знайти.

Ми знову замовкли, і знову мовчанку порушила міс Трелоні.

— Але зараз, коли я про це думаю, то розумію, що бідний Сильвіо не міг поранити батька. Мої двері були зачинені, коли я вперше почула шум, як і батькові, коли я біля них прислухалася. Коли я увійшла, рана вже була, тож це сталося до того, як Сильвіо міг пробратися всередину.

Це було вагоме пояснення, надто ж для мене, бо, на мій погляд, воно задовольнило б навіть суд присяжних. Зняття обвинувачень із Сильвіо принесло мені виразне задоволення, може, тому що це був улюбленець міс Трелоні. Щасливий кіт! Господиня його дуже втішилася, коли я сказав:

— Вердикт: невинний.

Доктор Вінчестер, помовчавши, зауважив:

— Мої вибачення паничу Сильвіо, але я досі спантеличений, чому він так гостро настроєний проти мумії. Чи він так само реагує на інші мумії у будинку? Припускаю, їх тут багато. Я помітив три в холі, коли увійшов.

— Їх тут чимало, — відповіла вона. — Деколи й сама не знаю, де я — в приватному будинку чи в Британському музеї. Але Сильвіо зважає тільки на цю мумію. Може, тому що це мумія тварини, а не чоловіка чи жінки.

— Це, певно, мумія кота! — сказав лікар, стрепенувшись, і пройшов через кімнату, щоб поглянути на мумію уважніше. — Так, мумія кота, і дуже витончена, до речі. Якби це не був особливий улюбленець якоїсь поважної персони, його б ніколи так не вшанували. Погляньте! Розфарбований футляр і обсидіанові очі — такі ж, як у мумії людини.

Надзвичайна річ — це тяжіння представників одного виду. Ось мертвий кіт — і все; йому, мабуть, чотири чи п’ять тисяч років — а другий кіт, іншої породи, з практично зовсім іншого світу, готовий налетіти на нього так, ніби той не мертвий. Я б хотів трохи поекспериментувати, якщо ви не заперечуєте, міс Трелоні.

Трохи повагавшись, вона відповіла:

— Звичайно, робіть усе, що вважаєте за потрібне чи доречне, але, сподіваюся, це не потурбує мого Сильвіо і не зашкодить йому.

Лікар усміхнувся.

— 0,3 Сильвіо все буде гаразд: я прибережу своє співчуття для другого.

— Що ви маєте на увазі?

— Панич Сильвіо нападатиме, а другий кіт страждатиме.

— Страждатиме? — в її голосі зазвучав біль.

Лікар всміхнувся ширше:

— О, будь-ласка, не переживайте за це. Він не постраждає так, як ми це розуміємо, можливо, лише структура і зовнішній вигляд.

— На Бога, що ви маєте на увазі?

— Лише те, моя юна леді, що антагоністом буде мумія кота, така, як оця. Припускаю, на Музейній вулиці їх достатньо. Я принесу одну сюди і поставлю замість цієї мумії — ви не вважатимете цю тимчасову заміну порушенням батькових інструкцій? Тоді ми дізнаємось, Сильвіо протестує проти всіх котячих мумій чи тільки проти цієї.

— Хтозна… — сказала вона. — Батькові інструкції здаються дуже чіткими. Та, зважаючи на обставини, потрібно зробити все, що може піти йому на користь. Припускаю, що з цією котячою мумією не може бути зв’язано нічого особливого.

Доктор Вінчестер промовчав у відповідь. Він сидів непорушно з таким насупленим виразом обличчя, що його понурість передалася і мені, й у цьому повчальному збентеженні я почав дужче усвідомлювати незвичайність подій.

Кімната з її чудернацькою обставою давала поживу для роздумів. Там було так багато прадавніх реліквій, що вони мимоволі переносили вас у дивовижні краї й давні епохи. Велика кількість мумій і пов’язаних із муміями речей, які, здавалось, назавжди огорнув гострий аромат бітуму, спецій і живиць — «бальзамічних запахів Нарду і Черкесії», — не дозволяла забути минуле.

Певна річ, світла в кімнаті було небагато, та навіть і воно було тьмяне. Кімната була велика, з високою стелею. У ній було чимало місця для речей, котрих зазвичай у спальні не побачиш. У віддалених кутках зависли тіні моторошних форм. Велика кількість мертвих і реліквій минулого так впливала на мене, що вже не вперше ловив я себе на тому, що з острахом озираюся доокруж, наче боюся чиєїсь незримої присутності. В такі хвилини не могла мене втішити чи заспокоїти навіть присутність доктора Вінчестера і міс Трелоні.

Побачивши доглядачку Кеннеді, я відчув полегшення. Ця ділова, здібна і певна в собі молодичка аж випромінювала безпеку і спокій. Вона володіла таким почуттям здорового глузду, що воно немовби аж поширювалося довкола неї. Поки вона не прийшла, я снував різні фантазії, котрі стосувалися хворого і його оточення, а з її появою він знову став звичайним пацієнтом, кімната стала лікарняною палатою, й тіні втратили свої моторошні властивості. І тільки той химерний Єгипетський запах був незмінним. Ви можете покласти мумію в скляний футляр і герметично закрита його, щоб руйнівне повітря не проникло всередину, але вона все одно поширюватиме довкола свої пахощі. Хтось може подумати, що за чотири чи п’ять тисяч років той дух міг і вивітритися, але досвід учить нас, що ці запахи існують і їхні секрети нам не відомі…

Я отямився і рвучко випростався у кріслі. Думки поглинули мене, і я згубився в них. Здається, Єгипетський запах подіяв на мої нерви, мою пам’ять і навіть на саму волю. У цей момент до мене прийшла думка, яка була немов просвітлення. Якщо цей запах так уплинув на мене, то хіба не могло бути, що хворий, який півжиття чи навіть більше прожив у цій атмосфері, поступово, повільно, але певно вбирав його у себе, аж врешті…

Я знову поринув у роздуми. Так не годиться. Треба вжити заходів, щоб не заснути, або звільнитися від цієї думки, яка занурює мене в транс. Я проспав половину минулої ночі, а тепер не маю права заснути. Не сказавши й слова міс Трелоні, я спустився вниз і вийшов з будинку.

Незабаром я знайшов аптеку і повернувся з респіратором. Коли я дістався назад, вже була десята година. Міс Трелоні сиділа непорушно поруч із ліжком, неподалік був сержант Доу. Коли сиділка Кеннеді приєдналася до нас, ми вирішили, що вона повинна залишатися до другої години, потім її змінить міс Трелоні. Таким чином, згідно з інструкціями містера Трелоні, в кімнаті завжди будуть чоловік і жінка, а кожен із нас трохи затримуватиметься, щоб нова зміна спостерігачів не розпочинала нагляд, не дізнавшись від когось про те, що сталося під час попередньої зміни.

Я ліг на дивані в своїй кімнаті, попередньо домовившись з одним зі слуг, щоб він розбудив мене перед дванадцятою. За якийсь час я заснув.

Коли я прокинувся, мені було потрібно кілька секунд, щоб отямитися і згадати, де я перебуваю. Проте короткий сон пішов мені на користь, і я вже міг дивитись на речі тверезіше. Вмившись, я пішов у кімнату хворого. Медсестра сиділа поруч із ліжком, спокійна й уважна, а детектив розмістився у м’якому кріслі на другому кінці кімнати. Він не поворухнувся, поки я до нього не наблизився, а потім прошепотів:

— Усе гаразд, я не заснув!

«Таке кажуть лише тоді, коли заснули», — подумав я.

Коли я сказав, що його чергування скінчилося і він може спати, поки я не розбуджу його о шостій, йому, здається, стало легше. Біля дверей він обернувся і, підійшовши до мене, прошепотів:

— В мене чутливий сон, і мої пістолети будуть біля мене. Я вже не відчуватиму такої тяжкості у голові, коли вийду з цієї кімнати.

Значить, він відчув таку ж сонливість, як і я! Я запитав сиділку Кеннеді, чи їй щось потрібно, і помітив флакон із нюхальною сіллю в неї на колінах. Певне, й вона відчувала те, що я. Вона відповіла, що має все необхідне, а якщо їй буде щось потрібне, то вона мене одразу повідомить. Я не хотів, щоб вона помітила мій респіратор, тож пішов до крісла, яке стояло в тіні за її спиною. Тут я спокійно одягнув маску і зручно вмостився у кріслі. Мені здалося, що потому я довго сидів і думав. Думки роїлися в мене в голові, чого і слід було очікувати після подій минулого дня і ночі. Я знову міркував про запах мумії й, пам’ятаю, тішився тим, що більше його не відчуваю. Респіратор робив свою справу. Напевне, відсутність тих тривожних думок заспокоїла мій розум, і в якомусь напівсні чи маренні я побачив дивне видіння.

Я сидів у кріслі. На мені був респіратор. Доглядачка сиділа спиною до мене. Хворий лежав нерухомо, наче мертвий. Це було більше схоже на якусь виставу, ніж на реальність: усі були нерухомі й мовчазні, а тиша і спокій здавалися нескінченними. Знадвору я чув далекі звуки міста: стукіт коліс, галас якогось гультяя, гуркіт поїздів. Світло було дуже тьмяне, лампа під зеленим абажуром насилу жевріла, кімната була наповнена тінями. У вирі моїх думок мені здавалось, що всі реальні речі перетворились на тіні, які рухалися, з’являючись на тьмяних обрисах високих вікон. Тіні були здатні відчувати. Мені навіть здалося, що почувся звук — тихе котяче нявчання, шурхіт штор і якесь металічне цокання. Я був наче зачарований, аж відчув, що це сон і що я втратив усю свою волю.

Аж раптом відчуття мої прокинулися. Зойк задзвенів у моїх вухах. Поруч сяйнув спалах. Ударили постріли — один, другий… і в кімнаті повис білий серпанок диму. Коли мої очі розплющилися, я мало не заволав од жаху, побачивши, що було переді мною.